Головна статті
Смолоскип України № 5 (165), травень 2009 рік
Прес-конференція оргкомітету XV Семінару творчої молоді в УНІАН
Хроніка подій «Смолоскипа». Квітень.
Ольга Погинайко. Майстер-клас із писанкарства для дітей у книгарні «Смолоскипа»
Валентина Кузик. Примари автора: I, me, mine сучасної літератури
Ольга Погинайко: «Читацький потенціал в Україні дуже великий»
Ростислав Семків. Література у школі: як і навіщо?
Петро Вознюк. Кінорефлексії як дзеркало епохи
Альбіна Позднякова. Шлюбити мить із іменем
Олена Павлова. ГогольQUEST
Всі сторінки

 

Альбіна Позднякова. Шлюбити мить із іменем

 

Максимчук Оксана.  ЛОВИ: Поезії / Передм. К. Мос­кальця. – К.: Смолоскип, 2008. – 104 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

 

Поезія Оксани Максимчук –          це називання, чи пак добір омовлених образів, любовно допасовуваних до конкретної ситуації. Це свідоме та добре обмірковане одруження слова зі спогадом, емоційним порухом, себто з дією. Це раціональний вибір саме такого способу промовляння, що не порушуватиме цілісності тонкого й прозорого, ніби крильце комахи або пелюсточка, світу. Її тексти збудовані, як тендітний прихисток, призначений убезпечити знайдені авторкою, навіть найбільш непевні, миттєві сенси від потрапляння у пастки до інших слів та від втікання, неначе вода крізь пальці, котрі зруйновують доторком гладінь відображення – оскільки вірш вимагає ловити у каламутній воді кожнісіньке слово й, творячи міст, ретельно вмощувати його рядочком до інших слів, вийнятих із сітей, ніби рибин.

 

З іншого боку, при називанні чутливій поетці слід остерігатись речей, бо нарікання, чи то пошлюблення з певним іменем, вимагає ізусібіч «Під наймення своє підстелити розгублені гу­би». Речі ж бо не мовчать. «Насолода болем від усемовлення речей, – пише у передмові до збірки Костянтин Москалець, – від симфоній, що шумлять у словах «шелества» або «ошаття», змінюється розкошуванням у дедалі промовистішому мовчанні, властивому писаним словам і загубленості.» Це поезія прислухання і споглядання до­вкружніх речей, тиха і виважена, як поступ мисливця, життя якого – то кожноденна маленька смерть як оздоба часу.

 

Лови Оксани Максимчук – це гонитва юності за зрілістю, втілена у прагненні нарешті посерйознішати і вирости, і навпаки, зрілості за юністю, коли, трішечки подорослішавши, ти перестаєш кремпуватися через те, що можеш видатися дитинною. «З віком вікна тьмянішають...» через накопичений до­свід, дорослість. Слова віршів, мовби напівзабуті, напіввід­чутні, навпомац схоплені у піть­мі, проступають наче з-за тіней вельонів, голоси, як затерті написи на листівках, як вигоріле на сонці волосся чи вицвілі фото. Он перед нами дівчинка, котра із шаленою швидкістю то наближається до читача, то віддаляється від нього. Бо ж лови – це така гра... Хапай-но її! Наздожени, допоки пам’ять не стерлася, не показала тобі язика!

 

Лови – це полювання на мить, полювання на гостроту емоцій, на спогади, які прагнеться якомога яскравіше окреслити. Оксана ловить у сильце якусь думку, котрийсь момент, і виписує його, мовби тримаючи у руках тріпотливу пташку. «У чашу часу наливаєш літо», – і нараз бачиться і посудина із вином, і двійко людей, втишені розумінням того, що їм призначено бути вдвох, і тривале та сумовите очікування (Коли ж нарешті? Коли?..), немовби загоєна рана, принишкле і погамоване. Вони ж бо двоє – то Богом забуті емі­гранти в позірно добрих умовах проживання, і віра їхня – то лови спокою, наздоганняння впевненості в «упевнених державах».

 

Оксана в цій збірці – сучасний шукач прогайнованого, «утраченого часу». Жаль за проминулим, пройденим переплітається із передчуванням прийдешнього і протягується істиха, як у вушко голки, у вушко сумніву. Він перешкодить поспіху, він не перешкодить рухові, якщо порветься хоча б одна нитка зі сплетеної косиці. «Тут і тепер» – місце й час для вушка, поза голкою поезії неіснуючі.

 

Образи перекочовують із вірша у вірш, ніби вірші ниточками-зв’язками тримаються за руки. Наприклад, озера, що уособлюють очі чи пак душі людей, перетікають між текстами, як у сполучених посудинах: «Схиляюсь над охайними озерцями/ і зазираю кожному до серця:/ в прозорій тиші образ твій знаходить/ моє уважне око». Помітне в озері-дзеркалі відображення соромливо вкривається піною, як багрянцем, тривожиться прибоєм; водойма то укривається кригою певності, то розтріскується в сум’яттях під час відлиги. Ходимо не навпростець, а довкола озера, циклічно: зима, весна, літо, осінь, – спірально, набуваючи зморшкових фалд, зазираючи в хилитке та мінливе плесо із кожним кроком. Ходимо не навпростець: «Найпряміша з ліній – не найкоротша». Не ступаєм у воду одразу – зиркаємо на досвід, вивчаємо в Іншому кордони і береги. Уявляємо собі міст – найтендітніші, найтонші зв’язки між прірвами (між окремими людьми), павутинки надії на порозуміння у руках Іншого.

 

Найстрімкіші безодні не ті,

    де намуляно оком.

Я на дні всіх речей,

    я розгублене, я заблудилось.

Нашій мові відмовлено

    в розкоші нас візнавати.

Хтось на лови виходить.

    В сачку його мертвий метелик.

 

(«Нічні лови»)

 

Щоразу доводиться виловлювати Іншого заново, наче вперше; шити із коханої людини ляльку; тримати її, як річ. Такі собі лови з метою ухопитися за сачок того, хто полює за тобою, хто бачить річ у тобі («Я на дні всіх речей...») і водночас спроба себе, розгублену, в тому чужому сачку знайти.

 

Крізь вірші Оксани насрізно проходять міфологічні мотиви. У неї часто виринають Орфеї та Евридики: «Я слідом йду. Та ти не озирайся». Або візьмімо поезію під назвою «Троянський синдром». «Знаєш, у серце ввійшов мені кінь», «страхом вагітний», через те, що, можливо, троянський, – як замилува­ність незнайомцем і ляк перед тим, що твоє перше враження виявиться оманою. Тут лови – прагнення збагнути, впіймати суть, перш ніж у своє місто (серце, життя) впустити коня. Прагнення упіймати Іншого поза милістю, зрозуміти його, не зважаючи на любов.

 

Ліричний герой Оксани – то також і ловець снів, котрий тримається міцно за волосся, накручене вночі на палець, як дитя, що обхоплює великий невидимий палець уявлюваного Бога. Мисливець іде дошукуватися сенсів на теренах підсвідомого, прагне якнайдосконаліше пізнати самого себе.

 

«Сни Ясона» – цикл віршів про віддалення і наближення, про сни, які сняться, коли спиш сама. До зіпсованого калейдоскопа прирівнюється далекий коханий, що його не перестаєш любити, чекати й відгадувати у таємничих візерунках. Тут небажання усвідомлювати тугу за батьківщиною; вірність: «Від­мов­ляюсь від чаш, не до краю тобою налитих...»; невпевне­ність: «Шлях мій мощено страхом. Спиною вперед/ я іду, вкута поглядами у прийдешнє», «відкладаєш/ сумніви/ наче ікри». Тут кордони поміж державами перетікають у кордони межи людьми («що є я,/ як/ не дрижання кордонів»). Ліричній героїні подобається споглядати коханого здалеку, з-за кордону, із від­далі, створеної різницею у літах.

 

Отже, Оксанине письмо, її пошлюблення імен, є відповідальне і делікатне. Воно починається із пізнання (осяяння як осягнення, бо ж речі стають видимими у «Режимі денного світла») і при дотику із папером чи то при брамі уст сполучається з етикою. Ці тексти повні поваги до людини, без якої не вибудуються мости ані розуміння, ані відчування. Оксана закликає нас спробувати народити озеро, себто зловити Іншого, котрий тебе споглядає, себто побачити себе збоку. Вона чемно вчиться вести діалог зі світом, переступаючи через асоціаль­ність («Буде проклято дзвін, що своє калатало ковтає.»), через нелюбов до сучасності:

 

Вириваю тонесеньку смужку

зі старої вижовклої газети.

Мить вдивляюся у фрагмент світлини, дієслівні закін­чення -ять та -ти.

Запалюю кінчик. Літери мен­ша­ють, зморщуються. Ці моменти,

коли текстові залишається утекти...

 

Але текст Оксани не білішає на папері і не зникає, бо з неї таки непоганий ловець.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.