Головна статті
Смолоскип України № 4 (164), квітень 2009
«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!
Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.
Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії
Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?
Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»
Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського
Валентина Кузик. Література у матриці
Ольга Погинайко, Оександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди
Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган
Анатолій Стегній. Світ української популярної музики
Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича
Василь Махно: «Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт»
Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи
Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця
Всі сторінки

Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?

Постійно присутня в інформаційному просторі тема поділу україн­ських суспільства і держави цьогорічного березня отримала черговий, проте досить несподіваний імпульс з-за кордону. Представник політичного істеблішменту сусідньої Румунії, екс-керівник тамтешньої розвідки Іоанн Талпеш «спрогнозував» приєднання до оборонної інфра­структури НАТО України... «з центром у Львові». Дехто небезпідставно почув у цих словах натяк на можливість оформлення різноспрямованих за зовнішньою орієнтацією частин нашої країни в окремі державні утворення.

Загалом, автора «гіпотези» можна зрозуміти. Після вдалої делімітації морських кордонів та нещодавнього викриття у Бухаресті «української руки Москви» важливо було продовжити діалог із північно-східним сусідом (яким для «країни Дракули» є ми) з позиції якщо й не сили, то, так би мовити, погано приховуваної зверхності. Й хоча обізнані експерти схильні були вбачати у цій заяві швидше елементи політичного піару румунського «силовика», аніж реальні стратегічні натяки, сам факт оприлюднення подібних думок не варто недооцінювати. Адже якщо далеко не остання людина більш ніж середньої за всіма показниками сусідньої держави дозволяє собі публічно «піаритися» на темі нашого геополітичного майбутнього (а, можливо, й територіальної цілісності), це вже, погодьтеся, багато про що свідчить.

Тож, аби позбавити чинних і колишніх закордонних розвідників зайвого розумового навантаження, спробуємо окреслити, куди та чого прагне і на які складові потенційно «ділиться» наше суспільство. Дотепер чи не найпопулярнішим є його поділ за територіально-ціннісним принципом, навіяний підсумками остан­ніх виборчих кампаній, а ще більшою мірою – дослідженнями заангажованих (зокрема, знов-таки закордонних) політ­технологів. Ну хто не пам’ятає хрестоматійних уже зображень розрізаної навпіл політичним вибором України? Причому деякі особливо «спритні» аналітики примудрювалися у межах «помаранчевої» її частини виокремлювати ще й «бандерів­ську» та «петлюрівську» складові, а в межах «біло-синьої» – «махновську» та «радянську».

Однак насправді цим лукавим «ділителям» добре відомо, що прихильники різних партій, лідерів і навіть зовнішньополітичних орієнтацій у нас майже ніде не зосереджені достатньо компактно. Тобто, приміром, на Сході та Півдні живе багато проєвропейськи налаштованих громадян, тоді як у Центрі, на Півночі і навіть на Заході – таких, що схвально ставляться до іншого вектора інтеграції. Відтак, уявімо собі на хвилину, що чиїсь божевільні плани втілилися: що тоді робити із «єврофілами» в умовно «біло-синій» зоні і, відповідно, із їхніми опонентами в не менш умовно «помаранчевій»? Перевиховувати? Чи, може, влаштувати «обмін населенням» у кращих традиціях тоталітарних режимів? Певна річ, ніхто не стверджує, що цю проблему хтось намагався б розв’язати саме у такий спосіб. Але у тому, що вона за відповідного розвитку подій постане, сумніватися не доводиться.

Навіть омріяна окремими політичними екзотами сепарація трьох нинішніх галицьких областей (чого, між іншим, цілком вистачило б Заходові аби контролювати Москву, позаяк більшість основних енергетичних комунікацій проходить їхньою територією) не дозволила б створити дійсно однорідної у ціннісному відношенні міні-держави. Принаймні, тоді довелося б щось «вирішувати» із північною частиною Тернопілля, яка перед 1917 роком входила до складу Росій­ської імперії – з відповідними цивілізацій­ними «наслідками» (від переважання впливу Московського патріархату серед віруючих до так промовисто унаочненої останніми перевиборами облради електоральної специфіки). Та ще й у «тилу» в потенційної «Галицької республіки» опинилося б строкате Закарпаття. Отже, зі спробами територіального розмежування у нас суцільні «негаразди».

Ще одним критерієм поділу нашого суспільного цілого, особливо наполегливо пропагованим так званими «лівими» політичними силами, можна вважати критерій соціальний або ж соціально-класовий. Але яким чином виглядатиме класова структура тієї аморфної спільноти, що її являє собою сьогоднішня Україна? Якщо послуговуватися класичним марксистським принципом володіння засобами виробництва, то зараз узагалі виходить якийсь абсурд. Адже ким є, примі­ром, безробітний водій, що перетворив своє власне авто на легальне або ж нелегальне таксі? Або власник помешкання, що орендується кимось під офіс?

Інша справа – загальне розмежування по лініях «багаті – бідні» та «влада – народ». Тут справа дійсно серйозна, адже взаємне відчуження цих категорій у нас уже стало прямою загрозою національній безпеці й сягнуло тієї критичної позначки, за якою – тотальна дезінтеграція суспільства й, відповідно, розпад держави. Подивитися хоча б на найнаочніші соціальні контрасти й послухати расистські за своєю суттю слова столичного мера про «непотрібність» усіх, хто не є принаймні гривневим мільйонером – і складеться повне враження наявності двох світів у межах єдиних поки що державних кордонів.

Утім, справжній вододіл пролягає ще глибше. Там, де умовності матеріального світу межують із духовним єством кожної конкретної людини. Україна, як і будь-яка інша спільнота, поділяється на осіб, безнадійно уражених егоїзмом, конформізмом та цинізмом, і тих, хто ще зберігає таку без перебільшення визначальну людську рису, як совість. Належність до однієї із двох названих груп не є зада­ною наперед ані місцем проживання, ані майновим становищем чи доступом до влади, ані віковими чи іншими біологічними характеристиками. Носіїв обох цих типів духовної сутності можна зустрі­ти і в західних, і у східних регіонах, і серед незаможних, і серед більш ніж забезпечених, і серед молоді, і серед людей старшого віку, і в середовищі простих громадян, і на щаблях владної піраміди.

Зрозуміло, що жоден із цих двох типів не покликаний до творення власної «держави в державі». За «правилами гри» одного з них так чи інакше мусять жити представники іншого. Зараз нас усіх змушують жити за статутом негідників. Але, сподіваємось, недалеко вже час повернення людяності. Саме та частина громадськості, що ще не омертвіла духовно, має підтримати або ж висунути зі своїх лав політиків, які зуміють зшити наново розірвану у багатьох місцях тканину нашого суспільного організму. Полі­тиків, здатних нарешті покласти край штучному роздмухуванню об’єктивно наявних між різними його складниками розбіжностей. Політиків, спроможних перетворити потенціал взаємовідчуження різних соціальних груп українського суспільства на потенціал розвитку (встановивши при цьому чіткі його імперативи) й адекватної вимогам часу зовнішньої експансії.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.