Головна статті
Смолоскип України № 8 (168), серпень 2009
Захист ринку чи нова цензура: для українських видавців вигадали новий клопiт
Хроніка подій «Смолоскипа». Липень
Петро Вознюк. Метаморфози спротиву
Аліна Ціпокур. Наука письма
Петро Олещук. «Райхскомісаріат “Україна”»
Світлана Пиркало: «Правильна книга в потрібний момент може врятувати від екзистенційної кризи»
Галина Романенко. Тиша боротьби за себе
Олена Павлова. Ляльки-мотанки, панки, п’янки, вишиванки
Юля Сахно. Гендмейд на дозвіллі
Всі сторінки

Захист ринку чи нова цензура: для українських видавців вигадали новий клопiт

Нестор піратДержкомiтет Украiни з телебачення та радiомовлення (структура, що здiйснює урядову пiдтримку книговидання) спiльно з департаментом захис­ту iнтелектуальноi власностi Мiнiстерства освiти Украiни стали авторами iнiцiативи, що мала б оздоровити украiнський книговидавничий ринок, але на­то­мiсть, як це часто в нас буває, за­грожує стати для видав­цiв чер­говою проблемою. Йдеться про змiни до Закону Украiни про розповсюдження оптичних но­сiїв iнформацii (компакт-дискiв), що мають поширити його чин­ність ще й на друкованi видання.

Що це означає на практицi? Згiдно з цим законом у його новiй редакцii на кожну книжку, ле­галь­но видану в Українi, видав­ців зобов’яжуть клеїти спе­цiаль­ну голографiчну марку, – як це зараз бачимо на лiцен­­зiйних CD. Навiщо? У такий спосiб планують боротися з незаконними додруками, репринтами, з яких видавець не отримує прибутку, а держава, вiд­повiдно, податку. Так само марка, як вважають у мiнiстер­ських кабiне­тах, запобi­га­тиме надхо­дженню книжкової контрабанди з Росii, обсяг якої, як пiдо­зрю­ють, вимі­рюється мiльйо­нами доларiв. Ме­­та, як бачимо, добра. Та чи можна її у такий спосiб досягнути?

На це питання й намагалися знайти вiдповiдь представники бiльш як двадцяти видавництв, що зустрiлися з пред­став­ни­ками влади у стiнах Мiнi­стер­ства освiти 13 липня цього року.

Для видавцiв нововведення обiцяє бiльше клопотiв, нiж вигод. По-перше, навряд чи такi заходи припинять потiк неле­галь­них видань, адже невдачу спостерiгаємо й у справi продажу дискiв. Один із урядовцiв заявив був, що жодний диск в Украiнi без голографiчної марки не продається, але йому дружно не повiрили.

По-друге, в жоднiй iншiй країнi (подейкують, що крiм Молдови) марки на книжки не клеять, а отже, використовують iншi способи захисту. Вiдтак представники видавництва «Либiдь» порадили чиновникам спершу ви­вчити закордонний досвiд, а вже потiм експериментувати з україн­ським ринком. Присутнi пораду зустрiли схвально.

Бо ж для видавцiв, окрiм органiзацiйних перестановок, нововведення передусім означатиме подорожчання продукцii: марка поки що коштує 17 коп., а щоб наклеїти її вручну на кожний примiрник, друкарня запросить ще 35-40 коп. Подорожчання невелике, але стосуватиметься всiх видань, що, звiсно ж, ляже на плечi покупця, який до книжки й так не надто рветься.

Найбiльше ж обурила при­сут­нiх процедура отримання самого дозволу розмiщувати марки на виданнях: такий дозвiл дає СБУ, установа, з якою вiдтак доведеться, у тiй чи iншiй формi, узгоджувати видавничi плани та навiть, як це вже запроваджено у сферi видання дискiв, особи тих, хто безпосередньо матиме доступ до марок. Такий виверт означатиме додатковий контроль вiдповiдних органiв за всiєю сферою книговидання, що навряд чи можна вважати жестом лiбе­ральним. Видавцi законо­мiр­­но запитували: а чи не створюємо ми собi в такий спосiб додаткового цензурного бар’єру? Адже вiдповiдних дозволiв можна з тих чи iнших причин не дати!

Отож, безперечно позитивним було рiшення заступника мiнiстра освiти України Максима Стрiхи запросити видавцiв на круглий стiл із відповідного питання i дати їм слово в обго­вореннi проекту закону. Представники видавництв, звiсно ж, висловились проти нововведення. Хоча проблема нелегальних додрукiв залишається. Профiль­ний держкомiтет обiцяв запропонувати новi способи її вирi­шен­ня – сподiватимемося, вони будуть бiльш вдалими. А пропо­но­ваний проект змiни закону поки що щасливо вiдправився до мi­нi­­стерської шухляди. Краще б вiн там i залишився назавжди.


Хроніка подій «Смолоскипа». Липень

2 липня – Кіноклуб. Фільм «Клео з 5 до 7» (Франція, 1962). Режисер – Аньєс Варда.

9 липня – Кіноклуб. Фільм «Нові казки братів Грім» (Нідерланди, 2003). Режисер – Алекс Ван Вармердам.

11-12 липня – участь поетiв-лауреатiв «Смолоскипа» в лiте­ратурному фести­валi «Форт-мiсiя» (Львiвщина).

16 липня – Кіноклуб. Фільм «Вітґенштейн» (Великобританія–Японія, 1992). Режиссер – Дерек Джармен.

23 липня – Кіноклуб. Фільм «Юві­лей». (Великобританія, 1977). Режисер – Дерек Джармен.


Петро Вознюк. Метаморфози спротиву

Навіть сама така назва статті, вміщена на сторінках святкового (до чергової річниці проголошення незалежності) «СУ», напевне, викличе в декого закономірні запитання. Ну, здавалося б, який ще спротив? Маємо ж бо дер­жаву, прапор, гімн, грошову одиницю й футбольну федерацію. Певні проблеми є з гербом – але то так, на чийсь погляд дрібниці. То кому ж тоді і для чого чинити опір? «Будувати треба, а не протестувати» – скаже дехто і… не матиме рації.

Адже саме така «конструктивна» логі-ка призвела до того, що в державне утворення під назвою «Україна» було за­кладено зміст, що аж ніяк не корелював із цим гордим іменням. Угодовство частини патріотів (надто – «національно-демократичного» штибу) в ставленні до відверто антиукраїнської влади не могло не спричинити зловісних наслідків. Саме зусиллями оттаких «конструктивників» утримувалися при владі потворні постсовєцькі режими Кравчука та Кучми. Маскована благородними намірами «не розгойдувати державного човна на догоду імперським реваншистам» слабкодухість (а то й банальна продажність) національних ліде­рів надто далася взнаки тоді, коли за українську мову запроторювали до буцегарень студентів, а за українську пісню на смерть били Ігоря Білозора. Аби випра­вити допущені після 24 серпня 1991 року помилки, 2004-го знадобився Майдан. Та знахабнілі від попередньої безкарності україножери за прямою вказівкою з-за кордону встигли використати «помаранчеві» події для розколу суспільства, заклавши фундамент своєї потенційної сепаратистської резервації.

Однак, як кажуть розумні люди, Бог не посилає нам у цьому житті таких випробувань, які ми не в змозі витримати. Відтак, не озираючись більше на результати попередніх спроб надання українській за назвою державі українського змісту по суті, всі ще живі духом її громадяни мають усвідомити нові реалії боротьби за утвердження державності. А полягають вони в тому, що в мережевому соціумі інформаційної доби суспільні трансформації стають справою не так мас, організовуваних видатними лідерами, як окремих індивідів та їхніх об’єднань. Такий виразний персонально-груповий акцент у соціально-політичній сфері з необхідністю визначає й новий формат громадського спротиву – тим паче в Україні, де останнім часом бракує адекватних революційних вождів-особистостей (про що автор уже неодноразово писав). Відповідальність за будь-які зміни, хоч як це банально звучить, лежить на кожному з нас. І хоча так, у кін­цевому підсумку, було завжди, тільки тепер питання неприйняття кожним із нас окремо нав’язуваних нелюдських форм і умов буття й гуртування задля опору ним набуває справді подвійної ціни. Тож нам не залишається нічого іншого, крім як кожному на своєму місці змінювати до­вкільну дійсність, аби самим незмінно залишатися гідними високого звання громадян своєї держави.


Аліна Ціпокур. Наука письма

«Професія “Письменник” – існує» – впевнені в Міністерстві праці та соціальної політики України. Від­повідно до розробленого в уряді «Національного класифікатора про­­фесій» «Письменник» гордо сусідить із «Пивоваром», «Плетільником меблів», «Пекарем» та «Педикюрницею». І якщо варити добре пиво та вправно пиляти нігті навчатися можна й треба, то чи треба вчитися бути гарним письменником?

Випускниця спеціальності «Літературна творчість» Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка, журналістка Віра Ковтиха певна, що творча людина, яка має бажання стати письменником, мусить мати «відповідний» фах.  Натомість письменник Артем Чех, що опанував спеціальність соціолога в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв України, вважає, що «Філологічна освіта потрібна учителям української мови, а не письменникам». Залізний аргумент Чеха – 5 виданих книг за 2 роки. «Вундеркінд» сучукрліту Любко Дереш, що згідно зі здобутим у ЛНУ ім. І.Франка фахом мав би саме орати бухгалтерську ниву, питанням про необ­хідність профільної освіти був спантеличений: «Я в цьому питанні абсолютно некомпетентний, сам філологічної освіти не маю й коментувати це навіть не знаю, з якого боку». Втім, здається, від­сутність «спеціальних» знань не заважає Любомирові бути одним із найбільш знаних українських сучасних письменників: його твори перекладено німецькою, поль­ською, італійською та сербською, а роман «Культ» представлено на Лейп­цизь­кому книжковому ярмарку 2005 року.

«Нефахових» літераторів в історії красного письменства доволі. Приміром, Франц Кафка, що здобув ступінь доктора права в Карловому університеті, провадив чиновницьку діяльність у страховому відомстві аж до пенсії паралельно із літературною, хоч і зізнавався, що саме письменництво «виправдовувало його існування». Засновник «нового роману» Ален Роб-Гріє плідно гарував на французьких нивах, працюючи інженером у Колоніальному інституті плодових та цитрусових, і тільки після написання свого другого роману «Гумки» («Les Gommes») зосередився на літературній діяльності. Лавреатка Нобелівської пре­мії з літератури 2007 року Доріс Лесінг формальної освіти не отримала взагалі, а в юності працювала й нянею, і телефонним оператором, і журналісткою. Подібна історія у її колеги по премії – Йосифа Бродського, що робив кар’єри помічника прозектора в морзі, топильника у котельні, матроса на маяці та, зрештою, професора університету, не маючи навіть повної середньої освіти.

Деякі експерти навіть вважають, що освіта філолога може завадити стати добрим письменником. «Філологічна освіта письменникові не потрібна. Вона митцеві слова часто-густо шкодить», – переконує «Смолоскип України» україн­ський прозаїк, поет, есеїст, член АУП Володимир Єшкілев і аргументує: «По-перше, така освіта в більшості випадків формує специфічний світогляд, у якому література (літературність, літературщина, навкололітературне) посідають неадекватні до свого справжнього життєвого призначення місця. Відповідно, філологи volens nolens сприймають світ через «літературні фільтри», а коли вони ще й письменники, то в них здебільшого виходить «література про літературність літератури». Це – нецікаво. Саме тому найкращі українські письменники-сучасники не є фаховими філологами.» По­дібно міркує й Артем Чех: «Якщо ти знаєш як треба, то важко відсторонитися від стереотипного бачення, це не виявляє необхідний дилетантизм, без якого письменник стає роботом з набором завчених правил. Письменникам потрібна голова, щоб нею думати, й руки, щоб ними писати. А освіта – радше музична та художня, щоб уміти бачити та слухати.» «Я радила б гуманітарну освіту, але обов’язково якісну. Приміром, у Сполучених Штатах поетам радять учитися на філософських факультетах...» – аргументує свою позицію поетка, лавреатка конкурсів «Молоде вино» та «Смолоскип», премії ім. Б.-І. Антонича Любов Якимчук. – «Безумовно, філологічна обізнаність літератору іде на користь, бо для того, щоб бути письменником, потрібно дві речі: читати і писати. Але це таке радше пострадянське уявлення про літератора як філолога».

Безперечно, якісне писання часто потребує значно ширшого спектру знань, окрім історії та теорії літератури. Глибока обізнаність із позафілологічними сферами часто стає в пригоді талановитому письменнику не менше, аніж вроджений літературний талант. Так захоплення шахами придалося Володимирові Набокову під час написання роману «Захист Лужина» про трагічне життя гросмейстера та виданої в Нью-Йорку збірки «Poems and Problems», що окрім півсотні віршів містила 18 шахових задач. Чимале місце у творчості Набокова-ентомолога посідає спостереження та опис комашиного життя, його символізація. Так, зокрема, метелики в письменника, на думку критика його творчості Олександра Казіна, постають провісниками краси й водночас посланцями пекла.

Недарма архітектор Ґюнтер Ґрасс, за висловом Аркадіюша Баґлаєвського, такий уважний до ритму історії Ґданська – «історії будування і нищення, напластування однієї культури на іншу, через що в ефекті Ґданськ став багатокультурним, надзвичайно заплутаним місцем, містом «поверхні» й «глибини», того, що існує матеріяльно, та слідів якихось давніших культур». Сам Ґрасс в одному із інтерв’ю, в якому коментує видання своїх скандальних мемуарів, вказує на рівно­правність для себе як візуального, так і літературного способів вираження: «Моя друга спеціальність – скульптор та художник-графік. Тодішній стан, у якому я перебував у зв’язку із численними обговореннями та дискусіями щодо опублікованих спогадів, я намагався висловити у віршах та малюнках, з яких пізніше видано окрему книгу.» Дослідники творчості нобелівського лавреата певні, що діяльність Ґрасса-письменника завше засновувалася на його візуальному сприйнятті, а гротескний простір його текстів складається, як емблема, із видимих предметів, між якими встановлено зв’язки, що виходять за рамки дотикальності. Втім, звернутися до письменницької діяльності Ґрасса спонукала саме... філологічна самоосвіта. За свід­ченнями митця, до писання його під­штовхнув набутий у берлінській бібліотеці літературний багаж – «усе можливе від Тракля до Бодлера».

На думку доцента Києво-Могилянської Академії, викладача курсу «Основи літературної творчості» Сергія Іванюка, письменник не конче мусить мати диплом філолога, але «не може не бути читачем». «І в цьому сенсі філологи за освітою все ж мають певні переваги, бо їм доводиться багато читати», – каже пан Іванюк. Не наполягає на філологічній «дипломованості» доброго письменника і відповідальний секретар Київської організації Національної спілки письменників України Сергій Батурин: «У жодній царині диплом ще нікого не зробив майстром і жодному дипломоносцеві не дав розуму чи таланту. Водночас письменник не може не розуміти законів та норм мови, закономірностей світового літературного процесу, не знати історії літератури. Як на мене, філологічні знання – інструментарій письменника. Що він більший, то ширші можливості для якісного письма, то більш правильний вибір автором художніх прийомів.»

Письменник, член НСПУ та автор чоти­рьох книг Олександр Стусенко каже, що «навчити бути слоном не можна, але можна навчити слона», а його колега, доцент та куратор першого набору спеці­альності «Літературна творчість» КНУ Олександр Яровий коментує метафо­рику Стусенка: «Якщо людина має Божу іскру, то знання і спілкування її від­шліфують».

Очевидно, що спеціальна «філологічна» освіта не належить до переліку must-have’ів сучасного письменника і, як і в давніші часи, на першому місці у списку цих необхідностей – природній хист. Про­те більшість критиків та митців переко­нані, що автор добрих текстів мусить якщо не мати «гуманітарного» ди­плома, то принаймні знатися на літературі та бути затятим читачем передовсім. А значить, перед тим, як писати, молодим Дан­те та Достоєвським доведеться-таки вивчити досвід попередників. Адже у письменництві, як у пивоварінні та педикюр­ній справі, якісний продукт – передусім.


Петро Олещук. «Райхскомісаріат Україна”»

Цього року новостворена українська держава відзначатиме 18-річчя. Як то кажуть, вік повноліття. Що принесли ці роки для нашої країни та чи стала Україна справді повноцінною державою?

До цього часу точаться розмови, чи є Україна Failed state, тобто державою, що не відбулася, «помилковою державою». Численні публікації на цю тему у вітчизняній та, особливо, іноземній пресі свідчать, що така постановка питання є, принаймні, актуальною.

Але, мабуть, у даному випадку недоречно розглядати проблему в такому ключі. Справді, численні проблеми державного будівництва не дозволяють говорити про повноцінність україн­ської держави. Де ж шукати корені та причини цього? Сама констатація факту Failed state не показує і крихти того стану, в який потрапила Україна та, найголовніше, не дає жодних напрямів для виходу з кризи.

Самовдоволені північноамериканські та європейські со­ціальні мислителі лише знизують плечима, стверджуючи про неуспіш­ність і проблемність вітчизняного розвитку, замовчуючи, проте, ту обставину, що Україна протягом років так званої «незалежності» посіла «гідне» місце в системі світового неоколоніалізму.

Влада України ніколи не поводилася як незалежний суб’єкт світової політики. Швидше характер внутрішньої та зов­ніш­ньої української політики можна пояснити, лише виходячи із тлумачення української на­ціональ­ної держави як тимчасової окупаційної адміністрації – своєрід­ного оновленого «Райхс­комі­саріату “Україна”», створеного для експлуатації україн­ських земель.

За роки незалежності в нас, фактично, не будувалися великі підприємства, заводи, об’єкти загальнонаціональної ваги. Про інфраструктуру годі й говорити. Фактично, все, що ми маємо (залізничні та автомагістралі, аеропорти, металургійні комбінати, каналізація) – усе дісталось у спадок від колишньої «імперії зла». За 20 років усе це добряче зносилося, але нікому й на думку не спадає впрова­джувати масштабні проекти реконструкції. Максимум, на що можна розраховувати – це латання доріг і труб.

По вулицях їздять старезні трамваї та автобуси-ветерани, дух запустіння та забуття ширяє над українською землею, і нічого дивного в цьому немає, адже вкладати гроші у колонії – марне їх витрачання. Колоніальному статусові відповідає й характер української економіки. Із провідної індустріально-аграрної держави ми досить швидкими темпами стаємо постачальниками сировини (до того ж, досить низького рівня переробки) на світовий ринок. Соняшник, чавун та металобрухт становлять основні галузі вітчизняного експорту, за того, що все більш-менш високотехнологічне до нас завозиться. Пригадаймо, чи не так європейські колоніальні імперії минулих століть ор­ганізовували «товарний обмін» із тубільцями?

Система вітчизняного сіль­ського господарства спрямована лише на одне – фактичну експлуатацію за копійки селянства та одержання надприбутків зернотрейдерами (своєрідний вітчизняний аналог новочасних «Ост-» та «Вест-індських» торговельних компаній). Одержуючи кредити на кабальних умовах та паливно-мастильні матеріали за неймовірними цінами, селяни змушені за безцінь віддавати свою продукцію, що, знову ж таки, як правило, йде не в Україну, а за її межі.

Відповідають колоніальному статусу й вітчизняне військо та спецслужби, що існують, зда­єть­ся, лише як запобіжний засіб проти внутрішніх соціальних виступів. Лише тоді вони можуть знадобитися, адже реальної військової ваги льотчики без літаків, підводники без човнів та танкісти без танків не мають. Здається, вітчизняне військо спеціально деморалізовують, щоб воно розбіглося за першої ж серйозної загрози, що також цілком відповідає сутності колоніального режиму.

Як наслідок, вітчизняний уряд має лише одну функцію – функцію контролера та наглядача, не «нічного сторожа», але кулеметника на вишці, що має робити по­переджувальні постріли, коли під­владні надумають щось змінити.

Уподібнюючись магараджам Британської Індії або вождям африканських племен, правителі та невеличка купка колоніальної «еліти» потопають у розкошах та безглуздому витрачанні коштів. Витрачаючи міль­йони на дрібнички, відпочиваючи та лікуючись за кордоном, даючи власним дітям «добру колоніальну освіту» у вузах Європи та Америки, вони остаточно втрачають зв’язок із власною державою, перетворюючись на чужорідний елемент, на колоніальну адміністрацію своєрідного «райхскомісаріату», головне призначення якої – недопущення «бунтів» та стабільне постачання сировини.

Подібний процес – не новий. «Суверенні» республіки Латин­ської Америки вже давно його проходили, коли на місце колоніальної влади Іспанії, влади багнета та батога, прийшла інша влада – влада іноземного кредиту.

Очевидно, що неоколоніалізм міцно схопив Україну в свої обійми й так легко її не відпустить. Вихід із ситуації тільки один, і він універсальний для будь-якої антиколоніальної боротьби (приклад ранніх США тут є показовим) – лише нова, самоусвідомлена нація із потужною економічною базою (середній клас) та чіткими національними пріоритетами може побудувати державу, що буде не квазі-окупаційною адміністрацією, а реальним виразником суспільних інтересів. І копання в «ментальності» та стогони на тему Failed state тут геть ні до чого.


Світлана Пиркало: «Правильна книга в потрібний момент може врятувати від екзистенційної кризи»

Світлана Пиркало знає, з чим їдять літературу та як подолати творчу кризу за допомогою вживання кулінарних шедеврів. На писання прози її надихнули Ірпінські семінари, – можливо, саме тому дебютний роман «Зелена Маргарита» побачив світ у нашому видавництві. Із редакцією «Смолоскипу України» співробітниця української служби Бі–Бі–Сі вийшла на зв`язок саме під час виконання службових обов`язків – у нічну зміну, можливо саме тому в бесіді про літературу виникали «новинні» запитання про фінансову кризу. Втім, пані Пиркало особливо економічними негараздами не переймається і радить у складні часи брати до рук книгу, яка врятує світ від усіляких криз та інших неподобств.

Пиркало

Який вигляд має укрсучліт у лондонській перспективі?

 – Вигляд цілком нормальної, здорової молодої літератури молодої країни. Інша річ, що англомовні читачі не надто тягнуться до чужої літератури, бо своєї перечитати неможливо. Я вам інше скажу: минулого травня я їздила в Словенію на запрошення Форуму слов’ян­ських культур, виступала там на спільному вечорі із прикольним дідом-письменником із сорбів, який писав чи то верхньо-, чи то нижньолужицькою мовою. І порівняно зі словенською чи лужицькою літературою, які просто не можуть існувати без підтримки держави взагалі, українське літературне середовище раптом видалося життєздатним і сповненим цікавих явищ. Скажімо, як болото із жабами та п’явками видається повним життя порівняно з лабораторною пробіркою, де плавають три амеби.

Чим/Як сучасна українська література відрізняється від сучасної, примі­ром, ан­глій­ської літератури? Наскіль­ки україн­ський літературний процес інкорпоровано до «європейського» чи «світового» мейнстриму (якщо такий можна означити)?

– Хай колись напишу на цю тему наукову розвідку, тоді вам одразу свисну, бо в трьох реченнях на це питання не відповіси. Гадаю, що теми й ідеї укрсучліту все-таки досить парохіальні й домашні.

– Чим «молода» українська література відрізняється від літератури «зрілої»?

– Це вам краще знати, ви ж займаєтеся молодими письменниками. Проблема наших зрілих у тому, що багато з них непоправно спотворені совком. Сформувавшись за умов цензури, членства в партії, захищеності з боку держави, далеко не всі знайшли себе в нових умовах. А багато молоді поки що зайнято описуванням дрібних побутових подробиць і переживань.Те саме стосується й журналістів. Якщо багато найшанованіших кореспондентів Бі-Бі-Сі мають десятки років стажу і передають з гарячих точок уже не першому поколінню, то в Україні мас-медія наповнено переважно молоддю. Молодь – це з одного боку добре, бо вона має багато енергії. А з іншого боку, молодь цинічна, егоїстична і не має особливої життєвої перспективи. Недаремно в шимпанзе молодих самців виганяють зі зграї, бо через їхню агресивність жити з ними поруч неможливо. Вони повертаються до суспільства, тільки коли життя трохи обламає їм метафоричні роги.

– Ви є письменницею і журналісткою водночас. Чи та чим відрізняється журналістська практика від письменницької? Чи є між ними межа та наскільки вона чітка для Вас?

– Журналістика – це щоденна робота із фрагментованою, постійно поновлюваною інформацією. Щоб написати книгу, треба сісти, подумати, подивитися на сюжет і героїв відсторонено, дати їм якусь життєву філософію. Поєднанням першого й другого є колумністика: я пишу дві колонки, одну в журналі Главред, іншу в Газеті по-українськи. Остання є таким собі дуже коротким оповіданням. Розповісти зв’язну, драматичну історію на 1800 знаків дуже непросто, зате коли вдало вийде, отримуєш море задоволення.

Зараз світ живе питаннями економічної кризи. Що страшніше, на Вашу думку, – криза економічна чи гуманітарна? Чи бачите Ви ознаки останньої в Україні?

– Треба, щоб була і ковбаса, і культура. Одне без іншого втрачає сенс. Неможливим є світло без тіні, й неможливим є суспільство високої культури, в якому матеріальна сторона не розвивається. Так само й навпаки. Олігархи й бізнесмени, нахапавшись, починають думати іншими категоріями: дехто в Африці стріляє вимираючих тварин і цим чомусь пишається, але більш просунуті починають збирати картини. Що ж до кризи, то в Британії всупереч прогнозам побільшало походів у кінотеатри. За одним припущенням, замість того, щоб іти в ресторан і прожирати там сотню фунтів, люди йдуть у кіно за десять.

– Чи бувало, що Вас спіткали короткотермінові творчі кризи? Як із ними боротися? Чи можете, як знана гурманка, поділитися якимсь рецептом «для письменницького натхнення»?

– Творчі кризи в мене, як правило, самі минають. Якщо ж обов’язково треба чимось боротися, то можна боротися шашликом і окрошкою. Не тому, що вони впливають на щось там, а просто люблю я їх, і часу вони забирають чимало. Поки те та се, дивись, і криза минула.

А що врятує світ від кризи? Чи може література врятувати світ або окрему людину від індивідуальної
кризи?

– Кризи завжди були і завжди будуть, особливо в нас. Погляньте на нашу історію. З яким її періодом ви хотіли б поміняти теперішню кризу? З Коліївщиною? Україна, на мою скромну думку, дуже захопилася блискучими сторонами капіталізму, не замислюючись над роз­платою, тому по ній криза вдарила особливо сильно. Шкода видавництв, які дуже потерпають фінансово. Якщо ж ви говорите про особисті екзистенційні кризи, то, очевидно, правильна книга в потрібний момент може і врятувати. Наприклад, Книга про смачну і здорову їжу. Або Червона книга. Подивишся, скільки всього вимирає на світі, і розумієш, що в твоєму особистому житті усе не так і погано.

Пиркало

Інтерв’ю підготувала Валентина Кузик


Галина Романенко. Тиша боротьби за себе

Солодовник поезія

Максим Солодовник. ...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...: Збірка поезій / Передм. П. Коробчука. – К.: Смолоскип, 2009. – 176 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Смолоскипівське видання віршів Артема Антонюка «Торба» започаткувало гарну традицію молодої україн­ської поезії – видання віршів із багатьма фотографіями, що їх люструють/інтерпретують/підкреслюють/увиразнюють. Отже, тепер маємо в руках нову збірку, у якій кожний вірш «виступає в парі» з окремою фотографією.

Огляд дебютної поетичної збірки Максима Солодовника випадає почати з такої, здавалося б, «другорядної» її особливості тому, що саме вона першою впадає в око кожному, хто бере до рук «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...», та ілюструє оту абсолютну відкритість для читача, яка на зміну відкритості простого приміщення популярної культури нагадує швидше відкритість простору лабіринту.

Як пише у передмові до збірки Максима Солодовника Павло Коробчук: «Це книга, в якій автор насамперед бореться не за читача і слухача, як це роблять, скажімо, комерційні фільми, він бореться за себе». А тому і читач для цієї збірки – зовсім не хтось типовий, хто має лише віддатися певному алгоритму. Ні, саме читачеві Солодовник залишає визначення домінант, виносячи на по­верхню, в назву збірки просто випадковий рядок. «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...». Цю випадковість, вільний вибір підкреслюють три крапки на початку та наприкінці. Можливо, збірка могла би мати назву і «...сонний спів цвіркунів і громаддя темнющого неба» (наступні рядки в поезії «...адже побачиш» після тих, що стали назвою книжки). І, можливо, для когось із читачів воно так і станеться, адже кожен запам’ятовує «свій рядок».

З-поміж та у своїй поезій автор зовсім від­мовляється виді­ляти що-небудь. Адже він і сам постійно в пошуку. Він і так не встигає фік­су­вати спогади й час, відчай, безсилля, неві­до­­мість. Не мо­же ані побороти свою алієнацію в цьому суспіль­стві, ані пояс­нити дивність цього простору, невимовні враження від якого і зафіксовано в численних фотографіях дивних, часом добре знаних, а часом – забутих та закинутих місць.

Питання досить часто перетворюються в поезії Солодовника лише на запитання, а прозріння – на «глюки», і автор не намагається маскувати цього, адже щирість, незалежно від того, чи вірить у неї абстрактна «більшість», все ж таки може залишатися засадою творчості окремого поета... «Сьогодні я думаю що цей рівень щирості/ слід вистраждати/ довгими ночами/ на самоті/ вдивляючись у порожні осінні парки»...

Заспокоюють зміни пір року, дощі та виверження, дерева та дороги, промені, музика... Не лише як вид мистецтва, а як вимір існування (один із вимі­рів): «я ладен ізнов/ скретч із розмов висікати». Так чи інакше будучи присутньою чи не в кожній поезії збірки, музика часто ніби зупиняється з подивом, раптово помітивши, у який грубий побутовий контекст вона вписується: крізь шепіт радіо­хвиль і бурмотіння бас-рифів/я провалююсь у торішній холод/ в сутінки й туман моїх вечірніх/самотніх прогулянок за їдлом».

Музика у «...голосах подорожніх...» починається уже з першого епіграфа (загалом їх три): «Peace. Love. Emphathy». Курт Кобейн. Досить несподівано для широкого загалу, що знає єдину цитату із Кобейна «I hate myself and I want to die».

Проте за свободу «відповідає» зовсім інший із трьох епі­графів до збірки. Несподівано – із Федюка. «У мене стільки свободи, що страшно на себе дивитися».

Свобода. Поняття, з яким у сучасній молодій українській літературі пов’язано найбільше пафосу та найбільше відчаю. У Солодовника свобода така сама гірка й невловима, виражена більше в краєвидах, ніж ситуаціях, заплутана у довгих метафорах, підкреслено відчужена. Така ж аутсайдерка та меломанка, як і ліричний герой збірки, який, окрім себе, так само відчайдушно та ненастанно шукає іще когось. Друга? Іншого? Її? Чи, можливо, байдуже, бо «ми потребуємо добрих свідків свого життя/ аби не загубитись у нетрях приватного часопростору/ який ніби спрут засмоктує нову жертву».

Та часом серед динамізму шукань і перевтілень свобода стає всього лише «нехіттю кудись тікати», «небажанням кудись іти», зупиняючи рух, приму­шуючи застигнути все довкола. Знімаючи межу між боротьбою та спокоєм. І тишею, як закономірним закінченням музики, якою так тонко пронизано всю збірку. Адже «...голоси подорожніх у сутінкових довгих алеях...» закінчуються так:

тиші здобуто ключі

адже як не кричи

тиша є стоголоса


Олена Павлова. Ляльки-мотанки, панки, п’янки, вишиванки

Багато українських журналів дослухалися до рецепту редактора «People» Річарда Столлі: «Нема нічого кращого, ніж мертва зірка на обкладинці». Смерть Майкла Джексона отримала дуже багато уваги, і не лише на обкладинках друкованих видань. Здавалося, що Джексон – мало не національний герой. Ніна Матвієнко в одному з інтерв’ю навіть сказала, що поставить за нього свічечку. (Це незважаючи на те, що в останні роки Майкл прийняв іслам.) У США з’явився ще один мертвий король (першим був, звісно, Елвіс), і тому весь світ змушений перейматися величезною втратою, і стежити за похоронами, які перетворилися на шоу. ЗМІ роздули цю подію, зацікавлені особи отримали неабиякі прибутки.

Смерть поп-ідола, з якого ще не так давно кепкувала жовта преса, стала метафоричним кінцем навіть цілої епохи. Жодна вітчизняна «зірка» не викличе такого зацікавлення, та й «зірки» в нас виблискують порівняно слабенько. Головними зірками шоу-бізнесу в Україні є не кіноактори і співаки, а полі­тики. Естрадним виконавцям ще далеко до виконавчої та законодавчої політичної еліти у сферах сюру, гламуру і креативу. Тому коли на Заході на тихтаки обкладинках з’являються Бред Пітт та Анжеліна Джолі, у нас голови містера та місіс Сміт міняють на Тимошенко і Януковича. А найбільший відгук у народній творчості отримала рекламна кампанія Арсенія Яценюка «Арсеній. Врятувати країну», на яку в Інтернеті з’явилося одразу багато пародій – «фотожаб» у стилі «Геннадій. Врятувати Чебурашку». Такі сплески сучасного фольклору свідчать, що невдовзі розпочнеться традиційний для наших широт карнавал під назвою вибори. Та поки полі­тики обіцяють перетворити Україну на країну мрій, їхній скептичний електорат розважається на справжній «Країні мрій».

Цей етнофестиваль відбувається в Києві вже вшосте. Атмосфера цього разу була насправді київською – вся територія фестивалю нагадувала величезну й таку звичну для столиці пробку. Натовп здавався суцільним – «Країна мрій» мала чи не найбільше відвідувачів за весь час. Тривалість фесту скоротили з колишніх трьох-двох до одного дня, та й то до десятої вечора. Цього разу не лунала пісня Скрипки, яка дала назву дійству, та й сам натхненник фестивалю був відсутнім.

Але якщо ви хочете пояснити дітям значення слова «Ярмарок», «Країна мрій» могла б стати найкращим наочним прикладом. Ярмарок – набагато краще визначення за фестиваль для дійства, де повсюди простяглися ряди із різноманітним крамом та вишиванками, крайками, солом’яними брилями і керамічними глечиками. Он дядько з табличкою «Безкоштовний святковий масаж» бігає із дерев’яними масажними щітками з колесиками і час від часу їздить ними по спинах перехожих красунь. Інший дядько за рядом кошиків і крислатих брилів плете із соломи довжелезну стрічку і переконує, що навчить цьому мистецтву будь-кого. Поруч діти розписують писанки, гріючи палички-писачки на воскових свічках, хоча фест далеко не великодній. Були навіть коні, бракувало лише циган. Замість ромів додали східного колориту – індій­ські танці дівчат у різнобарвних сарі, солодка буддистська їжа, китайська каліграфія.

Натовп снує в різних напрямках, коло столиків народних умільців товчуться цікаві. На шиях у багатьох – величезні дзеркальні камери, бо фестиваль – яскрава фотоподія, часом і роздивитися все в деталях можливо лише вдома за комп’ютером наступного дня.

В цій атмосфері є багато спіль­ного для всіх фестивалів – ті самі люди, ті самі вишиванки, веселощі, глечики, ляльки-мотанки, посивілий хіппі Ян із міріадами вишитих власноруч метеликів. Колись фестивалі були досить рідкісним явищем, тепер мало не кожного літнього вікенду відбувається якийсь фест. Зросла конкуренція: Країна мрій, Трипільське коло, Славське-РОК, Свірж, Тарас Бульба, Арт Поле – і це далеко не весь перелік.

Фестивалі розширюють «ра­ціон» – тепер це не тільки музика, ляльки-мотанки, панки, п’янки, вишиванки. До атрибутики додалися фотоконкурси, інтелектуальні ігри, мотузкові парки, квести, екологічні акції, велотреки, народні та спортивні ігри, дитячі майданчики і сцени, літературні читання і слеми.

Славетні «Шешори» цього року перейменували на «Арт­Поле». Відтоді, як фестиваль перенесли з карпатського села Шешори до Воробіївки на Вінничині, в нього з’являлися нові шанувальники й потроху відходили старі, яким були більше до вподоби старі «Шешори». Змінивши місце, фест розширив площу, а із новою назвою навіть збільшилась тривалість – цього року мистецька лабораторія просто неба тривала тиждень.

Фестиваль у Свіржі відбувається вперше, але організатори вже називають його «най­більшим фестивалем України у форматі World Music». Та й сві­тових та українських зірок за­просили чимало: Сезарія Евора (Капе Верде), Ніно Катамадзе & INSIGHT (Грузія), Здоб ші Здуб (Молдова), Пелагея (Росія), The Klezmatics (США), Cankisou (Чехія), Vоплі Vідо­плясова, Плач Єремії, Esthetic Education, Піккардійська Терція та багато інших. Дійство відбуватиметься неподалік від старовинного замку Свірж, в оточенні гір та озер. Організатори за­планували понад 60 концертів на 3 сценах, літературні, танцюваль­ні та ігрові майданчики, десятки майстер-класів та сотні метрів ви­ставкових площ, нічні театральні постановки, фо­то­­квест та інтелектуальні ігри. А ще в ті самі дні (31 липня – 2 серпня) пройде фестиваль «Славське-рок» із не менш цікавими музичною, мистецькою й екологічною програмами.

Тож шанувальникам гарної музики на тлі гір і мальовничої природи буде з чого вибирати. Конкуренція зростає, залишається сподіватися, що разом із нею зростатиме якість.

Країна Мрій
 
Країна Мрій
 
Країна Мрій
 
Країна Мрій

Юля Сахно. Гендмейд на дозвіллі

Літо – час подорожей, різноманітних фестивалів і розваг, нових зна­йомств, цікавих спостережень. А ще – можливість здобути нові знання та вміння. До того ж подорожувати і відвідувати фестивалі для цього абсолютно не обов’язково, хоча й бажано – для загального розвитку.

Наприклад, поспілкуватись із людьми та навчитися шити можна, при­йшовши на зустріч, присвячену «...пошиттю килиму з троянд, зроблених зі старого одягу червоного кольору. Головна мета такої активності – це бажання об’єд­нати незнайомих між собою людей спільною некомерційною та неполітичною справою. Іншими словами, ми прагнемо щоразу створювати новий позитивно заряджений простір, де перетиналися б люди різного віку, різних професій, із різних країн, але однаково творчі, цікаві та відкриті до спілкування». Дізнатися про місце та час такої зустрічі можна в живому журналі організаторки цього заходу Аліни Копиці за адресою http://alinkaalinka.livejournal.com. Фотогра­фії і звіти з попередніх зустрічей можна переглянути там само. Єдина проблема – відбувається це все в Києві.

Якщо ж ви не маєте змоги відвідати київські здибанки або ж не прагнете нових знайомств, але таки хочете навчитися робити щось цікаве й корисне, то, відвідавши зазначені нижче сайти, дізнаєтесь, як можна зі старих пластикових пакетів зробити сумку, капелюшок та навіть намисто. Таке заняття стане не лише розвагою, а й турботою про навколишнє середовище. Отже, сторінки з інструкціями: http://repka.tv/video/38022/, http://craftydaisies.com/2007/07/18/recycling-plastic-bags/, http://www.myrecycledbags.com/2007/08/11/crochet-a-recycled-clothes-pin-bag/. Якщо ви володієте англійською мовою, то цікавим може стати також портал http://www.wikihow.com, який містить безліч корисних порад щодо створення будь-чого та створення будь-чого з будь-чого, як от: «як зі старої футболки зробити симпатичний топ», «як зі старої футболки зробити купальник», «як зі старого килимка для йоги створити в’єтнамки» тощо.

Оскільки мова пішла про повторне використання речей, хочу поділитись із вами адресою чарівного блогу англій­ської дівчинки Таві, яка, зокрема, захоплюється модою та має дивовижне відчуття стилю, полюбляючи за допомогою старих речей та аксесуарів, віднайдених у секонд-хенді та на барахолках, створювати неперевершені образи. Переглядати її сторінку – неймовірне задоволення, адже можна не лише дізнатися про світові модні тенденції та тренди, а й дістати неабияке натхнення до пошуку цікавих речей для власного гардеробу. Подивитися блог Таві, який називається «Новобранець стилю» можна за адресою http://tavi-thenewgirlin town.blogspot. com/.

Ну а для тих, кому хендмейд та мода не дуже цікаві, особливо влітку, я, уже традиційно, порекомендую кілька онлайнових ігор. Багатим на них є портал http://www.fastgames.com/. Дуже красивою за анімаційним оформленням і цікавою є гра, де ви мусите врятувати планету роботів, яка через аварію на електростанції вже кілька тисяч років позбавлена електронного життя – http://fastgames.com/littlewheel.html.

Розважайтесь.

 

мода

 

Тavi by la robotique. Flickr

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.