Головна статті
Смолоскип України № 4 (164), квітень 2009
«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!
Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.
Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії
Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?
Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»
Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського
Валентина Кузик. Література у матриці
Ольга Погинайко, Оександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди
Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган
Анатолій Стегній. Світ української популярної музики
Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича
Василь Махно: «Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт»
Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи
Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця
Всі сторінки

Валентина Кузик. Література у матриці

Про українську літературу в школі заходилися говорити одразу ж, коли відповідне Міністерство задекларувало її як наріжний камінь концепції двана­дцятирічної системи освіти, а головним обов’язком літератури постановило вважати «витворення національної ідеології, без якої неможливо збудувати державу-Україну і виховати свідомого українця» (як написано у «Пояснювальній записці» програми «Українська література, 5–12 кл.»).

Навіть побіжний огляд інноваційної програми свідчить, що вчити протягом 12 років у школі будуть майже того самого, що раніше вивчали за десятиліття. На дванадцятирічок зі сторінок підручників дивитимуться ті ж обличчя, хіба що поки їм бракуватиме рогів та борід, домальованими «старанними» учнями, однак у майбутньому останнє, мабуть, виправлять.

Питати, чому література в школі неці­кава для більшості молодих «гума­ні­стів», котрих остання і покликана плекати, – це все одно, що питати дружину, чому вечеря не на столі. Причин сотні, а вагома одна: знайшлися цікавіші справи.

Школярі теж знаходять цікавіші справи, ніж долати «волів, що ревуть». Масштабними епопеями про життя народу, як правило, зачитуються тільки невиправні заучки-«ботани», та й ті з почуття обов’язку перед гарною оцінкою, але аж ніяк не Батьківщиною.

Так, мабуть, варто усвідомити, що в нашу інформаційну добу молодій людині подолати текст, який за обсягом переви­щує анкетні дані першої-ліпшої соціальної мережі чи щоденниковий запис – це справді зусилля над собою. Якщо пише не пишногруда білявка з паралельного класу, а вусатий дідугань з неактуальним хаєром, та ще й «чеше» про якогось селянина із цілком архаїчними проблемами, то шанси бути почутими у селянина та дідугана прямують до нуля.

Візьміть до уваги, що більшість сучасних чад воліють орати юридичну чи економічну ниву, і їм просто невтямки, яким боком вивчення літератури може допомогти їм у майбутньому збільшити маржу підприємства чи провести вдало судову справу, – і ви отримаєте типовий портрет потенційного реципієнта «ук­раїн­ської літератури» в школі. І, здається, самих лише змін до «наповнення» шкільної програми надто мало.

Велелюддя колишніх школярів (обов’язково у приватних розмовах, бо на широкий загал говорити про це все ще соромно) зізнається, що з програми літератури вони майже нічого не пам’ятають, а ті, хто бодай щось читав, переважно намагалися знайти «цікаве» у домашніх бібліотеках, але аж ніяк не шкільних хрестоматіях. «Канонізовані» імена не полишили словникового запасу вчорашніх учнів, але про що писали майстри пера, пам’ятають хіба що ті ботани, чиє дитинство позначене травмами від читання об’ємних видань із палітурками класично стриманих темних кольорів. Мій маленький племінник знизує плечима на запитання про те, що вони вивчають з літератури у школі. Хлопчик на канікулах, а тому геть не згадає, що читав востаннє.

Що робити, аби такий, як він, пам’ятав? Григорій Грабович, приміром, вважає, що краще уже нічого не робити і пропонує не вивчати літературу раніше, як в університеті, справедливо називаючи сучасні програми та методологічні розробки «сурогатом патріотизму» та «пародією на літературознавство». Сер­гій Жадан також не бачить потреби у ви­творенні чіткого переліку must read – авторів, а себе у шкільних програмах літератури споглядає у страшних снах.

Міністерські чиновники, звісно, у таких радикальних заявах вбачають замах на національну освіченість, духовність та інші багатозначні і малозначущі терміни. Адже визнати, що для більшості школярів користь від «вивчення» Тараса Григоровича в школі в такий спосіб, в який це відбувається наразі, хіба та, що у дорослому житті вони безпомилково впізнаватимуть класика на 100-гривневій купюрі, – це фактично визнати власну поразку і те, що середня освіта навіть зараз є зрадянщеною, а література як шкільна дисципліна викладається здебільшого у колоніальному ключі, якщо не враховувати поодиноких винятків, які трапляються не через нововведення чиновників, а тому, що в школі працюють, на щастя, різні вчителі, зокрема, й небайдужі до ситуації і до ставлення своїх учнів до предмету. Проте, видається, що цій дії аналогічне інше: перманентне вкарбовування у свідомості молодих українців біографічних відомостей та деталей поетичної творчості національної святині. Постаті не тільки Тараса Григоровича (активно звертаємося саме до його імені не зі спекулятивною метою, а тому, що саме він є чільною постаттю канону українською літератури, визнаним генієм, – і водночас розуміння його значення для нас настає аж ніяк не завдяки опануванню шкільної програми, а вже згодом, коли забуваєш усе те, що намагалися впихнути пострадянські педагоги у твою голову і приходиш до Шевченка сам і сам його осмислюєш), а й більшості майстрів слова, ідеалізовано до краю. А тепер поміркуймо: чи зростає любов дитини до манної каші, коли матір детально розповідає про корисність білуватої глевкої маси в тарілці? Єдине, що може привабити дитя в літературі – те саме, що і в каші, хоч як десакралізуюче це порівняння не звучало, – у смаку. Читати нудну книгу чи хвалебну критику – все одно, що їсти розхвалену мамою манку, котра вочевидь їй не вдалася. І до рота не лізе, і в тарілку не наплюєш, – мати ж бо готувала. Тільки винятково сміливі вчителі наважуються згадати про цікаві деталі біографії Тараса Григоровича, аби розбудити учня, котрий подрімує на уроці, або ж повішати у класній кімнаті той його портрет, який лукаво посміхається, а не закам’яніло насуплено а-ля «совість нації» дивиться в клас (саме такий портрет висів у моїй класній кімнаті)

 Нова ідеологія тим часом користується старими методами: тільки замість Леніна над дошкою у кожному класі вішають Шевченків портрет у рушничку і зубрять чи не усю його творчість протягом ледь не півроку. В підсумку ж отримуємо протилежне: «обізнаність» із творчістю одного з кращих українських поетів пересічного випускника, як правило, обме­жена рядками «Мені тринадцятий минало» або ж «Як умру, то поховайте».

Література як інструмент ідеології приречена на небуття, адже інструментом бути не може. Можливо, школярі значно із більшим ентузіазмом сприймають уроки зарубіжної, бо на них не змушують у кожному творі «шукати ідею» та «відображення гноблення», як радили методичні рекомендації за часів шкільних років авторки?

Адже справа не лише і не стільки у переліку творів, що їх пропонує «система», а й у тому, які візії спонукатимуть в учнів їхні наставники.

Так чи інакше, а нова програма є, як і нова система освіти у середній школі, проте замість інноваційного продукту маємо хіба переписану стару програму літератури, «модерності» котрій не додають навіть поодинокі представники «сучукрліту», обрані так само за критеріями незбагненної міністерської «доцільності». Приміром, на яких підставах у межах «сучасної прози» вивчають творчість «авторки багатьох книг» Галини Пагутяк, обминаючи чи не найзнанішого в Україні та за межами прозаїка та поета Юрія Андруховича, – дуже складно зрозуміти. Здається, усе, що потрібно зробити нинішнім програмоукладачам, учителям та самим школярам – це «розслабитися та спробувати отримати задоволення» від літератури. Адже, здається, саме ця її функція чи не найважливіша, з усією повагою до «націєтворчого», «дидактичного» та «виховального» призначення мистецтва слова. Подолавши умовності, стереотипи «канонічності», – обрати до когорти «програмних» тих літераторів, котрих у певному віці дійсно було би цікаво читати (маю сумнів, що у вчорашніх студентів викликає захоплення вивчення давньої літератури, котру, можливо, варто було би надавати тільки оглядово). Ну і, звісно, можливість бодай обмеженого вибору з переліку кіль­кох «обов’язкових» метрів або творів могла би додати ентузіазму таким неза­хоп­ле­ним укрлітом учнів. Чим, до речі, цілком можна і варто долати стереотип меншовартісності всього українського порівняно із зарубіжним, котрий і досі побутує у шкільних та позашкільних стінах.

Від редакції: Стаття «Література у матриці» цікава своїм підходом до вивчення літератури у початкових класах. Виринає питання: чи такий підхід авторки стосується лише вивчення української літератури, чи також до світової, а чи такий самий підхід не повинен стосуватися також вивчення й інших гуманітарних наук, скажімо, історії і географії? Було б бажано вивчити авторці, як навчають літератури у початкових класах у західноєвропейських державах, США і Канаді, у державах з багатосотрічним існуванням незалежних держав з відповідною освітньою і навчальною традицією. Чи не доцільніше було б педагогам і спеціалістам застановитися над усучасненням вивчення літератури, зробити цей курс більш корисним і сприйнятливим для учнів?

Редакція радо надасть сторінки видання педагогам і зацікавленим особам для ви­словлення своїх думок і пропозицій у цій важливій справі.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.