Триває відкриття для публічного простору життєвих подробиць ключової постаті української літератури (й не лише літератури) ХХ століття Володимира Винниченка. Поряд із ґрунтовним у цьому сенсі «смолоскипівським» виданням щоденників, зовсім недавно у видавництві «Ярославів Вал» з’явилася книжка Надії Миронець «Володимир Винниченко: таємниці кохання».

Це – розповідь про стосунки митця з кількома жінками. Текст базується переважно на листах із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (причому, ключові факти, про які йдеться в книжці, подекуди вже фігурували в періодиці й літературі). Чи мають вони відношення до еміграційного архіву Винниченка, котрий зараз потроху «виходить на поверхню», чітко й однозначно в книжці чомусь не сказано. «Таємницям кохання» взагалі не завадила би хоч мінімальна «методологічна» передмова чи післямова. Звісно, завдяки універсальності тематики, текст цікаво читається й без пояснень (зокрема, без розлогих контекстуальних приміток), але багато кому з читачів він може видатися просто заплутаною любовною історією, не надто прив’язаною до конкретних реалій життя, культури та політики.

Володимира Винниченка можна було би назвати взірцевим втіленням симпатичної мені концепції відокремлення естетичних творчих досягнень від етосу самого творця. Беззаперечно талановитий, хай і не рівний, письменник, автор багатьох справді масштабних і блискучих текстів – Винниченко є класиком українського модернізму, одним з найкращих літераторів свого часу. Натомість, різноманітні біографічні документи знайомлять із особою, яку при всьому бажанні тяжко було б ідеалізувати. Людина, що легко змінювала свої позиції на сто вісімдесят градусів. Прихильник цинізму, зведеного в ранг не просто принципу, а послідовно пропагованої тотальної ідеології. Політик із відверто деструктивною роллю в житті рідної країни у драматичний період її історії. Надзвичайно жорсткий (і жорстокий) егоцентрист. Не бачу жодного сенсу непривабливі людські риси потрета Винниченка екстраполювати на ставлення до його творчості. А проте й ігнорувати ці риси – також без сенсу.

«Таємниці кохання» утверджують якраз той другий, малопривабливий образ Володимира Винниченка. Листи, склеєні коментарями Надії Миронець, зображують взаємини письменника з Катериною Голіцинською, Людмилою Гольдмерштейн, Софією Задвиною. Деякі романи відбувалися паралельно – Винниченко, прихильник відомої концепції «чесності з собою», революціонер, людина лівих поглядів (розбавлених подекуди м’яко-націоналістичною риторикою), звісно ж, був прихильником полігамних стосунків. «Free love» Винниченко, як видно з його слів, уявляв собі заняттям справді вільним, ненав’язливим і ненапряжним. Але на практиці все виходило трохи інакше. Й усі чи майже всі історії, про які йдеться в книжці, швидко з «просто пригод» перетворювались у вкрай заплутані й тяжкі з’ясування стосунків або й у трагедії.

Із Катериною Голіцинською, наприклад, письменник-революціонер спочатку утворив любовний трикутник. Її чоловік був однопартієць Винниченка, а сама вона працювала в газеті «Рада». Проте й це коло виявилося недостатньо тісним. Отож, відвідавши якось «Кіцю» (так він пестливо називав Катю) в сімейному колі, Винниченко закохується ще й у її сестру та починає до неї активно залицятися. Цього Голіцинська не стерпіла, вибухнув скандал, навіть зі спробами вкоротити собі віку, й майбутній голова Директорії УНР мусив перервати гостини в коханки та перебратися до родини Рильських, де, на щастя, як читаємо в одному з його листів, натоді були самі чоловіки.

Та левова частина тексту «Таємниць…» присвячена Людмилі Гольдмерштейн. У цієї жінки з роду Максимовичів із Винниченком усе вийшло найскладніше. Вона була одружена, проте де-факто давно розлучилася з чоловіком, мала доньку, й життя в неї взагалі, судячи з усього, постійно йшло відверто нещасливим руслом. Зустріч із Володимиром Винниченком, хоч вона й принесла цілий шквал емоцій, щасливою для Людмили також не назвеш. У ході їхнього роману дуже скоро з’ясувалось: емоції їхні далеко не співмірні. Для нього це було яскраве переживання, котре, однак, загалом уже минуло й лишило по собі хіба дружню прив’язаність і окремі сексуальні спалахи, а в неї, напевно, виникли значно глибші почуття, котрі змушували її знов і знов намагатися відновити ближчі стосунки, попри всі болі й приниження. Дійшло до небажаної вагітності. Цей момент – справжня кульмінація книжки. Коли Людмила Гольдмерштейн народила сина, а Володимир Винниченко після вагань і скандалів «визнав» її, й вони разом оселились у Парижі, відбулася трагедія: дитина померла за вельми двозначних обставин, і є підозри, що вбив її (або принаймні посприяв смерті) рідний батько. В цьому Винниченка звинувачувала сама Гольдмерштейн (що не завадило їй за деякий час знову з ним помиритися!), натяки на це є в листуванні з іще однією тодішньою пасією письменника – Софією Задвиною. Історія була предметом чуток у літературних колах. Вона також дуже нагадує сюжет винниченкової п’єси «Memento».

Справді важке і жаске враження залишається по прочитанні «Таємниць кохання». Контраст між творчістю та надзвичайно деструктивним і болючим для всіх навколо (попри начебто позитивні засновки) приватним життям Володимира Винниченка, вражає. Сьогодні, втім, коли сплило чимало часу, книжка вже є не тільки й не стільки трагедією, а пізнавальним документом – з історії, побуту нашої країни, з анатомії людської натури, з дивних серпантинів долі. До речі, про долю: дуже шкода, що у виданні Надії Миронець нічого немає про подальше життя її героїнь. 

Надія Миронець. Винниченко: таємниці кохання. – Київ: Ярославів Вал, 2013.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.