Враження від нового документального фільму «Будинок «Слово».

Історія будинку «Слово» просилася на екрани давно. І не так самого будинку, як його мешканців. Лишень уявити – в одному місці мешкала чи не вся українська мистецька еліта того часу. І основною метою режисера фільму – Тараса Томенка – було показати, що письменники, яких здебільшого ідеалізують, були передовсім людьми. Котрих кусали блохи, котрим у квартирі було ніде поставити велосипед, котрі стоворювали сім’ї та заводили коханок.

Мені фільм видався сумішшю пліток та старих світлин, які все ж були обмежені цензурою (підозрюю, що у цитованих листах було щось більш ефектне, ніж груди псевдо-Троянкер, які було показано). Цей ефект підглядання робить фільм незвичним – подекуди виникає відчуття, що нишпориш у особистих речах.

Як стара фанатка будинку (та його мешканців), я знала про нього досить таки багато, а тому чекала чогось нового і свіжого. Але виникло відчуття, ніби зустрілися з подругою і обговорюємо позавчорашні плітки. Однак, якщо подивитися під іншим кутом, стає зрозуміло, що фільм не орієнтований на глядача, котрий вже знає, а виконує роль такої собі демо-версії – мовляв, от тобі, друже-глядачу, ознайомлювальний фрагмент, якщо цікаво – шукай далі сам.

Це має притягувати глядачів, однак, чи відбувається таке притягування? Є сумніви. Через низку причин. Перша – стрічка потребує додумування, я б це назвала пазлами, яких не вистачає для цілісної картини. Тут добре згадати школяра-відмінника, одинадцятикласника, який прекрасно знає шкільну програму з літератури, знає твори, роки і авторів. Але не замислювався ніколи про те, що ці всі твори написані живими людьми. Не напівказковими дядечками із хрестоматій, героїчну біографію яких обрамлено у калинову рамцю і проілюстровано жовтуватою світлиною. Такому школяреві буде цікаво дізнатися щось іще для більш повного уявлення, однак його батьків фільм, звісно, не зацікавить.

Наступною причиною є жанр. Документальне кіно тому і документальне, бо, за небагатьма вийнятками, не збирає повних залів, не має захопливого сюжету і не може конкурувати з блокбастерами, скажімо, чи з мелодрамами. Однак режисер, очевидно, був свідомий того. І не робив кіно для аж такого широкого загалу. Насправді, причин не дивитися це кіно можна вишукати багато. Та все ж фільм є органічною частиною нового українського кінематографу, і доводить, що режисери шукають не лише прибуткових напрямків, а вкладають зусилля й у документальні стрічки.

Письменники «Розстріляного Відродження» настільки класна тема для документального серіалу, що годі уявити кращу. Кожен із них вартує окремого фільма, своїх окремих 80 хвилин часу. Розповідати про кожного по кілька хвилин – не найкраща ідея, бо такий формат не може зацікавити сам по собі, він є надто поверхневим, розповідає коротенькі уривки. Але Тарас Томенко вирішує взяти всіх. І про кожного сказати щось. Бодай щось. Мені було незрозуміло, як можна було не згадати про Йогансена як про «майстра з усіх видів спорту» (хоча було сказано про його захоплення мисливством), про те, що він узимку заливав ковзанку у дворі «Слова», і саме він навчив Хвильового триматися на ковзанах, але у той же час згадати, що Хвильовий був найкращим ковзанярем. Це лише один приклад, однак по фільму їх багато – долі письменників ніби і є, але вони одна від одної якось віддалені. Звісно, було опрацьовано купу архівів, але так усе це втиснути у межі двох академічних годин навіть негуманно. У контексті Голоду можна було згадати домогосподарок із сіл, яких мешканці будинку наймали, і які з початком Голодомору тікали назад у село. А потім поверталися до міста знову. Тему Голоду не розкрито, але це й не було метою фільму.

Скажу ще кілька слів про те, як кіно змонтовано. Уявімо картину. 30-ті роки і металопластикові вікна. Краса, чи не так? Самі історичні кадри час від часу розбавлені показом самого будинку з різними «фільтрами» – здебільшого це ч/б і жовтавий ефект зістарення. При цьому розповідь про життя будинку продовжується. І це б нічого, але таких кадрів дуже багато, занадто багато – на деяких навіть видно напис «Турагентство» на блакитному тлі, що розміщено на фасаді будинку сьогодні. Це я до того, що розповідь за кадром дисонує із тим, що є на екрані. Забагато було і демонстрації того, що будинок справді у формі букви «С». Зйомка з висоти пташиного польоту захоплює, але фільм нею перенасичений.

Що я дізналася нового? Як казав один герой у одного з письменників будинку: «Рішуче нічого!». Чи виникає бажання перечитати тих письменників? Ні. Але виникає бажання поїхати у Харків, знайти вулицю Культури, 9, підійнятися сходами... і подивитися солярій. Це лише письменники могли вигадати собі будинок із солярієм, справді.

Трішки вражень безпосередньо з показу у третій день по прем’єрі. Вечір. Зал «Сеанс» (найменший зал кінотеатру «Жовтень», котрий уміщує 13 людей) не заповнений навіть на половину. І можна годинами думати, що не так із українським кінематографом, але відповідь проста і очевидна – глядач поки не готовий приймати таке кіно. На прес-конференції, яку я також відвідала, сказали, що фільм створено більше для учнів шкіл, аби зацікавити їх літпроцесом того часу. І що його показуватимуть у школі на уроках літератури. Але як тоді з «оголеною» Троянкер?

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.