У «Смолоскипі» відбувся показ норвезького документального фільму "Возз'єднання: 10 років після війни" (режисер – Юн Хаукеланд), організований Українським Центром Злагоди.

Фільм розповідає про те, як напередодні війни в Косово Стайнер Брін, (людина, що постійно займається пошуком діалогу в гарячих точках) зібрав десятьох сербів і десятьох албанців, щоб вони спробували якщо не знайти спільну мову, то принаймні зрозуміти позиції одне одного. Спілкування вийшло гаряче і пристрасне, сповнене обвинувачень, претензій. А за лічені дні після зустрічі розпочалися справжні бойові дії.

Минуло десять років і Стайнер Брін вирішив знову розшукати своїх героїв, налагодити між ними контакт уже після війни. Змінилося багато. Косово стало незалежною, частково визнаною державою. Серби, що посідали під час першої зустрічі сильну позицію, тепер були гнаною меншиною, і вже не вони, але албанці мусили виправдовуватися за обстріли, погроми, вбивства, етнічні чистки та інше. Не всі учасники першого діалогу навіть лишились у живих – сербська дівчина покінчила життя самогубством. Життя інших радикально змінилося: серби полишили Пріштіну (столицю Косово), дехто оселився в сербських анклавах, хтось виїхав до Сербії чи ще далі, албанці жили по-різному, окремі з них навіть побували в косівському керівництві, але в будь-якому разі всі мали за собою травматичний досвід війни. Тим не менш, вони погодилися на новий діалог.

Зустріч десять років потому була не така запальна. Кожен розповідав про свій досвід, про те, як пережив цей час – і навіть люди з протилежного табору були змушені щораз невесело замислитись, а камера це чітко фіксувала. Звичайно, було багато взаємних претензій, обвинувачень, запитань про те, хто за що тепер має нести відповідальність. І зміна позицій у дихтомії «сильніший – слабший» була тут особливо показова, демонструвала структуру і сутність суспільного діалогу на тлі конфлікту. Як і варто було очікувати, більшість питань і відповідей, звинувачень і контраргументів мали відверто риторичний характер, ніяк не стосувалися перспектив вирішення конфлікту чи бодай налагодження діалогу між представниками ворогуючих спільнот. Однак, два чинники зіграли явно позитивну роль. Перший – спокійний тон, у якому відбувався діалог. Другий – спільний сумний досвід. Тертій – сам факт розмови і присутність у ній, попри все, суто інформаційного складника (тобто героям після зустрічі було над чим подумати). Тож герої фільма принаймні прощалися без ворожої риторики, а з бажанням бути, як кажуть диктори громадського транспорту, «взаємоввічливими».

Ось головна суть фільму, проблематика, в яку Юн Хаукеланд чітко й усеохопно занурює глядача, принісши загалом у жертву художність та естетику. Фільм не дає відповіді на питання, як примирити спільноти, що опинились у стані конфлікту. Зрештою, і місія Стайнера Бріна в практичному розумінні не була надто успішною. Проте стрічка показує механізм організації діалогу на тому етапі, коли найгостріше протистояння вже минуло. І в цьому сенсі «Возз’єднання», безумовно, корисний і повчальний фільм для сьогоднішньої України. Адже за війною рано чи пізно завжди настає мир, і з учорашнім ворогом хоч-не-хоч треба буде наново навчитися якось спілкуватися.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.