П’єса «Пікнік», написана Ф. Арабалемдалекого 1959 року, названа комедією абсурду. Запропонований же 4 червня в черкаському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка «Сніданок з ворогом» за сучасних соціокультурних умов не викликає у аудиторії весь спектр емоцій – від щирих посмішок від наївних фраз героїв і до прихованих сліз наприкінці вистави.

«Сніданок з ворогом», як і будь-яка філософська притча, не пропонує остаточних відповідей на такі онтологічні питання, як-от для чого вмирати на війні і звідки беруться вороги, проте допомагає ще раз про це замислитись.

За останні місяці ми всі так звикли бачити світ в чорно-білих кольорах, ділити учасників бойових дій на «своїх» і «чужих». Це здається так просто в затишних офісах і новинних стрічках  соціальних мереж, а от на тій справжній війні не так вже й легко бути ворогом. 

Дійсно, що б мав робити кожен з нас, коли б після довгої самотності до нього на фронт приїхали батьки з пакунками домашніх страв, кримським вином і навіть тістечками? Як спокійно і без тремтіння зв’язати полоненого, в якого уродини в той самий день, що і в тебе? І що потім сказатийого нареченій, аби вона раптом не дізналася, що він погано воює? На всі ці питання немає відповіді, яка б влаштувала всіх – і солдатів, і їх генералів, і полонених.

Режисер вистави переніс «висоту 47» в українські реалій, навіть мова героїв – один з них говорить українською, а інший російською – наводить на думку про ті реалії, в яких цей «Сніданок з ворогом» не є таким вже абсурдним явищем. В ній вгадуються ті деталі, які роблять цю виставу віддзеркаленням актуальних новин.

-                      Як ви стали ворогом? - Питає мати  героя, і, здається, це питання є важливим для розуміння не тільки вистави.

Як стають ворогами сьогодні ті, хто ще вчора не уявляли,  що можуть навіть посваритися? Якщо слідувати логіці вистави, ворогів створюють невидимі генерали, і тільки справжніх солдатів забирають зі поля бою справжні санітарки у білих сукнях. Дивлячись на подій, на тлі яких відбувалась прем’єра вистави за п’єсою Ф. Аррабаля, дійсно, військові дії і маленькі радощі між  обстрілами – покликання тих «маленьких» людей, що на полі бою майструють квіти з паперу.

У виставі багато таких квітів, бо Пан Полонений («ні, не треба «Пан», кажіть краще просто «полонений») робить їх у вільний час і надсилає своїй нареченій. Коли вже весь її дім наповнений цими безмовними «листами», він залишає квітку біля кожного загиблого.

Дві зовсім різні жіночі долі в умовах війни в цій виставі – жінки, що опинились по різні боки війни. Наречена, що чекає коханого у світі, де мирне небо і квіти – не тільки з паперу, і дівчина з відритим поглядом і ляльками в сумці на полі бою – шукає ранених чи вбитих там, де зовсім не хочеться помирати.

І кожен хоче бути героєм на своїй війні – в Іспанії, в Україні, в Криму, де вперше була поставлена ця вистава в авторській версії Антона Романова. Батьки хочуть, аби їх діти були справжніми героями, наречені прагнуть дочекатись своїх майбутніх чоловіків, генерали хочуть виграти війну, і тільки прості солдати, яких забрали у військо без жодних попереджень і навіть без коників, хочуть складати квіти з паперу або робити ляльок у мирний час і не чути вибухів.

У кожній виставі про війну, звісно, має бути промінчик щастя, отже і під час «Сніданку» солдат і його полонений домовляються, як можна припинити війну, аби нікому не довелось помирати. І під вибухами бомб доки всі живі триває свято, жертви прощають своїх катів, бо насправді всі хочуть миру, разом ворог і його супротивник ласують вином і тістечком, і тільки санітарка засмучена тим, що немає жодного пораненого, немає кого рятувати на полі бою, бо вона теж хоче бути корисною на безглуздій війні.

Між залпами гармат дійсно хочеться вірити в те, що чужим солдатам так само не хочеться вбивати і війну можна припинити просто роздавши всім медалі, бо з кожного боку фронту генерали брешуть своїм підлеглим однаково.

Якщо скінчиться війна, полонений, врешті, поремонтує свою праску, а його ворог – автомобіль батька і відкриє найкращий ляльковий театр. Тільки дійсність виявляється підступнішою за умовного «ворога», вибухи все ближчають і зрештою всі квіти, що зроблені на пам'ять о вбитим, знайдуть свого адресата.

Невеличке  місто в самому серці України, де  відбулась прем’єра «Сніданку з ворогом», вже сьогодні приймає переселенців з Донбасу та сходу, що тікають від повсякденності війни, яка вже не є художнім образом. Можливо, досвід «Сніданку» допоможе краще зрозуміти тих, хто опинившись раптом на полі бою без жодного права на вибір, відмовився бути ворогом на своїй рідній землі.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.