З`явилося доволі несподіване для нашого книжкового ринку видання – збірка рецензій на інші книжки. І не просто на інші книжки, а на твори в жанрі нон-фікшн, що саме набуває в Україні популярності – репортажі, есеї, документалістика, мемуари тощо. Автор, Володимир Тихий, спершу публікував їх протягом кількох років у газеті «Україна Молода», а ось тепер вони об’єдналися під загальною назвою «Що читати: знайомство з non-fiction». 

«Знайомство» - добрий привід замислитися над рефлексією про поточні новинки як такою. В нашому інформаційному просторі постійно виникають рецензії, есеї, блоги чи інші матеріали про книжки (на щастя, часи, коли ЗМІ майже повністю ігнорували літературну тематику, позаду). Але чи часто ми маємо нагоду до цих публікацій повернутись, обміркувати, вирішити, що з порекомендованого рецензентами чи проаналізованого дослідниками хочемо спробувати погортати? Тези про нестримність інформаційного потоку, в якому тяжко щось запам’ятати, структурувати, відфільтрувати, давно стали загальним місцем, але саме такі видання є спробами бодай якось зарадити ситуації. Отож, головною мотивацією для прочитання «Знайомства з non-fiction» і може бути бажання зорієнтуватись у новинках (відносних новинках – за останні кілька років, що, втім, лише посилює вибірковість) відповідної книжкової полиці.

І вибір від Володимира Тихого – доволі широкий. Є тут і книжки, що добряче прозвучали свого часу. Наприклад, «Біла гарячка» поляка Яцека Гуґо-Бадера про його подорож закутками «пострадянської цивілізації». Або «Відвага і страх» Олі Гнатюк про польсько-єврейсько-українські перипетії інтелігенції Львова під час Другої світової війни. Звернув увагу Володимир Тихий і на іншомовні видання. Так, книжка «Віддаляючись один від одного. Стан білої Америки, 1960-2010» Чарльза Маррея розповідає про новітнє розшарування у суспільстві Сполучених Штатів Америки, появу двох «класів» раніше більш гомогенної «білої Америки», відмінних і матеріальними статками, й цінностями. Інакше кажучи, про розшарування на «компетентних-креативних-заможних» та «зубожілих-пасивних-байдужих-примітивізованих». Схема, ясна річ, дуже умовна, але в загальних рисах це те, про що говорять і пишуть не лише в зв’язку з США, а й про багато країн, зокрема в українському суспільстві в тій чи іншій мірі такі тенденції теж відстежуються.

Звичайно у «Що читати: знайомство з non-fiction» ви прочитаєте і про українські видання відповідного характеру. Це, серед іншого, огляд книжок краєзнавчої тематики, що описують дуже різні місцини нашої країни – від Дружківки до Східниці. Або таке масштабне видання, як «Довженко без гриму. Листи, спогади, знахідки». В ньому міститься чимало не вельми знаної біографічної та творчої інформації про видатного, але так і недореалізованого творця двадцятого столітті. А також – автентичні документальні матеріали, аналіз мистецьких тенденцій тощо.

Видання «Що читати: знайомство з non-fiction» має начебто скромну й ужиткову функцію. Але в мене немає сумнівів: після його прочитання ви неодмінно захочете понайомитися бодай з кількома прорецензованими там книжками. Немає також сумнівів і в тому, яке задоволення «Знайомство з non-fiction» принесло самому Володимиру Тихому – бо ж який рецензент хоча б таємно не мріяв про те, щоб його рецензії збереглися на довший час, ніж це заведено у сучасних ЗМІ?

Володимир Тихий. Що читати: знайомство з non-fiction. – Київ: Дух і Літера, 2017.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.