На екрани українських кінотеатрів вийшов новий документальний фільм – «Бранці» Володимира Тихого (одного з режисерів знаменитого документального серіалу «Вавилон‘13»). Відразу зазначу, що вийшов, скажімо так, із різною інтенсивністю: в Житомирі, де мені випало його дивитися, до кінотеатру потрібно спеціально дзвонити, щоб дізнатись, о котрій фільм покажуть завтра. Не дивно, що нас, глядачів, у залі того дня було рівно двоє.

А насправді фільм подивитися варто. Він присвячений подіям Майдану 2013-2014 років, але не є банальною констатуючою кон’юнктурою чи набридлою всім адекватним глядачам пропагандою. Автори стрічки зуміли документальне кіно, зосереджене на драматичних і трагічних подіях, зробити жвавим, грайливим і життєствердним. Та ще й поставити відчутний акцент на персонажів по ворожий від нас бік барикад – «вевешників» і «беркутів».

У центрі фільму – зовсім молодий протестувальник з Майдану, родом із Харкова. Дослідник кажанів. Він і постає перед глядачем двояко: то ловить лісами й печерами кажанів, то займається «справами майданними». Суть останніх полягає в тому, що хлопець вирішує знайти «вевешника», з яким зіткнувся 20 лютого 2014 року. Саме відбувався контрнаступ повстанців. Той боєць внутрішніх військ не встиг відступити та забився в куток Жовтневого палацу, очікуючи розправи. Але наш герой відпустив його з миром. І от тепер йому цікаво дізнатися, як живе той солдат, як він тепер трактує тодішні події та події теперішні, одним словом, продовжити людський і людяний контакт, що був виник тоді.

Пошук розпочався. Й на нього, як спагетті на виделку, принагідно накручується чимало сюжетів і подій. «Мирний наступ» 18 лютого. Штурми Майдану 18-20 лютого. Повалення Леніна в Харкові. Спроби компромісу 21 лютого. Війна. Сутички «з урядового боку» - відеозаписи силовиків, пізніші інтерв’ю з ними. Нарешті питання стрілянини. В останньому тематичному блоці з’являється знаменитий уже кілька тижнів Іван Бубенчик. У фільмі (як і в раніше розповсюджених інтерв’ю) цей суворий майданівець розповідає, що вранці 20 лютого він стріляв з автомата по силовиках із вікон київської Консерваторії, а потім і з інших місць. Мовляв, цим він справив враження, що на Майдані є чимало зброї, та морально зламав «Беркут» і внутрішні війська, змусив їх відступати.

Історія Бубенчика у фільмі не коментується, як не коментується і все інше. Закадровий голос належить головному героєві, й він не так виносить вердикти, як прагне розповісти побачене, пожартувати, посумніватися, пошукати правду. Словам «консерваторського стрілка» можна вірити, можна не вірити. Події 20 лютого можна пояснювати по-різному. Зрештою, моральний перелом великою мірою стався раніше, коли Майдан вистояв і 18, і 19 числа, витримав дві ночі. Ці питання знімальна група залишає на розсуд глядачів і – хочеться вірити – повноцінного професійного розслідування. Зате версію Бубенчика змодельовано у вигляді… невеличкого мультика. Такі мультики не раз виникають у фільмі, і це завжди допомагає трохи розрядити обстановку в складний момент. Так, наприкінці «Бранців», коли знайти «вевешника» все ж не виходить, його потенційний візаві, головний герой, просто фантазує на тему, як би той хлопець міг би зараз жити, як він запросить його додому, як він хоче заснувати ферму з вирощування грибів. Цей насправді психологічно вельми напружений і зворушливий момент якраз і пом’якшує черговий анімаційний блок.

Фільм «Бранці» вже зазанав чимало досить гострої критики. Що закидають стрічці Тихого? По-перше (претензія звучала на громадському обговоренні в Києві), мовляв, фільм «вирівнює» майданівців і їхніх ворогів. Знаючи про цю тезу зарані, я дуже здивувався, подивившись фільм. Нічого подібного в ньому немає. Жорстокість, із якою подавлювалися виступи протестувальників, показана абсолютно виразно і недвозначно. Наївність виправдань «ми лише виконували наказ» не менш очевидна. У фільмі чітко видно, наскільки давно почали стріляти саме захисники режиму. Відтак, зрозумілою і неминучою виглядає взаємна стрілянина вже 18 лютого (тобто, звичайно, ні про який «перший постріл Бубенчика» говорити не випадає). А якщо критиків обурило те, що слово надано другій стороні, цьому можна тільки подивуватися. Думки, слова, записи та інші свідчення противників Майдану важливі як мінімум з точки зору історичної правди, яка завжди має враховувати максимальну кількість версій подій, навіть сумнівних. Зрештою, не варто забувати також і те, що противника слід знати і розуміти.

Другий істотний закид – «надмірна мозаїчність», фрагментарність. Справді, фільм «Бранці» складається з доволі строкатих епізодів (проте завершених, логічних і не таких уже й коротких). Але їхнє поєднання я б не назвав навіть «кліповим». Радше відбувається стереоскопічне чергування різних контекстів одного і того ж сюжету, за зразком гіперпосилань, і то в досить стриманих обсягах. Більше дивує, що така побудова фільму взагалі викликає запитання, надто на тлі ступеню поширення загальної «кліповості» у візуальній культурі (так само, як дивує обурення з приводу «слова другої сторони»). Підозрюю, це може свідчити про брак звички усвідомленого сприйняття кіно, про надмір чорно-білого його трактування. Чорно-білого в поганому сенсі. І те, що фільм заперечує, розворушує таке сприйняття, свідчить лише на його користь. Дозволяє вважати його доброю подією в українській документалістиці.

 


Одна з анімаційних вставок у фільмі
Ліворуч - той самий Бубенчик

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.