Головна статті
Смолоскип України № 6 (166), червень 2009
Олександр Кривець. XV ірпінський ювілейний семінар «Смолоскипа»
Хроніка подій «Смолоскипа». Травень.
Найактивніші учасники семінару
Лауреати видавництва «Смолоскип» 2009 року
Зустріч на перехресній ворзельській станції
Марина Маркова. Ірпінь–Ворзель–2009. Підіб’ємо підсумки
Валентина Кузик. Ірпінські роки потому
Лариса Радченко. Ірпінь у Ворзелі, або Митці + Політологи =
Дзвенислава Нета. Що таке Ірпінь і як ми його їли…
Всі сторінки

 

Олександр Кривець. XV ірпінський ювілейний семінар «Смолоскипа»

 


Учасники ХV Семінару «Смолоскипа». У центрі засновник «Смолоскипа» О. Зінкевич з дружиною Надією. У другому ряду у центрі директор «Смолоскипа» Р. Семків

З 3 по 8 травня на ворзельській базі відпочинку «Енергія», неподалік від Ірпеня, тривав традиційний семінар української творчої молоді видавництва «Смолоскип». У семінарі взяли участь молоді митці та політологи практично з усіх регіонів країни. Порівняно з попередніми роками географія учасни­ків значно розширилася: вперше на семінар, окрім традиційно активних учасників з Києва, Донецька, Запоріжжя, Кам’­янця-По­дільського, Луган­ська, Львова, Харкова, прибули активні у громадському житті твор­чі молоді люди з Дніпропетровська, Івано-Франківська, Луцька, Ужгорода, Херсона та інших міст і містечок України. В рамках семінару відбулися 22 круглі столи, 4 мистецькі вечори, презентації відеопоезії та фотороманів. Пропоную вашій увазі своєрідну хроніку подій семінару.

 

День перший (3 травня)

 

Реєстрація учасників у будинку «Смолоскипа», чай-кава, знайомство учасників: семінар розпочався досить динамічно, наче передрікши подальше захоплення. Втім, перші ж круглі столи – «Регіоналізм і регіональна політика в Україні» (модератори Марина Денисенко, Запоріжжя, та Іван Коломієць, Київ) і «Транс­фор­мація образу міліції у свідомо­сті населення» (Іван Шмітько, Київ) – одразу ж налашту­вали учасників на робочий лад і встановили доволі високу інтелектуальну планку. Багатьом за­пам’я­тався емоційний виступ делегата з Донецька Станіслава Федорчука, дав­ньо­го уча­с­ни­ка ірпінських семінарів та лідера (у різний час) низки громадських організацій у доне­ць­кому регіоні.

Паралельно в книгарні «Смолоскипа» відбувався фінал Всеукраїнського фестивалю чи­таної поезії «Молоде вино»: члени журі цього дійства (Богдан Жолдак – голова журі, Марина Брацило, Сергій Пантюк, Максим Розумний та Ірина Цапліна) визначили імена п’яти лауреатів цьогорічного конкурсу – переможцями стали Василь Карп’юк (Косів), Олександр Колісник (Запоріжжя), В’яче­слав Левицький (Київ), Станіслава Ор­лов­ська (Донецьк), Олена Руда (Харків); вів поетичне змагання молодий письменник, спів­го­ло­ва оргкомітету семінару Олександр Ушкалов.

О 17.00 всі учасники семінару перебралися під купол Республіканського планетарію, де після недовгої мандрівки зоряним небом поети Богдан Горобчук (Житомир) та Олег Коцарев (Харків) розпочали церемонію вручення нагород. До численної творчої молоді зі словом звернувся директор «Смолоскипа» Ростислав Семків, а засновник видавництва Осип Зінкевич звернув увагу молоді на дух руїни, який переслідує нас уже тисячу років і докотився аж до наших часів, і за­кликав молодь вчитися на помилках історичної давності, щоб їх не повторити в майбутньому. Нагороди вручено вище названим переможцям «Молодого вина», а також лауреатам літературного конкурсу видав­ни­ц­тва «Смо­лоскип», котрих цьогоріч назбиралося аж п’ятнадцять. Заохочувальні премії в номі­на­ції «Поезія» отримали Тетяна-Марія Литвинюк (Ніжин), Юлія Мусаковська (Львів), Сер­гій Онищенко (Харків), Ірина Шувалова (Київ), в номінації «Проза» – Володимир Чер­ни­шенко (Київ) та Денис Шашенок (Хмельницький); третє місце посіли у номінації «По­е­зія» Ірина Новіцька (Львів), Віктор Ошовський (Вінниця), Наталія Пасічник (Тере­бо­в­ля), а в номінації «Проза» – Світлана Жванко (Київ), Альбіна Позднякова (Львів) та Андрій Шашенок (Хмельницький). Нарешті, лау­реатами ІІ премії, а отже авторами книжок, котрі з’являться у «Смолоскипі» на­ступного року, стали у номінації «Поезія» – Оксана Васьків (Львів), «Проза» – Василь Карп’юк (Косів) і «Дитяча книжка» – Оксана Лущевська (Умань – Чикаго). Премії (частково уфондовані Віталієм Візіром зі США), квіти та книги переможцям вручали засновник видавництва «Смолоскип» О. Зінкевич та директор Р. Семків.

Після короткої перекуски учасники семінару вирушили автобусами на базу «Енергія», безпо­се­ред­нє місце проведення цьогорічного семінару.

Перший круглий стіл семінару: "Регіоналізм і регіональна політика в Україні" 

Фінал всеукраїнського конкурсу читаної поезії “Молоде вино” в книгарні “Смолоскипа”.
У першому ряду – члени журі конкурсу Марина Брацило та Сергій Пантюк
 

Учасники фіналу “Молодого вина”

На врученні нагород “Молодого вина” та літературного конкурсу “Смолоскипа” у Київському планетарії

 

День другий (4 травня)

 

Як на мене, центральною подією другого дня став незвичайний поетичний вечір з роман­тичною назвою «Три витязі»: такими титулами організатори семінару наділили уже зна­них поетів Івана Андрусяка, Анатолія Дністрового та Ростислава Мельникова, котрі свого часу вельми активно брали участь в ірпінських семінарах у середині та наприкінці 90-х. Нова поезія, давня поезія, дотепні відповіді на не менш дотепні запитання аудиторії, жарти: перед завершенням вечора одна з учасниць семінару пі­дійшла до «витязів» і пода­ру­вала їм плитку шоколаду. Дуже зворушливий момент – щира нагорода за добре поетич­не сло­во.

Цього ж дня відбулися круглі столи, перший з-поміж яких – «Нові медіа та конфлікти нового тисячоліття» (модератор Олена Сирінська, Київ) – був присвячений ролі інтернет-медіа, як, приміром, блогосфери та соціальних мереж у сучасному житті людини та держави, обговорювалися плюси і мінуси технічних «новітніх викликів часу»; з промовами до аудиторії звернулися спеціаліст з міжнародних відносин та медіа-техно­ло­гій Олександр Демченко та перший посол України у Франції Юрій Кочубей.

Круглий стіл О. Коцарева «Літературний канон – репресивна буржу­аз­на практика чи здорова структуризація письменства» розпочав низку «дис­ку­сій на траві» (надалі багато круглих столів відбувалися надворі, адже просто гріх було не скори­ста­тися гарною погодою). На обговоренні літературного канону точилася палка дискусія довкола доцільності канонізації чи не канонізації тих або інших персоналій у літературі; учасники міркували, можливо чи неможливо по­збутися «оканонічення» – такого собі брон­зування класиків, і треба чи не треба впливати на канон? Водночас (лише на іншому клапті трави) тривав круглий стіл «Міжкультурні особливості політики і бізнесу: поняття українського менталітету», проваджений гостем семінару з Польщі Міхалом Фурманеком. Участь представників інших країн, найперше, Польщі та Білорусі, на ірпінських семінарах вже стали доброю традицією. Після завершення обох дискусій, представники фестивалю «Білоруська весна» запропонували учасникам переглянути фільм про спроби демокра­ти­за­ції сучасної китайської школи, штучність та показушність яких нагадали найстар­шим з-поміж учасників семінару власне горнисто-барабанне піонерське дитинство.

Під вечір відбулося жеребкування, у якому визначили групи гравців політичної гри – своєрідного рольового тре­нінґу, котрий відбувається на семінарі щороку й триває упро­довж усього заходу. За його результатами сформували штаби консервативної, лібера­ль­ної та радикальної партій, котрі розпочали спершу пошуки, а тоді розкрутку власних кан­дидатів у президенти, доля яких повинна була визначитися останнього дня семінару після всезагального голосування його учасників.

Катерина Коптєва – учсниця семінару з Луганська 

Олександр Демченко – спеціаліст з медіатехнологій, спеціальний гість семінару 

На семінар завітав перший посол Україні у Франції Юрій Кочубей. Праворуч: Андрій Атрощенко та Іван Шмітько 

Радикальна партія вступає у боротьбу за президентське крісло 

Поетичний вечір другого дня семінару: Анатолій Дністровий та Іван Андрусяк. За кадром залишився ще один учасник читань – Ростислав Мельників 



До перегонів приєднуються ліберали. Кандидатка в президенти Дзвенислава Нета (Харків)

 

День третій (5 травня)

 

Мегаподією третього дня, якщо вже я взявся судити суб’єктивно, став брейн-ринґ. Гра виявилася не лише напруженим інтелектуальним змаганням, а й просто веселим і супер­по­зи­тив­ним способом проведення віль­ного часу. Втім, оскільки наша команда «Адронний коллайдер» посіла четверте місце у відбірковому турі з чотирьох можливих, брейн-ринґи я більше не полюбляю. Психологічна травма, можна сказати. Іншим пощастило більше – перше місце з-поміж дванадцяти команд здобула команда з логічною назвою «Інтелектуали».

Але, окрім «мізків на ринґу», за день відбувалося ще стільки усього цікавого: зустріч з письменником та містифікатором Юрієм Винничуком, круглі столи «Перспективи лі­вих ідей в Україні» (його вів визнаний кращим модератором всього семінару Іван Коло­мі­єць), «Жінки, чоловіки та армія в контексті ґендерної рівності» (викладачка соціо­ло­гії з «Києво-Могилянської Академії» Тамара Марценюк, котра була модератором цього круг­ло­го столу, за­про­сила відвідати семінар співробітницю Міністерства оборони України, майора Ната­лію Дубчак); межі між верлібром та прозою досліджував з учасниками свого круглого столу Денис Шашенок (Хмельницький); надзви­ча­й­но цікавий медіа-проект – CD-журнал «34» презентували гості з Білорусії, а надвечір перед­виборчі штаби канди­да­тів у пре­зи­ден­ти проводили дебати. День видався на­сиченим – початі на круглих столах суперечки три­ва­ли ще довго, а завершенням програми стали поетичні читання довкола ватри, котру організували дівчата з Харкова Катерина Каруник і Олена Рибка та їхня по­дру­га з Полтави – Анна Сазанська.

Круглий стіл "Жінки, чоловіки та армія в контексті ґендерної рівності" 

Більшість дискусій цього семінару відбувалися на відкритій території: круглий стіл "Перспективи лівих ідей в Україні" 

Наталка Власенко (Києво-Могилянська Академія) та Андрій Грецький (Київський Національний Університет) 

На презентації білоруського CD-журналу “34” 

Круглий стіл "Верлібр чи проза? Де проходить грань між ними у молодих авторів?"  

З гітарою – молодий автор із Запоріжжя Олег Шинкаренко 

На семінар завітав знаний письменник Юрій Винничук 

Третій день семінару закінчився брейн-рингом

 

День четвертий (6 травня)

 

Цього дня мене найбільше вразив круглий стіл «Авторство та інтерпретація задуму автора читачем», модератором котрого був Олександр Кривець. І взагалі, це, мабуть, найкращий круглий стіл за усю історію Ірпінських семінарів. Тому що Олександр Кривець – це я.

Насправді, для мене, й не лише для мене, найбільшою подією четвертого дня, а також се­­мінару загалом, став приїзд і мистецький вечір сучасного музичного класика, поета і пе­ре­кладача (все в одному) Віктора Морозова. Це стало для семінарівців справ­жнім од­кро­­ве­н­ням. І для тих, хто знав його творчість, а надто для тих, хто її не знав. Простий у спіл­ку­­ванні, дотепний, ґречний, шляхетний… А коли хтось із присутніх дав Вікторові ґітару, і той почав грати пісні з давніх аль­бо­мів та з нового, зустріч переросла у повнокровний чудовий концерт.

Але це було увечері. Удень тривали круглі столи (їх було тоді найбільше) «Полі­тичні технології в ЗМІ» Марини Корнієнко (Запоріжжя), «Кітч та гламур: аналіз цукру сучасного українського культурного простору» Олега Шинкаренка (Запоріжжя – Київ), «Сучасна ук­ра­їн­­ська дипломатія: перемоги і поразки» Олександра Гладких (Севасто­поль), «Особ­ли­во­сті творення політичних стереотипів на теренах України» Марини Маркової (Луганськ), «Мовне наповнення тексту: англіцизми та русизми у сучасній по­езії» Катерини Каруник (Харків); навіть важко вирізнити більш вдалі – всі були ціка­ви­ми. Відбулася також презентація «Жінка в сучасному мистецтві» Тамари Злобі­ної (Ка­м’­я­­­нець-Подільський), а Петро Вознюк з Києва презентував смолоскипівський політоло­гіч­ний журнал «Молода на­ція». Пізно увечері, але інакше й не могло бути, учасники семі­на­ру взяли участь у дискусії «Неформальне спілкування і літературний процес», котру вів вже досить відомий молодий поет Богдан Горобчук; і незважаючи на пізній час, супе­речки знову затяглися далеко за північ.

 



Єлизавета Піскова (Черкаси), Олег Левченко (Житомир), Олег Шинкаренко (Запоріжжя – Київ): круглий стіл "Кітч та гламур: аналіз цукру сучасного українського культурного простору" 
 


Продовжуєм розмову про гламур. Тамара Марценюк (Київ), Катерина Попова (Суми), Лариса Радченко (Львів); позаду в центрі – Тетяна Савченко (Запоріжжя)



Гаряча дискусія розгорнулася на круглому стлоі "Авторство та інтерпретація задуму автора читачем". На фото: літературознавиця та критик Тетяна Трофименко (Харків), поет Андрій Любка (Ужгород), письменник Денис Шашенок (Хмельницький), журналістка Марія Корнієнко (Запоріжжя)

 
А одночасно в залі... круглий стіл "Сучасна українська дипломатія: перемоги і поразки” Виступає Максим Кицюк (Севастополь) – кандидат в президенти від радикальної партії 
 
 
Круглий стіл “Феміністична критика сучасного мистецтва” веде Тамара Злобіна (Кам’янець-Подільський) 
 
 
Кандидатка в президенти від лібералів – Дзвенислава Нета 
 

 
Вечірній гість семінару, поет, музикант та перекладач Гаррі Поттера, Віктор Морозов
 
 
Спільне фото на згадку. З гітарою – Віктор Морозов, на траві – Юрій Винничук

 

День п’ятий (7 травня)

 

І п’ятого дня динаміка семінару не слабшала. Відбулося ще п’ять круглих столів: «По­ет і PR: хто кого?» Лариси Радченко (Львів), «Літературна графоманія: хвороба чи при­­йом?» Ольги Погинайко (Київ), «Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси су­спіль­ству» Віталія Мороза (Київ), «Взаємодія великого капіталу та держави» Анни Фурсової (Луганськ), а також «Поезія і відео. Засоби та способи взаємодії» Люби Яким­чук (Луганськ – Київ). Яскравою подією став футбольний матч, в якому збірна команда політологів спершу перемогла збірну митців (5:2), а потім і збірну оргкомітету (3:2). Втім, хоча політологи й забили найбільше голів, – перемогла дружба… особливо на цьому наго­ло­шували митці. Під вечір відбулося голосування за кандидатів на посаду президента Ірпінського семінару. Ним став лідер партії радикалів Максим Кицюк з Севастополя. А у конкурсі серед мистецьких груп, котрі упродовж всього семінару створювали фоторомани (це спе­ци­фічно ірпінський жанр – треба побувати на семінарі, щоби зрозуміти всю його кра­су та просунутість), перемогла київська команда під орудою Наталки Власенко (гостьову роль серцеїда Матильда за­грав Андрій Любка – молодий поет з Ужгорода). Завершила день ди­с­ко­тека, котра тривала десь до 3 ночі.

 

Смолоскипівський науковий журнал “Молода нація” презентує його редактор Петро Вознюк

 
Ранковий круглий стіл "Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси суспільству"


  Веселого настрою додає круглий стіл "Літературна графоманія: хвороба чи прийом?" 

 

 
Збірна політологів з футболу: Микола Костинян (Чернівці), Олександр Гуд (Луцьк), Олександр Скрипка (Одеса), Анатолій Савченко (Севастополь), Іван Шмітько (Київ) – переможці міні-чемпіонату, що відбувся на семінарі 

Ядро збірної оргкомітету: Олександр Гладких (Севастополь) та співголови семінару Олександр Ушкалов (Харків) і Руслан Голубіцький (Кам’янець-Подільський) – срібні призери чемпіонату 

Голосування: незабаром “виборці” дізнаються результати політичної рольової гри 

Голосує Максим Кицюк: за кілька хвилин він стане президентом-переможцем 

Коаліція радикалів та консерваторів, що привела свого кандидата до успіху, виконує Національний Гімн України

 

Шостий день (останній)

 

На шостий день атмосфера на семінарі з суперпозитивної перетворилася на мегапози­тив­ну. Довкола було наче якесь поселення гіппі, чесне слово: усі браття та сестри, усі знають одне одного нібито вже багато років. Можу з упевненістю сказати, що Ірпінський семінар став найяскравішою подією цього року в моєму (і багато ще у чиєму) не менш яс­кра­вому житті.

Але все хороше колись закінчується. Після сніданку речі занесли до автобусів і – вперед на Київ. У будинку «Смолоскипа» ще тривала програма: відбулися зустріч з біло­ру­ським художником та режисером Алесєм Пушкіним та творчий вечір відомого по­ета Олега Лишеги. На згадку кожний учасник семінару отримав добірку виданих «Смоло­ски­пом» книжок.

 

 
Ранок наступного дня. Прощання з гостинною базою “Енергія”. Зустрінемося!

 

А тепер: речення на правах щирої і безкоштовної реклами. До втілення в життя цього по­тужного проекту найбільше доклалися двоє скромників – співголови оргкомітету Сашко Ушкалов з Харкова та Руслан Голубицький з Кам’янця-Подільського. Віват, Саш­ко! Віват, Руслане! Від імені всієї «ірпінської творчої молоді» велике вам дякую! І хай жи­ве Ірпінський семінар «Смолоскипа»!

N.B. Читачі, ви ще тут? Дарма! Я б на вашому місці вже зараз засів придумувати теми круглих столів наступного ХVІ семі­нару й відсилати їх на розгляд оргко­мітету. Я, власне, зараз так і робитиму.

 


 

Хроніка подій «Смолоскипа». Травень.

 

3–8 травня – XV Ірпінський семінар української творчої молоді.

3 травня – фінал Всеукраїнського конкурсу читаної поезії «Молоде вино».

14 травня – Кіноклуб. Фільм Юрая Хєрца «Спалювач трупів» (Чехословаччина, 1968) («Кіно, розчавлене танками»).

19 травня – засідання Клубу творчої молоді. Ведучий – Роман Скиба.

21 травня – Кіноклуб. Фільм Майка Лі «Все по барабану» (Великобританія, 2008).

28 травня – Кіноклуб. Фільм Німрода Анталя «Контроль» (Угорщина, 2003).

 

Любов Якимчук
Учасниця XV Ірпінського семінару творчої молоді Любов Якимчук

 


 

Найактивніші учасники семінару

 

Руслан Голубіцький

Руслан Голубицький (Кам’янець-Подільський)

 

Олександр Ушкалов (Харків)

 

Іван Коломієць (Київ)

 

Богдан Горобчук (Житомир)

 

Ігор Зарудко (Харків)


Марина Денисенко (Запоріжжя)

 

Марина Корнієнко (Запоріжжя)

 

Станіслав Федорчук (Донецьк)


Тамара Злобіна (Кам’янець–Подільський)

 

Лариса Радченко (Львів)

 

Ольга Погинайко (Київ)

 

Дзвенислава Нета (Харків)


Настася Велес (Харків)


Віталій Селик (Київ)


Тарас Малкович (Київ)

 

Наталка Власенко (Київ)


Андрій Любка (Ужгород)


Любов Богацька (Київ)


Олександр Сирина (Одеса)

 

Олег Шинкаренко (Запоріжжя)


Станіслава Орловська (Донецьк)

 

 


 

Лауреати видавництва «Смолоскип» 2009 року


Оксана Васьків – збірка поезій «Троянди і кулемети»

 

 

Василь Карп’юк – збірка новел «Мотлох»

 

 

Оксана Лущевська – збірка оповідань «Свят-рік»

 


Ірина Новіцька – збірка поезій «Mp3»

 


Наталія Пасічник – збірка поезій «Die Gedichte»

 

 

Віктор Ошовський – збірка поезій «Міста та їх мешканці»

 


Світлана Жванко – роман уновелах «Романи на дві сторінки»

 

 

Андрій Шашенок – роман «День народження студента»

 


Альбіна Позднякова – роман «По той бік ковдри»

 

 

Тетяна-Марія Литвинюк – збірка поезій «Отак починається зрілість»

 

 

Юлія Мусаковська – збірка поезій «На видих і на вдих»

 

 

Ірина Шувалова – збірка поезій «Анатоми»

 


Сергій Онищенко – збірка поезій «Листування з містом»

 


Денис Шашенок – збірка коротких оповідань «36 і 6»

 

 

Володимир Чернишенко – фантастична повість «Мовники»

 

 


 

Зустріч на перехресній ворзельській станції

 

Під час нинішнього «ірпінсько-ворзельського» Семінару творчої молоді, організованого «Смолоскипом», відбулася поетична імпреза «Три витязі», участь у якій взяли троє відомих українських авторів, які колись починали з лауреатства в літературному конкурсі «Смолоскипа» та з ірпінських семінарів: Анатолій Дністровий, Ростислав Мельників та Іван Андрусяк. Ми вирішили розпитати цих авторів про їхнє життя-буття, про сучасну літературу та про смолоскипівські семінари.

 

поети

 

– Що відчувають троє старих друзів під час такої зу­стрічі, як той спільний творчий вечір, що відбувся у вас на останньому Ірпінському семінарі?

 

А. Д.: Ну що відчуваю? – Старіємо, старіємо в доброму значенні цього слова. Пишемо вже по-іншому, ніж десять років тому. Слова важчають, а раніше були легшими, як поцілунки у підлітків.

Р. М.: Організатори акції пішли на експеримент, адже втрьох ми жодного разу й не виступали, хоч кожен має свій груповий досвід (Андрусяк – «Нової Деґенерації», Дністровий – «Друзів Еліота», Мельників – «Червоної Фіри»). Але, здається, вечір пройшов у приємній і світлій атмосфері. Що ж до відчуттів, то вони були різнопланові: по-перше, приємно, звісно, побачити давніх друзів, з котрими все рідше вдається погомоніти за кухлем пива, а чи якою чарчиною сливовиці; по-друге, час таки дається взнаки: змінюються відчуття світу й тексту, гуснуть слова в патоці досвіду і все «важче» пишеться – певно, позначається криза середнього віку: так, ніби вибрідаєш замуленим єриком на чисте плесо, і вже бачиш той простір, а ніяк не здолаєш останні метри, – натомість відповідальніше ставишся до всього, що робиш, і це особливо помітно, коли опиняєшся в такій компанії; і ще одне, це вже по-третє – зробив для себе висновок, що хоч зрідка потрібно вибиратися з дому, адже інтернет не здатен замінити живе спілкування.

І. А.: Якщо запросили – то ж, певно, є цікавість до того, що роблять у літературі такі «археоптерикси», як ми. А цікавість – це завжди добре. Тим паче, що кожному з нас «усе ще» є що людям сказати…

 

Як оцінюєте сучасну україн­ську літературу та своє місце в ній?

 

Р. М.: Ой, не певен, що хтось із письменників мо­же визначити «своє місце в літературі» – хіба що клінічно хвора людина. Залишмо цю справу історикам лі­тератури, вони – за потреби – розкладуть колись усе по поличках і на кожного випишуть карт­куJ. Я ж наразі, повторюсь, – нещодавно відповідав на подібне питання, – найзатишніше почуваюсь за своїм робочим столом, тим паче, що цієї весни посутньо збільшилась його площа і мене це неймовірно тішить. А в сучасній літературі імпонує розмаїтість, ну й іще те, що вже починаєш не встигати відстежити всі книжкові новинки.

А. Д.: У цьому питанні я не абсолютно компетентний, бо сучасна українська література не є моїм фахом. Але впадає в очі одна незаперечна та позитивна річ – дуже й дуже багато тверезих облич. Хоча тут є суперечність, бо тверезість як така інколи може шкодити творчості. Щодо себе – то після переїзду на нову квартиру нарешті знайшов собі робоче місце, і вже поволі облаштовую.

І. А.: У моїй Гуцульщині кажуть, що місце в корови у стайні – а людина цим перейматись не має. Що ж до літератури, то оцінюю її з добрим гумором.

 

Продовжу «теоретичні провокації»: чи могли б ви якось визначити стилістичні напрями нинішньої української літератури?

 

А. Д.: Теоретично я розумію, що нічого не розумію. Але то, може, й добре, бо люди, які все розуміють, починають повчати. Я бачу різноплановість, різноманітність, захоплення різними культурними географіями, тобто різні світоглядні орієнтації. Ясна річ, що це лише на перший погляд має вигляд хаосу. Про­йде трохи років, з’явиться дистанція, і ми будемо знати, де були квіти, а де будяки.

Р. М.: Тут я погоджуюся з Анатолієм Дністровим: повинно трохи минути часу, щоб можна було щось сказати об’єктивно. На позір, приміром, виглядає, що в поезії домінує такий собі мікс із постбубабізму й авангардистсько-футуристичного патосу, хоч не менш цікаві герметичні практики з розгортанням асоціативних символістських і міфологічних ландшафтів, навіть не знаю який префікс і додати: нео, пост чи транс. Імен не називаю, бо поети істоти вразливі. А з прозою окрема історія. З одного боку, активно про себе заявляє наймолодше покоління, але тексти переважно окнижнюються на стадії си­рів­ця (як на мене, Таня Малярчук і Сашко Ушкалов – приємні винятки). З іншого – не так уже й густо цікавих прозаїків з-поміж старших. І найперша причина тут суто економічна: практична відсутність ринку збуту україн­ської художньої літератури в Україні, а відтак – мізерні гонорари, які не дозволяють письменникові зосередитися виключно на власній творчості.

І. А.: Постмодернізм, друже Олеже, постмодернізм… Це вікове, і з часом воно минеться.

(У дужках і по секрету додам, що в мене теж постмодернізм – і він усе ще чогось не минається. Певно, я ще недостатньо постарів).

 

Що скажете з приводу нинішнього стану нашої літературної критики?

 

А. Д.: Очевидно, що літературна критика загалом втратила владу. Цю владу перебрав сьогодні відділ промо та піар. Тобто, я хочу сказати, що її наявність чи відсутність уже не є важливою і такою ви­значальною, що, поза сумнівом, вона за собою зберігала ще в нещодавню «доелектронну» добу. Мені більше подобаються критичні рефлексії в блогах, які є необов’язковими, дотепними, недидактичними. А сама так звана критика сьогодні – це старосвітський жанр, до речі, не дуже і цікавий. Його і далі юзають переважно у провінційних педін­ститутах.

І. А.: Критика буде тоді, коли будуть видання, готові її регулярно друкувати й платити за неї гонорари. Тоді знайдуться люди, готові займатися цією роботою системно. Наразі майже все тримається на ентузіазмі, – і люди все ж знаходяться, але чимало з них недостатньо підготовлені (читаю «Літературну Україну» чи «Друга читача» й або хапаюся за голову, або надриваю реготом живіт), дехто відверто нечистоплотні, а біль­шість займаються цим просто принагідно, «відпочиваючи» від «чистого» літературознавства, чи від журналістики чи від іще чогось.

Р. М.: Ситуацію деякою мірою рятує Інтернет, однак проблема – системна: критики по суті по­збавлені і трибун для виступів, і, що теж важить, матеріальних стимулів для праці. Якщо ще п’ять років тому виходило три книжкові журнали, то сьогодні жодного, на сорок мільйонів населення лише кілька літературних часописів, – складається враження, що держава заповзялася знищити все, що хоч бодай опосередковано може впливати на формування інтелектуальної еліти в Україні.

 

Що з книжкових новинок ви би порадили нашим читачам?

 

А. Д.: «Ще одна молитва» Яна Твардовського (видавництво «Грані-Т»); «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулфа (київська «Критика»), романи «Білі зуби» Зеді Сміт (видавництво «Смолоскип») і «Я обслуговував англій­ського короля» Богуміла Грабала, «Ольга Кобилянська: прочитання» Марка Павлишина (харківська «Акта»).

Р. М.: Насамперед раджу стежити за серією видавництва «Смолоскип» «Ростріляне Від­ро­дження»: щойно вийшли «Ви­брані твори» Клима Поліщука, а незабаром з’явиться том поезії і прози Майка Йогансена. Це що стосується класики. А серед новинок сучасної літератури – книжки двох харківців: поетична «Ефіопія» Сергія Жадана та збірка оповідань Олександра Сидоренка (він же Фоззі з гурту ТНМК) «Ели воду из-под крана».

І. А.: Із прочитаного останнім часом найбільше враження на мене справили книжка поезій отця Яна Твардовського «Ще одна молитва» в перекладах Дзвінки Матіяш і дебютна збірка Тараса Григорчука «Янголи – не дичина». А дітям (у кого вони вже є) прочитайте «Кольорові казки» Іманта Зієдоніса в перекладах Михайла Григоріва, «Мишку Зіту» Вітаутаса Ландсберґіса в перекладі Дмитра Чередниченка і «Сни Ганса Християна» – «дорослі» казки Андерсена, переказані для дітей Лесею Ворониною. Тим же, хто ще не відвик від мудрих книжок, наполегливо раджу «Анатомію Орфея» Анатолія Дністрового.

 

Цьогоріч ви виступали на смолоскипівському семінарі творчої молоді після того, як вас уже не один рік на них не бачили. Що скажете? Чи змі­ни­лася мистецька й політологічна молодь? Де краще – у Ворзелі чи Ірпені? І як самі семінари – чи цікаво було, що би ви, можливо, порадили змінити?

 

І. А.: На жаль, я зміг побути у Ворзелі лише кілька годин, за які годі було скласти притомного враження. Завважив лише, що митці – такі ж, як і завжди митці; а ось декотрі політологи були… трохи прицюцькуваті.

Утім, як на мене, добре те, що «Смолоскип» відмовився від послуг спілчанського будинку творчості в Ірпені – за моєї пам’яті, там завжди були найнудніші семінари, тоді як найцікавішими були ті, що відбувались у «Дубках». Сподіваюся, що Ворзель запозичить добрі традиції саме «дубківських».

А щодо того, що мене кілька років на семінарах не було – то це закономірно. Свого часу мені як юному ще тоді письменнику ці семінари дуже багато дали саме в плані спілкування й творчої та особистої дружки з ровесниками, однодумцями, письменниками мого покоління. Ось хоч би й із Ростиком і Толиком, які й далі є одними з моїх най­ближчих і найулюбленіших дру­зів, а Ростик – ще й хрещений батько моєї дочки…

Ну, а тепер ваш час – ви тепер спілкуйтеся, дружіть, шукайте і знаходьте!

А. Д.: Дівок багато гарних виросло, це добре. Будуть гарні дівчата, література нікуди не дінеться. Що ж до місця – Ворзель значно кращий і водночас менш доступний, аніж Ірпінь.

А стосовно семінарів, мене дивує одна річ: уже понад п’ятнадцять років вони відбуваються, досить часто й небанальні і цікаві, але відповідних книг – маю на увазі, інтелектуальних книг, учасники практично так і не пишуть. Треба пробувати, навіть якщо буде поразка, писати «розумні книжки», бо це вміння з неба не звалиться. Схоже на те, що не всі юні інтелектуали це усвідомлюють. Це письмо для них потрібне бодай для того, щоб стати показником власних можливостей. Не кажучи про набиття руки, постановку стилю, наукового чи есеїстичного, навичок будувати логіку книги та формувати чітку структуру своїх думок.

Р. М.: Якщо чесно, то дещо розчарований учасниками мистецької частини, щоправда, я був лише добу на семінарі, але цього достатньо. Збентежила млявість, апатичність та від­сутність власне інтересу до «живої літератури», до творчого спілкування. Навіть не знаю, в чому проблема: в доборі учасників, а чи загальній ситуації в середовищі творчої молоді. І це потрібно змінювати – інакше навіщо проводити семінар?!

 

Під час нинішнього нагородження лауреатів премії «Смолоскипа» Осип Зінкевич закликав не забувати про ту катастрофічну ситуацію зне­віри, анархії й економічного занепаду, в якій перебуває сьогодні українське суспільство. Яка, по-вашому, має бути тут позиція письменника? Чи мусить він намагатися соціально ангажуватися або навпаки поповнювати «банк» вічних тем і мотивів?

 

А. Д.: Це все дуже складні теми, які проте завжди виринали – в різні часи, навіть два­дцять і десять років тому. Башта самітництва чи трибуна. Внутрішня міграція чи зовнішній стриптиз. Я ніколи не зациклювався на одному з цих полюсів, а писав так, як мені підказувало внут­ріш­нє «я». Гадаю, це єдиний оптимальний рецепт.

Р. М.: Це залежить передусім від особистих якостей людини й універсальних рецептів тут просто не існує. Але я не приймаю тезу Юрія Андруховича, що любити Україну слід «звіддалік, з гігієнічно безпечної відстані», як то він висловився в лекції па­м’яті Олександра Кривенка. Зрештою, Андрухович не Кривенко. Це факт… Така позиція може свідчити або про свідому провокацію з боку Андруховича, або про його моральну деградацію. Якщо останнє, то це особливо прикро. І не тому, що наді мною тяжіють народницькі ідеологеми, а чи радянське виховання, а просто маю глибоке переконання: хто, як не ми, як не особисто я, тисячі таких «я» здатні зробити Україну – Україною, і саме своєю щоденною працею на рідній землі.

І. А.: Письменник має писати художні твори – це його найважливіша справа. Якими мають бути ці твори – вирішувати, в міру власного таланту, самому письменнику. Все інше залежить від особистості – комусь краще «зачинитися» від подразників світу й на самоті творити свої шедеври, ні на що не зважаючи, а ще хтось болісно реагуватиме на кожну нову «коаліцію». І одна, й інша позиція мають право на існування й однаково почесні – просто кожен вибирає те, що ближче особисто йому.

Я, скажімо, з превеликим задоволенням десь би «задикувався», щоб не бачити й не чути не так політичної, як культурної деґрадації, котра впливає на мене особливо гнітюче, – однак не можу. Життя «дістає», і я на нього змушений реагувати, часом не лише журналістикою, а й художніми текстами (хоча останнього я зазвичай і намагаюся уникати).

Утім, в сучасній ситуації найкраще для письменника, як мені видається, – просто добре робити свою справу. А там побачимо… Головне – не пхатися безпосередньо в політику, бо там ніколи нічого доброго не знайдеш.

 

Кожен із вас уже має свою власну родину. Тож моє наступне питання – про сім’ю і творчість. Чи сприяють ці речі одне одному, а чи заважають? Родина надихає, мало впливає на письмо або взагалі карди­нально змінює його природу?

 

Р. М.: Йдеться про доволі індивідуальні, ба’ навіть інтимні речі. Зрештою – це лотерея: кому щастить, а кому й ні. Приміром, мені дуже пощастило, хоч, кажуть, важко двом творчим натурам вживатися на просторі однієї хати. Але чи то простору достатньо, а чи тому, що сфери діяльності у нас дотичні і здатні взаємодоповнюватись, – у нас із дружиною виходить і, здається, успішно.

А. Д.: До одруження я вів дуже деструктивний і богемний спосіб життя, який насправ­ді з’їдав більше часу, ніж сприяв творчості. У шлюбі в мені ніби увімкнувся «реактивний реактор». Я пишу значно більше і ставлю перед собою, відповідно, значно масштабніші завдання. Раніше я був метеликом, який літав із квіточки на квіточку, і на землю падали вбогі пелюсточки віршиків. А тепер – тепер, йоханий бабай, я просто стратегічний бомбардувальник! Тобто – у мене все добре.

І. А.: Це теж залежить від людини. Для мене, скажімо, сім’я надзвичайно важлива – ясна річ, гармонійна сім’я. Коли є гармонія – психологічна, інтелектуальна, сексуальна, світо­глядна, – це, як на мене, тільки сприяє творчості! Якщо ж її нема (а в молодості в мене був, на жаль, і такий досвід) – тоді все набагато гірше… Тоді гармонію треба шукати.

 

Яких нових книжок можна ближчим часом сподіватися від Івана Андрусяка, Анатолія Дністрового та Ростислава Мельникова?

 

А. Д.: Оскільки я пишу паралельно декілька різних книг і маю також кілька невиданих, то мені важко прогнозувати, що саме вийде найближчим часом. Мене більше пре від письма.
А видання книги – вже кілька років, як мене не дуже гребе від цього наркотику. Якщо і віддам щось видавцям, то це, певно, буде новий роман.

Р. М.: Сподіваюсь, що ближчим часом знайдуться видавці на збірку поезій «Поїзди Моєї Республіки» та книгу нарисів, присвячених письменникам 1920-х років. Це що безпосередньо моє. А ще наразі працюю над вибраними творами Миколи Хвильового, під осінь на мене чекає Олекса Слісаренко (готується бібліографічний покажчик). Та й липень-серпень теж, гадаю, будуть пов’язані так чи інакше з видавничими проектами, адже все частіше я
виступаю в ролі літературного редактора (з-поміж набутків у цій царині – редагування україн­ських перекладів «Лоліти» Володимира Набокова та «Музею
невинності» Орхана Памука).

І. А.: Щойно у «Видавництві Старого Лева» побачила світ повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» з чудовими ілюстраціями Оксани Мазур. У видавництві «Грані-Т» готується до друку повість-гра «Хто боїться Зайчиків», із якою я здобув перемогу в конкурсі «Золотий лелека», – художниця Уляна Мельникова вже зробила для цієї книжки розкішні ілюстра­ції. На днях маю підписати угоду з тим же видавництвом «Грані-Т» на повість «Кабан дикий – хвіст великий» – нові приго­ди Стефи і Чакалки, героїв, які полюбилися моїм юним читачам. Як бачиш, усе дитяче – працювати для дітей мені остан­нім часом надзвичайно цікаво…

Ну, але нові вірші теж потроху пишуться, і я вже навіть знаю, як зватиметься моя наступна збірка – «Неможливості мови». Однак із виданням її не кваплюся – хай тексти ще вистоюються кілька років, хай напишуться нові. Треба думати про якість.

 

Спілкувався Олег Коцарев


Дністровий та Мельників

Анатолій Дністровий та Ростислав Мельників залишилися великими мрійниками

 


 

Марина Маркова. Ірпінь–Ворзель–2009. Підіб’ємо підсумки

 

Ну ось і закінчився ще один, ювілейний ХV Ірпінський семінар творчої молоді. Він був унікальним з огляду лише на те, що вперше… не виправдав своєї назви. Ні, молодь зібралась справді творча, талановита та перспективна, але містом дійства став не Ірпінь, як це було завжди, а не менш чарівне містечко під Києвом – Ворзель, де учасники зручно розмістилися на базі відпочинку «Енергія» серед запашних сосен та квітучої травневої зелені. Але це була не єдина відмінність цього семінару від попередніх. Найголовнішою зміною в його роботі стало об’єднання політологічної та мистецької частини. Мені, як людині, яка втретє відвідує політологічну частину семінару, та відверто далекої від мис­тецт­ва, спочатку було важко зрозуміти, «чим дихають» митці та чим їх можна зацікавити, адже політична гра, співоргані­затором якої я була, явно сприймалася негативно з огляду на таке ж ставлення поетів та прозаїків загалом до політики. Тож спочатку митці з політологами спіл­кувалися суто «за інтересами», і поділ на «фізиків та ліриків» відчувався досить яскраво. Але замкнена територія, спіль­не співіснування та проведення часу так чи інакше призвели до ствердження теорії «плавильного казана», та невеличку Ірпінську смолоскипівську країну було створено. Слід зауважити, не дивлячись на те, що політологічні та мистецькі круглі столи відбувалися паралельно, чимало митців із зацікавленістю відвідували «дискусійні клуби» політологів, а останні, у свою чергу, брали активну участь у мистецьких засіданнях. Тож усе складніше було розрізнити, хто є хто.

Але все по черзі. День перший – приїзд учасників до будинку «Смолоскипа». Київ зустрів теплою сонячною погодою, тож настрій був також яскравим і учасники із зацікавленістю дивилися одне на одного та знайомилися зі своїми майбутніми співмешканцями на найближчий тиждень. На першому круглому столі обговорили питання регіоналізму, а потім виникла чимала суперечка навколо образу міліції у свідомості населення, де виступили представники КУВС та наштовхнулися на значну антитезу з боку аудиторії.

Наступного дня після сніданку відбувся за участю колишнього посла України у Франції круглий стіл «Нові медіа та конфлікти нового тисячоліття», модерований Оленою Сирінською, який викликав чималий інтерес з боку аудиторії. Далі полі­тологи та митці розійшлися по своїх круглих столах та побачилися вже за обідом. Модератором політологічного столу виступив гість із Польщі Міхал Фурманек, який на розсуд аудиторії запропонував проблему українського менталітету, яка стала актуальною для нього, як для людини, пов’язаної бізнесом з українськими колегами, що пояснювали всі недоліки у співпраці «загадковим українським менталітетом».

Після перепочинку, під час якого митці захоплено читали поезію, а політологи розробляли програми штабів, розпочалася презентація фільму від «Останньої барикади», а далі – поетичний вечір «Три витязі». Після вечері настав час для полі­тичної гри, де кандидати у президенти (представники від мистецької частини) презентували свої передвиборчі програми. Заслухавши передвиборчі обіцянки, митці та політологи залишились у великій залі, щоб продовжити знайомство.

Третій день запам’ятався жвавою ранковою дискусією навколо круглого столу «Перспективи лівих ідей в Україні», який мав місце на галявині перед їдальнею. Модератор Іван Коломієць (Вано Крюгер) та запрошені ним гості активно дискутували з аудиторією, тож стіл за­тримався, але ні митці, ні політологи, захоплені обговоренням цікавої теми, не бажали розходитися. Але в актовій залі вже очікували гості з Білорусі зі своїм мистецьким медіапроектом. Після обіду та години вільного часу паралельно відбулися три круглі столи, а потім всі зацікавлені взяли участь у зустрічі з письменником Юрієм Винничуком. Вечір запам’ятався приголомшливим футболом між радикалами та консерваторами в рамках політичної гри та дівочим боксом від лібералів. Після цього захопливого дійства учасники штабів та потенційний електорат рушили у велику залу, щоб побачити запальні дебати між штабами, на яких навіть знадобилась допомога охорони, щоб вгамувати шалений запал радикалів із партії «Свіжа кров». Після перипетій політичної гри почався брейн-ринг, у якому взяли участь вісім команд, що складалися з політологів, митців, організаторів у різноманітних комбіна­ціях. Гра викликала чималі емоції та завершилася блискучою перемогою команди під красномовною назвою «Інтелектуали».

День четвертий – суцільне затишшя. Після вже звичного сніданку митці та політологи розбіглися по своїх круглих столах. До п’ятої години вечора ірпінці обговорювали проблеми, запропоновані модераторами, а в зазначений час відбулася презентація політологічного журналу «Молода нація». Після вечері у боротьбу знову вступили учасники політичної гри та відбулися дебати вже безпосередньо між кандидатами у президенти. Але варто зупинитися на завданні, яке було зранку запропоновано трьом політичним силам – скласти вірш, пісню та рекламу про партію та кандидата. Ось тут вже політологи продемонстрували всі свої мистецькі здібності! Окремо відзначу музичний проект від консерваторів, який викликав шалене захоплення з боку виборців. Одразу по закінченні запальних дебатів політологи долучилися до мистецького круглого столу «Неформальне спілкування і літературний процес» Богдана Горобчука, який проходив у теплому, затишному холі першого корпусу. На слові «теплий» зроблю наголос, адже в останні дні надворі значно похолоднішало, що стає вже традицією для семінару (згадаймо пухнасті білі сніжинки, які су­проводжували Ірпінський семінар в 2007 році). Круглий стіл цілком виправдав свою назву, адже в центрі холу, граючи в бадмінтон, доповідав Андрій Любка. Зауважу, що мистецька дискусія викликала невдаваний інтерес і серед політологів. Але на цьому вечір не закінчувався, адже ініціативу у свої руки взяла ліберальна «Партія Зелених Зайчиків», що запросила всіх на майстер-клас з народного танцю, який проводила Наталя Довгопол, визнана наприкінці гри найкращим піар-технологом. Натанцювавшись, смолоскипівці розійшлись по домівках. Політологи грали в мафію, яка стала брендом цьогорічного семінару, митці співали під гітару та читали вірші. Так закінчився передостанній день семінару.

Наступного дня після сніданку учасники зібралися на спільному круглому столі Віталія Мороза «Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси суспільству?». Перед тим, як перейти безпосередньо до доповідачів, модератор запропонував аудиторії розділитися на три групи та дати визначення основним «понятиям гопников», чим значно розвеселив присутніх. Після обіду закінчилася агітація та настав повний штиль. Вечір запам’ятався явним спортивним нахилом. О п’ятій годині зустрілися в запеклому футбольному бою митці з політологами. Окрема гра відбулась і серед членів оргкомітету. Але на цьому футбол не закінчився. Швидко повечерявши, учасники семінару рушили до другого корпусу, де вже починався матч «Динамо»–«Шахтар». Після запального вболівання розпалені кандидати, штаби та виборці вирушили до актової зали, щоб поставити фінальну крапку у політичній грі – віддати свій голос за одного з кандидатів. Результати виборів відверто здивували. Розриву в один голос не було ще жодного разу. Тож можна сказати, що перемогла дружба, хоч все ж таки з незначним відривом в один голос Президентом Ірпеня став молодий та харизматичний лідер радикалів Максим Кицюк, який за доброю традицією запропонував всім присутнім виконати державний гімн України. Далі естафету перехопили митці. Відбулася демонстрація фотороманів, які з захопленням дивилися і митці, і політологи. За допомогою шалених оплесків журі визначило переможця, і на цьому Ірпінський семінар-2009 завершився.

Наступного дня ми повернулися до Києва. Погода знову була чудовою, але настрій був трохи пригнічений, адже так не хотілося прощатися з ірпінською спільнотою. Що ж, зухвала ідея об’єднання політологів та митців загалом себе виправдала, але особисто мені цього року не вистачало двох речей: щоденних запальних вечірок та рожевих стін Будинку творчості Спілки українських письменників…

 


 

Валентина Кузик. Ірпінські роки потому

 

Невже навіть молодість може мати свій вік? А про «молоді» ірпінські семінари можна сказати «років потому»? Адже щоразу тут нові обличчя, нові теми і свіжі ідеї, інші вірші та нові дослідження. Як виявилося, історії «ветеранів» Ірпеня, котрими зацікавився наш часопис творчої молоді, цілком могли б статись і на цьогорічному семінарі – адже, окрім творчості, тут завжди є місце спілкуванню і витворенню безмежного простору творчих та наукових дискурсів. І так – щороку. А це означає, що молодість таки не має віку.

 

Сергій Руденко, керівник книжкового порталу «Буквоїд», добре пам’ятає, як усе тільки починалося в Ірпені: «У 1994 ро­ці у видавництві «Смолоскип» ви­йшла ан­то­логія мо­лодої поезії «Мо­лоде вино», упорядниками якої були я та Максим Розумний. На презентації цієї книжки у Будинку вчителя директор видавницт­ва Осип Зінкевич і проголосив про започаткування щорічних семінарів творчої молоді та проведення щорічного конкурсу видавництва. Довгий час організацією ірпінських семінарів опікувався Андрій Кокотюха, який тоді працював у «Смолоскипі». У той чи інший спосіб до роботи долучилися і ми з Максимом Розумним. Утім, треба віддати належне Андрієві: саме завдяки йому це «колесо» було запущено. Уявіть, як у ті часи, коли не було ані інтернету, ані мобільних телефонів, важко було віднаходити тих, хто вважав себе творчою молоддю. На перші семінари у статусі учасників приїздили нинішні молоді класики літератури: Іван Андрусяк, Степан Процюк та Іван Ципердюк з Івано-Франків­ська, Сергій Жадан та Рости­слав Мельників із Харкова, Роман Скиба, Галина Крук, Іринка Старовойт, Назар Федорак зі Львова, Сергій Пантюк – із Чернівців, Василь Кузан із Ужго­рода, Марина Брацило із Запоріжжя, Роман Кухарук, Олександр Яровий, Андрій Підпалий, Костянтин Коверзнєв. Боюсь, когось не згадати, тому обмежуся лише цими іменами. Гадаю, цього переліку достатньо, щоб уявити та зрозуміти атмосферу семінарів 15-річної давнини. Цікавим було все: і читання текстів на творчих вечорах, і дискусії, і спілкування за чаркою квасу, і нічне купання у річці, і колективні ранкові зарядки. Тепер більшість із тих, хто побував на ірпінських семінарах, вивчають у школах і вишах. Виявилося, що до шкільної програми потрапила й антологія «Молоде вино». Тоді ж ніхто про все це не думав. Просто нам було цікаво спілкуватися. Ірпінські семінари – це ціла епоха. Зараз мені важко сказати, чи збереглися закладені нами традиції (давно не бував на семінарі), але думаю, що нинішні семінаристи ловлять не менший кайф, аніж свого часу ми. І, звісно, цього всього не було б без «Смолоскипу», Осипа Зінкевича, Андрія Кокотюхи, Максима Розумного і багатьох-багатьох людей, які розпочинали цю справу. Утім, це – вже інша історія. І писатиме її хтось інший, а не ми.»

 

Івана Андрусяка спогади про семінари тільки зігрівають, тому він одразу починає із «теплих» ранкових історій: «Виходжу я, примі­ром, одного ір­пін­ського ранку (година ще десь коло шостої – але хто бу­де спати в такий пізній час!) наперед корпусу, дивлюсь: о, краса! Травичка зеленіє, сонечко сходить, сосонка росте... Ну, й сперся я на оту сосонку з радості – а звідти білочка беркиць на стежку! Підвелася, обтрусилася, зиркнула на мене так докірливо-докірливо, ще й пальчиком коло вушка покрутила: чого, мовляв дерево хитаєш?! У мене ж діти малі! Та й побігла собі в кущі, подалі від оцих творчих семінаристів...

Або інший «спогад». Теж із ранкових. Дискутували ми ото всю ніч із друзями про дискурс і парадигму... Довго й залюбки дискутували... А тут маєш тобі: ранок! І слід брати голову в руки й іти на квадратно-гніздовий... ой, ні! ...на круглий стіл. І треба ж такій рахубі статися, що саме мені першому на тому овальному столі виступати треба...

Ну, вийшов я за трибуну, дивлюся в зал – і розумію, що варто почати з чогось вагомого й конструктивного... Одне слово, з чогось такого, що здатне високоповажну публіку інтелектуально струснути й до квадратно-гніздово-столячого стану привести. Ну, я тоді, не довго думаючи, й починаю свою велемудру промову з отакого ось історичного звертання:

– Шановні дискурси і пара­дигми!

Що казав далі – не пам’ятаю. І ніхто не пам’ятає! Цього вже було більше ніж досить...

Або як ми одного поважного тепер кандидата філологічних наук і блискучого письменника в «мочеморди» посвячували...

Або про пістолет, із якого я раптом вистрелив – і мало не вмер з переляку!!! На щастя, не вцілив – бо якби вцілив, то українська література одразу б на двох письменників збідніла... (Не грайтеся так, дорозі друзі! Ой, не грайтеся!!!)

Або про те, як іще один поважний тепер кандидат філологічних наук виявляв унікальне чуття – завжди з’являвся на «буль». Себто, досить було відкоркувати пляшку квасу в якійсь кімнаті й почати урочисту процедуру наливання – як одразу ж чувся легенький стук у двері, й усім було одразу ж зрозуміло, хто саме стоїть за тими дверима...

Отож, мені направду є що згадати. В тім числі й таке, про що наразі оповідати не варто... Хай поки що залишається таємницею від літературної громад­ськості – а колись увійде в справжні мемуари...

Тому наразі скажу лише найголовніше: на «смолоскипів­ських» семінарах, реально творилася історія української літератури кінця ХХ – початку XXI століття. Творилась, якщо вже казати серйозно, не на круглих столах (хоча й вони ніколи не були зайвими), а в живому спілкуванні – щирому, друж­ньому, справжньому.»

 

У душі Світлани Пиркало семінари зародили паростки фемінізму:

«В Ірпіні я була пару разів у середині 90-х. Одного разу я просто приїхала потусуватися з митцями, і на ніч мене пригріла приятелька Леся, а іншого вже приїхала як учасниця.

Скажу одразу, що самі семінари з питань творчості мені не дуже запам’яталися. Пригадую одну зустріч із маститим митцем, класиком сивочолим. З його сивого чола на костюм сипалося стільки лупи, що мені трохи не стало недобре.

На іншому семінарі поет-ведучий походжав у домашніх капцях, надітих на старі шкарпетки.

– А скільки ж тут було про­йти? – здивувався він моєму здивуванню. – Що, для того мешти взувати?

Творча молодь страшенно багато п’є квасу. Дівчата-мисткині були переважно дуже гарні, талановиті і приємні, але хлопці-митці, автори віршів про кохання і не лише, в багатьох із яких описувалася їхня статева невтомність, надавали перевагу компанії одне одного і пива. «Українська література майбутнього приречена на милих жінок і охочих до квасу чоловіків», – думала я. Паростки фемінізму, що вже зеленіли в моїй юній душі, заколосилися саме в Ірпені.

Проте минуло, умовно кажучи, десять років, і ситуація ви­глядає зовсім по-іншому. Митець у капцях навчився носити мешти, пише не лише вірші, а й чудові книжки для дітей, перекладає, критикує. Жахливий привид, що час від часу виникав з-за бочки з квасом, вибалушував очі і закликав друзів пити квас далі, тепер квасу цурається і пише детективи, які я з великим задоволенням читаю й рекомендую друзям. Нато­мість з’ясувалося, що пристрасть до квасу і нецензурної лексики та бажання шокувати притаман­ні дівчатам тепер тією ж мірою.

Що ж таке були Ірпінські семі­нари? Для багатьох вони стали майданчиком для перших спарингів ідей, перших дебатів. Тут перезнайомилося ціле покоління. Тут я побачила людей, які зрештою подорослішали і творять літературний процес, який – попри постійні нарікання інсайдерів – жвавий і розмаїтий. Когось ці семінари стимулювали взятися за перо. Зокрема, і мене. До того я писала вірші та пісні, але, познайомившись із молодими прозаїками й почитавши їхні тексти, вирішила, що якщо у них вийшло пробитися, то у мене вийде також. Так і сталося: я написала повість «Зелена Маргарита», подала її на конкурс видавництва «Смолоскип», отримала друге місце і публікацію. Щоб видавати подальші книжки, допомога мені була вже не потрібна. Але важко переоці­нити важливість руки, поданої нікому не відомому молодому автору. Ну, а ще в Ірпені годували. І одна голодна студентка пам’ятає цю поживу для тіла не менше, ніж поживу для думки.»

 

Для Сергія Жадана семінари пам’ятаються цікавими людьми та провальним футболом:

«У мене добрі спогади про Ірпінь, по-справжньому поганого чогось і згадати не можу. Все це, очевидно, не надто тісно пов’язане було з лі­тературою, скоріше були це якісь такі скупчення ці­ка­вих людей, які через певний збіг обставин опинилися в один час в одному місці, назвімо це місце українською літературою. Через Ірпінь в перші кілька років пройшла величезна кількість дивної публіки, яка щось писала, чи принаймні – щось читала, що було достатньою причиною, аби зараховувати себе до «творчої молоді» й брати участь у семінарах. Хоча така дивна річ – я майже не пам’ятаю, що ми тоді писали й читали на тих семінарах, але добре пам’ятаю, що пили квас. Було в цьому багато понтів, проте понти були якісь симпатичні, дитячі: всім нам було по сімнадцять-дев’ятнадцять, і в більшості рвало дах від того, що хтось ставився до нас як до справжніх письменників. А ось щодо якихось, як ви сказали, «пришпильних» істо­рій, я часто згадую один футбольний матч, який там відбувся. Здається, грали «кияни» проти всіх інших. В певний момент на майданчику з’явився Сашко Ірванець із якимось молодим чоловіком у тренувальному костюмі. Попросив, аби дали йому (молодому чоловіку) теж пограти. Ми (некияни) поблажливо дозволили. І молодий чоловік почав сам нас обігрувати. Спочатку ми не зрозуміли, що й до чого, але коли він забив нам перші два м’ячі, кинулись на нього всією командою. Що, зрештою, резуль­тату не дало, оскільки молодий чоловік легко обігрував нас усіх, забиваючи нові й нові м’ячі. Завершилось усе тим, що він примусив когось із наших забити в свої ворота. Одним словом, знищив нас як футбольну команду. Ясна річ, що ми пережили колективний шок, оскіль­ки були неабиякої думки про себе як про гравців. Лише потім виявилось, що цей молодий чоло­вік свого часу грав за молодіж­ну, здається, збірну України з футболу. Так що це була така підстава з боку Ірванця. Історія цікава, проте зовсім не повчальна.»  

 

Анатолій Дністровий, як справжній студент, їхав на семінари зайцем, не шкодуючи власних кедів:

«Той, хто навчався у провінційних вузах 90-х, певно мене зрозуміє найкраще. Спершу я на­віть не ві­рив, що ко­мусь потрібні такі як я – одинаки, які собі щось пописують. Тоді я навіть не здогадувався, що таких «одинаків» в Україні цілі зграї. І їх збирали ірпінські семі­нари.

Моя перша поїздка на ірпінський семінар 1996-го запам’яталася найбільше. Оскільки стипендії не платили вже три роки (оце була справжня страшна криза, не те що зараз!), то я добирався електричкою з Ніжина до Києва – зайцем. У мене не було жодного купоно-карбованця (тоді була така «перехідна» українська валюта). Кілька разів тікаючи від контролерів (на одній зі станцій довелося вискакувати з вагону і бігти в інший), я врешті добрався до Києва. Але потрібно ще було доїхати безкоштовно до Банкової, де від Будинку письменників через півгодини мав від’їздити автобус на Ірпінь.

На станції метро «Вокзальна» мене не пускали, і я вигадував всілякі дурниці товстенькій жінці, що мовляв хвилину тому піднявся з метро, але забув унизу на лавочці торбу з книгами. Я благально просився у підземку (на мене підозріло зирив сержант міліції) і казав, що за ті книжки мені відірвуть бібліотекарі голови, але нічого не допомагало. Я навіть запропонував залишити завдаток – свої кеди. Це подіяло – і жінка мене пу­стила. Можливо, саме тоді я і навчився трохи брехати, і це мені згодилося у подальшій творчості. Словом, із такими пригодами я таки встиг на автобус, ущент набитий купою пожмаканих життям митців, яких я ніколи до того не бачив.

Спершу мене сприйняли з підозрою. Через хронічне безгрошів’я я стригся здебільшого під «нулівку» (щоб менше бігати в перукарню). Згодом Сергій Пантюк через це обізвав мене «поетом із кримінальною зовніш­ністю». Першим моїм «спів­кім­натником» був Андрій Окара з Москви. Тоді Андрій ще не з’їхав на політологічній беліберді і був притомним молодим інтелектуалом, із яким аж до ранку можна було говорити про бароко, Сковороду, церковнослов’янську мову, Гоголя. У нього була дивна, повільна, буквально «тягуча», манера розгортати свої думки. З цього полюбляв дуже потішатися Кокотюха, який приходив у залу семінарів і з легким запахом свіжого квасу казав присутнім: «Шановні н-науковці, бігом читайте свої д-доповіді, а то зараз як прийде Скарлєт Огара (це була «клікуха» Окари. – А.Д.) і як зачитає вам свою двогодинну лекцію, тоді всім буде хана».

Тодішні семінари були бурхливі, гормонально-активні, так би мовити. Але з них я мало що пам’ятаю. Найважливіше, як на мене, було живе спілкування. Завдяки ірпінським семінарам я познайомився і подружився з багатьма яскравими особистостями. Хочу їх назвати – Оля Гнатюк, Олена Галета, Ірина Старовойт, Любомир Стринаглюк, Тарас Прохасько, Олег Соловей, Ростислав Семків, Світлана Матвієнко, Маріанна Кіяновська, Іван Андрусяк і чимало інших. Я, мабуть, щасливий, бо є їхнім сучасником.»

 

А для Богдани Матіяш Ірпінь залишається вічнозеленою країною, де повно справжніх друзів:

«Ірпінь – це така маленька зелена країна, в якій завжди триває весна. В якій є багато сонця і багато теплих дощів, що так досконало змі­нюють одне одного, багато світла і зелені, багато дерев і комах, багато равликів – здається, най­більших у світі. Це країна, в якій є багато добрих поетів. Так воно мені все уявляється.

Скільки пам’ятаю Ірпінських семінарів, в них завше всього, що було, було багато. Завше багато говорилося, сміялося, вар’ювалося, багато читалося віршів і багато віршів слухалося, багато сварилося, любилося, довірялося, сумувалося, дратувалося, ображалося, дякувалося, кричалося, встигалося  і не встигалося. В них багато робилося разом. Разом їлося і пилося. Разом ходилося до лісу й сиділося в альтанці. Разом ходилося по вино, говорилося про літературу. Разом співалося. Разом писалося. Вони важливі – ці багато і разом. За ними згадую якось так дуже усміхнено й вдячно – такими насвітленими спалахами – про людей, які в тому всьому були. Страшенно добре їх усіх пригадати.

А це були: Толік Дністровий, із яким я вперше приїхала до Ірпеня під неймовірним дощем – неймовірним настільки, що з нас стікала вода, коли ми нарешті добралися до місця призначення. Сергій Пантюк, який на котрийсь поетичний вечір приніс із собою живу жабу. Молодий, але вже «класичний» Іван Андрусяк. Остап Сливинський, у якого за сніданком канапка все падає маслом донизу й розривається від дзвінків телефон. Ромка Карпа, яка грає на флейті – в електричці, в лісі, всюди. Оленка Гусейнова, яка нарешті зважується читати вірші, і тут таки відходить від письма. Коцарев – Горобчук – Коробчук – які на наш музичний виступ відповідають своїм. Ромко Скиба, який є і є. Андрей Хадановіч, який «перекладає» Уладзімера Арлова своєю мовою: з одного ліжка на інше. Марійка Мартисевіч – непередбачувана, як ураган. Ростик Семків – за всіма науковими регаліями десь всередині все поет. Олесь Корж, чия книжка «Коробка» все нагадує мені Антонича. Пан Осип Зінкевич, делікатний настільки, щоби махнути на всіх рукою і якоїсь миті просто собі піти. Незамінний Павло Нечитайло з незмінною гітарою. Ілля Стронґовський у нескінченних дискусіях. Юрій Нога, який відправляє нас із Юрком Іздриком шукати Ірпінський готель і каже запитувати дорогою, де є ветеринарна клініка – бо готель десь поруч. Іздрик, який не витримує наших пошуків ветеринарної клініки й запитує врешті в най­ближчої бабці, що продає сиґарети й насіння, – з жахливим акцентом, ні з того ні сього: «Где здесь ближайшая гостиница?». Посестри Оленка Степаненко й Марина Брацило, провокативні Дмитро Лазуткін та Ірена Карпа, іронічні Сашко Ірванець і Сашко Ушкалов, люблений всіма Сергій Жадан, ініціаторки феміністичних обговорень Тамара Зумка й Оля Погинайко, проста й делікатна Юля Стахів­ська, «старожили» Ірпеня Андрій Кокотюха і Максим Розумний та багато-багато інших, кого пам’ятаєш радо, світло і вдячно. Згадую найперше людей, а не їхні круглі столи чи семінари, бо ж без них нічого цього і не відбувалось би. Людей, із яких, поміж яких і для яких проростає те, що зветься літературою.

І коли думаю про Ірпінь, мені все здається, що це досконале місце для писання – поміж усьо­го того спокою, світла, цих чудо­вих людей, сосен, не асфальтованих доріг і чудних забудов. Там не мусиш нічого вигадувати, пишучи. Вистачає дивитися, бачити, дякувати і просто писати. І так воно добре, що вона собі є і є, ця проста країна (хай і перенесена топографічно у Ворзель) – і не можу з цього не тішитися.»

 


 

Лариса Радченко. Ірпінь у Ворзелі, або Митці + Політологи =

 

3-8 травня 2009 року під Києвом відбувся XV Ірпінський семінар україн­ської творчої молоді. Більшість жартів цьогорічного семінару були присвячені тому, що він відбувався не в Ірпіні, а у Ворзелі. Ось такий парадокс.

Але насамперед XV Ірпінський семінар кардинально відрізнявся від попередніх не географією, а революційним рішенням організаторів: цього року митці і політологи тиждень перебували разом, що значно модифікувало перебіг подій. Ви можете спитати, чи варто було об’єд­нувати дві такі різні соціальні групи в одну вибухову суміш. Ірпінь-2009 довів усім, що не тільки можна, а й треба! Єдність та боротьба протилежностей (насмілюсь навіть вжити такі пафосні порівняння, як «мозок і серце» або «душа і тіло») зробили перебування на базі «Енергія» справді енергетичним. На цьогорічному семінарі головне з наявного – баланс та рівновага. Зрештою, ідентифі­кація себе виключно як митця або полі­толога – річ сумнівна й особиста, яка часто виявляється банальним стереотипом оточуючих чи власного уявлення. Особисто я мала суперечку з одним із учасни­ків, якого зарахувала до лав політологів, бо він доповідав на круглому столі полі­толо­гіч­ного спрямування, а цей хлопець вважав себе митцем, бо пише вірші. Тож цей розподіл є досить умовним, недарма ж семінар називається не Ірпін­ським се­мі­наром митців та політологів, а Ірпінським семінаром української творчої молоді. А прояви творчості є у кожного, до того ж цілком своєрідні.

Що ще можна сказати про цьогорічний семінар? Позитивним моментом є те, що цього року митці могли поспостерігати за широкою діяльністю політологів, оскіль­ки ті проводили Гру (саме так, з великої літери), яка тривала протягом усього тижня семінару. Політологічні передвиборчі ігри (так і хочеться додати «у весняних садах») були настільки активними і яскравими, що більшість учасників не пропускала жодного заходу від партій та кандидатів у президенти. Дебати, агі­тація, PR-акції (середньовічні танці, еротичний футбол та жіночий бокс із яйцями) справді не залишили нікого байдужим. Потішили і результати голосування: між блоком «радикали + консерватори» та лібералами був тільки один голос різниці, що знову ж таки свідчить про внутрішній баланс ірпінської громади.

Щодо круглих столів, то більшість із них проходила у приємній неформальній обстановці на ковдрах, в траві та під сонцем. Це надало їм відтінку дружньої бе­сіди на пляжі та жвавого дискусійного характеру на противагу регламентованим доповідям минулого року. Про деякі з цих круглих столів розповім детальніше.

Почну в хронологіч­ному порядку з круглого столу хмель­ничанина Дениса Шашенка «Вер­лібр чи проза? Де проходить грань між ними у молодих авторів?». Цей стіл відрізнявся найінтенсивнішою дискусією, бо на цю тему кожний присутній на семінарі мав що сказати: наболілу критику двотисячників, приклад з іноземної літератури, цитату зі словника чи просто власну думку. Єдиний мінус цього столу – це те, що до консенсусу учасники так і не дійшли. Втім, хто сказав, що для круглого столу консенсус обов’язковий? Якщо хоч одна особа трошки змінила свою думку чи розширила рамки власних поглядів на верлібр чи прозу, то круглий стіл відбувся недарма.

Круглий стіл «Кітч та гламур: аналіз цукру сучасного україн­ського культурного простору» Олега Шинкаренка мене особисто (як справжню блондинку) просто захопив. Приємно було бавитись усі­лякими дрібничками з блискучого мішечка: значками, підсвічниками, фото­ра­мочка­ми та іншим рожево-пухнасто-золотавим дріб’язком. Ця гра органічно поєдналася з роботою. Кожний учасник отримав у подарунок щось кітчеве або гламурне і мав розхвалити це перед іншими. Цей стіл ще раз переконливо довів, що ця тема справді зараз актуальна для нашого мистецтва – рожева піна невпинно підступає під горло всієї країни.

Круглий стіл «Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси суспільству», модерований Віталієм Морозом, був теж дуже яскравим. Найбільше мене вразила висловлена ідея про те, що популярна зараз молодіжна субкультура емо не має ідеології протесту, характерної для більшості субкультур. Інфантильні емо-особи, хлоп’ята-дівчата, що виросли без війни та соціальних негараздів, прагнуть проявити свої якісь почуття, хоча не мають проти чого боротись.

Особлива подяка Івану Шмітьку за ор­га­нізований мозковий штурм – брейн-ринг. Азарт був просто надзвичайний, аж до тремтіння і судом, і призи потішили – цу­керки, тортики та генерали Григоренки!

Не можу обійти увагою і круглий стіл Лариси Радченко (тобто мій :) власний) «Поет і PR: хто кого?» На цьому столі ви­браних доповідачів не було, їх замінили деякі інтерактивні завдання. Показником якості проведеної дискусії стало не тільки те, що присутні в залі учасники не захотіли піти грати в футбол, захищаючи там честь митців замість круглого столу, а й те, що за півтори години більшість учасників переконалась, що поєднати в одній особі автора і піарщика не тільки потрібно, а й реально! Хоча в названих на початку тренінгу прикметниках-характеристиках поета та піарщика виявилось і декілька антонімів. Наприкінці круглого столу учасникам було роздано цитати, пов’язані з медіазасобами, піаром та створенням бренду з людини.

Круглий стіл директорки книгарні «Смолоскип» Ольги Погинайко мав назву «Літературна графоманія: хвороба чи прийом?» Безперечно, Ольгу слід від­значити за найкраще модераторство: чіткий тайм-менеджмент, попередження кож­ного учасника про регламент, вдале поєднання доповідей з інтерактивною забавкою. Мабуть, цьому круглому столу слід було б присвятити окремий день. Запропонова­ні для аналізу книги, назви яких було приховано під об­кла­динками з журнальних сторінок, відкрили учасникам справжні перлини графоманії – «очі-ночі», «тополі у полі» та розсипи однотипних діє­слівних рим.

Любов Якимчук модерувала круглий стіл на тему «Поезія і відео. Засоби та способи взаємодії», подібний за змістом до її торішнього столу. Тому нових вражаючих фактів у доповідях не пролунало, хоча шанувальники відеопоезії могли оцінити нові витвори творчого об’єд­нання «Кут кола», презентовані Марією Корнієнко (Запоріжжя) та хмельницького об’єднання «Простір» від Ксенії Жужі та Дениса Шашенка.

Загалом цьогорічна програма Ірпін­ського семінару творчої молоді була різноплановою і насиченою. Велика кількість запропонованих круглих столів дала можливість кожному учаснику обра­ти найпікантніші на висланий розсуд; білоруський медіапроект додав відчуття «міжнародності»; зустрічі з Винничуком, Морозовим, Лишегою та «трьома витязями» сучасної української поезії (І. Анд­русяк, А. Дністровий, Р. Мельників) до­зволили поспілкуватися з «мастодонтами» суч.укр.літу; брейн-ринг, ватри та поетичні читання урізноманітнили вечори; політичні перипетії підкинули драйву… Густо замішайте отримане на «мафії» (в яку цього року, здається, грали всі без винятку щоночі у кожному корпусі) і вийде цей міцний неповторний коктейль під назвою Ірпінь-у-Ворзелі-2009, який творили всі організатори та учасники.

Особливі подяки: 1) погоді, 2) охороні, 3) їдальні.

...Місто прокидається! Мафію вбито!

 

Більшість дискусій цьогорічного семінару
відбувалися на відкритій території

 


 

Дзвенислава Нета. Що таке Ірпінь і як ми його їли…

 

Взяти поезію, примішати до неї трохи політтехнологій та заправити все це справжнім, «непродажним» коханням. Перець і сіль – на смак.

Десь такий вигляд мав би рецепт під назвою «Ірпінський семінар творчої молоді-2009» у Ворзелі. І нехай, на думку багатьох митців та політологів, поезія та політика несумісні, як Ворзель з Ірпенем, саме з отаких несумісних інгре­дієнтів і народжуються справжні кулінар­ні і не тільки шедеври.

Спробувати ірпінське життя – задоволення доступне, але досить специфічне. І хоча на семінар можна потрапити просто «з вулиці» вільним слухачем, некожен здатен повністю усвідомити всю красу цієї події.

Але як ми обираємо в меню, яку страву замовити? Порадив друг? Сподобалася назва? Влаштовують інгредієнти? І, головне, щоби корисно, смачно і гарно на вигляд? Тоді цьогорічний Ірпінь відповідав, певно, будь-яким гурман­ським вимогам.

Але для того, щоби не лишити незрозумілим склад страви, опис основних інгредієнтів додається.

Інгредієнт перший. Поезія

Через те, що політологічна та поетична частини відбувалися водночас, відокремити митців від політологів до останнього було неможливо. Єдиним умовним критерієм розпізнання статусу ірпінців були круглі столи, яких на семінарі було стільки, що у програмі доводилося виділяти особистий план дня.

Особливо поетична частина Ірпеня запам’яталася відеопоезією і конкурсом фотороманів.

Відео-поезія

Якщо у вас є цифровий фотоапарат, ви пишете вірші та хочете цікаво донести свою творчість до спраглих на видовища мас, то відеопоезія – саме те, що треба! Андрій і Денис Шашенки та Ксеня Жужа – журналісти з Хмельницького – презентували у Ворзелі власні відео­проекти. Особливо сподобався мультик про кленове листя… Ностальгійний і дуже милий. Хоча Денис і вибачався за те, що забули скористатися штативом, і тому мультик «стрибав», але гарна ідея грає і в недосконалому виконанні.

Марія Корнієнко показала доробки запорізьких відео-поетів. Мені ці ролики більше здалися такими, які можна ототожнювати з поняттям «відеопоезія»… Мабуть, тому, що вони були якось більш віддалені від реальності – ліричні, театралізовані, романтичні…

Ідеологічний вплив очевидний: тепер думаю, чи не відремонтувати свій старенький Кенон і влаштувати з Настасею Велес який-небудь поетичний відеоарт?..

Фото-романи. Глядачі : Судді – один : один. Зважаючи на те, що в моєму житті цей Ірпінь-Ворзель був першим, фоторомани очікувала з нетерпінням. Половина у па­м’яті просто не відклалася… Зате ме­ло­драма Андрія Любки та Наталки Власен­ко і фотороман Олега Шинкаренка викликали по­смішку і справді принесли задоволення.

Історія Шинкаренка – про кохання розчарованої дружини та мешканки лісу. Враження від неї влучно відповідає словам із пісні гурту «Громадянська Оборона»: «А коли я їх знайду, ми підемо звідси геть, ми підемо звідси в ніч. Ми підемо…» до зоопарку. Годувати жирафів.  

Але, незважаючи на успіх роману «Году­вати жирафів заборонено», дотриманість жанру взяла верх. Мелодрама про любовний багатокутник, знята у стилі німого кіно, із коханцями, отруєннями та грішми, було визнано найкращою. На цьому зійшлись і судді, і глядачі.

 

Інгредієнт другий. Політтехнології

Попередня програма семінару обіцяла провокативний круглий стіл Олега Коцарева про сумісність політики та поетів. Але дискусія перейшла з теоретичних розмов до прак­тики. Ір­пінь став міс­цем перебування заполітизованих митців та творчих політологів.

Політична гра. «Ми проти продажної любові!..»

Існує тенденція, що політичні процеси в Україні повторюють по­дії, що трапляються в Ірпені. Цьогоріч маленька ірпін­ська громада проводила тест-елекшн виборів президента України. Передвиборна кампанія здивувала радикальністю та кіль­кістю різноманітних політичних технологій. Політики креативили, як могли: влаштовували жіночий бокс, годували ірпінців цукерками, співали перед кожною трапезою гімн України… Кандидатка від лібералів вирішила піти ва-банк і зробила ставку на митців, пообіцявши повний легалайз, «peace, love and bubble gum…». За що, у відповідь на свій НЕП, отримала обурену коаліцію супротивників… Але, незважаючи на запеклу передвиборчу кампанію, вирішальною все ж стала явка виборців. Кандидату однієї з партій не вистачило до перемоги лише двох голосів – деякі ірпінці не добігли до виборчого штабу до закінчення голосування. Особисто мені довго чекати перевірки правдивості тенденції не довелося: за результатами позачергових виборів мера міста Ізюма Харківської області переміг кандидат, який закцентував свою увагу на тому, щоби загітувати своїх виборців дійти до виборів і проголосувати. В результаті, з явкою у 32,76% (а кажуть, що митці – неактивні…), новоспечений мер обігнав свого головного конкурента, прихильники котрого не при­йшли проголосувати за свого кандидата.

Молодіжні субкультури України. «Вони такі стрьомні…».

Як співалося в одній пісні: «Девочки бывают разные: синие, жёлтые, красные…». А ще ці ж «дєвачкі» бувають цивіл­ками, емо, гипі, готками і навіть гопницями. Круглий стіл Віталія Мороза «Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси суспільству?» породив, мабуть, рекордну за активністю дискусію. Певно, через те, що після фінальної доповіді ніхто з присутніх вже не міг зрозуміти, емо він, панк чи рокер… Єдине, що стало зрозумілим після короткого тренінгу з тлумачення фені, що, як не крути, а всі ми – трохи гопники. І головне, всі – такі стрьомні!..

 

P.epper&S.alt

Ірпінський семінар дуже незручний своєю непримхливістю. Коли весь час перебуваєш під тиском буденних проблем, забути про все і поринути у світ, сповнений до абсурду творчістю, спочатку складно… Але поступово організм звикає, акліматизація відбувається успіш­но, і вже за тиждень ловиш себе на думці, що повернення до буденності відбувається непродуктивно.

Відпираючи джинси від свіжопофарбованих лавочок бази «Енергія», складаючи ірпінські політичні агітки в шафу і згадуючи про численні справи, поступово перетворюєшся з політолога на звичайного студента, а з митця – на журналіста чи фізика-ядерника…

Ірпінь-2009 скінчився. Тарілка порожня і навіть вилизана до блиску. Лишилося чекати добавки 2010 року і згадувати присмак.

 

Учасники політологічної гри.
Праворуч – політолог Віталій Мороз

 

Учасниці семінару – поетки
Олена Рибка, Катерина Каруник
і Анна Сазанська

 

Ядро збірної оргкомітету: Олександр Гладких (Севастополь)
та співголови семінару Олександр Ушкалов (Харків) і
Руслан Голубіцький (Кам’янець-Подільський) –
срібні призери чемпіонату

 

Круглий стіл «Жінки, чоловіки та армія
в контексті ґендерної рівності»

 


Круглий стіл «Сучасна українська дипломатія: перемоги і поразки».
Виступає Максим Кицюк
(Севастополь) – кандидат в президенти від радикальної партії

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.