Головна статті
Смолоскип України № 5 (165), травень 2009 рік
Прес-конференція оргкомітету XV Семінару творчої молоді в УНІАН
Хроніка подій «Смолоскипа». Квітень.
Ольга Погинайко. Майстер-клас із писанкарства для дітей у книгарні «Смолоскипа»
Валентина Кузик. Примари автора: I, me, mine сучасної літератури
Ольга Погинайко: «Читацький потенціал в Україні дуже великий»
Ростислав Семків. Література у школі: як і навіщо?
Петро Вознюк. Кінорефлексії як дзеркало епохи
Альбіна Позднякова. Шлюбити мить із іменем
Олена Павлова. ГогольQUEST
Всі сторінки

 


 

Прес-конференція оргкомітету XV Семінару творчої молоді в УНІАН

 

30 квітня об 11.30 в УНІАН (вул. Хрещатик, 4) відбулася прес-конференція оргкомітету XV Семінару творчої молоді, зорганізована МБФ «Смолоскип». Говорили: засновник видавництва «Смолоскип», голова Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» Осип Зінкевич, народний депутат ВР України Олесь Доній, директор видавництва Ростислав Семків, директор молодіжних програм «Смолоскипа» Іван Коломієць, співголова оргкомітету та письменник Олександр Ушкалов. Присутні поділилися передбаченнями про те, хто з молодих стане відомими політиками та культовими письменниками, а також розповіли навіщо усе це затівалося і які наслідки матиме Семінар для моло­діж­ного мистецького процесу країни.

 

У цьогорічному семінарі взяло участь більш як 100 учасників з усієї країни. Цьогоріч Семінар мав міждисциплінарний характер. Заплановано такі секції: політологія, соціологія, журналістика, культурологія, література. Сам захід відбудеться з 3 по 8 травня.

 

Семінари творчої молоді проводяться щороку за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип». Основою концепції Семінару є принцип «молоді для молодих»: оргкомітет складається з колишніх учасників, які пропонують певні теми для обговорення та займаються організацією круглих столів, дискусій, презентацій та ін. Протягом історії Се­мі­нару (яка бере свій початок у 1994 році) у його роботі взяли участь відомі сьогодні українські політики, правозахисники та письменники: Михайло Горинь, Анатолій Дністровий, Олесь Доній, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрко Іздрик, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Світлана Пиркало, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук та багато інших. Двоє з колишніх активістів Семінару – Олесь Доній та Віталій Чепинога – стали народними депутатами. Смолоскипів­ський Семінар був та залишається майданчиком для обміну думками, ідеями, досвідом між поколіннями українських інтелектуалів, місцем знайомств представників різних регіонів України та творчої самореалізації молоді.

 

 

 

Хроніка подій «Смолоскипа». Квітень.

 

2 квітня – кіноклуб. Фільм Олександра Клюге «Випадкові заробітки однієї рабині» (Німеччина, 1973)

8 квітня – презентація книги М. Гориня «Горить свіча».

9 квітня – кіноклуб. Фільм Ліндсея Андерсона «О, щасливчику!» (1973).

10 квітня – політологічний круглий стіл в Харківському університеті. Поетичні читання смолоскипівських авторів у Харкові.

11-12 квітня – автори «Смолоскипа» взяли участь у поетичному фестивалі «Гоголь-фест» у Ніжині.

16 квітня – кіноклуб. «Кіно, розчавлене танками» (Чеська нова хвиля 60-х років). Кіноальманах за мотивами опо­відань Богуміла Грабала «Перлинки на дні» (1965).

23 квітня – кіноклуб. «Кіно, розчавлене танками» (Чеська нова хвиля 60-х ро­ків). Фільм Яна Шмідта «Кінець серпня у готелі Озон» (1966).

25 квітня – відбірковий тур фестивалю читаної поезії «Молоде вино» (Київ).

30 квітня – кіноклуб. «Кіно, розчавлене танками» (Чеська нова хвиля 60-х років). Фільм Вєри Хітілової «Маргаритки» (1966).

 


 

Ольга Погинайко. Майстер-клас із писанкарства для дітей у книгарні «Смолоскипа»

 

10 квітня, напередодні Великодня, у книгарні «Смоло­скипа» відбувся майстер-клас із писанкарства.

 

писанки

 

Захід розпочався з презентації дитячого збірника «Весняна книжка» із серії «Християнська читанка». Упорядники видання розповіли про його структуру та завдання: допомогти батькам налагодити з дитиною постійний діалог про віру і традицію через спільне родинне читання.  «Весняна книжка» охоплює не лише свята великоднього циклу, а й ряд інших: День Матері, Св. Юрія-Переможця тощо. Авторами й упо­ряд­­никами читанки стала переважно молодь: Зоя Жук, Юля Березенко, Юля Смаль, Тетяна Полубко, Віктор Заславський тощо. Зокрема, свої вірші читали такі автори: Галина Манів, Меланія Павленко-Кравченко, Валентина Бондаренко, Наталя Любиченко.

 

Участь у майстер-класі взяло понад 20 дітей молодшого та середнього шкільного віку. Проводила заняття відома майстриня Оксана Білоус. Вона  розповіла маленьким учасникам про символіку української писанки, історію її виникнення та способи виготовлення. Кожна дитина обрала собі власний зразок і під пильним наглядом майстрині створювала свою чи не першу в житті писанку. Особливий за­хват викликали у малечі «справ­жні» зразки – писанки пані Оксани, зроблені відповідно до писанкарських канонів. Спершу всім було складно, адже писанкарство вимагає не тільки певного художнього вміння і навичок, але передусім терпіння і заповзятливості. Але дуже скоро справа налагодилася завдяки допомозі батьків та працівників «Смоло­скипа». Наприкінці заняття кожний маленький учасник майстер-класу отримав у подарунок писачок та натуральний бджолиний віск, без яких неможливо створити справжньої україн­ської писанки.

 

Для багатьох дітей акція стала першим дотиком до автентичної української культури і, без сумніву, вона надовго запам’ятається кожному.

 

писанкарство

 

Оксана Білоус, майстриня писанкарства

 


 

Валентина Кузик. Примари автора: I, me, mine сучасної літератури

 

Мало не кожна нова книжка українського автора подібна до вирваних сторінок зі щоденника або скопійований текст із Живого Журналу. Після прочитання чергового «шедевру» здається, що півжиття минуло у спільній комуналці, і як добрий сусід, ти все про нього (про цього автора) знаєш. До дрібниць пам’я­таєш, як випивали на кухні, як автор спо­ві­дався тобі про Галю, котра покинула його, батько якої возив контрабандні цигарки до Польщі, а мати мала коханця, який називав себе нащадком князя Острозького. Словом – знаєш про автора усе в найменших подробицях і ще пам’ятаєш уривки віршів, написаних ним в юності, його стосунки із панівними ідеоло­гіями, а також якій пивниці він надавав перевагу.

 

З іншого боку, вам здається, що ви рап­том побачили Автора у білизні на цій же кухні – і ви ніяковієте. «Навіщо автор сидить у спідньому на все ж таки моїй кухні?» – могли подумати ви. Але автор за­вітав не випити з вами ранкової кави: він просто при­йшов, аби ви його почитали.

 

Читачі на літературних форумах обурюються, називаючи «автобіографіч­ність» наступним після «мату» ґанджем сучасної української літератури і вважають це явищем «минущим, підлітковим». А Тамара Гундорова називає автобіо­гра­фіч­ність явищем цілком природним: «Сучасний світ у певному сенсі переживає кризу гуманності, народжується болісне відчуття суб’єктивності власного «я». Так, до речі, було після Другої світової війни. Повернення маленької людини до своїх маленьких відчуттів відкрило нову епоху. Таким чином сучасні автори компенсують брак суб’єк­тивності у літературі до цього» – каже знана літературо­знавиця. Подібної думки дотри­мується й критик Богуслав Бакула, вважаючи автобіографізм «реакцією на спроби ущемлення творчої свободи [за радянських часів] і наміром опредметити прозовий дискурс». Після таких слів автор у білизні на вашій кухні вигляд має солідний: впевнений у собі й праві на власну суб’єктивність, він провадить далі.

 

«Від певного часу біографічне в літературі почало відігравати для мене особливий сенс», – каже Андрій Бондар, коментуючи свою пристрасть до Буковскі: «Буковскі – це Син Людський. З людськими слабкостями, живий, з плоті і крові. Але він воскресає у кожному своєму тексті». У вас починає закрадатися підо­зра, що суб’єкт у білизні на вашій кухні має на меті воскреснути у книжці, котру ви збираєтеся читати, тобто спробував себе увічнити. Тамара Гундорова заспокоює: «В цьому також є елемент гри, пози, проте тяжко сказати, наскільки вони самі є в цій грі і наскільки прибирають на себе чужі маски». От Юрко Андрухович на одному із читань свого роману «12 обручів» жартує, що текст автобіографічний на 62,85%, а Ірена Карпа навіть дратується, коли її питають, чи «Перламутрове порно» про неї: «Мене так дістали ці питання про біографічність, що у нову книгу я накидала і містику, і купу брехні. Хоча, з іншого боку, кожна книжка завжди пишеться про письменника, якщо не у буквальному розумінні, то про його емоції. Бо інакше це буде нечесна книжка, фентезі. Я послуговуюся життєвим досвідом, бо саме так я вправі «штовхати» якісь свої ідеї» – ви­криває письменниця джерела власних сюжетів. Натомість Світлана Поваляєва соромиться біографізму у книжках, вважаючи його «ознакою браку фаховості»: «Думаю, це зумовлено тим, що на нашій землі ще не народився письменник ґатунку Булгакова чи Хвильового. В прозі напевне ще не прийшов час для письменника, який би міг приховувати, а не рефлексувати над кожним кавалком свого автобіографічного сміття».

 

В кожному разі, причиною надвикористання біографічного матеріалу в сучасних літературних текстах є те, що власний досвід завжди на поверхні, про нього найлегше розповісти читачеві як давньому другові і водночас у межах літературного жанру «охудожнити» оповідь, видаючи бажане за дійсне (подібно до рибалок, котрі хизуються один перед одним фантастичними ловами). Власний досвід не вимагає історичних реконструкцій та з’ясування подробиць тієї чи іншої події, аби помістити свого героя у задумане місце та час. З іншого боку, автобіографічність не потребує додаткових фантазувань, адже є охудожненим життєписом самого автора: для таких літературних вправ головне мати добру пам’ять, а не нестримну фантазію.

 

Готовий літературний твір робить промоцію самому авторові, а не лише його героєві. У читача одразу виникає купа запитань стосовно наявності наркотичного досвіду у автора або навіть про реаль­ні, тепер уже легендарні, оскільки «оліте­ратурнені», місця (Любко Дереш, напри­клад, розповідає, що працював у магазині-кафе «Відкрите кафе» у центрі Львова, яке потім описав у «Намірі!»). І от уже на чергових читаннях чи презента­ції читачі мають практично унікальну мож­ли­вість: запитати і головне – задо­воль­нити свою цікавість щодо інтимних подробиць життя свого улюбленця. Художній та біо­графічний текст в сучасній українській літературі стали практично єдиним текстом. Біографічний метод, зацькований модерними літературознавцями, тепер цілком придасться для декодування смислів, особливо тому, що смисли такі закладено – читач відчуває присутність автора у білизні на сторінках.

 


 

Ольга Погинайко: «Читацький потенціал в Україні дуже великий»

 

Ольга Погинайко – молода, красива й амбітна дівчина. Вона пише дисертацію з літературо­знавства і час від часу презентує видання «Смолоскипа» морякам Чорномор­ського флоту. А ще Ольга – одна з тих, хто найкраще розуміється на книжках як ринковій продукції: вона – директорка книгарні «Смолоскипа». Відповівши на типові запитання про українську книгу та її перспективи, Ольга Погинайко за­про­понувала кілька дійових шляхів до вирішення наболілих проблем.

 

книгарня

 

 – Як на вашу думку, в майбутньому покупці звертатимуть увагу на перевидання класичних текстів чи на укр­суч­­прозу, що розвивається і видається шаленими темпами?

– У сучасних економічних умовах сучукрпроза не буде розвиватися аж такими швидкими темпами. Прибутковість цих видань часто сумнівна. Скажімо так: друк будь-якого молодого українського письменника – я не беру до уваги розкручених, – це завжди великий ризик, що книжка «зависне», це потреба вкладати гроші у розкрутку автора, бо навіть такі банальні речі, як виступи в різних містах, вимагають коштів принаймні на квитки, не кажучи вже про оренду залів і так далі. Отже, вар­тість друку зросла, а обсяг продажів падає. В таких випадках видавництва звертаються до «безпрограшного варіанту»: видання класики, яка входить до шкільної програми. Крім того, друкуючи класику не треба платити за авторські права. Тому я вважаю, що класика і далі видаватиметься на противагу до укрсучліту, для якого цілком можуть настати важкі часи.

– А чи купують зараз аудіо­книги?

– Так. Аудіокнига взагалі – цікава річ. Вона повертає люд­ське сприйняття від текстуально-зорового до слухового – як було до появи верстата ґутенберга, коли друк книжок став дешевим і їх почали випускати масово. Аудіокнига – це наче повернення «салонів» ХІХ століття, коли один читає, а інші слухають. Прослухати книжку – набагато довше, ніж прочитати її, але аудіоформат дає змогу слухати книгу в метро, в маршрут­ці, в поїзді. Це дуже позитивна тенденція.

– Чи не думаєте Ви, що аудіокнига – це ще один крок до нівеляції книг із паперу, до яких всі так звикли?

– Я гадаю, що інтернет значно більше нівелює цінність книги. Велике майбутнє саме за електронними книжками, саме вони становитимуть загрозу для друкованих. Частка тих, хто слухає в метро аудіокнигу замість музики, дуже невелика. Людина зараз швидше заплатить за користування інтернетом і викачає звідти все, що їй цікаво. Але це не так уже й добре. «Спілкування з книжкою» стане неможливим після зникнення книжок з паперу. Коли ви берете до рук нову книжку, гортаєте сторінки, бачите обкладинку, відчуваєте запах свіжого друку – все це буде втрачено. Інший недолік електронної книжки: одного прекрасного дня може зникнути електрика і всі вони будуть втрачені.

– Яка ваша думка щодо перспектив розвитку книжкового ринку в Україні найближчим часом?

– Відразу після того, як ринок книжкової продукції почав розвиватися, щойно зросли тиражі, настала криза. Це лунає дещо комічно – але насправді загроза є, бо книжка не є товаром першої необхідності. Потреба в ній виникає тоді, коли людина має що пити, їсти і в що вдягнутися. Але на загал, якщо порів­няти ситуацію за останні чотири роки, ситуація таки змінилася на краще. Зросло зацікавлення книжками, книгарні зацікавилися саме українським – навіть у містах, що на перший погляд ніяк не пов’язані з україн­ською книжкою: Іллічівську, Донецьку, Одесі. Проблема, до речі, зовсім не в тому, що російськомовний прошарок населення не хоче читати українською. Просто до цього прошарку населення інформація про українську книжку не доходить. Книгарні переважно знаходяться в обласних центрах. У район­них центрах якщо і є маленька книгарня, то там продаються кишенькові детективи, – і це стосується не лише російськомовних регіонів, на західній Україні ситуація аналогічна. Якщо у великих містах є люди, які цікавляться українською книжкою, вони виробляють собі спеціальні «маршрути» пошуку книжок. Для людини річ існує, якщо про неї знають. Проблема обізнаності, на мою думку, нині найбільш болюча. Читацький потенціал в Україні дуже великий, але він не використовується.

– А який вихід існує для ра­йон­них центрів? Або потрібна особа-культуртрегер, яка буде доносити до мас інформацію про новинки ринку, або треба самим їхати в районні центри з презентаціями україн­ської книги. Але ніхто туди не їздить.

– Я вам скажу, що треба для того, щоб інформація про книжки доходила до людей. По-перше, потрібні періодичні книжкові видання. Нині такого видання немає взагалі. Був журнал «Книжник-Review», зараз є лише газета «Друг читача». Більше книжкової преси у нас немає. Крім того, телебачення. Начебто уже з’явилося кілька передач про книжки: наприклад, «Культурний шар» Макарова, чи «Книга.ua». Але цього мало. Дуже добрий спосіб поширення інформації у районних центрах і навіть селах – це радіо. У маленьких містечках і селах «брехунці» просто ніхто не від­ключає, вони говорять по­стій­но. П’ятихвилинна передача про книжки щодня – і мешканці віддалених районів знали б, що відбувається у книжковому світі.

Видавництвам теж варто від­дати належне: вони не роблять майже нічого, щоб потрапити в ті передачі. Видавництва люблять скаржитися, що їх не під­тримує держава. Єдине, що держава мала б змінити в україн­ському книговиданні – це формат закупівлі для бібліотек. Наразі відповідна програма працює у форматі «постачання за знайомством», і дуже багато добрих книжок проходить поза увагою людей, які цими заку­півлями займаються. Має бути відкритий конкурс із відкритими результатами: щоб кожен охочий міг подивитися на сайті, які книжки торік було закуплено для бібліотек.

– Що ж, хай інформація про книжки до райцентрів дійде. Але чи матимуть їх мешканці змогу купити собі необхідну книжку? Потрібні ще й нові книгарні, крім вчасної свіжої інформації. А їх не завжди можна знайти.

– Знаєте, нині заведено на кожному кроці кричати про зруйновану мережу книгорозповсюдження. І поки видавці кричать, приватні підприємці майже у кожному райцентрі відкрили по одній-дві маленькі книгарні, в яких продають незрозуміло що. Культура читання відмерла в 90-х роках, далі з’явився інтернет. Навряд чи можна відновити те, що було наприкінці 80-х. Але не варто складати руки: просто треба масштабно пропагувати читання. Хто зараз про це говорить? Говорить Олександра Коваль – тут зрозуміло, вона президент Форуму видавців. У якийсь момент про це говорив молодший Вакарчук. Зараз інколи показує свою зацікавленість книжкою Президент. Все це спорадичні речі. Натомість повинна бути масштабна державна програма з пропаганди читання. І головне, щоб звернена вона була до цільової аудиторії, якщо для дівчаток 14 років – то вустами Козловського, це на них подіє. Є багато відомих людей, які за це нічого не вимагали б. І от коли така програма діятиме, то, будьте певні, приватні під­при­ємці відразу ж відреагують на можливість заробити гроші.

– Як Ви вважаєте,чи можуть вплинути рішення комісії з питань захисту моралі на прода­жі книжок, що містять ненормативну лексику взагалі й у вашій книгарні зокрема?

– По-перше, у книгарні «Смолоскипа» немає книжок, котрі справді містять ненормативну лексику. Словник Лесі Савицької («Українська мова без табу». – Авт.), звісно, у нас є, але це – суто наукове видання і не може бути показником. Така наша політика, і, до речі, запроваджена вона була ще задовго до скандального «вироку» Комісії. Інша річ, що Комісія із захисту суспільної моралі повинна реагувати не на окремі слова, а на власне порнографію. Попри те, що будь-яка література має право на існування, і це моє переконання як фахового філолога, книги для дорослих повинні бути «ізольовані», наприклад, у спеціалізованих магазинах з червоними вітринами.

– Ви сказали, що у вас у книгарні нема книжок з ненормативною лексикою. Я гадаю, якщо підійти до полички з укрсучпрозою, то можна знайти не одну таку книжку.

– Більшість книжок, на яких великими літерами написано «Обережно! Ненормативна лексика» насправді або містять сленг, а не обсценну лексику, або містять такий її мінімум, котрий часом складно там віднайти. Це такий піар-хід.

 

фемінізм

 

Розмовляв Олександр Стукало.

 


 

Ростислав Семків. Література у школі: як і навіщо?

 

Відповідаючи на статтю Валентини Кузик у попередньому числі «Смо­лоски­па України», просимо читачів, найперше, підходити до предмету диску­сії – питання про шляхи і доцільність викладання української літератури у школі – виважено і не абстрактно: думаючи про цю проблему, легко впасти в істерику чи то оборонно-національну, чи, навпаки, по-лібертен­ськи засліплену. Маємо, натомість, виходити з таких двох передумов: предмет «українська література», наразі, ніхто зараз не відмінить, а отже, попри деякі розмірковування «навіщо», головним чином, маємо міркувати «як»; по-друге, більш плідно, знову ж таки, мати на оці не абстрактну проблематику, а конкретні практики викладання у національній школі та шляхи їх поліпшення.

 

Але, давайте, за чергою. Є, принаймні, аж три вагомі причини, чому потрібно викладати літера­ту­ру, причому саме національну літературу, окремим предметом.

 

(1) Читання, й це найзагальніше твер­дження стосується поки що літератури взагалі, тренує цілком суверенні структури мислення, на відміну від алге­бри, де все зводиться до оперування не конкретно-чуттєвими (пробачте за зужитий штамп) образами, навіть не місткими символами, а знаками у їх най­більш чистому вигляді, чи, наприклад, візуальні мистецтва на кшталт малярства чи кіно, в котрих якраз навпаки знакова складова пасує у порівнянні з побаченим безпосередньо. Простіше кажучи, коли людина читає, їй постійно доводиться водночас і уявляти, і розкодовувати інформацію. В цьому процес читання є унікальною аналітико-синтетичною операцією, виконуючи яку людський мозок має бути і своєрідним дешифрувальником, і режисером – причому в екстремально лімітованому обсязі часу. Без читання біднішими стануть і наше спілкування, і фантазія. У наш час, коли візуальна інформація (мережа, телебачення, реклама, яскрава обгортка і т.д.) ради­кально домінують, а в шахи, у порівнянні з інтерактивними комп’ютерними іграми, грає мало хто, втратити такий ресурс тренінгу, як вивчення літератури у школі, було б не те що погано – просто катастрофічно. Словом, дикості б побільшало, а варварами бути і навіть здаватися не хочеться.

 

(2) Якщо ми хочемо зберігати і плекати (як парость виноградної лози) національну мову – при­пу­стімо, що ми навіть віримо в страшнючі прогнози занепаду націй і торжество глобалізму, але до україн­ської маємо просто непереборний сентимент – то читання літератури (навіть зарубіжної) повинно відбу­ва­тися саме національною мовою. А цей щирий сентимент є навіть у міністерства освіти, вже не кажучи про пересічного обивателя.

 

Нарешті, (3) читання є настільки тривкою і протяжною в часі традицією, що закрадається думка про його першочергову роль в нашій земній культурі: згадані мережа і реклама таки містять оті «багато букв», а отже, ґрунтуються на літературних прийомах трансляції даних, з метафорами та стилістикою включно. До того ж, знов-таки, було б шкода втрачати мисленнєвий процес, що в’яже нас з великими мужами та жінками минулого від Аристотеля до Лесі Українки, чи кого там ще згадаємо. Людина, котра мало читає (не уточнюю тут поки, що саме читає), завжди мала погану репута­цію недоумка. Тож якщо ми чуйно турбуємося про тіло школярів, нав’язуючи їм нормативи з фізкуль­ту­ри, то варто додати трохи поживи і їхнім мізкам. Одне слово, без літератури (і то в національній оболонці) – ніяк, тож саме питання до­цільності її викладання вважаю доволі непристойним.

 

Відтак, виходимо на головну проблему, про яку, хоч трохи хаотично і, як на мене, надто емоційно мислить авторка згаданої статті: як потрібно викладати оту саму нашу кохану літературу, зокрема україн­ську. Зразу ж скажу, маючи за спиною два роки читання предмету в школі, що її треба і можна викладати цікаво. Учні (та що вже там – навіть вічно зайняті студенти) читатимуть тексти, якщо ними привабити. Звісно не примушувати: найгірший образ, який можемо собі при цьому уявити – завжди пере­ко­нана у своїй правоті, агресивна вчителька-фетишистка, котра потрясає програмою міністерства, ма­ю­чи більше зацікавлення в позашкільних побутових справах, ніж в літературі. Натомість, література мо­же і має зваблювати: до цікавих текстів читачі приходять добровільно.

 

Проблема, знову ж таки, розпадається на два компоненти, пов’язані, відпо­відно, зі стратегією й так­тикою її вирішення. У найзагальнішому сенсі, най­біль­шою перепоною між учнями та україн­ською літературою є недоскона­лість навчальної програми і найбільша, як на мене, її вада – надмірна переоб­тя­женість історико-літературним матеріалом, що є наслідком національно-оборонних ком­плексів попе­ред­ніх епох українського шкільництва. У цьому Валентина Кузик, звісно, має рацію: запропоновані тексти задовгі і їх забагато – учням, особливо в середніх класах, не аж так потрібні згадана авторкою давня література (коштовні, але важкі для розумін­ня проповіді та треноси) чи непідйомні, мало актуальні брили романів ХІХ сторіччя. Особисто я б наполягав, щоб навчання літературі у середніх класах зосе­реджувалося довкола текстів легких та авантюрних – тобто учнів треба не напи­хати інформацією, котра потім виявиться для багатьох зайвою, не нав’язливо виховувати, а зацікавлювати читанням як та­ким. Загребельний, Малик та Трублаїні повин­ні складати основу такої лектури, але аж ніяк не мирно ремигаючі воли Мирного.

 

Втім, стратегічних змін ми можемо прагнути, проте очільники вітчизняної освіти, вочевидь, ще до­в­го думатимуть інакше. Тому залишається тактика. І тут все залежить від вчителя: мусить, якщо зали­ша­ється в ньому хоч дрібка профе­сій­ного азарту, знаходити ключі цікавої подачі, реінтерпретації тради­ці­й­них текстів, можливості виправданого скорочення обсягів нудного читання, акцента­ції більш вдалих творів. Звісно, і тут майже глухий кут: бо скільки з наших вчителів матимуть натхнення так чинити? Сло­вом, масштабної реформи потребує вся система літературної (й не лише літературної) освіти, а доти школа триматиметься на сякому-такому ентузіазмі, хоча насправді – повільно деградуватиме.

 

Оптимізму, звісно, надто мало, проте позитивний підсумок зробити можемо: міркувати з приводу «нащо» і «чи варто» вивчати національну літературу в школі – цілком непродуктивно. Борсання в болоті подібних суперечок лише сповільнює наш рух до справді цікавого шкільного читання. Натомість, спо­со­би покращення викладання – це територія цілком певної боротьби, котра у нас ще попереду. Зрозумі­ло, що вона потребує нових людей і більше зусиль, котрі, майже напевне, таки не будуть марними.

 


 

Петро Вознюк. Кінорефлексії як дзеркало епохи

 

Зв’язок політики й мистецтва – тема банальна, але водночас постійно резонансна. Скільки б не казали про необхідність відокремлення одного від іншого, про те, що дійсно вартісний мистецький твір не повинен бути ідеологічно заангажованим, проте вперта реальність не залишає місця для подібного ідеалізму. Однак, політизація художньої творчості, як і будь-яке інше явище, має як свої негативні, так і позитивні сторони. Зокрема, до числа безумовних позитивів тут слід віднести можливість віднайти у цій «високій» сфері багато цікавого матеріалу для роздумів та теоретичних узагальнень.

 

Саме такі міркування виникають щоразу, як певному мистецькому продуктові вдається збурити не лише вузьке коло хворобливо небайдужих осіб із претензією на «інтелектуаль­ність», а й більш-менш широкий загал. Так трапилось і зараз, коли приводом для чергового шторму в нашому культурному, інформаційному та суспільному просторі став вихід у прокат російської екранізації епічного оповідання Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Якщо авторові цих рядків не зраджує пам’ять, востаннє настільки великий резонанс навколо кінемато­графіч­ного твору спостерігався дев’ять років тому після появи історичного блокбастера «Вогнем і мечем» режисера Єжи Гофмана за однойменним романом Генріка Сенкевича. Це, зрештою, й не дивно, адже стрічка Володимира Бортка замислювалася як свого роду «відповідь» польському кінокласикові, як альтернативна версія нашого героїчного міфу. І реакція як професійних критиків, так і просто свідомих глядачів теж цілком закономірно виявилася багато в чому схожою. Що ж, два факти часто дають підстави простежити певну тенденцію, так само, як у геометрії дві точки дають можливість провести через них пряму. Відтак, не вдаючись до аналізу власне мистецької вартості відповідної кінопродукції (це завдання професійних кінооглядачів та мистецтвознав­ців, із яким вони вже загалом упоралися), варто розглянути деякі найбільш симптоматичні моменти громадської реакції на закордонне бачення української історії й національної душі.

 

Перше, що вражає при огляді критичних відгуків на «Бульбу» – це масово тиражована негативність аргументації. Так, із матеріалу в матеріал гуляють тези про «антиукраїнський» і «шовіністичний» характер фільму. З самим по собі цим твердженням не можна не погодитись: окрім однозначно москвоцентричних для непосвяченого глядацького загалу пафосних фраз про «русскую землю», з екрану жодного разу не лунає народна українська мова. Тобто, поляки тут говорять поль­ською, євреї – мовою ідиш, а от запорозькі козаки є лінгвістично «німими», адже послуговуються сучасною російською, чого в описані часи (а це кінець XVI століття) аж ніяк не могло бути. Але ж іноземні режисери і не повинні знімати проукраїн­ські шедеври. «Тарас Бульба» Бортка – картина проросійська, а не «антиукраїнська». Думати, що весь світ тільки й мріє про те, аби зробити вам якусь капость – відвертий прояв сумно­звісної меншовартості. Й якщо хтось по той бік північно-східного кордону не може вигадати нічого кращого, ніж привласнювати собі чужі героїчні міфи – це його біда, а не наша. До речі, схожі закиди щодо «протиукра­їн­ськості» лунали свого часу й на адресу кіноепопеї Гофмана. Тепер, подивившись «творіння» московського митця, дехто з тогочасних палких критиків «Вогнем і мечем», визнали її ледь не прикладом українського патріотизму.

 

Причому, одним із найпоширеніших звинувачень на адресу як польського, так і російського фільмів було те, що козаків у них зображено такими собі «напівдикунами», «варварами», «пияками» й узагалі мало не людожерами. Певна річ, приємні­ше думати, що наші предки були такими собі вишуканими, куртуазними лицарями «європейського зразка», які всі як один володіли кількома мовами й свято оберігали спадок «тисячолітньої трипільсько-ант­ської цивілізації». Однак, як на мене, своїх пращурів треба шанувати у будь-якому разі, хто б вони не були й ким би їх не було зображено на екрані – першими хлі­боробами у світі чи нещадними паліями, галантними полі­гло­та­ми чи відчайдушними шибайголовами та поціновувачами доброї чарчини. Тим паче, що насправді одне іншому жодним чином не заважає. Взагалі, звикаймо, що будь-яка людина має цінність незалежно від того, що вона їсть, як вона п’є, з ким спить і скільки мов знає. Не кажучи вже про те, що у Всесвіті, на щастя, існує достатньо точок відліку, відносно яких узагалі немає принципової різниці між розумом і глупотою, багатством і бідністю, «цивілізованістю» й «нецивілізованістю», життям і смертю, буттям і небуттям.

 

Ще один характерний момент, який мені довелося зустрі­ти при перегляді кінокритики, – натяки на «неполіткоректні акценти». Ось, приміром, літературний критик Олеся Омельчук зауважує: «забагато разів з екрану лунає слово “жид”», що залишає по собі неприємне враження. …можна було всі ці сцени зняти без цієї, як нас будуть переконувати окремі добродії, історично достовірної лексики» (див.: http://novynar.com.ua/analytics/culture/64572). Ці слова навожу тут, знов-таки, не з бажання вступити у полеміку із критиками стрічки В. Бортка (які, повторюю, багато в чому мають рацію), а як ілюстрацію типової для дискурсу наших демократичних інтелектуалів «пастки надмірної політкоректності», котра насправді лише на руку ворогам громадянського миру. Скажімо, один мій знайомий «ксенофоб» просто в за­хваті від терміну «єврей», етимологічно набагато суперечливішого за згадуваний у цитованому критичному матеріалі і, відповідно, на його думку, образливіший для представників цього народу.

 

А взагалі, гідною відповіддю усім іноземним спробам тенденційної інтерпретації нашого минулого може бути тільки поява касового українського історичного кіно, цікавого не лише для нас із вами, а й принаймні для європейського глядача. Прикро, що на сьогодні нас у цьому випереджає навіть далекий Таїланд. Допоки цього не станеться, муситимемо споживати чужий культурно-інфор­ма­цій­­ний продукт із усіма наслід­ка­ми, що звідси випливають.

 


 

Альбіна Позднякова. Шлюбити мить із іменем

 

Максимчук Оксана.  ЛОВИ: Поезії / Передм. К. Мос­кальця. – К.: Смолоскип, 2008. – 104 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

 

Поезія Оксани Максимчук –          це називання, чи пак добір омовлених образів, любовно допасовуваних до конкретної ситуації. Це свідоме та добре обмірковане одруження слова зі спогадом, емоційним порухом, себто з дією. Це раціональний вибір саме такого способу промовляння, що не порушуватиме цілісності тонкого й прозорого, ніби крильце комахи або пелюсточка, світу. Її тексти збудовані, як тендітний прихисток, призначений убезпечити знайдені авторкою, навіть найбільш непевні, миттєві сенси від потрапляння у пастки до інших слів та від втікання, неначе вода крізь пальці, котрі зруйновують доторком гладінь відображення – оскільки вірш вимагає ловити у каламутній воді кожнісіньке слово й, творячи міст, ретельно вмощувати його рядочком до інших слів, вийнятих із сітей, ніби рибин.

 

З іншого боку, при називанні чутливій поетці слід остерігатись речей, бо нарікання, чи то пошлюблення з певним іменем, вимагає ізусібіч «Під наймення своє підстелити розгублені гу­би». Речі ж бо не мовчать. «Насолода болем від усемовлення речей, – пише у передмові до збірки Костянтин Москалець, – від симфоній, що шумлять у словах «шелества» або «ошаття», змінюється розкошуванням у дедалі промовистішому мовчанні, властивому писаним словам і загубленості.» Це поезія прислухання і споглядання до­вкружніх речей, тиха і виважена, як поступ мисливця, життя якого – то кожноденна маленька смерть як оздоба часу.

 

Лови Оксани Максимчук – це гонитва юності за зрілістю, втілена у прагненні нарешті посерйознішати і вирости, і навпаки, зрілості за юністю, коли, трішечки подорослішавши, ти перестаєш кремпуватися через те, що можеш видатися дитинною. «З віком вікна тьмянішають...» через накопичений до­свід, дорослість. Слова віршів, мовби напівзабуті, напіввід­чутні, навпомац схоплені у піть­мі, проступають наче з-за тіней вельонів, голоси, як затерті написи на листівках, як вигоріле на сонці волосся чи вицвілі фото. Он перед нами дівчинка, котра із шаленою швидкістю то наближається до читача, то віддаляється від нього. Бо ж лови – це така гра... Хапай-но її! Наздожени, допоки пам’ять не стерлася, не показала тобі язика!

 

Лови – це полювання на мить, полювання на гостроту емоцій, на спогади, які прагнеться якомога яскравіше окреслити. Оксана ловить у сильце якусь думку, котрийсь момент, і виписує його, мовби тримаючи у руках тріпотливу пташку. «У чашу часу наливаєш літо», – і нараз бачиться і посудина із вином, і двійко людей, втишені розумінням того, що їм призначено бути вдвох, і тривале та сумовите очікування (Коли ж нарешті? Коли?..), немовби загоєна рана, принишкле і погамоване. Вони ж бо двоє – то Богом забуті емі­гранти в позірно добрих умовах проживання, і віра їхня – то лови спокою, наздоганняння впевненості в «упевнених державах».

 

Оксана в цій збірці – сучасний шукач прогайнованого, «утраченого часу». Жаль за проминулим, пройденим переплітається із передчуванням прийдешнього і протягується істиха, як у вушко голки, у вушко сумніву. Він перешкодить поспіху, він не перешкодить рухові, якщо порветься хоча б одна нитка зі сплетеної косиці. «Тут і тепер» – місце й час для вушка, поза голкою поезії неіснуючі.

 

Образи перекочовують із вірша у вірш, ніби вірші ниточками-зв’язками тримаються за руки. Наприклад, озера, що уособлюють очі чи пак душі людей, перетікають між текстами, як у сполучених посудинах: «Схиляюсь над охайними озерцями/ і зазираю кожному до серця:/ в прозорій тиші образ твій знаходить/ моє уважне око». Помітне в озері-дзеркалі відображення соромливо вкривається піною, як багрянцем, тривожиться прибоєм; водойма то укривається кригою певності, то розтріскується в сум’яттях під час відлиги. Ходимо не навпростець, а довкола озера, циклічно: зима, весна, літо, осінь, – спірально, набуваючи зморшкових фалд, зазираючи в хилитке та мінливе плесо із кожним кроком. Ходимо не навпростець: «Найпряміша з ліній – не найкоротша». Не ступаєм у воду одразу – зиркаємо на досвід, вивчаємо в Іншому кордони і береги. Уявляємо собі міст – найтендітніші, найтонші зв’язки між прірвами (між окремими людьми), павутинки надії на порозуміння у руках Іншого.

 

Найстрімкіші безодні не ті,

    де намуляно оком.

Я на дні всіх речей,

    я розгублене, я заблудилось.

Нашій мові відмовлено

    в розкоші нас візнавати.

Хтось на лови виходить.

    В сачку його мертвий метелик.

 

(«Нічні лови»)

 

Щоразу доводиться виловлювати Іншого заново, наче вперше; шити із коханої людини ляльку; тримати її, як річ. Такі собі лови з метою ухопитися за сачок того, хто полює за тобою, хто бачить річ у тобі («Я на дні всіх речей...») і водночас спроба себе, розгублену, в тому чужому сачку знайти.

 

Крізь вірші Оксани насрізно проходять міфологічні мотиви. У неї часто виринають Орфеї та Евридики: «Я слідом йду. Та ти не озирайся». Або візьмімо поезію під назвою «Троянський синдром». «Знаєш, у серце ввійшов мені кінь», «страхом вагітний», через те, що, можливо, троянський, – як замилува­ність незнайомцем і ляк перед тим, що твоє перше враження виявиться оманою. Тут лови – прагнення збагнути, впіймати суть, перш ніж у своє місто (серце, життя) впустити коня. Прагнення упіймати Іншого поза милістю, зрозуміти його, не зважаючи на любов.

 

Ліричний герой Оксани – то також і ловець снів, котрий тримається міцно за волосся, накручене вночі на палець, як дитя, що обхоплює великий невидимий палець уявлюваного Бога. Мисливець іде дошукуватися сенсів на теренах підсвідомого, прагне якнайдосконаліше пізнати самого себе.

 

«Сни Ясона» – цикл віршів про віддалення і наближення, про сни, які сняться, коли спиш сама. До зіпсованого калейдоскопа прирівнюється далекий коханий, що його не перестаєш любити, чекати й відгадувати у таємничих візерунках. Тут небажання усвідомлювати тугу за батьківщиною; вірність: «Від­мов­ляюсь від чаш, не до краю тобою налитих...»; невпевне­ність: «Шлях мій мощено страхом. Спиною вперед/ я іду, вкута поглядами у прийдешнє», «відкладаєш/ сумніви/ наче ікри». Тут кордони поміж державами перетікають у кордони межи людьми («що є я,/ як/ не дрижання кордонів»). Ліричній героїні подобається споглядати коханого здалеку, з-за кордону, із від­далі, створеної різницею у літах.

 

Отже, Оксанине письмо, її пошлюблення імен, є відповідальне і делікатне. Воно починається із пізнання (осяяння як осягнення, бо ж речі стають видимими у «Режимі денного світла») і при дотику із папером чи то при брамі уст сполучається з етикою. Ці тексти повні поваги до людини, без якої не вибудуються мости ані розуміння, ані відчування. Оксана закликає нас спробувати народити озеро, себто зловити Іншого, котрий тебе споглядає, себто побачити себе збоку. Вона чемно вчиться вести діалог зі світом, переступаючи через асоціаль­ність («Буде проклято дзвін, що своє калатало ковтає.»), через нелюбов до сучасності:

 

Вириваю тонесеньку смужку

зі старої вижовклої газети.

Мить вдивляюся у фрагмент світлини, дієслівні закін­чення -ять та -ти.

Запалюю кінчик. Літери мен­ша­ють, зморщуються. Ці моменти,

коли текстові залишається утекти...

 

Але текст Оксани не білішає на папері і не зникає, бо з неї таки непоганий ловець.

 


 

Олена Павлова. ГогольQUEST

 

Навряд чи можливо згадати усі події,        які стосувалися 200-ліття Гоголя. Незважаючи на перенесеня основної частини фестивалю ГогольFEST на осінь, ця весна позначилася сплеском гоголеманії. До цієї епідемії навіть доєднався Google, помістивши профіль класика до свого логотипу 1 квітня. Втім, пошукова система з такою назвою не могла вчинити інакше. Що вже казати про численні гоголівські читання, вистави і виставки, безліч постів у блогах та афіш з лукавою посмішкою Миколи Васильовича.

 

Ми не будемо вкотре писати про фільм Бортка «Тарас Бульба». Ця стрічка і без того наробила галасу, багато глядачів були роздратовані «зайвим пафосом та імперськими проросійськими акцентами». Але поява цієї стрічки ще раз наголосила на браку українських фільмів за текстами Гоголя. А Микола Васильович стає все більш популярним серед кінорежисерів. До кінця року у Росії планують зняти ще й «Вій: Повернення», в якому скоріш за все не бракуватиме спец­ефектів на зразок тих, якими рясніють голівудські фільми жахів. У самому Голівуді творчий спадок Гоголя давно оцінили і також планують екранізувати «Вій». Тим часом українцям найкомфортніше лише критикувати чуже трактування Гоголя і скаржитись на економічну кризу, брак фінансування та інші подібні обставини.

 

Втім, у нас зі святкуванням ювілею Гоголя теж не все так сумно. Дуже яскравою була виставка Сергія Якутовича «Гоголь народився...» Відкривали її в день ювілею письменника у Парижі, а згодом привезли в Україну. У проекті були зібрані графічні роботи Якутовича, на які він витратив п’ять років. Гоголь давно став джерелом натхнення для художника. Починалося все із звичайних ілюстрацій, а потім він почав працювати над декораціями для фільмів за текстами класика. Костюми, образи, реквізит, замальовки до сцен та розкадрування резонансного фільму Бортка придумав саме Сергій Якутович. Гоголь приваблює митця своєю загадковістю, містичністю, глибиною та неповторною енергетикою. Якутович створив понад 40 його портретів і сотні замальовок на гоголівську тематику. Минулого року художник ілюстрував «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» і проект «Гоголь. Всі повісті». Також він створив декорації, інсталяції та ескізи для художньо-пуб­ліцистичного фільму режисера Рости­слава Плахова-Модестова «Гоголь. Втрачений рай».

 

Серед робіт – неперевершена графіка, металеві та паперові фігури героїв та ескізи до фільму «Тарас Бульба». Металеві силуети гоголівських героїв стояли посеред зали. Коли блукаєш поміж них, здається, що ти сам – частина великого малюнку. Графічні роботи Якутовича завжди вражають витонченістю образів та точністю ліній. Інколи навіть здається, що сам Гоголь уявляв своїх персонажів саме такими, як на малюнках Якутовича.

 

Окрім вшанування Гоголя багато подій були пов’язані з екологією. Адже за короткий час усі відзначали одразу 2 Дні Землі – 21 березня та 22 квітня. Виставки екологічної моди та екологічні перфоменси й інсталяції відбулися в багатьох художніх галереях. Акцію «Годину без світла» учасники гурту «Крихітка Цахес» підтримали акустичним концертом у теплиці Ботанічного саду. Прикро, що багато шанувальників гурту повернулися розчарованими, бо місця вистачило далеко не всім, хто придбав квитки. Без світла обійтися також не вдалося, адже довелося транслювати концерт на великому екрані для тих, кому забракло місця в оранжереї.

 

А от Василь Васильців своїх шанувальників не розчарував. В арт-клубі «44» зірка поп-кітчу презентував свій новий шедевр – альбом «Дуже близько» та збірку лірики з акордами «Я розвертаю тебе». Васильців – епатажний і водночас простий, автор понад 180 пісень, має 13 альбомів і 4 збірки лірики. Запальні рухи зірки Інтернету та відчайдушна геніальність пісень не залишили публіку байдужою. Найефектніше свої композиції Васильців виконав у супроводі рок-гурту «acloneofmyown». Присутній на презентації диску поет Богдан-Олег Горобчук назвав Васильціва «просвітленим», бо він досяг найвищого рівня свободи у творчості. Атмосфера на концерті співця новітніх технологій завдяки масовим веселощам була майже першоквітневою (Концерт пройшов 2 квітня). Чи є сам Васильців розіграшем, залишається таємницею.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.