Головна статті
Смолоскип України № 6 (166), червень 2009
Олександр Кривець. XV ірпінський ювілейний семінар «Смолоскипа»
Хроніка подій «Смолоскипа». Травень.
Найактивніші учасники семінару
Лауреати видавництва «Смолоскип» 2009 року
Зустріч на перехресній ворзельській станції
Марина Маркова. Ірпінь–Ворзель–2009. Підіб’ємо підсумки
Валентина Кузик. Ірпінські роки потому
Лариса Радченко. Ірпінь у Ворзелі, або Митці + Політологи =
Дзвенислава Нета. Що таке Ірпінь і як ми його їли…
Всі сторінки

 

Зустріч на перехресній ворзельській станції

 

Під час нинішнього «ірпінсько-ворзельського» Семінару творчої молоді, організованого «Смолоскипом», відбулася поетична імпреза «Три витязі», участь у якій взяли троє відомих українських авторів, які колись починали з лауреатства в літературному конкурсі «Смолоскипа» та з ірпінських семінарів: Анатолій Дністровий, Ростислав Мельників та Іван Андрусяк. Ми вирішили розпитати цих авторів про їхнє життя-буття, про сучасну літературу та про смолоскипівські семінари.

 

поети

 

– Що відчувають троє старих друзів під час такої зу­стрічі, як той спільний творчий вечір, що відбувся у вас на останньому Ірпінському семінарі?

 

А. Д.: Ну що відчуваю? – Старіємо, старіємо в доброму значенні цього слова. Пишемо вже по-іншому, ніж десять років тому. Слова важчають, а раніше були легшими, як поцілунки у підлітків.

Р. М.: Організатори акції пішли на експеримент, адже втрьох ми жодного разу й не виступали, хоч кожен має свій груповий досвід (Андрусяк – «Нової Деґенерації», Дністровий – «Друзів Еліота», Мельників – «Червоної Фіри»). Але, здається, вечір пройшов у приємній і світлій атмосфері. Що ж до відчуттів, то вони були різнопланові: по-перше, приємно, звісно, побачити давніх друзів, з котрими все рідше вдається погомоніти за кухлем пива, а чи якою чарчиною сливовиці; по-друге, час таки дається взнаки: змінюються відчуття світу й тексту, гуснуть слова в патоці досвіду і все «важче» пишеться – певно, позначається криза середнього віку: так, ніби вибрідаєш замуленим єриком на чисте плесо, і вже бачиш той простір, а ніяк не здолаєш останні метри, – натомість відповідальніше ставишся до всього, що робиш, і це особливо помітно, коли опиняєшся в такій компанії; і ще одне, це вже по-третє – зробив для себе висновок, що хоч зрідка потрібно вибиратися з дому, адже інтернет не здатен замінити живе спілкування.

І. А.: Якщо запросили – то ж, певно, є цікавість до того, що роблять у літературі такі «археоптерикси», як ми. А цікавість – це завжди добре. Тим паче, що кожному з нас «усе ще» є що людям сказати…

 

Як оцінюєте сучасну україн­ську літературу та своє місце в ній?

 

Р. М.: Ой, не певен, що хтось із письменників мо­же визначити «своє місце в літературі» – хіба що клінічно хвора людина. Залишмо цю справу історикам лі­тератури, вони – за потреби – розкладуть колись усе по поличках і на кожного випишуть карт­куJ. Я ж наразі, повторюсь, – нещодавно відповідав на подібне питання, – найзатишніше почуваюсь за своїм робочим столом, тим паче, що цієї весни посутньо збільшилась його площа і мене це неймовірно тішить. А в сучасній літературі імпонує розмаїтість, ну й іще те, що вже починаєш не встигати відстежити всі книжкові новинки.

А. Д.: У цьому питанні я не абсолютно компетентний, бо сучасна українська література не є моїм фахом. Але впадає в очі одна незаперечна та позитивна річ – дуже й дуже багато тверезих облич. Хоча тут є суперечність, бо тверезість як така інколи може шкодити творчості. Щодо себе – то після переїзду на нову квартиру нарешті знайшов собі робоче місце, і вже поволі облаштовую.

І. А.: У моїй Гуцульщині кажуть, що місце в корови у стайні – а людина цим перейматись не має. Що ж до літератури, то оцінюю її з добрим гумором.

 

Продовжу «теоретичні провокації»: чи могли б ви якось визначити стилістичні напрями нинішньої української літератури?

 

А. Д.: Теоретично я розумію, що нічого не розумію. Але то, може, й добре, бо люди, які все розуміють, починають повчати. Я бачу різноплановість, різноманітність, захоплення різними культурними географіями, тобто різні світоглядні орієнтації. Ясна річ, що це лише на перший погляд має вигляд хаосу. Про­йде трохи років, з’явиться дистанція, і ми будемо знати, де були квіти, а де будяки.

Р. М.: Тут я погоджуюся з Анатолієм Дністровим: повинно трохи минути часу, щоб можна було щось сказати об’єктивно. На позір, приміром, виглядає, що в поезії домінує такий собі мікс із постбубабізму й авангардистсько-футуристичного патосу, хоч не менш цікаві герметичні практики з розгортанням асоціативних символістських і міфологічних ландшафтів, навіть не знаю який префікс і додати: нео, пост чи транс. Імен не називаю, бо поети істоти вразливі. А з прозою окрема історія. З одного боку, активно про себе заявляє наймолодше покоління, але тексти переважно окнижнюються на стадії си­рів­ця (як на мене, Таня Малярчук і Сашко Ушкалов – приємні винятки). З іншого – не так уже й густо цікавих прозаїків з-поміж старших. І найперша причина тут суто економічна: практична відсутність ринку збуту україн­ської художньої літератури в Україні, а відтак – мізерні гонорари, які не дозволяють письменникові зосередитися виключно на власній творчості.

І. А.: Постмодернізм, друже Олеже, постмодернізм… Це вікове, і з часом воно минеться.

(У дужках і по секрету додам, що в мене теж постмодернізм – і він усе ще чогось не минається. Певно, я ще недостатньо постарів).

 

Що скажете з приводу нинішнього стану нашої літературної критики?

 

А. Д.: Очевидно, що літературна критика загалом втратила владу. Цю владу перебрав сьогодні відділ промо та піар. Тобто, я хочу сказати, що її наявність чи відсутність уже не є важливою і такою ви­значальною, що, поза сумнівом, вона за собою зберігала ще в нещодавню «доелектронну» добу. Мені більше подобаються критичні рефлексії в блогах, які є необов’язковими, дотепними, недидактичними. А сама так звана критика сьогодні – це старосвітський жанр, до речі, не дуже і цікавий. Його і далі юзають переважно у провінційних педін­ститутах.

І. А.: Критика буде тоді, коли будуть видання, готові її регулярно друкувати й платити за неї гонорари. Тоді знайдуться люди, готові займатися цією роботою системно. Наразі майже все тримається на ентузіазмі, – і люди все ж знаходяться, але чимало з них недостатньо підготовлені (читаю «Літературну Україну» чи «Друга читача» й або хапаюся за голову, або надриваю реготом живіт), дехто відверто нечистоплотні, а біль­шість займаються цим просто принагідно, «відпочиваючи» від «чистого» літературознавства, чи від журналістики чи від іще чогось.

Р. М.: Ситуацію деякою мірою рятує Інтернет, однак проблема – системна: критики по суті по­збавлені і трибун для виступів, і, що теж важить, матеріальних стимулів для праці. Якщо ще п’ять років тому виходило три книжкові журнали, то сьогодні жодного, на сорок мільйонів населення лише кілька літературних часописів, – складається враження, що держава заповзялася знищити все, що хоч бодай опосередковано може впливати на формування інтелектуальної еліти в Україні.

 

Що з книжкових новинок ви би порадили нашим читачам?

 

А. Д.: «Ще одна молитва» Яна Твардовського (видавництво «Грані-Т»); «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулфа (київська «Критика»), романи «Білі зуби» Зеді Сміт (видавництво «Смолоскип») і «Я обслуговував англій­ського короля» Богуміла Грабала, «Ольга Кобилянська: прочитання» Марка Павлишина (харківська «Акта»).

Р. М.: Насамперед раджу стежити за серією видавництва «Смолоскип» «Ростріляне Від­ро­дження»: щойно вийшли «Ви­брані твори» Клима Поліщука, а незабаром з’явиться том поезії і прози Майка Йогансена. Це що стосується класики. А серед новинок сучасної літератури – книжки двох харківців: поетична «Ефіопія» Сергія Жадана та збірка оповідань Олександра Сидоренка (він же Фоззі з гурту ТНМК) «Ели воду из-под крана».

І. А.: Із прочитаного останнім часом найбільше враження на мене справили книжка поезій отця Яна Твардовського «Ще одна молитва» в перекладах Дзвінки Матіяш і дебютна збірка Тараса Григорчука «Янголи – не дичина». А дітям (у кого вони вже є) прочитайте «Кольорові казки» Іманта Зієдоніса в перекладах Михайла Григоріва, «Мишку Зіту» Вітаутаса Ландсберґіса в перекладі Дмитра Чередниченка і «Сни Ганса Християна» – «дорослі» казки Андерсена, переказані для дітей Лесею Ворониною. Тим же, хто ще не відвик від мудрих книжок, наполегливо раджу «Анатомію Орфея» Анатолія Дністрового.

 

Цьогоріч ви виступали на смолоскипівському семінарі творчої молоді після того, як вас уже не один рік на них не бачили. Що скажете? Чи змі­ни­лася мистецька й політологічна молодь? Де краще – у Ворзелі чи Ірпені? І як самі семінари – чи цікаво було, що би ви, можливо, порадили змінити?

 

І. А.: На жаль, я зміг побути у Ворзелі лише кілька годин, за які годі було скласти притомного враження. Завважив лише, що митці – такі ж, як і завжди митці; а ось декотрі політологи були… трохи прицюцькуваті.

Утім, як на мене, добре те, що «Смолоскип» відмовився від послуг спілчанського будинку творчості в Ірпені – за моєї пам’яті, там завжди були найнудніші семінари, тоді як найцікавішими були ті, що відбувались у «Дубках». Сподіваюся, що Ворзель запозичить добрі традиції саме «дубківських».

А щодо того, що мене кілька років на семінарах не було – то це закономірно. Свого часу мені як юному ще тоді письменнику ці семінари дуже багато дали саме в плані спілкування й творчої та особистої дружки з ровесниками, однодумцями, письменниками мого покоління. Ось хоч би й із Ростиком і Толиком, які й далі є одними з моїх най­ближчих і найулюбленіших дру­зів, а Ростик – ще й хрещений батько моєї дочки…

Ну, а тепер ваш час – ви тепер спілкуйтеся, дружіть, шукайте і знаходьте!

А. Д.: Дівок багато гарних виросло, це добре. Будуть гарні дівчата, література нікуди не дінеться. Що ж до місця – Ворзель значно кращий і водночас менш доступний, аніж Ірпінь.

А стосовно семінарів, мене дивує одна річ: уже понад п’ятнадцять років вони відбуваються, досить часто й небанальні і цікаві, але відповідних книг – маю на увазі, інтелектуальних книг, учасники практично так і не пишуть. Треба пробувати, навіть якщо буде поразка, писати «розумні книжки», бо це вміння з неба не звалиться. Схоже на те, що не всі юні інтелектуали це усвідомлюють. Це письмо для них потрібне бодай для того, щоб стати показником власних можливостей. Не кажучи про набиття руки, постановку стилю, наукового чи есеїстичного, навичок будувати логіку книги та формувати чітку структуру своїх думок.

Р. М.: Якщо чесно, то дещо розчарований учасниками мистецької частини, щоправда, я був лише добу на семінарі, але цього достатньо. Збентежила млявість, апатичність та від­сутність власне інтересу до «живої літератури», до творчого спілкування. Навіть не знаю, в чому проблема: в доборі учасників, а чи загальній ситуації в середовищі творчої молоді. І це потрібно змінювати – інакше навіщо проводити семінар?!

 

Під час нинішнього нагородження лауреатів премії «Смолоскипа» Осип Зінкевич закликав не забувати про ту катастрофічну ситуацію зне­віри, анархії й економічного занепаду, в якій перебуває сьогодні українське суспільство. Яка, по-вашому, має бути тут позиція письменника? Чи мусить він намагатися соціально ангажуватися або навпаки поповнювати «банк» вічних тем і мотивів?

 

А. Д.: Це все дуже складні теми, які проте завжди виринали – в різні часи, навіть два­дцять і десять років тому. Башта самітництва чи трибуна. Внутрішня міграція чи зовнішній стриптиз. Я ніколи не зациклювався на одному з цих полюсів, а писав так, як мені підказувало внут­ріш­нє «я». Гадаю, це єдиний оптимальний рецепт.

Р. М.: Це залежить передусім від особистих якостей людини й універсальних рецептів тут просто не існує. Але я не приймаю тезу Юрія Андруховича, що любити Україну слід «звіддалік, з гігієнічно безпечної відстані», як то він висловився в лекції па­м’яті Олександра Кривенка. Зрештою, Андрухович не Кривенко. Це факт… Така позиція може свідчити або про свідому провокацію з боку Андруховича, або про його моральну деградацію. Якщо останнє, то це особливо прикро. І не тому, що наді мною тяжіють народницькі ідеологеми, а чи радянське виховання, а просто маю глибоке переконання: хто, як не ми, як не особисто я, тисячі таких «я» здатні зробити Україну – Україною, і саме своєю щоденною працею на рідній землі.

І. А.: Письменник має писати художні твори – це його найважливіша справа. Якими мають бути ці твори – вирішувати, в міру власного таланту, самому письменнику. Все інше залежить від особистості – комусь краще «зачинитися» від подразників світу й на самоті творити свої шедеври, ні на що не зважаючи, а ще хтось болісно реагуватиме на кожну нову «коаліцію». І одна, й інша позиція мають право на існування й однаково почесні – просто кожен вибирає те, що ближче особисто йому.

Я, скажімо, з превеликим задоволенням десь би «задикувався», щоб не бачити й не чути не так політичної, як культурної деґрадації, котра впливає на мене особливо гнітюче, – однак не можу. Життя «дістає», і я на нього змушений реагувати, часом не лише журналістикою, а й художніми текстами (хоча останнього я зазвичай і намагаюся уникати).

Утім, в сучасній ситуації найкраще для письменника, як мені видається, – просто добре робити свою справу. А там побачимо… Головне – не пхатися безпосередньо в політику, бо там ніколи нічого доброго не знайдеш.

 

Кожен із вас уже має свою власну родину. Тож моє наступне питання – про сім’ю і творчість. Чи сприяють ці речі одне одному, а чи заважають? Родина надихає, мало впливає на письмо або взагалі карди­нально змінює його природу?

 

Р. М.: Йдеться про доволі індивідуальні, ба’ навіть інтимні речі. Зрештою – це лотерея: кому щастить, а кому й ні. Приміром, мені дуже пощастило, хоч, кажуть, важко двом творчим натурам вживатися на просторі однієї хати. Але чи то простору достатньо, а чи тому, що сфери діяльності у нас дотичні і здатні взаємодоповнюватись, – у нас із дружиною виходить і, здається, успішно.

А. Д.: До одруження я вів дуже деструктивний і богемний спосіб життя, який насправ­ді з’їдав більше часу, ніж сприяв творчості. У шлюбі в мені ніби увімкнувся «реактивний реактор». Я пишу значно більше і ставлю перед собою, відповідно, значно масштабніші завдання. Раніше я був метеликом, який літав із квіточки на квіточку, і на землю падали вбогі пелюсточки віршиків. А тепер – тепер, йоханий бабай, я просто стратегічний бомбардувальник! Тобто – у мене все добре.

І. А.: Це теж залежить від людини. Для мене, скажімо, сім’я надзвичайно важлива – ясна річ, гармонійна сім’я. Коли є гармонія – психологічна, інтелектуальна, сексуальна, світо­глядна, – це, як на мене, тільки сприяє творчості! Якщо ж її нема (а в молодості в мене був, на жаль, і такий досвід) – тоді все набагато гірше… Тоді гармонію треба шукати.

 

Яких нових книжок можна ближчим часом сподіватися від Івана Андрусяка, Анатолія Дністрового та Ростислава Мельникова?

 

А. Д.: Оскільки я пишу паралельно декілька різних книг і маю також кілька невиданих, то мені важко прогнозувати, що саме вийде найближчим часом. Мене більше пре від письма.
А видання книги – вже кілька років, як мене не дуже гребе від цього наркотику. Якщо і віддам щось видавцям, то це, певно, буде новий роман.

Р. М.: Сподіваюсь, що ближчим часом знайдуться видавці на збірку поезій «Поїзди Моєї Республіки» та книгу нарисів, присвячених письменникам 1920-х років. Це що безпосередньо моє. А ще наразі працюю над вибраними творами Миколи Хвильового, під осінь на мене чекає Олекса Слісаренко (готується бібліографічний покажчик). Та й липень-серпень теж, гадаю, будуть пов’язані так чи інакше з видавничими проектами, адже все частіше я
виступаю в ролі літературного редактора (з-поміж набутків у цій царині – редагування україн­ських перекладів «Лоліти» Володимира Набокова та «Музею
невинності» Орхана Памука).

І. А.: Щойно у «Видавництві Старого Лева» побачила світ повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» з чудовими ілюстраціями Оксани Мазур. У видавництві «Грані-Т» готується до друку повість-гра «Хто боїться Зайчиків», із якою я здобув перемогу в конкурсі «Золотий лелека», – художниця Уляна Мельникова вже зробила для цієї книжки розкішні ілюстра­ції. На днях маю підписати угоду з тим же видавництвом «Грані-Т» на повість «Кабан дикий – хвіст великий» – нові приго­ди Стефи і Чакалки, героїв, які полюбилися моїм юним читачам. Як бачиш, усе дитяче – працювати для дітей мені остан­нім часом надзвичайно цікаво…

Ну, але нові вірші теж потроху пишуться, і я вже навіть знаю, як зватиметься моя наступна збірка – «Неможливості мови». Однак із виданням її не кваплюся – хай тексти ще вистоюються кілька років, хай напишуться нові. Треба думати про якість.

 

Спілкувався Олег Коцарев


Дністровий та Мельників

Анатолій Дністровий та Ростислав Мельників залишилися великими мрійниками

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.