Головна статті
Український Самвидав, № 2(4), грудень, 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки


Олесь ОБЕРТАС. Український самвидав у Європі" />

Олесь ОБЕРТАС. Український самвидав у Європі


Протягом червня-листопада 2002 року мешканці Праги могли пригадати, а мешканці Брюселю – дізнатися про не такі вже далекі часи, коли за пару рукописів у їхній квартирі чи сумці їм загрожувало ув’язнення або звільнення з роботи. Могли пригадати отой дещо романтичний і, водночас, тривожний настрій при читанні в колі найближчих друзів забороненої літератури, при перегляді творів аванґардного мистецтва чи при прослуховуванні популярних (але все ж заборонених!) бардів Окуджави, Галича, Висоцького…

Напевно, вони тоді й гадки не мали, що в ХХІ столітті виставка самвидаву буде проходити в найповажніших і найкращих виставкових центрах Європи – в «Національному музеї» у Празі та в «Європейському парламенті» у Брюселі.

Чи думали колись ці європейці про те, що не тільки в них, у Чехії чи Польщі, в Угорщині чи Румунії існує це явище (яке деякі дослідники навіть пишуть з великої літери) – САМВИДАВ? Чи знали вони взагалі про існування українського самвидаву, який виник навіть раніше, ніж в Європі, в далекому 1963 році? Безумовно, однозначної відповіді немає. Напевно, дехто про це щось чув, може навіть бачив, але нічого більше. Саме тому перша виставка під гучною назвою «Самвидав. Альтернативна культура в Центральній і Східній Європі від 1960-х до 1980-х рр.», що проходила в «Академії мистецтв» Берліну в 2000 році, пройшла без участі України.

Але, на щастя, часи змінилися, і сьогодні ми гордо можемо сказати: «Європа побачила документи українського самвидаву» завдяки співпраці Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету (зокрема п. Петера Гількеса, колишнього співробітника Інституту досліджень Східної Європи у Мюнхені) й Академії мистецтв у Берліні, що є організаторами виставки, з їхніми українськими партнерами Музеєм-архівом українського самвидаву МБФ «Смолоскип» й Інститутом літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка.

Знайомство з українськими документами відбулося на дещо оновленій експозиції виставки «Самвидав. Альтернативна культура в Центральній і Східній Європі від 1960-х до 1980-х рр.», що проходила нещодавно в Празі та Брюселі. Виставку відкривали дуже урочисто, з великою кількістю високоповажних гостей і урядовців. У Празі, наприклад, це особисто робив президент республіки і колишній дисидент Вацлав Гавел, фотогафія якого є тут же на виставці – в спецівці з мішком на плечі.

У вестибюлі стрілка з надписом: Samizdat. Слово написане латинкою тому, що воно вже давно увійшло в європейські словники і зрозуміле кожному мешканцеві Соцтабору. Стрілка приводить у великий зал, де на стінах величезні фотомонтажі мітингуючих людей, похоронів, лісових прогулянок, твори авангардного мистецтва, портрети Сахарова, Галича, Пастернака, посеред кімнат – дерев’яні переплетені лещата, друкарські машинки, «гедеерівська» «Еріка», «що бере чотири копії» за Галичем, і навіть портативна типографія польської «Солідарності». А на округлих столах-стендах під склом – машинописні копії «В кругу первом», віршів Бродського, листи Ахматової і вперше український документ – «Щоденник Ю. Шухевича», написаний ним у таборі мікроскопічним шрифтом на малесеньких смужках паперу і чудом переданий за кордон…

Поруч з потертими машинописними творами Солженіцина, Сахарова, Зінов’єва, саморобними збірниками Галича, самвидавними випусками політичного щоденника «Хроники текущих событий» та «Квартира №6», рукописами Надії Мандельштам, Євгенії ґінзбурґ, разом з першими зразками російського самвидаву 1940-х рр. «САМСЕБЯИЗДАТ» М. Глазкова, самвидавними культурно-мистецькими журналами «Синтаксис» (1959) та «Бумеранґ» (1960), силою силенною різноманітних фотографій, документів, записок з таборів показані й інші, невідомі європейцям, ориґінальні матеріали українського самвидаву: «Меморандум №1 Української громадської групи сприяння виконанню Хельсинських угод», «Лист до Генерального секретаря ЦК КПРС від Світлани Кириченко», «Відкритий лист Президії Верховної Ради СРСР від Юрія Бадзя» та приклад мистецького самвидаву – «Картинка до оформлення забороненої книги Остапа Вишні «Чухраїнці».

На виставці широко представлений, і, на жаль, мало відомий в Україні, чеський, польський, румунський, угорський та східнонімецький самвидав. Чимало матеріалів антидержавних груп, які діяли в Соцтаборі, – «Пражської весни» в Чехії, «Хартії 77» польського Комітету із захисту робітників «КОР» (1976), найбільшої в Східній і Центральній Європі польської профспілки робітників, селян та студенства «Солідарність» (1980). Цікавими є стенди, присвячені утворенню і діяльності Хельсінської групи з боротьби за права людини в СРСР (1976), діяльності академіка Сахарова, Леха Валенси і Вацлава Гавела і багатьох-багатьох інших. Організатори виставки широко трактують термін «самвидав», розглядаючи різні його аспекти: політичний, художній, соціологічний, соціальний... Тому намагалися показати всі можливі прояви вільної творчості, враховуючи і нонконформістське мистецтво: картини, скульптури, фотографії, плакати, емблеми тощо.

Відвідувачі мали змогу оглянути всього біля 600 експонатів, які представлені у восьми секціях:

1. Початки.

2. Права людини.

3. Соціальні рухи.

4. Незалежна преса.

5. Полеміка.

6. Література.

7. Мистецтво.

8. Техніка і обладнання для виготовлення самвидаву.

Спеціально до виставки було видано німецькими науковцями два наукові збірники під назвою «Samizdat. Alternative Culture in Central and Eastern Europe – from the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – 48 p.» та «Samizdat. Essay. Alternative Culture in Central and Eastern Europe – from the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – 84 p.», що вийшли чеською та англійською мовами. Перший з них є своєрідним путівником по виставці, де зібрано науково-популярні статті учасників самвидаву країн Соцтабору та організаторів виставки: В. Гавела, Г. Конрада, В. Пречана, Л. Райка, німецького професора В. Ейхведе, що описав концепцію виставки; а також десятки фотографій представлених на огляд експонатів. Другий збірник – це виключно наукове видання, де зроблено спробу пояснити феномен самвидаву у Східній і Центральній Європі. Цікавими і важливими є статті науковців В. Ейхведе, О. Даніеля, Я. Пауера, І. Бока, С. Хансгенова, В. Шлотта, М. Харажті, М. Мака, К. Танерта. До речі, з цими збірниками можна ознайомитися у Музеї-архіві українського самвидаву.

Безумовно, це все лише малесенька, проте одна з найцікавіших частин архівного фонду Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету, де зібрано протягом понад 20 років більше ста тисяч різноманітних самвидавних документів.

За оцінками й відгуками європейської преси виставка вразила всіх відвідувачів, які ще раз згадали про те, що боротися за власну свободу й незалежність варто і життєво необхідно. Організаторам виставки все ж вдалося нагадати про мужність дисидентів – цих часом суперечливих, непокірних і незрозумілих для більшості людей, чиї імена сьогодні достатньо легко і швидко забуваються.

Ця виставка не була лише про минуле, вона – про сучасність, бо сьогодні самвидав процвітає у Білорусії, у Китаї та інших тоталітарних суспільствах. Якби там, в «Національному музеї» у Празі та в «Європейському парламенті» у Брюселі, були лідери цих тоталітарних країн, то вони б зрозуміли одну просту істину: той, хто намагається обмежити свободу слова, хто б він не був і де б він не був, той обов’язково програє.

Приємно, що європейці згадали і про українців, але було би дуже добре, якби подібна виставка пройшла в Україні з більшою кількістю українських документів самвидаву. До речі, в 2003-2004 роках організатори виставки планують її показати в Будапешті та Нью-Йорку, а може потім і в Україні, про що вже йшлося у розмові дирекції Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип» з представниками Інституту досліджень Східної Європи Бременського університету.


Ірина Жиленко. Всі ми зійшлися на свято його серця" />

Ірина Жиленко. Всі ми зійшлися на свято його серця

Минуло 10 років з дня смерті Івана Світличного – порівняно невеликий час для вічності, але безкінечний табірний строк для в’язнів сумління. Багато подій відбулось за цей час…

10 років тому багато людей проводжало в останню путь з Володимирського собору до пам’ятника Т. Шевченка, звідти на 33 та 49А ділянку Байкового цвинтаря, де могили В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого, що започаткували пантеон української еліти. Ще за життя Іван заповідав поховати себе неподалік від Василя. В останню путь його проводжали священники різних конфесій, багато людей згадували добрим словом поета-дисидента.

Чим заслужив Іван Світличний таку повагу від широкого загалу? Він прожив недовге, але насичене життя: голодне дитинство – дивом залишився живим за голодомору; війна і каліцтво 1943 р.; університетські роки незвичайного студента, який 5 років провів за читанням книжок, не передбачених ніякими програмами; аспірантура – і невдоволення, намагання досягти найбільшої досконалості; шістдесятництво і Клуб творчої молоді, у якому Іван Світличний – духовний лідер шістдесятництва; арешт 1965-66 рр., заборона на друкування і фахову працю; «великий погром» 1972 р. і цілеспрямоване знищення інтелекту протягом 12 років таборів і заслання; важка хвороба і довгих 11 років нелюдських мук.

Але це скупі анкетні дані. Яким же був Іван Світличний в суто людському вимірі? Передивимося лише заголовки спогадів про Івана в книзі «Доброокий» (Київ: Час, 1998. – 572 с.). «Пам’ять вдячності і боргу» (І. Дзюба); «З когорти найкращих» (Є. Попович); «Тернистими стежками» (Я. Дзира); «Натхненний прийдешнім» (Р. Іванченко); «Іван відкрив нам Україну» (Т. Геврик); «Уроки високої порядності і доброчесности» (Вс. Ткаченко); «Він досяг досконалости» (Н. Одарич); «Уроки Світличного» (С. Глузман); «Поет і лицар» (Л. Копелєв); «Володар духу і король спокою» (М. Горбаль); «Він дарував нам світло» (В. Іванисенко); «Він світильником був, що горів і світив» (Вал. Шевчук); «Його світлість» (М. Косів); «Їх Світличність» (Л. Скорик); «Світло в темряві» (В. Вовк); «Посвіт Світличного» (Ю. Ткаченко); «Незламний дух» (Л. Грабовський); «Подвижник» (І. Савич); «Трудівник» (Є. Сверстюк); «Садівник» (Р. Корогодський); «Лицар духу» (Г. Севрук); «Двигун і архітект шістдесятництва» (Б. і М. Горині); «Носій любові» (Іг. Калинець); «Як не я, тоді хто?» (З. Антонюк); «Наш незабутній друг» (Д. Гусяк).

Друзі не забули Світличного – 26 жовтня 2002 р. багато людей прийшло до могили Івана віддати йому шану, згадати добрим словом, помолитися за упокій його душі. В українських церквах відбулися панахиди.

Могилу і підніжжя козацького хреста (роботи художника Миколи Малишка) засипали живими квітами.

8 листопада 2002 р. в Київському будинку вчителя, заповненому людьми (жаль, що молоді було небагато), відбувся вечір пам’яті Івана Світличного. Провадив вечір Євген Сверстюк.

Почався вечір молитвою, яку виголосив отець Стефан. У своєму слові він згадав, як в 1960-х рр. він, тоді студент Київського політехнічного інституту, приходив до Івана на Уманську радитись щодо організації українських культурно-просвітницьких заходів серед студенства КПІ.

Є. Сверстюк у вступному слові підкреслив правдолюбність, самокритичність Івана Світличного. Г. Севрук у своїх спогадах згадала про роль Івана у її становленні як українського художника. З читанням віршів Світличного виступив квартет студенток Гуманітарного ліцею
ім. Т. Шевченка.

 

 

Студентка ІІ курсу Київського національного університету ім. Т. Шевченка Леся Матвійчук з глибоким проникненням у суть твору прочитала поему І.Світличного «Курбас», яку він вважав своїм найкращим твором. Ця дівчина може стати гідним продовжувачем традицій читців української поезії Тетяни Цимбал та Павла Громовенка. У своєму виступі О. Сугоняко підкреслив взаємозв’язок і спадкоємність поколінь.

Перегуком з табірним минулим був виступ Ніни Матвієнко, платівки якої Іван Світличний із друзями слухали в таборах.

Ольга Богомолець з Ігорем Жуком проспівали «Мандрівки серця» та «Прощальну симфонію». Це було своєрідним перегуком з подією 10-річної давності – саме Ольга Богомолець як лікар була присутня при останньому подихові Івана.


Листи з «ПАРНАСУ»" />

Листи з «ПАРНАСУ»

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт –
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

І. Світличний «Парнас».

Т ак називається перша книга листів Івана Світличного «Голос доби», що побачила світ завдяки зусиллям дружини поета Леоніди Світличної, що є упорядником видання, та українського правозахисника, лікаря-психіатра Семена Глузмана та Міжнародного благодійного фонду «Видавництво Сфера».

Постать Івана Світличного зайвого представлення не потребує – український поет, критик, перекладач. Але його визначальна роль в історії національної культури набагато ширша і значиміша – організатор і неформальний лідер шістдесятників. Ніким не призначений, але беззаперечно визнаний щільним колом сучасників, Світличний був знаковою, центральною фігурою руху шістдесятників – людина, завдяки якій культурницько-політичний спротив набув цілісності, ідеологічної оформленості й контекстуальної вивершеності. За свідченнями близьких, Іван Світличний умів спілкуватися практично зі всіма (навіть з «кураторами» КДБ), він притягав до себе людей, створюючи якусь магічну ауру та допомагаючи їм розкритись. За висловом Дмитра Стуса, він був «людиною, яка допомагала іншій людині квітувати».

Звісно, що чітка громадянська позиція поета не пройшла повз увагу відповідних органів: багаторічна заборона працювати за фахом, навіть на найнижчих посадах (пропозиції щодо роботи невмотивовано скасовувалися при оформленні), заборона на друк ні під своїм прізвищем, ні під псевдонімами. Сам Світличний так писав про цю ситуацію: «Таким чином і до арешту, і після арешту, і в антракті між арештами, загалом щось років із десять, аж поки мене остаточно запроторили в євразійські широти, ні працювати, ні друкуватися, ні взагалі офіційно заробляти собі на прожиток я не міг. Я був поза законом. Я був persona non grata.» (З відкритого листа Миколі Бажану). Його літературознавчі статті друкували друзі під своїми іменами, ризикуючи, але даючи змогу поетові бодай щось заробити. Опитавши понад сто свідків та отримавши негативні відповіді щодо сконструйованої версії обвинувачення, суд, попри те, виносить вирок про «антирадянський націоналістичний світогляд»…

Книга складається з трьох розділів: перший – листи до дружини, сестри та найближчих друзів, другий – інтерв’ю італійській газеті «Уніта» та відкритий лист Миколі Бажану, третій містить офіційні звернення та заяви, написані з метою захисту елементарних прав ув’язнених в умовах сваволі табірної адміністрації. Із 540 сторінок близько 500 займають власне листи до рідних, їх налічується 115. Лист в умовах заслання переростає просто лист – це своєрідний щоденник, фіксація життя «малої зони», сповідь та езопові хитрування від ока подвійної цензури. Листи Світличного – це ще й творчість, власні вірші, переклади, переспіви, знову замасковані вірші… Часом складається враження, що писані вони не з уральських «курортів», а зі справжнього Будинку творчості, де не бракує добрих манер та солідної бібліотеки.

Вже підготовлено другий том листів митця, що побачить світ у 2003 році.

Значення Івана Світличного у русі шістдесятників уповні постає лише з листів. Залишаючись «затіненим» яскравою творчістю інших шістдесятників – того ж Василя Стуса, перекладачів Миколи Лукаша та Григорія Кочура – Світличний залишається фантастичним магнітом, що впорядковував та стимулював дії інших. Кожен школяр знає Стусове «Не можу я без посмішки Івана…», але які ж чесноти треба мати щоб здобутися на таке одкровення з вуст іншого Поета? «Листи з «Парнасу» називаються так не тільки від однойменного вірша митця, вони характеризують спосіб життя та мислення особистості, що стала дзеркалом експериментальних деформацій епохи.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.