Хвильовий. 5 т. Хвильовий. 5 т. Литвин Сергій. СИМОН ПЕТЛЮРА У БОРОТЬБІ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ САВЧИН МАРІЯ. ТИСЯЧА ДОРІГ МАЛАНЮК ЄВГЕН. ВИБРАНІ ТВОРИ
Ціна: 500 грн. Ціна: 500 грн. Ціна: 250 грн. Ціна: 100 грн. Ціна: 120 грн.


Головна статті
Смолоскип України № 7 (167), липень 2009
Вікторія Власенко. «Смолоскипівський десант» у «Країну мрій»
Хроніка подій «Смолоскипа». Червень
Тамара Злобіна. Київський Центр сучасного мистецтва: період пост-фактум
Віталій Олександрович. Наступ воїнів лукавого
Галина Глодзь. Текстовий простір інтелектуальних діалогів: книжкова серія публічних лекцій
Юля Сахно. Літні розваги
Дмитро Савченко. Не наші страхи
Всі сторінки

Вікторія Власенко. «Смолоскипівський десант» у «Країну мрій»

В суботу, 27 червня в Києві вшосте відбувся міжнародний етно-фестиваль «Країна  мрій». І хоча в нашій державі  етно-фестивалі – не новинка, більше того – з року в рік їх кількість зростає (варто хоча би перерахувати найпомітніші: «Трипільське Коло», «Європа-Центр», опен-ейрів загалом же значно більше: це і «Свірж», і «Форт-Міссія», і «День Незалежності з Махном» у Гуляйполі та багато інших), проте – не в останню чергу, напевне, через київську прописку, – цікавість публіки до «Країни мрій» не згасає.

«Смолоскип» у цьому році отримав нагоду безпосередньо долучитися до широкого кола творчих майстерень, які представили свої здобутки на фестивалі. Виступ смолоскипівських лауреатів різних років та їхніх друзів по творчості зібрав близько сотні глядачів (і, безперечно, слухачів, адже читалась поезія) у дворику музею Гончара – на головній сцені літературного міні-фестивалю в межах Країни Мрій (окрім літфесту відвідувачі мали змогу звернути увагу і на «козацькі розваги», і на «майстерню танцю», і на «кобзарську сцену» і, звісно ж, на виступи відомих європейських фольк-гуртів на головній сцені).

Літературний  фестиваль, як і книжковий ярмарок  при ньому, на відміну від власне «Країни мрій», тривав два дні  – і в суботу, і в неділю. Проте, як подейкують, на суботніх заходах було значно людніше – адже публіка курсувала між різноманітними сценами, не в останню чергу відвідуючи й літературну. Смолоскипівські читання затисли між виступами бардів: передував йому Едуард Драч, а змінив смолоскипівців на сцені Анатолій Сухий – лідер гурту «Рутенія».

Модерував читання смолоскипівський лауреат 2006 року, автор збірки «Місто в Моєму  Тілі» Богдан-Олег Горобчук. Він  одразу попередив, що виступів деяких зазначених у програмі учасників (Юлі  Стахівської, Миколи Леоновича та Люби Якимчук) годі чекати: вони з різних причин не змогли взяти участь у читаннях. Натомість, повідомив модератор, їм, несподівано для нього самого, знайшлася гарна і доречна заміна: виявилося, що прийшли послухати виступ смолоскипівців декілька лауреатів, з якими не було змоги сконтактувати при складанні списку декламаторів.

Отже, розпочала читання Оксана Самара, зачитавши, проте, не власну поезію –  а переклади з віршів Редьярда Кіплінґа. За нею на сцену був запрошений Ярослав Ґадзінський, який читав як нові вірші, так і вірші зі збірки «Мареwwwо», що минулоріч побачила світ у видавництві «Смолоскип».

Ірина Шувалова, лауреатка конкурсу видавництва  «Смолоскип» 2008 і 2009 років іще не має збірки, проте, судячи із реакції глядачів на її виступ, можна з певністю сказати: незважаючи навіть на нелегку ситуацію на українському книжковому ринку, її збірка неодмінно з’явиться: на поезію Ірини уже неабиякий попит. Іван Коломієць, який виступав наступним, є директором молодіжних програм видавництва «Смолоскип». І хоча він пише поезії зовсім недавно, і – напевне – саме тому іще не став лауреатом конкурсу, проте і на його вірші публіка реагувала досить жваво, як і на заувагу модератора про те, що за такий вдалий виступ Іванові присуджується одноденне звання лауреата «Смолоскипу».

Олена Степаненко отримала смолоскипівську премію іще 10 років тому. У її виступі поєднались лірика та поезія виклику. Запоріжанин Олександр Колісник – він виступав наступним – є цьогорічним лауреатом конкурсу «Молоде вино», яким організаційно опікується «Смолоскип». Його не заявлений на афішах фестивалю виступ став приємною несподіванкою для аудиторії.

Нарешті дійшла черга до «хедлайнерів» смолоскипівських читань: поетів, чия творчість виходить далеко за межі асоціацій із перемогою на конкурсі «Смолоскипу» – цього разу їх було троє.

Першим  із них на сцену піднявся Дмитро Лазуткін, одразу попередивши, що читати і давніші, і зовсім нові вірші. Так і сталося: з уст багаторазового переможця слем-турнірів, «поета, космонавта, чудотворця» звучала поезія як зі «смолоскипівської» збірки «Набиті травою священні корови», так і досі не опубліковані вірші із «кубинського циклу» - їх Дмитро, за його словами, написав на «острові свободи».

Виступ Павла Коробчука також відзначився оригінальністю. Не запропонувавши на суд публіки нових поезій, Павло натомість прочитав декілька віршів зі збірки «Цілодобово!», кумедно погризеної власним псом. Але цілковитою несподіванкою  стало те, що молодий поет прочитав вірш навіть зі своєї першої книжки – виданої, як можна здогадатися, «Смолоскипом», іще далекого 2005 року – і тому нині раритетної.

Підсумовував  смолоскипівські читання, автор багатьох романів і збірок поезії, відомий політолог і науковець – Анатолій Дністровий. Від нього публіка почула декілька щемких серйозних віршів, наснажених трагічною і таємничою атмосферою 90-х років, – часу, коли вони були написані.

Це  – далеко не перший виступ «смолоскипівського десанту» на різноманітних літературних фестивалях. Змінюється склад його учасників і місце виступів, проте незмінним залишається одне: високий рівень поезії, яку читають зі сцени смолоскипівські лауреати.

 

 

 Країна мрій

Країна мрій

Країна мрій


 
Хроніка подій «Смолоскипа». Червень

2 червня – установча нарада з питань створення електронного політологічного часопису «Молода Нація».

4 червня – Кіноклуб. Фільм Жана-Люка Годара «Китаянка» (1967). Ситуаціоністський кіноколаж Гі Дебора «Критика розділення» (1961).

11 червня – Кіноклуб. Фільм Філіпа Гареля «Ліжко незайманої» (1969).

16 червня – мале засідання оргкомітету Ірпінського семінару – 2010.

18 червня – Кіноклуб. Фільм Ан’єс Варда «Ані даху, ані закону» (1985).

25 червня – Кіноклуб. Фільм Ульріха Зайдля «Собача спека» (2001).

27 червня – виступ смолоскипівських поетів на етнофестивалі «Країна Мрій».

30 червня – завершено приймання тем круглих столів на Ірпінський семінар – 2010. 

 


 

Тамара Злобіна. Київський Центр сучасного мистецтва: період пост-фактум

Наприкінці 2008 року ЦСМ при НаУКМА у Києві було офіційно закрито. Захопливий проект "І душа і розум і тіло" (художники: Олена Турянська, Мирослав Машлянко; куратор: Юрій Онух) підсумував п’ятнадцятирічну історію простору, який не лише послідовно знайомив пострадянських українців з мистецтвом "з-за того боку залізної завіси", але й підтримував місцевих художників, надаючи їм виставкові площі, освітні можливості, та, зрештою, фінансування. За цей час Центр Сороса змінив мистецький інтелектуальний ландшафт, запропонувавши альтернативу номенклатурній Спілці художників та застарілим навчальним програмам художніх академій. Цьому сприяли і виставки таких зірок, як Ілля Кабаков (1999) та Енді Воргол (2000), і місцеві кураторські проекти, наприклад, "Бренд "Українське" (2001), який і досі залишається важливим та рідкісним прикладом осмислення художниками свого контексту та національної ідентичності. З 2005 року стабільне фінансування припинилось, однак ЦСМ існував, виконуючи функцію комунікатора, зв’язкового між українським та міжнародним мистецтвом (адже контакти та професійна мережа, на щастя, залишились), пропонуючи невеликі гранти, освітні програми та резиденції. Окрім того, ЦСМ залишався дискусійним майданчиком та простором для експериментів. 

У двотисячних у Києві з’являється нова потужна мистецька ініціатива – ПінчукАртЦентр, "крута" художня галерея і піар-інституція українського олігарха водночас. Очевидні досягнення ПАЦу (не в останню чергу завдяки підтримці власних ЗМІ В. Пінчука) – черги охочих побачити проекти та усвідомлення широкими масами: сучасне мистецтво – таке. У київському метрі можна почути дискусію на тему, подобаються-не подобаються роботи Демієна Хьорста (зараз якраз триває його "Реквієм"), однак не про те, що "це взагалі не мистецтво" або "я і сам так можу". Водночас, ПАЦ пропагує мистецтво певного (комерційного) штибу, залишаючись монополістом на символічному ринку, адже інституцій, котрі б володіли достатніми фінансовими та медіа ресурсами для конкуренції, в Україні наразі немає. Невеликі приватні галереї користуються ситуацією та оперативно пропонують споживачеві "найсвіжіші тренди", мистецтво цікаве, однак не досить критичне.

Інтелектуальну лінію ЦСМ продовжує Фундація Центр Сучасного Мистецтва, котра у співпраці з Центром візуальної культури НаУКМА у 2009 році презентує проекти академічно-просвітницького характеру, лекції, конференції та семінари, а також художні виставки, котрі стосуються актуальних суспільних проблем – громадянства, політичного активізму та екології. Про два таких проекти – детальніше, адже вони пропонують українській публіці не зовсім типові теми для роздумів – екологічна мода та політичне мистецтво.

 

Екологічна мода

екологічна мода

У березні Посольство Швеції в Україні, Шведський інститут (Стокгольм) та Фундація Центр Сучасного Мистецтва представили виставку "Eко-шик. Швеція на шляху до екологічної моди". Сама експозиція поєднувала предмети гардеробу, виготовлені у етичний та дружній щодо довкілля спосіб (від вирощування сировини до можливостей повторної переробки), та тексти, у яких детально описано шкідливий впив індустрії моди на природу (пестициди, що використовуються при вирощуванні рослин, затрати води та енергії при обробці, зрештою, марнування ресурсів при звичайному пранні тощо). Екологічний одяг виглядав стильно та красиво, хоча і поза модними трендами. Саме в цьому і полягає один з постулатів екомоди: повільний обіг речей забезпечується їх якістю (в тому числі й естетичною), яка дозволяє ігнорувати банальні "хіти сезону" глянцевих журналів.

Швеція, яка є одним зі світових лідерів екологічної свідомості та дружніх природі інновацій, проводить активну просвітницьку діяльність і в інших країнах. На думку шведських політиків, громадських діячів та суспільства загалом, чудово, що вдалося досягти таких хороших результатів в одній країні – однак це не межа. Одним із прикладів, які варто наслідувати, є рішення, прийняте шведським парламентом – залишити майбутнім поколінням суспільство, у якому будуть розв’язані найважливіші екологічні проблеми. Звучить утопічно, однак риксдаг визначив шістнадцять конкретних цілей національної екологічної якості, а не просто перелічив загрози та небезпеки, яких потрібно якось уникнути (як це часто роблять українські парламентарії). Серед них – зменшення впливу на клімат, чисте повітря, якісні ґрунтові води, стабільний розвиток лісів, гарне архітектурне середовище тощо. Шведи розуміють, що досягти зазначених цілей до 2020 року самотужки практично неможливо. Якщо на особистісному рівні слід змінити спосіб споживання, на економічному – умови та етику ведення бізнесу, створити сприятливий фон для впровадження екологічних інновацій, то на системному рівні Швеція має привертати увагу на міжнародних форумах, ініціювати діалог науки, політики та економіки – заради спільного майбутнього. Особливе значення надається розумінню "екосистем" та місця у них людини, принципу "життєвого циклу" – повертати природі те, що ми беремо у неї.

екологічна мода
Одяг у просторі експозиції

Проект "Еко-шик", представлений в Києві, мав на меті не лише продемонструвати прекрасні речі молодих шведських дизайнерів, але й ознайомити українську публіку з принципами екологічного виробництва одягу, оприлюднити факти, які переважно перебувають поза полем зору звичайного споживача чи споживачки. Наприклад, щодо одного з найпопулярніших текстильних матеріалів. Зазвичай на футболках вказується "100% бавовни". Однак насправді близько 30% маси тканини складають залишки шкідливих речовин, використаних при її вирощуванні, адже це найбільш хімічно насичена галузь у сільському господарстві світу, з надзвичайно небезпечними умовами праці (бавовна займає 2,5% ґрунту, однак споживає близько 11 % вироблених у світі хімікатів). Бавовна, вирощена у екологічно чистий спосіб, буде дорожчою – однак її справжня вартість (якщо враховувати наслідки для довкілля) набагато нижча. Як пишуть на своєму сайті дизайнери "Dem collective" про джинси "Одні з тисячі":

Це не звичайна пара джинсів.

Їхня бавовна органічна, урожай збирається раз на рік.

Колір натуральний, забарвлений чистим індиго.

Тканина зроблена руками, вільними обирати профспілку.

Тому хоча їх ціна вища, вартість – менша.

Жодних пестицидів чи хімічних речовин.

Жодних висушених озер та отруєної питної води.

Жодних генетично модифікованих полів бавовни.

Жодних експлуатованих робітників у милих крамницях.

Саме такою має бути звичайна пара джинсів.

http://www.demcollective.com/

Організатори виставки спонукають не лише звертати увагу на екологічне маркування продуктів, запитувати продавців у крамницях про етичні сторони виробництва товарів та брати участь у громадських кампаніях, але й обмежувати особисте споживання, свідомо ставитись до власного стилю життя та розуміти, скільки насправді коштує комфорт. Наприклад, футболка, випрана при температурі 60 градусів, висушена у автоматичній сушці та випрасувана, за свій життєвий цикл спровокує 4 кг викидів вуглекислого газу у атмосферу. Тому вартує прати білизну при меншій температурі і лише тоді, коли вона справді брудна (невеликі плями відпирати руками, "прокурений" одяг провітрювати та не вмикати пральку заради однієї-двох речей). І, звісно ж, більш свідомо ставитися до одягу – не купувати зайвого та ультра-модного, що вийде з вжитку уже через кілька місяців, планувати витрати. Важливі також способи рециркуляції – не лише секонд-хенд крамниці, але й обмін речами між друзями чи благодійність.

екологічна мода
Одяг у просторі експозиції

Проект шведського посольства – цілком на часі. В Україні мало артикульована проблема екології, повторного використання ресурсів та споживацької відповідальності. Разом з тим, українці та українки часто вдаються до таких практик цілком несвідомо – купують на секонд-хенді з фінансових міркувань, залишають для бездомних придатні для вжитку речі біля смітників, плетуть домашні килимки зі старих речей, порізаних на довгі смужки. Традиція є, залишилось лишень зрозуміти (особливо мешканцям великих міст, які надто переймаються питаннями статусу та його репрезентації), що чинити так – нормально, а не соромно.

екологічна мода
Екологічно-свідомий одяг: не лише економно, але й гарно


Політичне мистецтво

У проекті "Погляди", організованому кураторською групою "Худрада" у травні, художники пропонують глядачеві мистецтво політично ангажоване, яке звертається (чи намагається звернутись) до суспільно значущих тем. Простір експозиції насичено різноманітними текстами: авторськими поясненнями, міркуваннями, які виникали в ході організації проекту, проводились екскурсії і дискусії. Молоді люди, серед яких не лише художники та художниці, але й перекладачі, активісти тощо (Худрада – це і дискусійна площадка, і колективний автор) демонстрували мистецтво, яке "взаємодіє з низовими громадськими рухами, артикулює суспільні настрої протесту, аналізує симптоми суспільних змін". Відповідно, твори, представлені на виставці, балансували на межі між художнім об’єктом та закликом, мистецтвом та активізмом, що збентежило як публіку, так і критиків. Відповідно, претензії до проекту лунали якнайрізноманітніші: від "більшої естетичної якості" до "безкомпроміснішої політичної позиції".

поітичне мистецтво
"Дискусійна" кімната

Оскільки смислове поле, створене кураторською концепцією Худради, передбачало проекти-висловлювання, а не проекти – естетичні об’єкти (хоча одне не виключає інше), дуже доречними в експозиції виглядали документації. Наприклад, фото-документація акції Миколи Рідного та Белли Логачової "Забілювання", здійсненого за місяць до Помаранчевої революції. Художники замалювали стіну з портретами усіх кандидатів у президенти, артикулюючи позицію "проти всіх" та "з чистої сторінки". Ця метафора актуальна і сьогодні, враховуючи відсутність якісних змін у політичному житті країни. Малюнки з серії "(По)чому мораль?" Анатолія Бєлова, представлені у вигляді фото документації виклеювання однієї з цих робіт на вулицях Києва, стосуються сьогоденної етики та моралі (чи їх симуляції), натякаючи на діяльність славнозвісної Комісії.

"Погляди" художників не обов’язково політичні в сенсі симпатії до певної ідеологічної доктрини, адже "особисте є політичним". Хоча уся виставка тяжіє до лівих ідей, а деякі роботи є їх буквальними ілюстраціями (так, "Сон анархо-синдикалістки" Давида Чічкана зображає дівчину та її сни про анархічну утопію), більшість об’єктів звертають увагу на важливість невеликих щоденних жестів та рішень. "Прапор" Микити Кадана – це дзеркало, вирізане у відповідні формі, яке висить трішки зависоко, отже змушує відвідувачів встати навшпиньки, аби побачити своє відображення, прямо вказуючи на необхідність зробити зусилля, "піднятись над собою", аби справді мати власну позицію.

поітичне мистецтво
"Чудо" Володимира Кузнєцова

У виставці представлені також екологічні "погляди", які перегукуються з попереднім проектом "Еко-шик". Робота Володимира Кузнєцова "Чудо" стосується марнування ресурсів й естетики водночас. Художник видрукував на звичайних пластикових пакетах поетичні тексти, привертаючи увагу до буденної речі, вказуючи, що вона не обов’язково має бути прозаїчною та "одноразовою". Подібно працює "Рімейк" Ксенії Гнилицької й Анатолія Смірнова, які пропонують повторно використовувати сміття, виготовляючи з нього стильні аксесуари чи інші корисні речі. Проект (який має свій сайт - http://www.remake.com.ua/) представлено на старенькій моделі комп’ютера, що виходить з ужитку, хоча ще у робочому стані. "Рімейку" дісталося від критиків: відвідувачі обурювались, що їм у якості мистецтва пропонують перероблені пакети з-під соку, а ліваки зауважували, що проект не вирішує проблеми надмірного споживання ресурсів, переносить відповідальність з виробників на споживачів, маскує необхідність економічних змін, адже закликає заспокоїти власну совість повторним використанням пластикової пляшки.

поітичне мистецтво
"Рімейк" Ксенії Гнилицької й Анатолія Смірнова

Тут доречно згадати досвід шведів та їхнє системне бачення – зміни можливі, якщо вони відбуваються на трьох рівнях (переосмислення індивідуальної споживацької поведінки, нові правила політики і бізнесу, міжнародна співпраця). І логічним "першим кроком" є інформування та діалог. Проект "Рімейк" справді не здатен змінити світ, як і решта проектів "Поглядів", однак ці твори не декорують дійсність, а інформують про проблеми та запрошують до діалогу. Хоча коло обраних проблем досить вузьке – переважно це політичні репліки, соціальні конфлікти та екологія, а інші важливі для українського контексту теми, такі як релігія, націоналізм, фемінізм тощо залишились не проаналізованими, можливо, саме цей проект і стане українським "першим кроком".

поітичне мистецтво
"Тимчасовий мавзолей" Групи предметів артикулює запитання,
що важливіше в архітектурі - функціональність чи ім'я та гонорар зодчого?
 

 

Віталій Олександрович. Наступ воїнів лукавого

Для спостережливих і спроможних відрізнити кукіль від пшениці, процеси, котрі впродовж кількох останніх місяців відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим. Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Ще донедавна формальна – а отже задекларована на папері й визнана світом – незалежність, помножившись на тиск світової спільноти, вимоги громадськості й ініціативи не позбавлених здорового глузду депутатів, зобов'язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права назвалася “економічною й політичною елітою України”) до певних державотворчих потуг. Саме цим чинникам і мусимо завдячувати появою Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина – зокрема, й у сфері його стосунків із владою.

Нині  навіть на ці незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ. Сьогоднішня модель державної влади створила оптимальні умови для приходу туди олігархів та фінансованих ними політиканів. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступові воїнів лукавого в Україні донині такі не постало. Чільники й активісти подрібнених на немалу кількість (а з цієї причини й малопомітних в суспільному житті України) партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, здається, несамовито закохались в показові голосіння з причини браку єдності та порозуміння у своєму середовищі. Споглядаючи їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена “вождів” та “голів”, зайвий раз пересвідчуюсь у наявності великої прірви між виголошуваними закликами та реальними вчинками. Значний відсоток з-поміж різноманітних претендентів на “національну еліту” є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар'єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології. Про потребу “єднатись в ім'я України” нині не говорить хіба-що ледачий. Проте практика засвідчила, що далі гучних заяв справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на національній ідеї елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень хизуються знайомством з депутатами або міністрами, й полюбляють виголошувати довжелезні монологи, в котрих переконують оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебне взаємопоборення, звинувачення один одного у найрізноманітніших гріхах і злочинах вже давно є трагічною нормою. Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного керівного штабу обеззброїла патріотично налаштовану громадськість й прирекла загал на вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів так званої “національної еліти”, котра, боячись втратити посади й нагоду муляти очі слухачам й телеглядачам, скніє в тенетах “толерантщини”.

Наслідком дезорганізованості українського патріотичного  руху стало створення цілої когорти відверто українофобських середовищ. Попри їхню формальну непричетність до діяльності один одного, факт скоординованості їхніх вчинків і наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, в здоровому суспільстві не помітить хіба що сліпий. Ось і перманентні спроби сформувати так звану ”конституційну більшість” (себто розмови й переговори про можливе блокування парламентських фракцій «регіоналів» і блоку Тимошенко) є наслідком змови кількох магнатів та вже побіжно згаданих економічних угруповань. Логічні вчинки нинішнього прем'єра й чільника “парламентської опозицїї” В. Януковича дають підстави стверджувати про існування цілого інституту закулісних радників й координаторів, в інтересах котрих політичні та економічні пертурбації в Україні планується здійснити. Суспільний резонанс навколо планів потенційних «коаліціонерів» обирати главу держави у стінах парламенту загрожує суттєвим зменшенням рейтингу ініціаторів чергової “конституційної реформи”. Цей факт змусив чільників ПР показово вийти з “переговорного процесу” й “на певний час” призупинити заходи, спрямовані на формальне узаконення ініціативи Ю. Тимошенко. Проте відмова ПР від участі в коаліції, вочевидь, жодним чином не змусила нинішнього прем'єра відмовитись від самої ідеї. Адже, за її власними словами, “зміни до Конституції будуть прийняті парламентом після виборів президента”. Аналогічну за змістом заяву оприлюднив і чільник Партії регіонів. Зрозуміло, що і Янукович, і Тимошенко переможцями виборчих перегонів бачать виключно себе. Проте їхня неспроможність знайти “спільну мову” на нинішньому етапі (до речі, а чи не є це частиною чергової закулісної гри?), жодним чином не свідчить про неспроможність знайти її в майбутньому. Заради збереження існуючого нині ненормального стану речей Тимошенко й Януковича можуть примусити показово “примиритися заради майбутнього”. Важелів, котрими реально примусити чільників ПР і БЮТ на практиці реалізувати ідею обрання президента парламентом – більше ніж достатньо. Загроза конституційного перевороту не зникла. В часі передвиборних баталій, свідками котрих ми станемо найближчим часом, прихильники “конституційної реформи” вдадуться й до відповідної ідеологічної обробки загалу. Небайдужим до долі Батьківщини залишається лише споглядати міжкланову бійню аморальних олігархів й гуртуватись задля захисту основ демократії.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись у потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на “прозріння й розуміння” посадовців і підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими угрупованнями або й самими політиками – справа згубна й недоречна. Україні потрібна політична сила, котра б принципово й послідовно відстоювала потреби українського народу. Нинішній наступ на нетривкі здобутки демократії, попри всю трагічну його суть, насправді є скороминучим – хоча й ганебним та болючим – рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції – явища дочасні. Вже завтра вони підуть у небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях і блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви викликатимуть нерозуміння, осуд і навіть огиду в нащадків. Метушня затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами, котрі нав'язує безпринципний й аморальний суперник?


Галина Глодзь. Текстовий простір інтелектуальних діалогів: книжкова серія публічних лекцій

«Університетські діалоги» – це книжкова серія видав­ництва «Смолоскип», у якій поки що опубліковано вісім публічних лекцій, прочитаних у Львівському державному університеті ім. І. Франка у 2006-2007 роках. Це розмови на гуманітарні теми, що заторкують широке поле проблем: від самоусвідомлення країн Центральної Європи до відродження риторики. Тексти насправді діалогічні, адже запропоновані ними теми занадто складні й багатопланові, щоб бути вичерпаними впродовж однієї лекції. Вони потребують слухача – або ж читача – готового до інтелектуальної співпраці.

Уже перша книжка – лекція Олі Гнатюк про Єжи Ґе­дрой­ця й часопис «Культура» – виразно задає вектори розвитку серії: міжособистісне (крім самої лекції, під обкладинкою вміщено статті інших авторів, що стосуються різних аспектів теми) й міжкультурне спілкування. Лекція Олі Гнатюк – це крок до належної оцінки внеску Ґедройця в українсько-польські взаємини. Вона допомагає поглянути на ширший контекст і зрозуміти, як тісно пов’язуються наші культури: Ґедройць не тільки посприяв утвердженню думки про спільність національних інтересів українців, білорусів і поляків, завдяки чому Польща першою визнала незалежність України, не лише сприяв популяризації української літератури за кордоном, а й спричинився до видання антології Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження».

Лекція Міхала Павла Марковського торкається більш абстрактних, але так само важливих питань, які неодмінно мусять цікавити гуманітаріїв, бо ставлять питання доцільності гуманістики. Цей текст пропонує розв’язок «гуманітарного комплексу меншовартості» та відповідає на типові закиди «академічних технократів». Для пана Марковського завдання гуманістики – рішуча оборона індивідуальності й неповторності в усіх її проявах, розвиток суб’єктивізму як неодмінної умови інтелектуальної свободи. Професор не обмежується загальними міркуваннями про гуманітарні науки, а підходить безпосередньо до літературо­знавства, кризу якого вбачає в заміні літератури методом. Проблемною є не сама теорія, а заздалегідь визначений підхід до тексту та наперед відомі результати пошуку. Учений же бачить літературознавство як пригоду, провідником у якій будуть різноманітні теоретичні мови, а не одна заздалегідь обрана. Певною мірою лекцію можна вважати програмною для «Університетських діалогів», спрямованих на різнобічний розвиток індивідуальності, яка спіл­кується різними теоретичними мовами.

Друга книжка серії започатковує ще один тип діалогізму: наприкінці тексту вміщено найцікавіші моменти післялекційної дискусії.

Текст Леоніда Ушкалова про особливості рецепції української класики цікавий не тільки як лекція, а й у ролі посібника. На прикладі Сковороди професор пояснює парадокси ставлення до літератури. З одного боку, маємо дуже активну увагу до цієї постаті – сторінки книжки, присвячені дослідженням, можна розглядати як базову бібліо­графію, для якої пан Ушкалов добирає найвизначніші тексти про Сковороду. З іншого – майже відсутнє опрацювання феномену Сковороди на деяких рівнях (ледь зачіпаються теологічні погляди, зв’язок з іноземними літературами, вплив на подальший розвиток україн­ської культури тощо). Навіть більша проблема – відсутність по-справжньому академічного видання творів, позаяк ті, що маємо зараз, далекі від ідеалу; для роботи з ними корисним буде наведений у книжці список порушень у виданні Сковороди 1973 року – звісно, обсяг до­зволив подати тільки окремі випадки, виправлення і тлумачення вимагають значно більшого простору.

До польського теоретичного дискурсу повертає лекція Ришарда Нича, яка перебуває на міждисциплінарній межі. До­слід­ника цікавлять стосунки літературознавства з антропологією й культурологією, які з нього вийшли, а тепер намагаються його поглинути. Роздуми пана Нича корелюють із думками, висловленими в лекції Міхала Марковського: літературо­знавству необхідні зміни, розширення дослідницького простору й повернення до більш емпіричного сприйняття літератури. Такій «поетиці досвіду» відповідає бриколажна дослідницька стратегія, що допомагає виробити «миттєву» теорію – не дану заздалегідь, а найбільш відповідну в цей конкретний момент для дослідження певного конкретного явища.

Анджей Менцвель, послуговуючись назвою тексту Чеслава Мілоша «Родинна Європа», говорить про «наш» європейський простір. Назв для цього утворення є багато, але жодна з них досі не стала загальноприйнятою; професор спиняється на Центральній або ж Центрально-Східній Європі. Йдеться про культурну єдність регіону – однак єдність індивідуалістичну, а не глобалізаційну. Ця Європа має спільну історію зі спільними проблемами, які вимагають особливої уваги. Текст перегукується з лекцією Олі Гнатюк, адже, говорячи про центральноєвропейські взаємини, неможливо ігнорувати вплив Єжи Ґедройця й «Культуру». За Менцвелем одна з основних проблем регіону полягає в тому, що для розвитку й співпраці не достатньо лише політичного ви­знання – необхідне взаємне визнання історичне. Ці тези, хоч і здаються зовсім природними, насправді доволі проблематичні, й робота з ними вимагає неабиякої терпимості та здатності до спільної праці.

Наступна опублікована лекція – дослідження «гопашно-шароварної» культури як джерела світового авангарду. Дмитро Горбачов начебто ілюструє підхід Ричарда Нича, за яким літературознавству необхідно повернути культурний ґрунт, адже культурне перебуває аж ніяк не ззовні щодо літератури. Українському вченому йдеться аж ніяк не про те, що звикли розуміти під терміном «шароварна культура». Він розглядає питомо селянське мистецтво – джерело супрематизму Малевича, кубофутуризму Екстер, авангардизму Богомазова, футуризму Бурлюка-Писарчука тощо. З іншого боку, наголошено на тому, що такий зв’язок не можна вважати одностороннім: наприклад, селянки використовували картини Малевича як зразки для вишивання. Друга частина книги – стаття про зв’язок бароко й авангарду – доповнює текст лекції, спрямовуючи увагу в більш літера­турний бік. Тут пан Горбачов, зокрема, розглядає зв’язки футуристів із вертепною драмою чи дадаїстичний монтаж як продовження традиції фігурного вірша.

Праця Дмитра Горбачова вперше ставить видавців «Університетських діалогів» перед проблемою ілюстрацій до тексту; слід зазначити, що введення ілюстрацій було розв’язано вдало як на рівні друкарських можливостей, так і в плані структури книжки.

Два останні видання, які маємо на сьогодні, виводять серію за межі польсько-української співпраці. Перше з них – лекція філософа мови й риторики Хосе Луїса Раміреса, в якій ідеться про «поновлення Риторики як основи громадянства і освіти». Лектор відштовхується від розуміння мови як ключової категорії «людськості», як логосу, котрий додає нам те, чого бракує тварині, та скорочує нашу відстань від божественного. Чи не основна мета тексту – подолати упередження щодо риторики, нагромаджені за останні століття. Риторика для пана Раміреса постає основним чинником формування людини, бо вчить, як користуватися мовою, а тільки через мову можна досягнути пізнання. До всіх визначень людини після цієї лекції можна додати ще одне: «Людина – істота риторична».

Доповідь австрійського перекладача й есеїста Мартіна Полляка стосується еміграції з Галичини від кінця ХІХ ст. до 1914 року. Тема, незважаючи на позірну віддаленість від сучасних реалій, виявляється дуже актуальною: проблема нелегальної еміграції непокоїть Європу вже багато років, і таке дослідження може не тільки дати загальний історичний опис, а й допомогти в пошуках виходів із теперішньої ситуації. Розглядаючи галицький феномен, пан Полляк проводить паралелі з еміграцією інших періодів та інших територій. Дослідження охоплює різні аспекти явища: від різних способів вербування до торгівлі людьми, – і кожен з них знаходить відлуння в сучасній ситуації.

Площини, в яких розгортається серія Центру гуманітарних досліджень, підтверджують тезу Міхала Марковського про гуманістику як розвиток індивідуальності. Різноплановість тем не робить жодну з них менш актуальною, навпаки, внутрішні зв’язки лекцій підкреслюють важливість кожного досліджуваного аспекту для створення цілісної картини. Об’єднані в одній серії розмов і книг різноманітні тексти створюють доволі затишний інтелектуальний простір. Утілення ідеї – від особливостей дизайну, які роблять «Університетські діалоги» легко впізнаваними та щоразу ори­гінальними, до якісної редактури – сприяє зацікавленості та прагненню долучитися до розмови, нехай навіть у текстовому вимірі.


Полляк МартінПолляк Мартін. ГАЛИЧИНА-ТРАНЗИТ. 8. 2008, 64 с.

Серія «Університетські діалоги».

Ціна: 5 грн.

Восьмий випуск серії «Університетські діалоги» представляє виклад публічної лекції відомого австрійського перекладача та есеїста Мартіна Полляка.  Розглядаючи історичні обставини, причини та особливості еміграції зі Східної Галичини ХІХ століття, автор зосереджує увагу на нелегальному боці цього процесу, зокрема, на торгівлі жінками, а також наголошує на їх подібності з міграційними рухами, які відбуваються у сучасній Європі і все більше перетворюються на глобальну проблему.

 

 

 

РаміресРамірес Хосе Луїс. ПОНОВЛЕННЯ РИТОРИКИ ЯК ОСНОВИ ГРОМАДЯНСТВА І ОСВІТИ. №7. 2008, 96 с. 

Серія «Університетські діалоги».

Ціна: 5 грн.

Сьомий випуск серії «Університетські діалоги» містить виклад публічної лекції філософа Хосе Луїса Раміреса, виголошеної у ЛНУ ім. І.Франка. Автор прагне подолати поширене в сучасному суспільстві уявлення про мову, показуючи, що людина як суспільно-мовна істота усвідомлює себе саме завдяки Риториці. Відтак, Риторика поновлюється у своєму первинному смислі – як знання мови і як основа освіти й громадянства. Риторика дає розуміння того, в який спосіб людина пізнає, але передусім навчає свідомо діяти.

Від 1984 року в Скандинавському інституті Nordplan автор працював над темою «Філософія дії», викладав у Вищій політехнічній школі Стокгольма та в Стокгольмському університеті. Гостьовий лектор з 30-річним досвідом у численних європейських університетах. Займається дослідженням семітських та арабських впливів у європейській культурі.

 

 

ГорбачовГорбачов Дмитро. ГОПАШНО-ШАРОВАРНА КУЛЬТУРА ЯК ДЖЕРЕЛО СВІТОВОГО АВАНГАРДУ. №6. 2008, 96 с. 

Серія «Університетські діалоги».

Ціна: 5 грн.

Шостий випуск серії «Університетські діалоги» містить виклад публічної лекції відомого мистецтвознавця Дмитра Горбачова, виголошеної у ЛНУ ім. І.Франка. Дослідник органічно вписує авангард у сферу «космічного» мистецтва селян. Виклад доповнюють найцікавіші фрагменти дискусії, а також стаття «Бароко і футуризм», у якій автор виявляє зв’язки українського авангарду з бароковою традицією.

Автор – один з найбільших у світі знавців мистецтва бароко 17-18ст, романтизму та реалізму 19 ст., сецесії та авангарду 1900-1930-х рр. Автор документальних фільмів з історії мистецтва, упорядник мистецтвознавчих книг і альбомів, серед яких «Авангард Йогансена» та «Український модернізм 1900-1930), особливо відзначених рейтингом «Книжка року». Організатор численних виставок в Україні, США, Франції та Німеччині. Консультант аукціонів «Крісті» і «Сотбіс».
 

 

Менцвель Анджей. РОДИННА ЄВРОПА - ВПЕРШЕ. №5. 2007, 48 с.

Серія «Університетські діалоги».

Ціна: 5 грн.

П’ятий випуск серії “Університетські діалоги” представляє виклад публічної лекції професора Варшавського університету Анджея Менцвеля, виголошеної 9 жовтня 2007 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Розглядаючи ідеологічні підстави політико-культурних поділів простору Центрально-Східної Європи, автор роздумує над поняттям “Родинної Європи” (за висловом Чеслава Мілоша) і бачить у ній найвлучнішу ідею можливого спільного дому для багатьох націй і держав, зведеного на фундаменті культурного взаємовизнання. Виклад доповнено найцікавішими фрагментами дискусії.

 

 

 
НичНич Ришард. АНТРОПОЛОГІЯ ЛІТЕРАТУРИ. Культурна теорія літератури. Поетика досвіду. №4. 2007, 64 с.

Серія «Університетські діалоги».

Ціна: 5 грн.
Четвертий випуск серії “Університетські діалоги” містить виклад публічної лекції професора Ришарда Нича, виголошеної 3 жовтня 2007 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Автор аналізує найважливіші методологічні зміни, що відбуваються в сучасній гуманітаристиці, зокрема, засвідчує занепад “дисциплінарної” науки і розкриває роль досвіду в літературному пізнанні. Виклад доповнено найцікавішими фрагментами дискусії.

 

 

 


 

Юля Сахно. Літні розваги

Привіт, підкорювачі всесвітньої павутини. На дворі – літо і, здебільшого, неймовірна спека, витримати яку можна або в прохолодному кондиціонованому повітрі офісів, або у тінистому затишку квартири під невпинним гудінням вентилятора, або ж лежачи на пляжі під палючим сонячним промінням. Сподіваюсь все ж таки, що на пляж ви ходите без комп’ютера з мобільним інтернетом, тому для перших двох варіантів гаяння літнього часу запропоную кілька цікавих знахідок.

 

інтернет література

 

Першою цікавою і корисною знахідкою є блог «Транс­літ. Блог про літературу та форми її існування», що знаходиться за адресою http://transli­tera.org/. Тут автори розміщують різноманітну інформацію стосовно літератури, книжок, та усього, що так чи інакше стосується літератури чи тих самих книжок. Дуже цікавим є їх проект «Читацький фоторобот», участь в якому може взяти кожен, хто захоплюється читанням і має фотоапарат хоч би на рівні камери, вбудованої в мобільний телефон. Якщо ж ви такої камери не маєте – не за­смучуйтесь, адже в такому разі ви маєте можливість сконтактувати з авторами блогу, які вас сфотографують. Отже, суть проекту така: ви розказуєте, хто ви є, чим займаєтесь, чим цікавитесь та що читаєте. Потім збираєте прочитані за певний період часу книжки та фотографуєтесь із ними. Залежно від того, чи ви фотографуєтесь самі, чи вас фотографує автор блогу, ви або надсилаєте фотографії разом з інформацією про себе на адресу comandante.aligieri (гавгав) gmail.com, або розміщуєте фото та інформацію у себе в блозі та кидаєте лінк на нього на зазначену адресу чи лишаєте коментарем на сайті Трансліту. Якщо ж вас фотографував автор Трансліту, то лишається лише чекати на появу свого облич­чя в проекті «Читацький фоторобот». Мало не забула сказати, що інформація з блогу транслюється також до жж, що живе за адресою http://translitera.livejournal.com/.

Ще одна гарна та корисна знахідка – сайт «Хазяїн слова», що знаходиться за адресою http://wordkeeper.ru/. Тут є дуже багато ігор зі словами, що вимагають знань мови та чималої вправності. Шкода, що сайт російськомовний, але часто корисно згадати і російську. Найцікавішою для мене є улюблена з дитинства гра «Набірник». Мета цієї гри – скласти якомога більше слів з певного заданого слова. В дитинстві я і поду­мати не могла, що зможу з «адмиралтейство» скласти більше двохсот слів, а тепер я собою пишаюся. Окрім цієї гри, на сайті також можна зіграти в чехарду та абракадабру,побути телепатом, за якнайменшу кіль­кість спроб вгадуючи загадану літеру, ризикувати життям, намагаючись за сім спроб відгадати слово, відгадати слово за допомогою биків та корівок... Висновок: на цій веб-сторінці можна довго з користю та приємністю згадувати чи ви­вчати російську мову, ховаючись від спеки.

Про корисні та цікаві новинки ви вже знаєте, час познайомитись із приємними та корисними. Такою новинкою буде сайт майстрині, що створює чудові прикраси, шарфи, ляльки та блокноти ручної роботи під псевдонімом Vtilennya. Сам сайт розміщено за адресою http://vtilennya.com/. На ньому ви можете ознайомитися з готовими роботами майстрині, подивитися на процес їх створення, а також навчитися робити їх самостійно, знайшовши корисну інформацію щодо цього там само. Поспілкуватися з авторкою можна також у жж http://vtilennya.livejournal.com/.

Аби не порушувати традиції щоразу ділитись із вами цікавими он-лайн іграми, розкажу вам про гру My Brute, що знаходиться за адресою http://mybrute.com/. Гра проста до неймовірності і майже беззмістовна, але як усі подібні їй ігри – захоплює. Отже, ви заходите на сайт My Brute та обираєте собі персонажа, вигадуєте йому ім’я та випускаєте на арену, де він без жодної вашої участі б’ється із суперниками. З кожною перемогою ваш персонаж розвивається, набуває нових здібностей та зброї, зростає його швидкість, сила удару та реакція, а отже, він починає битися краще. Збільшити шанси на перемогу можна, створюючи учнів основному персонажу та розвиваючи їх. Після створення персонаж має право на три двобої протягом доби, після яких він пере­ходить на наступний рі­вень. Також ви можете змагатись із персонажами своїх дру­зів, влаштовуючи цілі змагання та розвиваючи персонажів один одного. Отак все нехитромудро.

Гарних відпусток!

 


 

Дмитро Савченко. Не наші страхи

В роки навчання мій шлях до матеріальної самобутності – як і для багатьох студентів – пролягав через цехи промислового виробництва. Щораз потрапляючи в нічні зміни, я мав нагоду спілкуватись із таким собі заводським «гуру» в монументальних окулярах і робі. Думки подібних людей були найавторитетнішими в пролетарському середовищі. Епіцентр його інтересів перебував у царині соціології та історії, через що він системно підчитував Маркса, Лебона та Пітіріма Сорокіна. На тусовках у робітничій роздягальні ніхто з нас не відмовляв собі у задоволенні прокоментувати поточні процеси та проблеми суспільства. З розлогих полемічних слемів у цеху я виніс декілька важливих міркувань. Перше з них мовило про те, що механізм управління суспільством закладено в саму людину. Він безвідмовно функціонує через керований вплив на почуття голоду, страху, любові. Відтак, сукупність перелічених почуттів складає мотиваційний каркас поведінки індивіда і є його найвразливішим місцем. Другий висновок зводився до того, що кожне покоління має власні страхи і перестороги. В просторовому діапазоні між корпоративними страхами і баченням Бажаного суспільно-історична формація за допомогою образів і символів створює власний світ міфоепічних уявлень. Там, зазвичай, експонується історично обумовлений образ Героя-Рятівника і «Мальчиша-плохіша», морально-етичні шукання епохи та рецепт панівної Краси, ідеї месіанства та глобальні «опудала». Саме за допомогою останніх дисциплінують та обрамлюють людський глузд, інтенсифікують і уповільнюють серцебиття, провадять латентне політвиховання, роблять нас вразливо-сентиментальними, а інколи, навпаки, байдужими та незворушними. Пропагандистські «опудала», мов небезпечний хімреактив, націлено на створення емоційного спецефекту в очах свого «реципієнта», граючи на піковій гостроті його вражень.

Цікаво, що до набору чи не найраритетніших страхів вдаються учасники полі­тичного життя. Відтак, мене систематично залякують натовськими інтервентами, утисками російської мови та нездатністю моєї країни прожити бодай день без «старшого брата». Часом можна зустріти й вишуканіші лякалки на кшталт «за­грози світової масонської змови» чи стрімкого зростання антисемітизму. Протягом мого життя ці та інші страхітливі рефрени намагаються пустити свої метастази в мою свідомість, а згодом міцно застібнути на моїй голові «корковий шолом». Я мужньо бороню свій розум від політичного мотлоху і попси, старанно працюючи над зміцненням інтелектуального імунітету. Але драматизм ситуації полягає в іншому. Моє покоління наполегливо тероризують страхами, що вже давно втратили свою актуальність і мають ви­гляд музейних експонатів. Це не менш абсурдно, ніж намагання залякати покоління 1960-х, приміром, військами Хазарського каганату чи агресивною політикою Тевтонського ордену. Від­сутність оновлень в асортименті лякалок є прямим симптомом полі­тичної фригідності й кінця ідеологій.

Вирішальними чинниками ефективності отаких пропагандистських «опудал» є їхня показовість і – що надто важливо – створення навколо них атмосфери штучної серйозності. Хтонічна сила Громадської думки саме й формується з огляду на переконливість віртуального ефекту і його акцентовану видовищність. Оракул постмодерністської філософії Жан Бодріяр влучно зауважив, що інформаційна сфера є простором, де події звільнено від власної сутності, де встановлено штучну серйозність подій, завдяки чому вони повертаються на орбіту, де їх можна помітити в реальному часі. Дріжджі штучних серйозностей неодноразово роздмухували перед нашими очима суто візуальну оболонку сенсацій, шокуючих викриттів, жахаючих експертних пророцтв та іміджу політиків і поп-дів. Провідну роль у цій грі відіграють журналісти. Хижі облудники пера і слова, послуговуючись літературним прийомом художньої гіперболізації, можуть у лічені хвилини як підігнати портрет будь-якої людини до образу Мефістофеля, так і, навпаки, оздобити портретовану особу іконографічним асистом і білим ан­гель­ським хітоном. Такі віртуози слова майстерно орудують магією витонченого натяку, що постає, як мистецтво варіювання двозначностями. Приміром, дуже легко грабіжника охрестити розбій­ником, націоналіста – нацистом, бандерівця – німецьким колабораціоністом, імперіаліста – рятівником-інтернаціоналістом, а інтервентів – миротворчим контингентом.

Важко не помітити, що на кожному TV-каналі сформувалася замкнена герметична телеродина з типовими ознаками сектантства. Одні й ті ж політики, ті самі гості, аналітики, журналісти; незмінна аудиторія щотижня збирається в студіях тих самих каналів, аби озвучити раніше озвучені апології чи вкотре оголо­сити претендентів на роль втілення «світового зла». Означені інформаційні цехи перетворюються на брудну кухню з кучугурами немитого посуду й засмальцьованими столами, на яких препарується політика клану. Членам політичної родини нічого не залишається, як самих себе опитувати, запрошувати в студію, собі аплодувати й себе вихваляти. Місія журналіста в цій студії зводиться до функцій звичайного клерка. Ці зібрання підозріло нагадують замкнену інцестуальну родину бога вітрів Еола з відомого твору Гомера. Водночас невимушено згадується і 7-й епізод Джойсового «Улісса», де автор провів тонку паралель між журналістикою та інцестом. Нехай пробачать мене і Джойса ті журналісти, для яких честь та етика не є звичним комплектом суто декларативних заяв. Від­верто кажучи, роздмухування штучних серйозностей, гра натяками і двозначностями, жонглювання лякалками та слабкостями не меншою мірою ніж ме­дійникам властиві й чиновникам, політикам та суддям. Мене вже не дивує виняткова подібність сьогоденної телереальності до строкатих чеських лунапарків кінця 80-х. Там так само присутні каруселі розважальних програм, привітні тьоті з ефектно розмальованими «варгами», нескінченні політичні гойдалки і «кімнати жаху» в блоках новин.

Отже, прийоми впливу на людську думку і поведінку за останній час не зазнали істотних змін. В інформаційному просторі навіть сьогодні можна натрапити на уламки старої пропаганди часів «холодної війни». Кілька поколінь замилених очей виросли на радянських страшилках та антигероях епохи. Інформаційна війна, яка провадиться експонатами та анахронізмами, має вигляд ляльково-іграшкового дійства… А заглиблення в це дійство може позбавити нас відчуття реальності з її новими проблемами, актуальними питаннями, загрозами й перевагами.

Коментарі 

 
#1 hpilosof 2009-08-18 06:51 авторка гарно вийшла на фотці! ))
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.

ТОЧКА ЗОРУ
RSS
Огляди
Іван Коломієць. Маємо Церкву

і Я кажу тобі: ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її.

Матвія 16:18

 
Іван Коломієць. Цікаві один одному

Одразу кілька сигналів надійшло од Європейського Союзу, котрі свідчать, що Україна залишається цікавою Європі і двері для неї прочинені.

Опитування
Де найчастіше ви купуєте книжки Смолоскипа?
 
ДРУЖНІ САЙТИ
НАШ БАНЕР

Статистика
Besucherzahler mail order russian brides
счетчик посещений