Нещодавно в «Буковинському журналі» та часописі «Дукля» вийшло інтервю з літературознавцем Данилом Ільницьким, який, зокрема, впорядкував у нашому видавництві книжку вибраних творів Богдана Ігоря Антонича. Щоб більше читачів змогли з ним ознайомитися, ми вирішили передрукувати інтервю на нашому сайті.

 

Це розмова про Антонича 2013 року, про український модернізм, про міжвоєнну літературу, про Львів, про сучасну поезію. Перечитуючи її, я, може, дещо самовпевнено, але чітко відчуваю: вона – свідчення того, що література таки належить до вічних цінностей, до речей, які залишаються актуальними чи повертаються до актуальності навіть попри таки світозламні події, як революція і війна. Коли ж мої міркування видаються вам занадто патетичними, можна просто почитати, що говорить Данило Ільницький, львівський літературознавець, критик, музикант – там чимало інформативного і чимало цікавого.

Даниле, для тих, хто ще не читав упорядковані тобою в «Смолоскипі» вибрані твори Богдана Ігоря Антонича, розкажи, будь ласка, про твою концепцію цього видання.

Передусім існує концепція серії «Вибрані твори», яка, на мій погляд, є дуже вдалою: поєднання головних творів письменника із матеріалами про нього чи дотичними до нього. Це робить книжку цікавою для багатьох людей, а не тільки для вузьких кіл, хоча за рівнем підготовки кожне з видань цієї серії аж ніяк не назвеш «шарлатанним». Важливо, що «Смолоскип» взявся за реалізацію такої книжкової концепції, яка заповнила певну нішу і тепер має успіх. При упорядкуванні «Вибраних творів» Богдана Ігоря Антонича було водночас і легко, і важко. Легкість і важкість стосувалися передусім проблеми вибору – що увійде до видання, а що ні. Легко, бо Антонич не написав кількісно надто багато, тому помістити до цього 872-сторінкового тому вдалося якнайбільше його творів, чого мені якраз дуже хотілося. Це передусім шість поетичних збірок – те, що знає більшість людей у його доробку і які не можна скорочувати, бо вони не є просто «збором» віршів, а концептуально продуманим текстом із багатьма віршами-компонентами. Далі – велика частина поезій з-поза збірок, лібрето опери «Довбуш», роман «На другому березі», більшість статей. Без всього цього Антонич був не цілісним, фрагментарним, його не можна мислити тільки як поета. А важко було у зв’язку з «Додатками». Річ у тім, що Антоничева біографія – і зовнішня, і внутрішня – у різній формі продовжувалася після його фізичної смерті: у рецепції його творів, у певному накладанні його поетичного світу на світосвідчування наступних поколінь письменників, у зануренні в жили його поетичних строф знавців літератури, що розродилося багатьма цікавими есеями, статтями, дослідженнями, спогадами, а ще за життя втілилося у низку рецензій і коментарів. Те, що написано про Антонича укладається у велику і цікаву книгу. Свого часу таке видання з’явилося у Львові 1989-го року – «Весни розспіваної князь. Слово про Антонича», проте багато матеріалів туди не увійшло, а ще більше було написано пізніше. «Додатки» у «Вибраних творах» Антонича – мовби продовження цього видання, а також початок майбутнього – більшого і повнішого. Всі ці тексти заслуговують на увагу, і навряд чи якийсь із них є кращим, а якийсь гіршим. Врешті, я обрав таку стратегію: подати класичні, можна сказати «культові» тексти на пару з недрукованими раніше матеріалами, малознаними, але дуже показовими прижиттєвими рецензіями на поетичні збірки, маловідомими концептуальними працями.

Я чув, що попереднє, повне академічне видання, упорядкуванням якого ти теж займався, вже повністю щезло з полиць книгарень. Наскільки великий читацький інтерес до нинішнього вибраного?

Направду, я дивувався, коли бачив, наскільки швидко розходиться «Повне зібрання творів» Б. І. Антонича (воно вийшло у 2009 році у видавництві «Літопис»). Я був переконаний, що інтерес до нього буде помірним, а, навпаки, інше літописівське видання – «Три перстені» - розійдеться швидко. «Три перстені» – це друга книжка у серії подарункових видань того ж видавництва «Літопис» (першою було «Зів’яле листя» Івана Франка, яке вийшло у 2006 році). Принцип цієї серії дуже оригінальний: повноколірний друк, поєднання друкованого тексту вірша із його рукописом, використання фотографій, які підкреслюють «дух часу» і вводять читача в атмосферу цих поезій. Але якщо Франкове «Зівяле листя» вмить розкупили, то Антоничеві «Три перстені» дотепер можна придбати. Пригадую промо-акцію «Зів’ялого листя» в Актовому залі Львівського університету. Виступав Богдан Ступка, уже покійний – прочитав монолог Миколи з «Украденого щастя», був Святослав Вакарчук, і, здається, Тарас Чубай. У 2008 році, коли вийшли «Три перстені», у тому ж актовому залі була презентація, і теж була гарна – особливо запам’яталися виступи ректора УКУ о. Бориса Ґудзяка і актора Олега Стефана. Та й видання ці хоча різні за змістом, за якістю дизайнерського виконання є однаково добрими – зі смаком та на високому художньо-професійному рівні їх зробили Романа Романишин та Андрій Лесів. Тут, як виявляється, річ в іншому. «Повне зібрання творів» вийшло на початку осені 2009 року, яка у Львові та на Львівщині була всуціль антоничівською. Цей часопростір наче дихав Антоничем. Не знаю, чи таке ще колись повториться – і у Львові, і для мене особисто. Одним із учасників цього неформального антоничівського фестивалю було і «Повне зібрання творів», яке тепер стало бібліографічною рідкістю. Це цікаво, але, напевно, симптоматично. Антонича хочуть мати «всього». Очевидно, тут найбільше спрацював принцип повноти укупі з любов’ю до цього письменника. У Львові є певна традиція відкриття, пізнавання, дослідження, адаптації і вшанування Антонича, тож і старші, і молодші (які тільки на шляху цього пізнавання) могли задовільнити свій бібліофільський інтерес цієї синьою книжкою. Цікавою була також думка одного львів’янина про те, що надмір ілюстрацій і графіки заважає отримати насолоду від тексту. У випадку Антонича, мовляв, найкраще – це текст на чистому фоні. І більше нічого не потрібно. Нехай не скаладається враження, що я хочу сказати, мовляв Львів має монополію на Антонича – Боже борони! Сам Антонич промовляє характером своєї діяльності, що є загальноукраїнським письменником, вищим від людських поділів і класифікацій. Для не-львів’ян «Повне зібрання» Антонича, теж, мабуть, стало приводом більше пізнавати цього митця. Мушу, однак, признатися, що «Повне зібрання» з різних причин не претендує на повноту у найбільш строгому, науково-академічному розумінні. Що ж до смолоскипівських «Вибраних творів», то ця книжка розходиться цілком непогано, хоча слово вибрані чомусь плутає людей, і вони продовжують запитувати про повне зібрання. Насправді ж це видання у випадку Антонича є досить-таки повним: з його творчого доробку – як я вже казав – тут помістилося все найважливіше. Плюс низка матеріалів про письменника, а на додаток ще й бібліографія. Тому ця книга дає досить багатогранне уявлення про одного з найоригінальніших українських письменників і рівно може бути цікава як потенційному чи зреалізованому інтелектуалові, так і людині з-поза літератури чи науки.

Яке, на твою думку, місце Антонича в сьогоднішній візії української поезії ХХ століття? Наприклад, у мене є таке враження, що його вірші стали ніби таким собі полістилістичним попереднім підсумком українського довоєнного модернізму та авангарду (і Розстріляного відродження, і західноукраїнської, й еміграційної гілки)…

Відповім банальним твердженням: Антонич наскрізь оригінальний. Чесно кажучи, мені би не хотілося говорити про поезію Антонича як про підсумок чогось, що було раніше (довоєнний модернізм – чи наддніпрянський, чи галицький) і так само мені важко порівнювати його зі сучасниками. Звичайно, можемо шукати якихось аналогій, генетичних чи типологічних спорідненостей з українською чи польською літературою. Літературні контакти – в сенсі спілкування з текстами – в Антонича були, причому далеко не тільки українські. Зрештою, у Твоєму питанні я бачу два боки: чим була творчість Антонича у час свого формування і постання, і чим вона є для нас, коли дивимося на неї з відстані часу і мислимо літературу як процес, як сукупність імен, творів, стилів, форм, ідей etc. Якщо говорити про Антоничів час, то починаючи від літературного дебюту, його твори ніяк не вписувалися у звичне сприйняття літератури: маю на увазі ідеологічну заанґажованість автора, приналежність його до тої чи іншої системи координат у світогляді (ключове слово для того контексту). Спочатку, правда, рецензенти говорили про те, що перші твори Антонича (збірка «Привітання життя») – учнівські, що їхньому автору поки бракує вправності, хоч і розгледіли його талант. Наступна збірка - «Три перстені» - полонила їх майстерним володінням мовою, і вони визначили їй місце – лірика. А збірки «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» уже виявили неготовність сучасників їх оцінити, і навіть суґестивно сприйняти. Взагалі, Антонич як письменник розвивався у спектрі різних літературних досвідів. Це – пісні Лемківщини з їхньою енергетикою та архаїзмом. Це – рідна йому українська література, якою він, живучи у польській державі, живо цікавився. Це – постійний інтерес не тільки до того, що відбувається тут, поруч – в українській і польській літературі, але й до того, що діється, так би мовити, по інший бік Збруча – і зовнішньо (партійно-літературна політика), і внутрішньо, сутнісно – поетичні знахідки Тичини, Рильського, Бажана, Загула. Врешті-решт за посередництвом польської культури, але й безпосередньо Антонич цікавився загальноєвропейським мистецтвом, писав рецензії на нові книги французьких та англійських письменників. Знаємо також відоме Антоничеве признання про своїх «вчителів» – Вітмена і Хаяма. Розмитість у часі важлива для Антонича, Вітмен для нього – сучасник. Адже змінюється людина, змінюються її уявлення, а вічні проблеми – проблеми планети Земля, проблеми всіх живих істот (рослин і тварин) є постійними. Антонич не антропологічний поет, якщо можна так висловитися. Для нього людина – одне із, але не найголовніше, він долучає її – починаючи від себе самого – до цих вічних і глобальних моментів існування. Він черпав багато від кого, багато від чого, але найбільше від себе самого, розвиваючи внутрішню властивість відчувати світ. Якщо говорити про сучасне сприйняття Антонича, то, мені здається, варто уникати якихось класифікацій чи висновків, і на перше місце поставити символічне долучення до поетичної екстази у формі читання/слухання/відчування. Антонич певним чином був у ситуації tabula rasa. З одного боку, він, опановуючи українську літературну мову (до того був лемківський діалект вдома і польська мова в гімназії та університеті), мусів самостійно проходити деякі етапи, які для інших поетів були природними віддавна. З другого боку, він передусім базувався на безпосередньому досвіді сприйняття природи, ставлячи на другий план нашарування літературного досвіду. Антонич специфічний новатор. Ґрунтуючись на досвіді світових та українських попередників, у плані відчування і розуміння світу і у формально-стилістичному плані Антонич творить свій підхід, свій стиль, свій текст. Антонич – це понадідеологічна література, якщо розглядати його у «дусі часу», і понаднапрямна література, якщо дивитися на неї з часової відстані. Антонич сильно ґрунтувався на традиції, але так само сильно виріс з неї.

Продовжуючи тему полістилістики. Як би ти пояснив непрості взаємини Антонича з авангардом? З одного боку, в його творах, особливо в пізніх і в недрукованих за життя, є чимало відверто авангардних моментів (тут говорять і про сюрреалізм, і про імажинізм, і про експресіонізм), з іншого, послідовним авангардистом його не назвеш, і він часом дуже їдко відгукувався, наприклад, про відповідний епатаж у поезії Василя Хмелюка…

Не є таким добрим знавцем авангарду, як Ти. Крім того, хоча є теоретиком літератури, усвідомлюю, що суб’єктивізм (в широкому сенсі) як сутність літературознавства породжує (і це дуже добре й цікаво) різні вихідні точки трактування мистецьких стилів – того ж сюрреалізму, імажинізму, експресіонізму...

У ранніх поезіях Антонич виразно експериментував з формою. Ці вірші можемо назвати авангардними, і деякі з них справді майстерні (частина з них була вміщена у збірці «Привітання життя», а частину, може, й більшу, письменник не публікував). Багато із цих текстів сконструйовані раціонально – як школа, як потреба стильової вправи. Як влучно висловилася Ірина Старовойт, він був поетом-ученим і ученим поетом (в цих віршах це особливо проявилося). Авангард в українському контексті часто асоціюється з лівими ідеями або ж футуризмом. І з одним, і з другим був добре обізнаний Антонич-інтелектуал, проте ні одне, ні друге не було близьким Антоничу-митцю. Не тільки ліві ідеї, але й будь-яка ідеологія в мистецтві була для нього неприйнятною. А якщо говорити про візії майбутнього, то він радше схильний до апокаліптичних мотивів, а не до технічно-індустріальних. Його урбаністична поезія цікава тим, що це – картини, і ми не можемо сказати, чи автор «засудив» чи «оспівав» місто. Радше майстерно показав, залишивши достатньо маневру читачеві, аби сформувати свою конотацію. А, врешті, навіть не формувати її, а могти стереометрично побачити, почути і відчути світ амбівалентного міста. А взагалі Антонич був «проти переваги напрямів» і протестував, що Пікассо має на собі чотири наліпки, закликаючи: «Вийміть його з шухляд ізмів!». Хоча, бувши майже припертим до стінки із вкрай потрібними читачеві класифікаціями, в інтерв’ю для двотижневика «Назустріч» під назвою «Як розуміти поезію (розмова в редакції з Богданом І. Антоничем)», говорячи про поезії зі збірки «Ротації», називає ці твори «надреалістичним натуралізмом». Напевно, це випадок, коли автокоментар є добрим шляхом до пізнання поета, коли на допомогу приходить Антоничева теорія мистецтва і його розмірковування про літературу.

Стосовно Василя Хмелюка, то Ти, мабуть, маєш на увазі Антоничеві висловлювання у статті «Примітивна европеїзація», підписаної псевдонімом «Зоїл» і опублікованої 1934-го року у часописі «Вістник», головним редактором якого був Дмитро Донцов. Такий псевдонім – недарма, бо Антоничева іронія тут чи не найбільше в’їдлива: посил автора відповідає ідеології «Вістника», хоча, я переконаний, що знявши іронічні нашарування, ми побачимо актуальне й сьогодні. Не можна сказати однозначно, що Антоничеві чужий Хмелюків авангардизм чи авангардизм загалом. Вістря його критики радше стосується чинників поза- чи навіть понадстильових, загальномистецьких: де ми шукаємо Європу? Чи «під спідницею дам», чи в «засвоєнні собі европейського світовідчування, зрозуміння ідей, що стрясають Европою, культурного надбання століть її історії». Що ж до авангарду на рівні формально-стильовому, то не ставши авангардистом у поезії, Антонич, очевидно, уповні користав із стильового досвіду авангардизму, трансформуючи її, вважаючи цінним як частину поетичного арсеналу.

Чому про Антонича як прозаїка в сучасній Україні практично не йдеться? Хоч він написав дуже небагато прози, але, наприклад, «На другому березі», текст, що ввійшов до вибраного – дуже цікавий і самобутній. Взагалі, чому він написав так мало прози? Просто не встиг? Чи всі його творчі сили займала поезія?

Антонич хотів писати прозу. Цікаво те, що над романом «На другому березі» він почав працювати паралельно з початком поетичної творчості. Принаймні, не пізніше 1932 року, коли у журналі «Дажбог» з’явився уривок під назвою «Гріх». Серед рукописів Антонича є багато начерків, планів, фрагментів прозових творів. Всі вони були вперше надруковані у журналі «Сучасність» 1992-го року (зусиллями Лариси Головатої), потім увійшли до видання «Твори» 1998-го року (до його підготовки долучився Михайло Москаленко), а після текстологічного опрацювання були передруковані у «Повному зібранні творів». Серед них є, так би мовити, більш завершені, наприклад, новела «Три мандоліни» і згаданий «На другому березі», і менш завершені. А єдиним завершеним і єдиним опублікованим (1933-го року у журналі «Дзвони») прозовим твором Антонича є сатиричний ґротеск «Політик». Важко робити якісь здогади, припущення. Антонич дуже ретельно ставився до публікації своїх творів. Він не надрукував «Велику гармонію» окремою книжкою і таку ж долю визначив багатьом іншим поезіям і, як бачимо, прозі теж. Важко сказати напевне, чи він мислив себе передусім поетом, а чи все-таки і на прозу робив ставку, просто потрібно було більше часу, аби виписатися, завершити свій роман і реалізувати багато дрібніших задумів? Питання радше риторичне (як і те, як би склалася Антоничева життєва і творча доля, якби він дожив до сумнозвісного 1939 року). Чому про Антонича-прозаїка мало говорять? По-перше, і за свого життя, і від часів «другого відкриття» у 1960-х роках він був репрезентований передусім як поет, та й захоплення цією поезією було настільки великим, що відтінило інтерес до прози, як і до його мистецької теорії, і до вивчення його біографії. Ситуація докорінно не змінилася після того, як 20 років тому було удоступнено більшість невідомих раніше текстів. По-друге, мабуть, збиває з пантелику суцільна незавершеність Антоничевї прози. Хоча вона – ця незавершеність – радше зовнішня, а внутрішньо – це наче три крапки, і в цьому є щось кафкіанське. Тепер – треба сказати – інтерес до різних літературних діяльностей Антонича збалансовується, хоча ще не набрав таких оберів, як інтерес до Антонича-поета. Передусім хочу назвати працю Ірини Старовойт «Два береги незримої ріки. Тема з варіаціями» – одну з небагатьох, присвячену Антоничеві-прозаїкові, і де також йдеться про фрагментарність письма. А насправді ми, мабуть, ще не увійшли у світ Антоничевої прози на рівень критичної глибини. Сподіваюся, що «Повне зібрання» і «Вибрані твори» стануть у пригоді.

Яким був Богдан Ігор Антонич у побуті? Чи відомо про якісь надзвичайно цікаві життєві випадки, колізії чи збіги за його участю?

Це питання, Олеже, цікавить багатьох. Люди хочуть знати: яким був у своєму щоденному житті видатний митець. Їх цікавить, чи мав він якісь суто людські звички (такі, як мають вони), а навіть пристрасті, фобії, словом, гріхи. Інтерес водночас і природний, і оманливий. Всі ми знаємо – повторю банальну істину – що найголовнішою біографією митця є його внутрішній світ, який врешті репрезентований у творах. В Антоничевому випадку це особливо спрацьовує, бо він робив більший акцент на творчості, і, можливо, відчуваючи свою майбутню не таку далеку смерть, намагався якомога більше встигнути. У багатьох спогадах про Антонича автори признаються, що їм Антонич був схожий зовсім не на поета, а радше на вчителя (Тадеуш Голлєндер) чи вченого (Мар’ян Якубець). Напевно, найцікавішою у цьому плані є стаття-спогад «Два обличчя Антонича» Володимира Ласовського, де автор говорить про своєрідний дуалізм свого приятеля: з одного боку, він – «натхненний поет, повен розмаху, жадоби пізнання, жадоби вияву», «вічний у своїй поезії», а з другого боку, «Антонич – буденна людина був пересічною індивідуальністю», у якій «чулося злякану й зніяковілу за кожним своїм словом людину, переполохану неприроднім звуком власного голосу». Контраст, на перший погляд, дивний, але й закономірний, адже ж мова йде про митця, який a priori є незвичайним. Цей розрив ще більше притягає до постаті письменника, спокушає додумувати, уявляти образ Антонича-реального. Одна із таких версій – «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича (6 розділ), за його словами – «фіктивна біографія» Антонича, побудована, очевидно, на враженнях від поезій свого кумира. Звісно, вивчення біографії багато чого може дати для глибшого, стереометрічнішого сприйняття творів, та й не тільки цього – біографія конкретної індивідуальності може бути показовим свідченням про епоху, про її дух, про уявлення людей з того часу. Проте навряд чи життєпис дасть відповіді на всі питання, адже це рамка, обмеження. Крім цього всього є ще така річ, як таємниця творчого процесу. Так само, як таємничістю, загадковістю оповите створення світу і взагалі Господь Бог. Аналогія трохи смілива, але ж творчість – це подарунок (і карма водночас) від Бога. Якщо ж все-таки говорити про Антонича як реальну людину, то не буду докладно цього розповідати, лише порекомендую прочитати роман Оксани Керч «Альбатроси» – цікаву розповідь і безцінне джерело відомостей про мистецьку богему 1930-х років у Львові. Твір побудований на реальних подіях і пережитому авторкою, йдеться там і про Антонича. Дізнатися про нього можна і зі спогадів, деякі з яких вміщені у «Вибраних творах». Тут же є і листи від Ольги Олійник – Антоничевої пасії. Коли їх прочитати, то завіса особистого життя Антонича трохи відкривається. Мені ці листи показали, що для їхнього адресата на першому місці була творчість. Насамкінець скажу, що немало дізнатися про Антонича можна вступивши з ним у символічну розмову – читаючи його літературно-критичні статті, як, наприклад, «Мішок веселого божка». Крім того, що вони сповнені «духу часу», то ще й прикметні суто антоничівським гумором та іронією – чим не неформальна характеристика їх автора?

Чи можна сказати, що цей поет повністю вивчений і що від його архівів або інших матеріалів уже не варто очікувати сюрпризів?

Упродовж 2008-2009 років я просиджував годинами і днями у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника – готував «Повне зібрання творів». Чим більше заглиблювався, тим більше отримував задоволення і водночас розумів, що бачу лише верхню частину айсберга. Накреслювалася перспектива – що і як робити далі, неминучим було і є повертання до цих рукописів. Коли книга побачила світ, я повернувся до відділу рукописів, аби дещо звірити, а дещо додати у зв’язку з підготовкою «Вибраних творів» для «Смолоскипу». Працівниці відділу здивувалися: «Ви знову тут? Ви ж вже все зробили!». А насправді я тільки усвідомив, з чим маю справу і що треба робити далі. «Повне зібрання творів» Антонича, як і кожне видання такого типу, є першою спробою, і повним є воно у пільговому трактуванні повноти. Тому якщо говорити про текстологічне опрацювання і дослідження Антоничевого творчого доробку і взагалі всього, написаного його рукою, то звісно, можуть ще бути сюрпризи. Річ у тім, що я ж опрацьовував тільки те, що було у його фонді в бібліотеці ім. Стефаника. Це – найповніше зібрання його рукописів і документів, але насправді ніхто систематично не «вливав» сюди антоничівських матеріалів, які можуть бути в інших місцях. Цілком ймовірно, що вони можуть бути десь у Польщі, Словаччині, США, Канаді, адже більшість колег і друзів письменника туди еміґрували і могли щось взяти зі собою (ті, хто лишився в УРСР, про Антонича мовчали, як риби). Треба віддати честь Святославу Гординському, який перед війною врятував дуже багато рукописів Антонича, а потім, у 1991 році під час свого візиту до України, передав це все до бібліотеки ім. Стефаника. В Антоничевому фонді зберігається багато листів до нього (зрозуміло, бо вони ж зберігалися саме в нього), натомість дуже мало знаємо його листів (адже вони, логічно, зберігалися в своїх адресатів). Хотілося би це відшукати, як і все інше, що могло би бути пов’язане з Антоничем, наприклад, фотографії. Окрім цього, рукописи Антонича зберігаються у приватних колекціях, і за них ще треба буде поборотися. Повний образ письменника можна досліджувати та конструюювати лише при умові опрацювання та удоступнення усіх відомих/збережених матеріалів. Ймовірні нам невідомі рукописи Антонича можуть бути всього лиш чернетками або просто іншими варіантами знаних творів, проте це теж важливо, зрештою, може трапитися і незнаний текст. Приємним сюрпризом було натрапити на дві студентські наукові роботи Антонича. Ці тексти тільки підтвердили компліменти мемуаристів щодо перспектив Антонича як науковця, а для мене стали важливим матеріалом для дослідження його інтелектуальної біографії і мистецької теорії. Попри висловлені у відповіді на попереднє питання думки, актуальним залишається джерелознавче вивчення біографії Антонича. Проривом у цьому плані стала книга Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича: матеріяли до біографії», яка вийшла двома виданнями у 2010 і 2011 роках. І. Калинцю, який має широку мережу зв’язків та авторитет у літературних та гуманітарних колах, вдалося познаходити багато цікавих і цінних матеріалів та підсумувати всі попередні біографічні відомості про свого улюбленого поета. Та це ще не кінець. Вважаю, було би незле після пошукової роботи видати різні документи і фотографії Антонича, а відтак написати синтетичну наукову біографію Антонича, в основу якої ляжуть всі відомі матеріали та буде прокоментовано ті чи інші реалії. Так само попереду – продовження роботи над коментуванням текстів Антонича, що насправді потрібно не тільки науковцям, але насамперед ширшому загалові читачів. Рецепції та інтерпретації Антонича теж уже мають свою традицію, з’явилася критична маса текстів – дуже цікавих – які кожен по-своєму наближають нас до його творчості. Отож, проситься такий збірник (як продовження книжки «Весни розспівної князь»), у який би ці тексти увійшли. Проте всі ці матеріали, вся ця джерелознавчо-текстологічно-упорядницька робота потрібна для того, щоби читачам і дослідникам було зручно пізнавати художній світ цього самобутнього письменника, щоби були умови для продовження життя його творів у наповненні їх своїм змістом, щоби розширювався горизонт пізнання і була множинність інтерпретацій. Бо творчість Антонича, як і кожного видатного письменника, до цього надається.

Антоничу пощастило в плані посмертного визнання і «культовості». Сьогодні мало кого з тодішніх поетів так активно перевидають, актуалізовують у зовсім різних мистецьких контекстах. А кого б ти міг назвати з цікавих і талановитих представників української літератури міжвоєнної Галичини, котрі сьогодні забуті, але насправді заслуговують на увагу читача?

Справді, Антонич став культовим. Хоча не тільки він. Культовим сьогодні є Віктор Петров-Домонтович, таким же – Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Майк Йогансен, Михайль Семенко. Культовим є Лесь Курбас. Врешті, культовим є Іван Франко. Принаймні у Львові. Якщо взяти до уваги постійні письменницькі фестивалі як ознаки «культовості», то крім Антонич-фесту, є ще Йогансен-фест і Франко-фест. Але насправді на відкритому рівні культовим Антонич став зовсім недавно, принаймні не раніше від часу Незалежності. Бо якщо говорити про радянські часи, то його культовість була андерґраунда, тоді про Антонича говорити було дуже тяжко. Мій Дід, написавши про нього книжку у 1967 році, не міг її видати, і допіру у 1991-му вона побачила світ. Видання творів Антонича 1967 року, яке підготував Дмитро Павличко, стали називати «чорною книгою». Суперобкладинка такого кольору стала й символічним означенням цього видання, мовби її автор – «чорний», бо заборонений і мало не «проклятий поет». Про це люблять розповідати Юрій Андрухович і Віктор Неборак. Ну а від 1990-х років Антонич таки дійсно стає кумиром різних середовищ, проте треба пам’ятати, що він завжди був елітарним, тому й актуалізовували його передусім не на рівні традиційних заходів, а мовби інтимно відкриваючи його для себе та пропонуючи якусь цікаву трансформацію. Маю на увазі, наприклад, театральні постановки Володимира Кучинського у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса, остання з яких – «Формули екстази» не перестає мене зворошувати з часу свого постання у 2009 році. Курбасівцям пощастило з Антоничем, а Антоничеві пощастило з курбасівцями. Справді, Антонича сьогодні сприймають як найвидатнішого українського письменника міжвоєнного періоду з Галичини, і крізь призму його постаті сприймають цей часопростір. Це невипадково і цілком справедливо. Проте, звісно, є й інші постаті, також цікаві, хоча навряд чи вони дорівнюють за мірою мистецького таланту Антоничеві. У 1999 році вийшла антологія «Над рікою часу», яка містить твори західноукраїнських поетів 1920-1930-х рр. Треба сказати, що цей період був естетично та ідеологічно різнорідним, що й відбилося на поезії. Не все з того пласту літератури є видатним, але те, що незаслужено забутим (навіть в теперішніх часах) – це факт. Цей період цікавий не тільки художньою творчістю, але й теоретично-мистецькими пошуками, контструюванням мистецької свідомості. Чомусь Соломія Павличко у своїй культовій книзі, а також, наприклад, Віра Агеєва у своїх працях, говорячи про модернізаційні, європеїзаторські процеси в українській літературі зовсім не згадують про цей часопростір, перескакують його. Якщо говорити про те, кого з цікавих постатей цього періоду варто було би актуалізовувати, то спадає на думку кілька. Передусім – Михайло Рудницький, найголовніший «європеїзатор» української літератури у Галичині. Блискучий літературний критик, стилістиці якого позаздрив би не один прозаїк, ще один «містер парадокс», який навчався у Парижі і поїздив по Європі. Недавно вийшло перевидання двох його головних книг, проте розсипана по періодиці літературна і мистецька критика мало знана сучасному читачеві. Більш знаним і уведеним у контекст є попередник Рудницького Микола Євшан, хоча ми ще належно не оцінили його і не навчилися отримувати задоволення від його наскрізь оригінальних статей. Мало приділяємо уваги ранній творчості Ірини Вільде, хоча недавно Олег Баган видав її трилогію, написану у 1930-х роках. Цікавим і водночас характерним чи не винятково для мистецького простору Львова є синтетизм у творчості: маю на увазі поєднання літературного і малярського світів. Спадає на думку передусім Святослав Гординський – поет, перекладач, літературний критик, маляр, мистецтвознавець. Його поезія за художнім рівнем поступається малярським творам, але як критик – і літератури, і малярства – він так само цікавий, як і Рудницький. Поєднував картини з віршами один із приятелів Антонича Володимир Гаврилюк. Якщо говорити про теоретико-мистецтвознавчі концепції, то тут теж література пертиналася з малярством. Антонич є прикладом таких контактів: його мистецька теорія формувалася у безпосередньому контакті з творчими пошуками колег-малярів, більше того, вони вважали його за свого теоретика. Інтелектуальне життя Львова – ще одна велика розмова. Цікавою була дискусія «Чи потрібен письменникові світогляд?», яка відбувшись публічно, перейшла на сторінки преси. Весь цей літературно-мистецький та критично-науковий пласт – вдячний матеріал для занурення у себе, для дослідження, актуалізовування, а для декого – навіть відкриття.

Наскільки глибокою була інтеграція українського галицького модернізму з польською літературою?

Хоча українці і поляки фізично жили в одному Львові, але духовно це були різні міста, мовби відділені одне від одного якимось муром. Юрій Шевельов писав у спогадах, що українці, поляки та євреї жили у Львові мовби за скляними стінами, «кожний окремим життям». Сусідство і складні взаємини українців і поляків у Львові наклали відбиток на культурно-мистецьке та інтелектуальне життя. Кожна з національних культур творила свій простір, при цьому плідні контакти між ними були радше винятком. Культурно-мистецька територія Львова у поляків мислилася як польська, в українців – як українська. У польських мемуарах і працях, присвячених міжвоєнному Львову, про українців взагалі не йдеться. Українці теж сприймають цей контекст здебільшого зі своєї перспективи. Для українців у Львові польська культура була кожноденним контекстом, і хоча він відігравав роль містка між східною і західною Європою, у багатьох випадках був «своїм чужим». Галицько-український модернізм – це європеїзація мистецтва при глибокому закоріненні в національне світовідчування. Реалізацією цього була творчість Антонича і низки малярів. Польський контекст у цих модернізаційних процесах був мовби негласною забороною. І письменники, і малярі не сприймали Польщу як Європу, хоча добре відчували і знали її та користали з неї уповні. Антонич писав рецензії на твори англійських і французьких авторів, а не на польських. Багато хто з українських критиків більше орієнтувався на німецьку традицію. Малярі радше схильні були їхати до Парижу чи Берліна, а не до Польщі.

Втім, наприклад, Антонич як поет та інтелектуал формувався у колі польської літератури і польської гуманістики. Він цікавився модерними виявами польської літератури, орієнтувався у новітніх теоретико-мистецьких ідеях, був обізнаним із класичними працями польської філології. Зрозуміло, що без творчого ознайомлення із циклом віршів «Laur olimpijski» польського поета Казімєжа Вєжинського не міг виникнути Антоничів цикл «Бронзові м’язи» (у збірці «Привітання життя»). При уважному читанні його прози можна помітити кальковані польські конструкції, хоча назагал його мова є дуже літературною, особливо – у поезії. Антонич зробив цікавий вибір – показовий в історії української літератури. Виростаючи серед ареалу лемківського діалекту, чи не найвіддаленішого від решти українських говірок, перебуваючи у польськомовному середовищі міста та університету, але постійно скеровуючи свої творчі інтереси до українського контексту, він обирає українську ідентичність через вибір української літературної мови. Це приклад, коли відбувається формування органічної українськості в абсолютно для цього невідповідних, несприятивих умовах. Це ще одне підтвердження того, що внутрішній світ, і те, що відбуваєтсья всередині, хоча й в контакті з зовнішнім світом – може бути цікавіше, глибше, ніж просто антураж епохи.

Над чим ти зараз працюєш як дослідник, літературознавець?

Моя дисертація має назву «Теоретичні аспекти мистецького світогляду Богдана Ігоря Антонича». Досліджую естетичні концепції Антонича крізь призму його статей, проте залучаю і твори. У своїх віршах, та й навіть у прозі – передусім у романі «На другому березі» - Антонич часто звертається до теми творчості. Творчість і теорія – дві взаємодоповнювальні і взаємообумовлювальні діяльності для нього. Безпосередньому аналізові теоретичних роздумів Антонича, погляду на них крізь призму «духу часу», а також порівнянню з відомими і резонансними концепціями Олександра Потебні, Івана Франка, Романа Інґардена, представників рецептивної естетики, передує розгляд його інтелектуальної біографії. Використовуючи феноменологічну методологію, секрети якої мені розкрила Марія Зубрицька (мій науковий керівник), досліджую приватну топологію письменника, його формування у дитинстві, діяльність у гімназії та університеті як ключ до розуміння мистецького світогляду. Відтак все те, що є «життєвий світом» (за Едмундом Гуссерлем) у проекції на готові тексти і сформульовані у них теоретичні положення, набувають зовсім іншого статусу. Антоничева теорія мистецтва навдивовижу цілісна, багатоаспектна, а проблеми, які він порушує – стосуються сутності мистецтва, змісту і форми в художньому творі, психології художньої творчості. Все це разом творить синтетичну концепцію «національного мистецтва» (так і звучить одна з головних його статей). Мій загальний висновок – це те, що Антоничеві погляди на мистецтво, бувши обумовлені його практичним літературним досвідом та підкріплені освітою і ерудицією, є повновартісною системою естетичних постулатів, яку можна розглядати і не конче у зв’язку з художніми творами їх автора. За матеріалами дисертації хотілося би зробити книжку – такий собі інтелектуальний портрет Богдана Ігоря Антонича. Хоча – скажу у кінці – що постать Антонича далеко не єдине, що мене цікавить у науковому плані.

В інтернеті, в колах любителів і антипатиків сучасної поезії, а також самих сучасних поетів дістала розголосу твоя стаття «Поезія versus інтелектуалізм» на сайті «ЛітАкцент». Її, як на мене, головна теза – збайдужіння молодих поетів-«двотисячників» до якісної культури, науки поза їхньою вузькою сферою і така сама незацікавленість літературознавців у живому сьогоднішньому літературному процесі. У коментарях дехто з тобою погоджувався, а дехто закидав, що ти узагальнюєш, безпідставно зводиш до спільного знаменника дуже строкате й неоднорідне середовище…

Коли Володимир Панченко запропонував мені долучитися до дискусії, спровокованої статтею Маріанни Кіяновської, то я дав згоду не тільки через те, що це була спокуслива пропозиція, але й через те, що це був для мене шанс висловитися трішки по-іншому, ніж раніше. Як це? До того я здебільшого працював ув академічному жанрі – із всіма його недоліками, але й принадами, який нібито претендує на об’єктивність (хоча я переконаний, що об’єктивності не існує, принаймні у науці про будь-яке мистецтво) – коли все треба перевіряти, доводити, підтверджувати, і головне – вміти аргументовано і переконливо писати. А тут мені захотілося живості, суб’єктивності, емоцій – висловити так, як відчуваю і все. Це і є сутністю есеїстики. Не претендую на правду чи істину, а просто висловлюю, за формулою Ірини Старовойт, «правду суб’єктивного досвіду». Я згідний з тим, що літературне середовище сучасної України дуже різне. Але мені йшлося про загальні тенденції, які відчуваю. Не аналізую, не моделюю, а просто відчуваю. Мої твердження будовані на особистому спілкуванні зі сучасними поетами (чомусь саме поетами), а також на враженнях від атмосфери літературних подій у Львові. Свого часу, коли був студентом, разом з друзями відвідував низку таких заходів. З тими самими друзями ми любили і любимо іронізувати, пародіювати багатьох сучасних письменників. З наших жартів, мені здається, вийшов би непоганий «Comedy Club». І, власне, присмак вражень від цієї атмосфери – це і є основа моїх думок. Існує щось таке, що попри різнорідність середовищ поєднує сучасних українських поетів. Мені здається, що жоден із коментаторів статті на «ЛітАкценті» не помітив аналогії з сучасними глобалізаційними процесами. Моя ідея, мій, так би мовити, месидж був у тому, що часто речі є однаковими за своєю суттю, хоча можуть бути різними у своїх формах. І для багатьох людей, які сьогодні асоціюють себе з літературою, до якого би середовища вони не належали, більшим є бажання слави, створенні фіктивної літературної ідентичності і відповідної саморепрезентації, аніж процес безкорисливого (звучить пафосно, та все ж), але наповненого писання. Згадую собі одне із дитячих занять: уявляти, ким я буду, обирати собі професію. Дитина вирішила: я буду тим-то і відтак це проектується на її самосприйняття у певний період. Розуміємо, що дитяче заняття є грою. Багато-хто із моїх ровесників і навіть молодших по-дитячому вирішує собі, мовби навмання вибирає собі екстраваганту роль «поета» і передусім відповідно поводиться, не згадуючи, наприклад, про комплекс Кафки або комплекс Панаса Мирного, коли література як виплід внутрішнього життя ховається за звичайною, сірою соціальною роллю. Насправді ж не ми вирішуємо, чи ставати нам поетами чи ні, це якось само вирішується у процесі нашого життя. Показовим для мене є отаке формування як поета Павла Вольвача. Насправді ж дитинне – це основа творчості, а поети (і взагалі митці) – це ті, що якнайбільше зберігають дитинне світовідчування, але мусять вміти подавати його у «дорослих» формах. А це нелегко. Врешті, мені йшлося про взаємну «набундюченість» письменників і літературознавців (дуже вдалу фотографію двох голубів підібрав до статті «ЛітАкцент»): письменники, які вважають науковців занудними і заскорузлими, хоча серед них є такі, що тонко відчувають літературу і є неперевершеними есеїстами (як Ростислав Чопик), і літературознавці, які вважають, що поїли всі розуми і думають, що найкраще знають про всіх і вся в літературі, хоча деякі письменники можуть знати це ліпше від них (як Маріанна Кіяновська, Галина Крук чи Остап Сливинський). Ти говорив про строкатість і неоднорідність. Все-таки часом хочеться однорідності і відчуття, що всі ми – і письменники, і літературознавці, і культурні менеджери – робимо спільну справу і йдемо в одному напрямку.

Зрештою, то була розмова про молодих поетів як особистостей, співбесідників. А які твої враження від останніх тенденцій власне їхньої поезії?

Я більше люблю прозу. Соромно зізнаватися, але тільки тепер – коли мені 26 – починаю вміти читати поезію. Але мало що може вдовольнити мій вибагливий, а, може, вбогий смак. Один мій знайомий молодий львівський поет сказав, що добра поезія – це тоді, коли прочитав і не можеш відійти, тебе тримає і мовби заходить у тебе всередину, словом, стає «твоїм». «Всього» Антонича я читав не раз, але коли випадково натрапляю на якийсь його вірш і перечитую до кінця – останній раз були «Мертві авта» – усвідомлюю, що не можу відійти. Так само з багатьма іншими віршами, хоча, наприклад більше люблю Франка-прозаїка, а не поета. Але це про давніші періоди української літератури. Стосовно сучасної молодої поезії, то скажу правду: я не отримую задоволення від неї. Я читав різних авторів, часом заставляв себе читати, мовляв, ти мусиш орієнтуватися у тому, що відбувається навколо, але потім я перестав це робити, і став читати ті твори, які мені подобаються, цікавитися і писати про те, що приносить задоволення. Не хочу, щоб мене сприймали як людину, яка ідентифікує себе з давнішою епохою і одягає маску старця – того, що критикує молодих. Я формувався на рок’н’ролі, блюзі, рок-музиці 1960-1980-х років і багато на чому іншому, що для багатьох представників офіційної радянської епохи є чужим, бо є вільним. Просто мені здається, що сучасна поезія – хоч і дуже різнорідна – все-таки – має один ґандж – вона заслабка, вона не дотягує. Їй дуже далеко, наприклад, до «Red House» Джиммі Гендрікса, або до поезії Ігоря Калинця. Коли читаю Калинця, то зі мною щось відбувається, а коли розкриваю черговий літальманах, то мені якнайшвидше хочеться його закрити. Антонич, наприклад, великого значення надавав праці над словом, хоча вважав, що матеріалом для творчості є не слово, а «уявління мистця». Він розумів, що існує розрив між екстазою цих уявлінь та оформленням їх у слова, і тому докладав максимум зусиль, щоб цей розрив подолати. Про нівеляцію слова вже говорили, але є ще нівеляція літературної праці. Так, справді, те, що може переживати потенційний поет, це «круто», але ж треба зробити так, щоб і читач потім сказав: це «круто». Можливо, ще буде нагода предметніше поговорити про сучасну поезію на основі конкретних текстів, хоча мої ровесники, які полюбляють покритикувати старших письменників, чомусь самі критики не люблять. Це і є мої враження, адже Ти питав про них.

Дехто і з авторів, і з читачів вважають, що сьогодні поезія та література в цілому відчуває деяку вичерпаність виражальних засобів, що вона очікує на нові сенси і концепції. Чи міг би ти спробувати дати прогноз, у якому напрямку піде пошук нового, як у формі, так і в самій філософії письма?

Чесно кажучи, скептично ставлюся до прогнозів, а також до того, що зараз якась там криза, застій і т. д. Популярною є фраза, що, мовляв, переживаємо такі часи... Та такі часи були завжди. Наші діти можуть сказати, що їхній час є таким, наші діди скажуть, що таким був їхній час. У кожному часі є щось таке. Це людська природа у сприйнятті світу, часу і себе. Інша справа, що у порівнянні з якимось відносно давнішим періодом, є загальні тенденції зміни. Стосовно вичерпаності, то це цікава тема, і, думаю, говорять про це не без причини. Це мені видається пов’язаним із тим, як живуть люди у ХХІ столітті і що їм пропонують або й нав’язують різні високі технології і не менш різні способи маркетингу і психологічного переконування. Хтось на це піддається, хтось ні, але так чи інакше ми перебуваємо із цим у контакті. Мені здається, що все пришвидшується, нагрівається і врешті від перегріву вибухне. Має бути якась органічний перехід, деформація, якась реінкарнація. Все це, безумовно, впливає на людей, а отже на митців, на літературу, на філософські ідеї. Особливо це відчувають люди з оголеними нервами, передусім митці. Літературознавці кажуть, що ХХ століття породило багато цікавих теорій, як-от структуралізм, феноменологію, постколоніалізм, а тепер, мовляв, немає нових цікавих підходів. На це можна подивитися по-різному. Можна говорити про кризу і вичерпаність, а можна це вважати просто періодом відпочинку від шаленого ХХ століття, періодом осмислення, утвердження. Щодо поезії, то вона є виплодом людини як призми, крізь яку Бог дивиться на світ. І навіть, якщо люди зараз вичерпані, все одно завжди актуальним є шукати і віднаходити себе, що і є прерогативою поезії. Звісно, є якісь особливості часу, які вливають на поезію, але є і понадчасова сутність поезії. Шлях поезії – це спускання згори донизу, аби потім знову піднятися догори, там, де часу, як і багато чого людського, немає.

Наскільки нині зберігає актуальність поняття регіональних, міських літературних і літературознавчих "шкіл", середовищ, угруповань? Зокрема Львівська школа, яку так часто міфологізують і деміфологізують?

Можна говорити про школу, середовище, угрупування як явище, яке є поширеним, а можна - про «львівськість», «галицькість» як певний феномен, що існує на різних рівнях. Те, що львів’яни чи галичани мають якісь свої ментальні риси і відрізняються від східняків, безумовно. Це природно і навіть добре, бо творить різні кольори нації. Психологічні основи світосприймання і характеру, окрім, звісно, традицій і освіти, я переконаний, впливають на художню творчість і навіть на наукові праці. І тут йдеться, не тільки про атмосферу, поведінку, але й про спосіб думання і спосіб писання. У Львові існує своя літературознавча школа, своя традиція, хоч це не виключає, що деякі науковці можуть в неї не вписуватися. Є львівська франкознавча школа, хоча цих людей об’єднує радше інтерес до Франка, бо використувують вони різні методології і різні підходи, та й по-різному можуть трактувати ті чи інші проблеми. Львівський культ Франка для мене є симпатичним, бо ґрунтується на захопленні цим письменником, хоча часом тут трапляється поверховість. Взагалі для питомих галичан-науковців характерна ґрунтовність, послідовність, інтерес до джерела, до факту, скрупульозність в їх опрацюванні, загалом це можна означити як тверезість, раціональність. Все це витворило такий собі збірний образ занудного засідателя бібліотеки в окулярах. Часом це справедливо, а часом – зовсім ні. Якщо порівнювати рецензії на збірки Антонича авторства Юліана Редька і Євгена Маланюка, то у другого є всеохопність і ширина у сприйняття поезії, а в першого – інтерес до деталі. Часто бувало так, що східняки чи волиняни не любили галичан, а якщо і мали симпатію, то до тих, які за темпераментом наближалися до більш емоційно відкритого східного типу. Юрій Шевельов у спогадах описує свої враження від спілкування зі львів’янами у 1940-х роках. Багатьох філологів він називає «причинкарями», а «апогеєм причинкарства» вважає діяльність Михайла Возняка. За це Шевельова не любили львівські професори, зокрема незабутній, уже покійний Іван Денисюк. Твердження Шевельова, звісно, суб’єктивне, трохи перебільшене, проте правда в ньому є. Хоча тут зіграв роль суб’єктивний фактор, як завжди це буває. Зі спілкуванням з Возняком у нього не склалося, натомість зі симпатією він пише про Василя Сімовича, бо той дуже підтримував його і допомагав. Треба сказати, що в особливостях ментальності галицько-українських науковців мало свій вплив проживання в одному просторі з австрійцями і поляками. Володимир Барагура, однокурсник Антонича, згадує про їхніх професорів Вільгельма Брухнальського, Євґенія Кухарського та Яна Янува як ґрунтовних науковців, але нудних і не жвавих викладачів. Проте багато з українських студентів тяжіли не до академічної науки – зрештою, вони у міжвоєнний період не мали до неї доступу – а до вільніших і живіших форм вислову: окрім художньої творчості, це була журналістика та есеїстика. Саме такий шлях обрав Антонич: хоч і стелилася перед ним кар’єра університетського професора, він не обрав її. І не тільки через політичні перепони, але й через те, що хотів творчої свободи – і в художній, і в інтелектуальній діяльності. Взагалі про галичанство – в тім числі у науці – можна говорити багато, воно одночасно і захоплює, і відштовхує. Якщо ж говорити про осередки, школи, то це, звісно, дуже добре. Але мені здається, що, наприклад, не-столичні міста є більш сконденсованими центрами мистецтва чи науки, соковитими місцями, на відміну від столиці – мішанки всього, яка має багато облич, але не має одного. Не-столичні міста і різні творчі чи наукові осередки у них цікаві тоді, коли там відбувалися якісь цікаві, знакові події, або ж працювали видатні особистості. Вірю, що дослідникам Франка чи Антонича легше тоді, коли вони й самі перебувають у тому енергетичному просторі, що й ці письменники (адже дослідник – теж творець). Але це не правило, і винятки з нього часто бувають несподівано цікавіші. Не має значення, де створюється якийсь твір чи обдумується праця. Навіть якщо вона поміж рядків «видає» риси вихідця з якогось регіону і цим створює відповідний антураж, все-таки якщо хоче бути цікавою, мусить і в ідеях, і у змісті, і у формі бути універсальною. Помічаю, що на всеукраїнському рівні викликають інтерес і захоплення ті постаті з заходу, які, власне, були універсальними і всеохопними – Франко, Антонич, Євшан. У сучасному мистецькому та науковому Львові таких постатей теж є багато. Ці люди – як і їхні попередники – універсалізують те, що їм відкрилося саме тут, у рідному місті. А край дитинства і місце творчих прозрінь та «еврик», як знаємо, у нашому внутрішньому житті є доленосним.

Спілкувався Олег Коцарев

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.