Головна статті
Смолоскип України № 4 (164), квітень 2009
«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!
Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.
Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії
Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?
Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»
Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського
Валентина Кузик. Література у матриці
Ольга Погинайко, Оександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди
Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган
Анатолій Стегній. Світ української популярної музики
Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича
Василь Махно: «Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт»
Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи
Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця
Всі сторінки

 

Василь Махно: «Нью-Йорк – світ,  але все ж не Всесвіт»

Василя Махна представляти немає потреби: він знаний як поет, есеїст, літературний критик і вчений. Зараз він мешкає в Нью-Йорку, тому наша розмова про нове поетичне світобачення, успіх за кордоном, кризу української драматургії та молоде покоління в літературі відбулася так, як і багато що в наші часи, – віртуально.

– Василю, чи змінилося в тебе поетичне світобачення після переїзду до Нью-Йорка: теми, метафори, список улюблених письменників?

– Це цікаве питання, і я не­одноразово на подібні уже відповідав, однак тепер хотів би дещо розширити тему. Так склалося, що переїзд до США збігся із внутрішнім бажанням дещо змінити у своїй поетичній творчості (формально і тематично). Я вважаю, що кожен поет, якщо він серйозно ставиться до свого ремесла, обдумуючи свою творчість, – бунтує супроти себе, щоби увиразнити або упорядкувати структуру своєї мови, поетичної форми etc. Звичайно, що творчість взагалі, а поетична зокрема, – це поєднання раціональних та ірра­ціональних елементів у різних комбінаціях. Отож, починаючи формувати свою книжку «Плавник риби», я відчув певну в’язкість мови та опір форми. На той час я мав доволі широке уявлення про сучасну европейську літературу завдяки, передусім, можливості протягом року жити у Кракові.

У середині 90-тих польські книжкові крамниці рясніли виданнями сучасної польської та іноземної літератури, котрих в Україні просто не було.

Переїзд до США безпосередньо вплинув на зміну моїх віршів.

Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе. В якийсь момент, особливо, мабуть, це помітно у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші.

Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо, по-перше, гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості, стала дещо інакшою. Пам’ятаю, як на нью-йорк­ській презентації моєї, перекладеної Богданом Задурою на польську мову, збірки її ведуча Анна Фрайліх відзначила сві­жість моїх нью-йоркських візій, додавши, що вони цінні тим, що це погляд неофіта. Свіжака. По-друге: усе-таки Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт.

Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстракції і влилося більше конкретики, живого матеріялу. Хоча, зрештою, збоку видніше.

– Який з українських авторів приємно вразив тебе останнім часом?

– Я не так ретельно стежу за українською літературою, хоча не можу сказати, що цілком байдужий до того, що там відбувається. У Нью-Йорку українські книжки необхідно замовляти через фірми-посередники. Звичайно, в пригоді стає інтернет, а також особисті контакти.

Я з цікавістю читав новий роман Аскольда Мельничука, есеїстику Андруховича, книжку про Лесю Українку Оксани Забужко, поезію Наталки Білоцерківець, Мар’яни Савки та Івана Андрусяка, нові вірші (ще не друковані) Бориса Щавурського. Когось одного виділити важко...

– Сьогодні в Україні відчутно потужнішим став молодіжний літературний рух…

– Це просто чудесно, що це у нас є. Знаєш, єдине, в чому я заздрю вашому поколінню, це вашому відчуттю свободи.

– Ти часто брав участь у всіляких літературних гепе­нін­ґах у різних країнах, багато перекладаєш? На фоні літератури інших країн – як виглядає література україн­ська?

– У кожній літературі є кілька десятків імен, котрі і складають її потенціал для світу. Українська література такий потенціал має, тому з цим більш-менш усе гаразд. Інша річ – внутрішня ситуація. Інколи мені видається, що дрімуче неонародництво в парі із пострадянською моделлю літератури, як не парадоксально, ще живучі.

– А як трапилося з Індією?

– Несподівано малаямський поет та прозаїк Тахом Раджеван зі штату Керала надіслав запрошення на Фестиваль, і я подумав: побувати в Індії на літературних читаннях – така нагода випадає нечасто, тому радо прийняв це запрошення – і поїхав. Такої екзотики і такого поєднання минулого із сучасним я ще не бачив у жодній країні. Індію я пізнавав через запахи і також через роман Арундаті Рой, котра походить з цього штату; уже у Нью-Йорку, ще раз перечитуючи її «Бога в дрібницях», я порівнював її візії зі
своїми. В чомусь вони збігалися, а десь не перетиналися. Ця поїздка дала можливість трохи інакше поглянути на світ. Почалися індійські вірші та есе.

– Яка твоя найбожевільніша літературна мрія?

– Заробити на поезії мільйон доларів.

 – Ти написав дві драми, що спонукало?

– Це, мабуть, вийшло із цікавості. А також з усвідомлення тупикового періоду в сучасній українській драматургії. Я знову ж таки не можу похвалитися, що читаю і знаю усю драматургійну продукцію чи усі театральні постановки в Україні, але те, що це найбільш голімий жанр в нашій літературі – це точно.

Перша річ – це драма-оперета про життя українців у Нью-Йорку, у бруклінській дільниці Coney Island. Ну яке це життя? Це історія опущених алкоголіків Вані та Колі, з якими вештається мексиканець Педро, – це одна лінія сюжету – горизонтальна; а інша – вертикальна: збори двох хвиль української еміґрації – повоєнної і пострадянської. Трагікомедія. До речі, спершу опублікована у перекладі Богдана Задури у польському журналі «Krasno­gruda», потім було записано моє читання цього тексту на DVD, а тоді аж його опублікували у «Кур’єрі Кривбасу».

Друга драма – з «ніжною» назвою «Bitch/Beach Generation», назву котрої я перекладаю як СучоПляжне Покоління, значно складніша за структурою, в якій поєднано античний, шекспірів­ський та абсурдистський топоси, приправлені ще й недавньою радянською минувшиною. Ця п’єса була надрукована в Київській Русі з прекрасними ілюстраціями та гарним ди­зайном.

– А як з постановками?

– Із цим сутужніше. Хоча якісь перпективи існуюють – і це гріє душу. «Coney Island» читає київ­ський Молодий театр. А «Bitch/Beach Generation» виявив бажання прочитати тернопіль­ський театр.

– Чи є ностальгія за Україною, чи хочеш повернутися?

– Я міг би відповісти сакраментальною фразою, що Україна там, де я.

Ні від чого не зарікаюся, але поки що мені цікаво у Штатах.

Розпитував Андрій ЛЮБКА

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.