Головна статті
Смолоскип України № 8 (168), серпень 2009
Захист ринку чи нова цензура: для українських видавців вигадали новий клопiт
Хроніка подій «Смолоскипа». Липень
Петро Вознюк. Метаморфози спротиву
Аліна Ціпокур. Наука письма
Петро Олещук. «Райхскомісаріат “Україна”»
Світлана Пиркало: «Правильна книга в потрібний момент може врятувати від екзистенційної кризи»
Галина Романенко. Тиша боротьби за себе
Олена Павлова. Ляльки-мотанки, панки, п’янки, вишиванки
Юля Сахно. Гендмейд на дозвіллі
Всі сторінки

Петро Олещук. «Райхскомісаріат Україна”»

Цього року новостворена українська держава відзначатиме 18-річчя. Як то кажуть, вік повноліття. Що принесли ці роки для нашої країни та чи стала Україна справді повноцінною державою?

До цього часу точаться розмови, чи є Україна Failed state, тобто державою, що не відбулася, «помилковою державою». Численні публікації на цю тему у вітчизняній та, особливо, іноземній пресі свідчать, що така постановка питання є, принаймні, актуальною.

Але, мабуть, у даному випадку недоречно розглядати проблему в такому ключі. Справді, численні проблеми державного будівництва не дозволяють говорити про повноцінність україн­ської держави. Де ж шукати корені та причини цього? Сама констатація факту Failed state не показує і крихти того стану, в який потрапила Україна та, найголовніше, не дає жодних напрямів для виходу з кризи.

Самовдоволені північноамериканські та європейські со­ціальні мислителі лише знизують плечима, стверджуючи про неуспіш­ність і проблемність вітчизняного розвитку, замовчуючи, проте, ту обставину, що Україна протягом років так званої «незалежності» посіла «гідне» місце в системі світового неоколоніалізму.

Влада України ніколи не поводилася як незалежний суб’єкт світової політики. Швидше характер внутрішньої та зов­ніш­ньої української політики можна пояснити, лише виходячи із тлумачення української на­ціональ­ної держави як тимчасової окупаційної адміністрації – своєрід­ного оновленого «Райхс­комі­саріату “Україна”», створеного для експлуатації україн­ських земель.

За роки незалежності в нас, фактично, не будувалися великі підприємства, заводи, об’єкти загальнонаціональної ваги. Про інфраструктуру годі й говорити. Фактично, все, що ми маємо (залізничні та автомагістралі, аеропорти, металургійні комбінати, каналізація) – усе дісталось у спадок від колишньої «імперії зла». За 20 років усе це добряче зносилося, але нікому й на думку не спадає впрова­джувати масштабні проекти реконструкції. Максимум, на що можна розраховувати – це латання доріг і труб.

По вулицях їздять старезні трамваї та автобуси-ветерани, дух запустіння та забуття ширяє над українською землею, і нічого дивного в цьому немає, адже вкладати гроші у колонії – марне їх витрачання. Колоніальному статусові відповідає й характер української економіки. Із провідної індустріально-аграрної держави ми досить швидкими темпами стаємо постачальниками сировини (до того ж, досить низького рівня переробки) на світовий ринок. Соняшник, чавун та металобрухт становлять основні галузі вітчизняного експорту, за того, що все більш-менш високотехнологічне до нас завозиться. Пригадаймо, чи не так європейські колоніальні імперії минулих століть ор­ганізовували «товарний обмін» із тубільцями?

Система вітчизняного сіль­ського господарства спрямована лише на одне – фактичну експлуатацію за копійки селянства та одержання надприбутків зернотрейдерами (своєрідний вітчизняний аналог новочасних «Ост-» та «Вест-індських» торговельних компаній). Одержуючи кредити на кабальних умовах та паливно-мастильні матеріали за неймовірними цінами, селяни змушені за безцінь віддавати свою продукцію, що, знову ж таки, як правило, йде не в Україну, а за її межі.

Відповідають колоніальному статусу й вітчизняне військо та спецслужби, що існують, зда­єть­ся, лише як запобіжний засіб проти внутрішніх соціальних виступів. Лише тоді вони можуть знадобитися, адже реальної військової ваги льотчики без літаків, підводники без човнів та танкісти без танків не мають. Здається, вітчизняне військо спеціально деморалізовують, щоб воно розбіглося за першої ж серйозної загрози, що також цілком відповідає сутності колоніального режиму.

Як наслідок, вітчизняний уряд має лише одну функцію – функцію контролера та наглядача, не «нічного сторожа», але кулеметника на вишці, що має робити по­переджувальні постріли, коли під­владні надумають щось змінити.

Уподібнюючись магараджам Британської Індії або вождям африканських племен, правителі та невеличка купка колоніальної «еліти» потопають у розкошах та безглуздому витрачанні коштів. Витрачаючи міль­йони на дрібнички, відпочиваючи та лікуючись за кордоном, даючи власним дітям «добру колоніальну освіту» у вузах Європи та Америки, вони остаточно втрачають зв’язок із власною державою, перетворюючись на чужорідний елемент, на колоніальну адміністрацію своєрідного «райхскомісаріату», головне призначення якої – недопущення «бунтів» та стабільне постачання сировини.

Подібний процес – не новий. «Суверенні» республіки Латин­ської Америки вже давно його проходили, коли на місце колоніальної влади Іспанії, влади багнета та батога, прийшла інша влада – влада іноземного кредиту.

Очевидно, що неоколоніалізм міцно схопив Україну в свої обійми й так легко її не відпустить. Вихід із ситуації тільки один, і він універсальний для будь-якої антиколоніальної боротьби (приклад ранніх США тут є показовим) – лише нова, самоусвідомлена нація із потужною економічною базою (середній клас) та чіткими національними пріоритетами може побудувати державу, що буде не квазі-окупаційною адміністрацією, а реальним виразником суспільних інтересів. І копання в «ментальності» та стогони на тему Failed state тут геть ні до чого.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.