Головна статті
Український Самвидав, № 2(4), грудень, 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки
Олесь ОБЕРТАС. Український самвидав у Європі" />

Олесь ОБЕРТАС. Український самвидав у Європі


Протягом червня-листопада 2002 року мешканці Праги могли пригадати, а мешканці Брюселю – дізнатися про не такі вже далекі часи, коли за пару рукописів у їхній квартирі чи сумці їм загрожувало ув’язнення або звільнення з роботи. Могли пригадати отой дещо романтичний і, водночас, тривожний настрій при читанні в колі найближчих друзів забороненої літератури, при перегляді творів аванґардного мистецтва чи при прослуховуванні популярних (але все ж заборонених!) бардів Окуджави, Галича, Висоцького…

Напевно, вони тоді й гадки не мали, що в ХХІ столітті виставка самвидаву буде проходити в найповажніших і найкращих виставкових центрах Європи – в «Національному музеї» у Празі та в «Європейському парламенті» у Брюселі.

Чи думали колись ці європейці про те, що не тільки в них, у Чехії чи Польщі, в Угорщині чи Румунії існує це явище (яке деякі дослідники навіть пишуть з великої літери) – САМВИДАВ? Чи знали вони взагалі про існування українського самвидаву, який виник навіть раніше, ніж в Європі, в далекому 1963 році? Безумовно, однозначної відповіді немає. Напевно, дехто про це щось чув, може навіть бачив, але нічого більше. Саме тому перша виставка під гучною назвою «Самвидав. Альтернативна культура в Центральній і Східній Європі від 1960-х до 1980-х рр.», що проходила в «Академії мистецтв» Берліну в 2000 році, пройшла без участі України.

Але, на щастя, часи змінилися, і сьогодні ми гордо можемо сказати: «Європа побачила документи українського самвидаву» завдяки співпраці Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету (зокрема п. Петера Гількеса, колишнього співробітника Інституту досліджень Східної Європи у Мюнхені) й Академії мистецтв у Берліні, що є організаторами виставки, з їхніми українськими партнерами Музеєм-архівом українського самвидаву МБФ «Смолоскип» й Інститутом літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка.

Знайомство з українськими документами відбулося на дещо оновленій експозиції виставки «Самвидав. Альтернативна культура в Центральній і Східній Європі від 1960-х до 1980-х рр.», що проходила нещодавно в Празі та Брюселі. Виставку відкривали дуже урочисто, з великою кількістю високоповажних гостей і урядовців. У Празі, наприклад, це особисто робив президент республіки і колишній дисидент Вацлав Гавел, фотогафія якого є тут же на виставці – в спецівці з мішком на плечі.

У вестибюлі стрілка з надписом: Samizdat. Слово написане латинкою тому, що воно вже давно увійшло в європейські словники і зрозуміле кожному мешканцеві Соцтабору. Стрілка приводить у великий зал, де на стінах величезні фотомонтажі мітингуючих людей, похоронів, лісових прогулянок, твори авангардного мистецтва, портрети Сахарова, Галича, Пастернака, посеред кімнат – дерев’яні переплетені лещата, друкарські машинки, «гедеерівська» «Еріка», «що бере чотири копії» за Галичем, і навіть портативна типографія польської «Солідарності». А на округлих столах-стендах під склом – машинописні копії «В кругу первом», віршів Бродського, листи Ахматової і вперше український документ – «Щоденник Ю. Шухевича», написаний ним у таборі мікроскопічним шрифтом на малесеньких смужках паперу і чудом переданий за кордон…

Поруч з потертими машинописними творами Солженіцина, Сахарова, Зінов’єва, саморобними збірниками Галича, самвидавними випусками політичного щоденника «Хроники текущих событий» та «Квартира №6», рукописами Надії Мандельштам, Євгенії ґінзбурґ, разом з першими зразками російського самвидаву 1940-х рр. «САМСЕБЯИЗДАТ» М. Глазкова, самвидавними культурно-мистецькими журналами «Синтаксис» (1959) та «Бумеранґ» (1960), силою силенною різноманітних фотографій, документів, записок з таборів показані й інші, невідомі європейцям, ориґінальні матеріали українського самвидаву: «Меморандум №1 Української громадської групи сприяння виконанню Хельсинських угод», «Лист до Генерального секретаря ЦК КПРС від Світлани Кириченко», «Відкритий лист Президії Верховної Ради СРСР від Юрія Бадзя» та приклад мистецького самвидаву – «Картинка до оформлення забороненої книги Остапа Вишні «Чухраїнці».

На виставці широко представлений, і, на жаль, мало відомий в Україні, чеський, польський, румунський, угорський та східнонімецький самвидав. Чимало матеріалів антидержавних груп, які діяли в Соцтаборі, – «Пражської весни» в Чехії, «Хартії 77» польського Комітету із захисту робітників «КОР» (1976), найбільшої в Східній і Центральній Європі польської профспілки робітників, селян та студенства «Солідарність» (1980). Цікавими є стенди, присвячені утворенню і діяльності Хельсінської групи з боротьби за права людини в СРСР (1976), діяльності академіка Сахарова, Леха Валенси і Вацлава Гавела і багатьох-багатьох інших. Організатори виставки широко трактують термін «самвидав», розглядаючи різні його аспекти: політичний, художній, соціологічний, соціальний... Тому намагалися показати всі можливі прояви вільної творчості, враховуючи і нонконформістське мистецтво: картини, скульптури, фотографії, плакати, емблеми тощо.

Відвідувачі мали змогу оглянути всього біля 600 експонатів, які представлені у восьми секціях:

1. Початки.

2. Права людини.

3. Соціальні рухи.

4. Незалежна преса.

5. Полеміка.

6. Література.

7. Мистецтво.

8. Техніка і обладнання для виготовлення самвидаву.

Спеціально до виставки було видано німецькими науковцями два наукові збірники під назвою «Samizdat. Alternative Culture in Central and Eastern Europe – from the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – 48 p.» та «Samizdat. Essay. Alternative Culture in Central and Eastern Europe – from the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – 84 p.», що вийшли чеською та англійською мовами. Перший з них є своєрідним путівником по виставці, де зібрано науково-популярні статті учасників самвидаву країн Соцтабору та організаторів виставки: В. Гавела, Г. Конрада, В. Пречана, Л. Райка, німецького професора В. Ейхведе, що описав концепцію виставки; а також десятки фотографій представлених на огляд експонатів. Другий збірник – це виключно наукове видання, де зроблено спробу пояснити феномен самвидаву у Східній і Центральній Європі. Цікавими і важливими є статті науковців В. Ейхведе, О. Даніеля, Я. Пауера, І. Бока, С. Хансгенова, В. Шлотта, М. Харажті, М. Мака, К. Танерта. До речі, з цими збірниками можна ознайомитися у Музеї-архіві українського самвидаву.

Безумовно, це все лише малесенька, проте одна з найцікавіших частин архівного фонду Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету, де зібрано протягом понад 20 років більше ста тисяч різноманітних самвидавних документів.

За оцінками й відгуками європейської преси виставка вразила всіх відвідувачів, які ще раз згадали про те, що боротися за власну свободу й незалежність варто і життєво необхідно. Організаторам виставки все ж вдалося нагадати про мужність дисидентів – цих часом суперечливих, непокірних і незрозумілих для більшості людей, чиї імена сьогодні достатньо легко і швидко забуваються.

Ця виставка не була лише про минуле, вона – про сучасність, бо сьогодні самвидав процвітає у Білорусії, у Китаї та інших тоталітарних суспільствах. Якби там, в «Національному музеї» у Празі та в «Європейському парламенті» у Брюселі, були лідери цих тоталітарних країн, то вони б зрозуміли одну просту істину: той, хто намагається обмежити свободу слова, хто б він не був і де б він не був, той обов’язково програє.

Приємно, що європейці згадали і про українців, але було би дуже добре, якби подібна виставка пройшла в Україні з більшою кількістю українських документів самвидаву. До речі, в 2003-2004 роках організатори виставки планують її показати в Будапешті та Нью-Йорку, а може потім і в Україні, про що вже йшлося у розмові дирекції Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип» з представниками Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.