Головна статті
Смолоскип України № 4 (164), квітень 2009
«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!
Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.
Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії
Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?
Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»
Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського
Валентина Кузик. Література у матриці
Ольга Погинайко, Оександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди
Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган
Анатолій Стегній. Світ української популярної музики
Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича
Василь Махно: «Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт»
Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи
Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця
Всі сторінки

«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!

Ювілейний Х Всеукраїнський рейтинг «Книжка року», проведенням якого традиційно опікується Центр рейтингових дослі­джень «Еліт-Профі» (Костянтин Родик, Галина Родіна), підбив видав­ничі під­сум­ки минулого року: 6 березня в актовій залі Національного педагогічного університету ім. М. Дра­го­ма­нова було оголошено назви книг-переможців у 7 номінаціях рейтингу.

У номінації «Красне письменство» (підномінація «Біографія. Мемуари») найкращим було визнано двотомне видання спогадів Григорія Костюка «Зустрічі та прощання», презентоване «Смолоскипом» у червні минулого року в Києві, а також на вересневому Все­українському форумі книговидавців у Львові.

Серед інших книг, котрі увійшли до двадцятки найкращих, фундаментальні й потрібні читачеві видан­ня «Великий голод в Україні 1932-1933 років. Свідчення очевидців для Комісії Конґресу у США», Сер­гій Кримський «Під сигнатурою Софії» (обидві – Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»), Едвард Саїд «Культура й імперіалізм» («Критика»), Богдан Черкес «Національна ідентич­ність в архі­тек­ту­рі міста» («Львівська політехніка»), Тетяна Кара-Васильєва «Історія україн­ської вишивки» («Мистец­тво»), «Україна та українці. Київ­щина Лівобережна» («Оранта»), Юрій Шаповал «Держава» («Балтія-Друк»), «Національний атлас України» («Картографія»), «100 казок. 2-й том» А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) та інші не менш цікаві книги.

Приз за найкращу книжкову серію отримало львівське видавництво «Піраміда» (серія «Приватна колекція»), титул «Книжковий імідж року» присвоєно київському видавництву «Факт», а Гран-Прі рейтингу дісталося Видавничому дому «Києво-Могилянська Академія» за книгу Юрія Шевельова «Вибрані праці. У 2 кни­гах».

 


Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.

1 березня – вручення нагород все­україн­ського рейтингу «Книжка року»: видавництво «Смолоскип» отримало
нагороду в номінації «Краща книжка: Спогади» за двотомник спогадів Григорія Костюка.

5 березня – Кіноклуб: фільм Майка Лі «Оголені» (1993).

12 березня – Кіноклуб: фільм Орсона Уеллса «Процес» (за однойменним романом Франца Кафки) (1962)

13–14 березня – відбірковий тур конкурсу читаної поезії «Молоде вино»
(м. Харків).

19 березня – Кіноклуб: фільм Хуліо Медема «Земля» (1996).

21 березня – День поезії: засідання клубу творчої молоді Романа Скиби.

24 березня – круглий стіл «Україн­ська полі­тика на перетині ідеологій» (м. Полтава).

26 березня – Кіноклуб: фільм Марка Левіна «Слем» (1998).

27 березня – відбірковий тур конкурсу читаної поезії «Молоде вино»
(м. Дніпропетровськ).

 



Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії

У межах цьогорічного від­біркового туру ХVІІ всеукраїн­ського фестивалю читаної поезії «Молоде вино» причетні до цього явища завітали до Харкова.

Васне, той, хто починає серйозно перейматись виноробством, знає: дегустації бувають професійними і не дуже. Точніше, все залежить – екскурсія це чи робочі моменти.

От, приміром, спускаючись у винні підвали, екскурсант очікує на нові смакові букети й легку ейфорію. Фахівець – визначає якість.

У цьому розумінні поетична «ви­нарня» Харкова – місце і час поціновування врожаю, – що­річне.

Відтак, завжди цікаво: що ж то подарувало нам східне сонце цього сезону. А отже – звіт про чергову дегустацію.

Місце: Харків, арт-кафе «Агата». Дата: п’ятниця, 13 (березня). Час: 16.00-21.00. Дійові особи: Ростислав Мельників, Роман Трифонов, Марина Брацило (журі). Сашко Ушкалов, Ігор Зарудко (так, не помилилися, один з наших минулорічних лауреатів) – ведучі, тобто приборкувачі хаосу. Іван Коломієць – людина-таймер, голос часу, відпущеного на читання, – для кожного (на додачу – той, хто всіх реєстрував). Тетяна Кальченко, Олена Руда, Дарія Байр, Катерина Луговська, Дзвенислава Нета, Юлія Чорненька, Настя Велес, Ірина Тозік, Катерина Каруник, Галина Бабак, Оля Лукавенко, Сергій Хричов, Олена Шпілев­ська, Юлія Купіна, Марія Сорокіна (конкурсанти, у порядку реєстрації).

Далі – звично для Харкова: сумбурно, експресивно, талановито. Гойдання від розміреної ритміки до ніби-то репу.

Далі – звично для журі: обрати най­кращих (спробували би ви – з-поміж них!).

І – врешті – фінал вечора: троє. Вони будуть на фіналі у Києві: Олена Руда, Сергій Хричов, Дарія Байр. Хто матиме змогу їх почути – не пошкодує. Традиційно на одного чекає Семінар творчої молоді. Але поки що – не про це.

Поки що – про неї, першу столицю. Вона традиційно потішила капризами погоди. Відтак, прогулянка містом стала сумбурною. А от традиційні вже для фестивалю та «Смолоскипа» гос­тини в затишному будинку мистецької родини Мосів-Мельникових – звично домашніми, творчими і сповненими спільних перспектив. (Знову ж-таки: будете на фіналі – дізнаєтеся, яких саме.)

Допоки ж – ми вкотре почули, Місто, від кого – і до кого твій клич. І нам (заздріть, класи­ки!) подобається твоє обличчя. Молоде – як завжди. Хміль­не, мов невстояне вино – традицій­но. Класично і строго вибудуване. Оздоблене мерехтінням – сьогодення. Чекай на нас, Харкове, як і ми чекатимемо – на твої вина нових врожаїв.

Послухати українську поезію в Харкові зібралося близько 70 осіб

Журі відбіркового туру: Р. Мельників, Р. Трифонов, М. Брацило

Ведучі дійства Сашко Ушкалов та Ігор Зарудко

Учасники відбіркового туру

 

 


Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?

Постійно присутня в інформаційному просторі тема поділу україн­ських суспільства і держави цьогорічного березня отримала черговий, проте досить несподіваний імпульс з-за кордону. Представник політичного істеблішменту сусідньої Румунії, екс-керівник тамтешньої розвідки Іоанн Талпеш «спрогнозував» приєднання до оборонної інфра­структури НАТО України... «з центром у Львові». Дехто небезпідставно почув у цих словах натяк на можливість оформлення різноспрямованих за зовнішньою орієнтацією частин нашої країни в окремі державні утворення.

Загалом, автора «гіпотези» можна зрозуміти. Після вдалої делімітації морських кордонів та нещодавнього викриття у Бухаресті «української руки Москви» важливо було продовжити діалог із північно-східним сусідом (яким для «країни Дракули» є ми) з позиції якщо й не сили, то, так би мовити, погано приховуваної зверхності. Й хоча обізнані експерти схильні були вбачати у цій заяві швидше елементи політичного піару румунського «силовика», аніж реальні стратегічні натяки, сам факт оприлюднення подібних думок не варто недооцінювати. Адже якщо далеко не остання людина більш ніж середньої за всіма показниками сусідньої держави дозволяє собі публічно «піаритися» на темі нашого геополітичного майбутнього (а, можливо, й територіальної цілісності), це вже, погодьтеся, багато про що свідчить.

Тож, аби позбавити чинних і колишніх закордонних розвідників зайвого розумового навантаження, спробуємо окреслити, куди та чого прагне і на які складові потенційно «ділиться» наше суспільство. Дотепер чи не найпопулярнішим є його поділ за територіально-ціннісним принципом, навіяний підсумками остан­ніх виборчих кампаній, а ще більшою мірою – дослідженнями заангажованих (зокрема, знов-таки закордонних) політ­технологів. Ну хто не пам’ятає хрестоматійних уже зображень розрізаної навпіл політичним вибором України? Причому деякі особливо «спритні» аналітики примудрювалися у межах «помаранчевої» її частини виокремлювати ще й «бандерів­ську» та «петлюрівську» складові, а в межах «біло-синьої» – «махновську» та «радянську».

Однак насправді цим лукавим «ділителям» добре відомо, що прихильники різних партій, лідерів і навіть зовнішньополітичних орієнтацій у нас майже ніде не зосереджені достатньо компактно. Тобто, приміром, на Сході та Півдні живе багато проєвропейськи налаштованих громадян, тоді як у Центрі, на Півночі і навіть на Заході – таких, що схвально ставляться до іншого вектора інтеграції. Відтак, уявімо собі на хвилину, що чиїсь божевільні плани втілилися: що тоді робити із «єврофілами» в умовно «біло-синій» зоні і, відповідно, із їхніми опонентами в не менш умовно «помаранчевій»? Перевиховувати? Чи, може, влаштувати «обмін населенням» у кращих традиціях тоталітарних режимів? Певна річ, ніхто не стверджує, що цю проблему хтось намагався б розв’язати саме у такий спосіб. Але у тому, що вона за відповідного розвитку подій постане, сумніватися не доводиться.

Навіть омріяна окремими політичними екзотами сепарація трьох нинішніх галицьких областей (чого, між іншим, цілком вистачило б Заходові аби контролювати Москву, позаяк більшість основних енергетичних комунікацій проходить їхньою територією) не дозволила б створити дійсно однорідної у ціннісному відношенні міні-держави. Принаймні, тоді довелося б щось «вирішувати» із північною частиною Тернопілля, яка перед 1917 роком входила до складу Росій­ської імперії – з відповідними цивілізацій­ними «наслідками» (від переважання впливу Московського патріархату серед віруючих до так промовисто унаочненої останніми перевиборами облради електоральної специфіки). Та ще й у «тилу» в потенційної «Галицької республіки» опинилося б строкате Закарпаття. Отже, зі спробами територіального розмежування у нас суцільні «негаразди».

Ще одним критерієм поділу нашого суспільного цілого, особливо наполегливо пропагованим так званими «лівими» політичними силами, можна вважати критерій соціальний або ж соціально-класовий. Але яким чином виглядатиме класова структура тієї аморфної спільноти, що її являє собою сьогоднішня Україна? Якщо послуговуватися класичним марксистським принципом володіння засобами виробництва, то зараз узагалі виходить якийсь абсурд. Адже ким є, примі­ром, безробітний водій, що перетворив своє власне авто на легальне або ж нелегальне таксі? Або власник помешкання, що орендується кимось під офіс?

Інша справа – загальне розмежування по лініях «багаті – бідні» та «влада – народ». Тут справа дійсно серйозна, адже взаємне відчуження цих категорій у нас уже стало прямою загрозою національній безпеці й сягнуло тієї критичної позначки, за якою – тотальна дезінтеграція суспільства й, відповідно, розпад держави. Подивитися хоча б на найнаочніші соціальні контрасти й послухати расистські за своєю суттю слова столичного мера про «непотрібність» усіх, хто не є принаймні гривневим мільйонером – і складеться повне враження наявності двох світів у межах єдиних поки що державних кордонів.

Утім, справжній вододіл пролягає ще глибше. Там, де умовності матеріального світу межують із духовним єством кожної конкретної людини. Україна, як і будь-яка інша спільнота, поділяється на осіб, безнадійно уражених егоїзмом, конформізмом та цинізмом, і тих, хто ще зберігає таку без перебільшення визначальну людську рису, як совість. Належність до однієї із двох названих груп не є зада­ною наперед ані місцем проживання, ані майновим становищем чи доступом до влади, ані віковими чи іншими біологічними характеристиками. Носіїв обох цих типів духовної сутності можна зустрі­ти і в західних, і у східних регіонах, і серед незаможних, і серед більш ніж забезпечених, і серед молоді, і серед людей старшого віку, і в середовищі простих громадян, і на щаблях владної піраміди.

Зрозуміло, що жоден із цих двох типів не покликаний до творення власної «держави в державі». За «правилами гри» одного з них так чи інакше мусять жити представники іншого. Зараз нас усіх змушують жити за статутом негідників. Але, сподіваємось, недалеко вже час повернення людяності. Саме та частина громадськості, що ще не омертвіла духовно, має підтримати або ж висунути зі своїх лав політиків, які зуміють зшити наново розірвану у багатьох місцях тканину нашого суспільного організму. Полі­тиків, здатних нарешті покласти край штучному роздмухуванню об’єктивно наявних між різними його складниками розбіжностей. Політиків, спроможних перетворити потенціал взаємовідчуження різних соціальних груп українського суспільства на потенціал розвитку (встановивши при цьому чіткі його імперативи) й адекватної вимогам часу зовнішньої експансії.

 


 

Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»

Економічна депресія, що наприкінці минулого року охопила увесь світ, наразі є, поза сумнівом, найрезонанснішою темою обговорення. Висуваються різноманітні концепції, що пояснюють кризу та пропонують варіанти її подолання. Проте, нині досить важко від­найти у всьому цьому потоці аналітичних досліджень та пропозицій ті, що намагалися б пояснити ситуацію на основі врахування сучасних тенденцій суспільного розвитку.

Загалом, можна завважити два основні підходи до аналізу передумов і наслідків світової фінансової кризи, які умовно назвемо «есхатологічним» та «аналогічним». Якщо у межах першого нинішня криза розглядається ледь не як ознака кінця світу, то прибічники другого намагаються звести все до цикліч­ності світового капіталістичного господарства та запропонувати концепцію подолання кризи на основі аналогій із великою кризою початку 30-х років ХХ століття.

Утім, цілком очевидно, що, з одного боку, у нинішній кризі немає нічого надзвичайного та непояснюваного, а з іншого – вона має небагато спільного із т. зв. «Великою депресією». Кризу економіки 1930-х років було спричинено монополізацією та перевиробництвом. Нинішню – лихваризацією та «пере­споживанням» (зокрема, масо­вим життям у борг). Саме т. зв. «суспільство споживання» і породило ті кризові явища,
що із ними ми маємо справу зараз.

Тут необхідне невелике пояснення. Бурхливе зростання економіки протягом ХХ століття дозволило розвиненим країнам досягти небаченого раніше рівня виробництва та асортименту найрізноманітніших товарів, які регулярно вкидалися на ринок. Ці товари треба було якимось чином продавати, що зумовило революційні зміни у сфері маркетингу. Зокрема, на перший план почала виходити реклама, брендовість товару, зрештою, його «престижність». Щороку нова колекція, лінія, модельний ряд тощо – усе для того, аби продати товар кінцевому покупцеві. Однак, якщо виробництво зростало невпинно, то, на відміну від них, доходи громадян елементарно «не встигали» за усім цим різноманіттям.

І тут на допомогу прийшла банківська система із т. зв. «споживчими кредитами», що видавалися громадянам під покупку конкретних товарів, а реально – під заставу майна. Тим самим, усі начебто були задоволені. Виробники мали змогу нарощувати продаж товарів, люди – придбати такий бажаний продукт, а банки – стабільне джерело високих доходів.

Однак, поступово усе це перетворилося на перевиробницт­во, споживацьке божевілля та банківське лихварство. Фактично, для значної кількості банків саме споживче кредитування стало основним джерелом доходів. Якщо вкладання грошей у виробництво несе у собі значний рівень загроз (немає жодних гарантій, що бізнес-проект буде вдалим), то споживчий кредит досить нескладно від­шкодувати шляхом відсуджування майна.

Проте за своїм змістом споживчий кредит сучасності – це аналог середньовічного лихварства. Адже у такому випадку кошти спрямовуються у споживання, а не в примноження капі­талу. Ніхто нічого не створює, а доходом банку стає елементарна рента, що її змушений сплачувати одержувач кредиту. Банк із суспільної інституції, покликаної консолідувати кошти та спрямовувати їх у інвестування, ставав лихварем, що завдяки різноманітним махінаціям перекладав на громадян усі свої видатки. Громадяни ж, під тиском стандартів «суспільства споживання», продовжували купувати усе поспіль, беручи кредити під явно грабіжницькі відсотки та купляючи товари за явно завищеною ціною.

Зрозуміло, що позаяк у результаті функціонування цієї схеми нічого реально не створювалося, а навпаки – кількість суспільних паразитів зростала, то у кінцевому випадку ми одержали справжню світову піраміду. Піраміду, котра рано чи пізно мала завалитися, що ми й побачили восени 2008 року. Тоді, коли почалися перші невиплати по кредитах, усе це спричинило ланцюгову реакцію у цілому світі, що зруйнувала лихварські схеми, дуті цінності та віртуальні капітали, прина­гідно зруйнувавши світову економіку.

Однак, оскільки вплив банків­ського лобі у світі залишився таким само значним, як і раніше, то причини та наслідки кризи було – свідомо чи ні – оцінено невірно. Скрізь (зокрема, й в Україні) держава заповзялася «рятувати» банки, видаючи кредити, впроваджуючи державне фінансування тощо. Головних винуватців кризових явищ захищали (і захищають) коштом усіх інших – їхніх головних жертв. Відтак принципово нічого не змінилося, а банки одержані кошти почали використовувати єдиним розумним (як на думку їхнього топ-менеджменту) способом – спрямували їх у валютні спекуляції та, знову ж таки, у лихварство, що мовою сучасних евфемізмів називається «споживчим кредитуванням».

Однак цілком очевидно, що цим самим цивілізація, що ми її звично називаємо «західною», лише поглиблює власну могильну яму. Як у 30-ті роки ХХ сторіччя економіку врятувало антитрестове законодавство, так і зараз її може врятувати лише одне – «антилихварське» законодавство, що має суттєво обмежити можливості для споживчого кредитування і вивільнити кошти для кредитування виробництва. Лише трансформація фінансової і банківської систем, їхнє природне очищення може врятувати економіку, інакше, якщо схеми фінансової кабали й лихварства не буде подолано – на нас із вами чекають нові «темні часи».

 


Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського

Гадзінський Ярослав. МАРЕWWWО: Збірка поезій / Передм. Б.-О. Горобчука. – К.: Смолоскип, 2008. –  96 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Як окинути поглядом усіх «двотисячників» одразу – всі ніби «на одне обличчя», згуртована така, гомогенна тусівка; якщо ж придивитися пильніше, то можна знайти досить відмін­них екземплярів. Гадзін­ський, здається, саме такий. Його улюблена і всіляко досліджена поетичними методами царина – урбаністика постіндустріальної епохи, і в цьому якраз нема нічого оригінального. Цікавіший тут сам спосіб сприйняття навколишньої міської дійсно­сті, рефлексія над нею. У цьому аспекті вірші Ярослава якщо й схожі на образні «фотознімки» побаченого, то на дуже специ­фічно «відфотошоплені» знімки.

Біографічна довідка на остан­ній сторінці збірки «Мареwwwо» нарікає Гадзінського «яскраво вираженим екстравертом», а Горобчук у передмові говорить про нього як про «затятого клабера» з відповідною музикою в навушниках. Уява малює образ веселого тусовщика, і в житті Ясик справді приблизно такий. Але його вірші, медитативні, похмурі (часом аж до депресивності) – відкривають інший бік поета, висловлюють його більш автентичне відчування урбаністичного світу. Дитина свого часу, як зазначено в передмові, він також дитина свого простору: народився в селі на Чернігів­щині, а майже все життя прожив у невеликому місті Ніжині. Не те щоби я був шанувальником біо­гра­фічного методу в літературознавстві – просто навряд чи суто мегаполісне існування дало би змогу так вплітати в матерію поетичного тексту поруч із реклам­ними щитами, фабричними трубами, інтернет-клубами – птахів і пташині гнізда, вовчі ягоди, польові квіти та інших представників флори і фауни, здебільшого невластивих для вулиць великого міста.

Такі поєднання, часто несподівані, в хорошому сенсі, становлять добру частину всієї чарівності поезії Гадзінського. Це дуже візуальна поезія, побудована здебільшого на образах-картинках, наче витягнутих зі свідомості автора. Пропустивши «крізь цифрову фотокамеру серця» всі ці урбаністично-ботанічні спостереження, з домішкою чогось християнського (раз-по-раз на сторінки книги залітають янголи чи Ісус з апостолами), Ярослав потім нанизує в римовані чи верліброві рядки своєрідне слайд-шоу образів і метафор: «а в міжвіконні скаженіють пінні коні / в чеканні стріч застигли каруселі / і гербіцидне світло бур’янових колій / розтиражує в сотні пусток ксерокс» (зверніть увагу на рими). Тут приховано одну з імовірних вад цих віршів: часто буває складно відтворити цілісний ланцюг сюжету чи думки в нескінченних шеренгах насичених образів. Їм ніби бракує концептуального каркасу. Але це, втім, не означає, що про ці вірші не можна сказати нічого певного.

У межах одного образу, однієї метафори Гадзінського весь час стикаються елементи двох символічних універсумів. Перший можна умовно назвати міським, включаючи сюди не тільки похмурі індустріальні пейзажі та суєту ділового життя, а й царину комп’ютерних технологій – недвозначне www в назві. Другий, так би мовити, традиційний, щоб не сказати сільський. Дерева та янголи – улюблені «персонажі» поета, поряд із повно­цінним гербарієм «дрібні­ших» рослин. На стику «природного» і «штучного» (це теж умовні назви) і народжується поетична матерія Гадзінського. Депресивний тон більшості віршів, відверта замкнутість і навіть клаустрофобія суб’єкта лірики натякають і на перемогу штучного над природним, і на авторів сум із цього приводу. Йому незатишно в місті, хоч він і звик до нього і тепер для нього не дивно, що «надвечірнє сонце схоже / на рекламний борд, / що вже нічого не відображає». І нема ради на те, що «на крилах різдвяних янголів – трансгенна живиця». Ці яскраві образи часто не складаються в цілісний роздум, але це й не потрібно. Це, так би мовити, образи-рефлексії, коли саме чу­дернацьке поєднання чи влучна метафора говорить про автор­ську оцінку. Тому часом і за­кра­даються справедливі підозри в «пафосності», як висловився в передмові Горобчук. Але пафосності цієї небагато, і вона не шкодить. Пафос, Богдане-Олеже, не завжди означає негатив.

Навіть уміщені тут-таки переклади з Фроста, ґінзберґа й інших загалом вписуються в авторський стиль Гадзінського. Про індивідуальний стиль письменника в даному разі вже цілком можна говорити. Не факт, що всім він смакуватиме. Але власну нішу в «екосистемі» сучасної молодої поезії Ярослав уже однозначно зайняв, і тримається там надійно. Тепер слово за потенційними читачами, наявності яких «Мареwwwо»
однозначно вартує.

 


Валентина Кузик. Література у матриці

Про українську літературу в школі заходилися говорити одразу ж, коли відповідне Міністерство задекларувало її як наріжний камінь концепції двана­дцятирічної системи освіти, а головним обов’язком літератури постановило вважати «витворення національної ідеології, без якої неможливо збудувати державу-Україну і виховати свідомого українця» (як написано у «Пояснювальній записці» програми «Українська література, 5–12 кл.»).

Навіть побіжний огляд інноваційної програми свідчить, що вчити протягом 12 років у школі будуть майже того самого, що раніше вивчали за десятиліття. На дванадцятирічок зі сторінок підручників дивитимуться ті ж обличчя, хіба що поки їм бракуватиме рогів та борід, домальованими «старанними» учнями, однак у майбутньому останнє, мабуть, виправлять.

Питати, чому література в школі неці­кава для більшості молодих «гума­ні­стів», котрих остання і покликана плекати, – це все одно, що питати дружину, чому вечеря не на столі. Причин сотні, а вагома одна: знайшлися цікавіші справи.

Школярі теж знаходять цікавіші справи, ніж долати «волів, що ревуть». Масштабними епопеями про життя народу, як правило, зачитуються тільки невиправні заучки-«ботани», та й ті з почуття обов’язку перед гарною оцінкою, але аж ніяк не Батьківщиною.

Так, мабуть, варто усвідомити, що в нашу інформаційну добу молодій людині подолати текст, який за обсягом переви­щує анкетні дані першої-ліпшої соціальної мережі чи щоденниковий запис – це справді зусилля над собою. Якщо пише не пишногруда білявка з паралельного класу, а вусатий дідугань з неактуальним хаєром, та ще й «чеше» про якогось селянина із цілком архаїчними проблемами, то шанси бути почутими у селянина та дідугана прямують до нуля.

Візьміть до уваги, що більшість сучасних чад воліють орати юридичну чи економічну ниву, і їм просто невтямки, яким боком вивчення літератури може допомогти їм у майбутньому збільшити маржу підприємства чи провести вдало судову справу, – і ви отримаєте типовий портрет потенційного реципієнта «ук­раїн­ської літератури» в школі. І, здається, самих лише змін до «наповнення» шкільної програми надто мало.

Велелюддя колишніх школярів (обов’язково у приватних розмовах, бо на широкий загал говорити про це все ще соромно) зізнається, що з програми літератури вони майже нічого не пам’ятають, а ті, хто бодай щось читав, переважно намагалися знайти «цікаве» у домашніх бібліотеках, але аж ніяк не шкільних хрестоматіях. «Канонізовані» імена не полишили словникового запасу вчорашніх учнів, але про що писали майстри пера, пам’ятають хіба що ті ботани, чиє дитинство позначене травмами від читання об’ємних видань із палітурками класично стриманих темних кольорів. Мій маленький племінник знизує плечима на запитання про те, що вони вивчають з літератури у школі. Хлопчик на канікулах, а тому геть не згадає, що читав востаннє.

Що робити, аби такий, як він, пам’ятав? Григорій Грабович, приміром, вважає, що краще уже нічого не робити і пропонує не вивчати літературу раніше, як в університеті, справедливо називаючи сучасні програми та методологічні розробки «сурогатом патріотизму» та «пародією на літературознавство». Сер­гій Жадан також не бачить потреби у ви­творенні чіткого переліку must read – авторів, а себе у шкільних програмах літератури споглядає у страшних снах.

Міністерські чиновники, звісно, у таких радикальних заявах вбачають замах на національну освіченість, духовність та інші багатозначні і малозначущі терміни. Адже визнати, що для більшості школярів користь від «вивчення» Тараса Григоровича в школі в такий спосіб, в який це відбувається наразі, хіба та, що у дорослому житті вони безпомилково впізнаватимуть класика на 100-гривневій купюрі, – це фактично визнати власну поразку і те, що середня освіта навіть зараз є зрадянщеною, а література як шкільна дисципліна викладається здебільшого у колоніальному ключі, якщо не враховувати поодиноких винятків, які трапляються не через нововведення чиновників, а тому, що в школі працюють, на щастя, різні вчителі, зокрема, й небайдужі до ситуації і до ставлення своїх учнів до предмету. Проте, видається, що цій дії аналогічне інше: перманентне вкарбовування у свідомості молодих українців біографічних відомостей та деталей поетичної творчості національної святині. Постаті не тільки Тараса Григоровича (активно звертаємося саме до його імені не зі спекулятивною метою, а тому, що саме він є чільною постаттю канону українською літератури, визнаним генієм, – і водночас розуміння його значення для нас настає аж ніяк не завдяки опануванню шкільної програми, а вже згодом, коли забуваєш усе те, що намагалися впихнути пострадянські педагоги у твою голову і приходиш до Шевченка сам і сам його осмислюєш), а й більшості майстрів слова, ідеалізовано до краю. А тепер поміркуймо: чи зростає любов дитини до манної каші, коли матір детально розповідає про корисність білуватої глевкої маси в тарілці? Єдине, що може привабити дитя в літературі – те саме, що і в каші, хоч як десакралізуюче це порівняння не звучало, – у смаку. Читати нудну книгу чи хвалебну критику – все одно, що їсти розхвалену мамою манку, котра вочевидь їй не вдалася. І до рота не лізе, і в тарілку не наплюєш, – мати ж бо готувала. Тільки винятково сміливі вчителі наважуються згадати про цікаві деталі біографії Тараса Григоровича, аби розбудити учня, котрий подрімує на уроці, або ж повішати у класній кімнаті той його портрет, який лукаво посміхається, а не закам’яніло насуплено а-ля «совість нації» дивиться в клас (саме такий портрет висів у моїй класній кімнаті)

 Нова ідеологія тим часом користується старими методами: тільки замість Леніна над дошкою у кожному класі вішають Шевченків портрет у рушничку і зубрять чи не усю його творчість протягом ледь не півроку. В підсумку ж отримуємо протилежне: «обізнаність» із творчістю одного з кращих українських поетів пересічного випускника, як правило, обме­жена рядками «Мені тринадцятий минало» або ж «Як умру, то поховайте».

Література як інструмент ідеології приречена на небуття, адже інструментом бути не може. Можливо, школярі значно із більшим ентузіазмом сприймають уроки зарубіжної, бо на них не змушують у кожному творі «шукати ідею» та «відображення гноблення», як радили методичні рекомендації за часів шкільних років авторки?

Адже справа не лише і не стільки у переліку творів, що їх пропонує «система», а й у тому, які візії спонукатимуть в учнів їхні наставники.

Так чи інакше, а нова програма є, як і нова система освіти у середній школі, проте замість інноваційного продукту маємо хіба переписану стару програму літератури, «модерності» котрій не додають навіть поодинокі представники «сучукрліту», обрані так само за критеріями незбагненної міністерської «доцільності». Приміром, на яких підставах у межах «сучасної прози» вивчають творчість «авторки багатьох книг» Галини Пагутяк, обминаючи чи не найзнанішого в Україні та за межами прозаїка та поета Юрія Андруховича, – дуже складно зрозуміти. Здається, усе, що потрібно зробити нинішнім програмоукладачам, учителям та самим школярам – це «розслабитися та спробувати отримати задоволення» від літератури. Адже, здається, саме ця її функція чи не найважливіша, з усією повагою до «націєтворчого», «дидактичного» та «виховального» призначення мистецтва слова. Подолавши умовності, стереотипи «канонічності», – обрати до когорти «програмних» тих літераторів, котрих у певному віці дійсно було би цікаво читати (маю сумнів, що у вчорашніх студентів викликає захоплення вивчення давньої літератури, котру, можливо, варто було би надавати тільки оглядово). Ну і, звісно, можливість бодай обмеженого вибору з переліку кіль­кох «обов’язкових» метрів або творів могла би додати ентузіазму таким неза­хоп­ле­ним укрлітом учнів. Чим, до речі, цілком можна і варто долати стереотип меншовартісності всього українського порівняно із зарубіжним, котрий і досі побутує у шкільних та позашкільних стінах.

Від редакції: Стаття «Література у матриці» цікава своїм підходом до вивчення літератури у початкових класах. Виринає питання: чи такий підхід авторки стосується лише вивчення української літератури, чи також до світової, а чи такий самий підхід не повинен стосуватися також вивчення й інших гуманітарних наук, скажімо, історії і географії? Було б бажано вивчити авторці, як навчають літератури у початкових класах у західноєвропейських державах, США і Канаді, у державах з багатосотрічним існуванням незалежних держав з відповідною освітньою і навчальною традицією. Чи не доцільніше було б педагогам і спеціалістам застановитися над усучасненням вивчення літератури, зробити цей курс більш корисним і сприйнятливим для учнів?

Редакція радо надасть сторінки видання педагогам і зацікавленим особам для ви­словлення своїх думок і пропозицій у цій важливій справі.

 


 

Ольга Погинайко, Олександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди

 

«Летючий голландець», або Чи все так погано

Що знає про український військовий флот пересічний українець? Що він начебто є, але насправді його немає. «Летючий голландець» – ось та влучна метафора, що першою спадає на думку. Якщо ж придивитися добре – то скидається на те, що флот в України все таки є. Втім, залишивши мандрівні сюжети і гарні метафори осторонь та перейшовши на мову фактів, доведеться констатувати, що справи тут не най­кращі.

Сучасна людина передусім шукає інформацію в гуглі. А гугл найперше дає посилання на офіційний сайт, якщо такий існує, звісно. Офіційний сайт україн­ських ВМС – це ще один «летючий голландець». Ось він виринає з вір­туальних вод, ви пришвар­товуєтесь і заходите на його борт (http://www.mil. gov.ua/index.php?lang=ua∂= structure ⊂=vms) … і тут виявляється, що це, по-перше, зовсім не окремий сайт, а тільки сторінка на сайті Мі­ні­стерства оборони, і по-дру­ге, переглянувши її, ви дуже швидко дійдете ви­снов­ку, що писали її десь на початку далекого 2005 і відтоді інфор­мацію оновлювали хіба в графі про зміну керівництва. Скажімо, вказано на сайті таке: «Усього ВМС ЗС України взяли участь у заходах міжнародного військового співробіт­ництва: за двосторонніми планами – 540 (з 1993 до 2004 рр.); за «Індивідуальною програмою партнерства Україна – НАТО» – 386 (з 1994 до 2004 рр.)». То що, після 2004 року ніякого співробіт­ницт­ва не було? Невже після «помаранчевої» морська співпраця України з іншими країнами зазнала раптового колапсу, і це при тому, що в інших галузях міжнародні контакти, навпаки, різко зросли?

На офі­ційній сторінці немає навіть найпростішого – кількості і переліку суден україн­ського військового флоту, не кажучи вже про фотографії і стрічку новин. Є, що­правда, банери двох фахових періодичних видань, а от офіційні новини доведеться шукати, переглядаючи стрічку всього Міністерства оборони. Але, зрештою, навіщо «летючому гол­ландцю» сайт…

Про складну долю ВМС в незалежній Україні можна говорити багато. Починаючи від того, як складно давалося їхнє створення, як зазнавали репресій з боку командування офіцери і міч­мани Чорноморського флоту, які сві­до­мо робили свій вибір на користь України, як екіпажі кораблів та осо­бовий склад берегових частин, що складав присягу на вірність ук­раїн­ському народові, пере­водили в інші військові частини або звіль­няли у запас. Можна безмежно часто пхенькати при кожній згадці про єдину українську субмарину, котра мігрує з доку в док у пошуках як не акумулятора, то інших запчастин, мігрує до того ж не сама – на буксирі, вочевидь, тільки для того, щоб у відповідній графі відповідної статистики стояла позначка «наявна», бо насправді їй уже майже 40 (збудована 1970), і підводні човни стільки не живуть. А ще можна розповідати майже детективні історії про те, як несправедливо у 90-х роках ділили флот, в результаті чого «нам» і дісталася субмарина 1970 р., а «їм» – 1987 і 1990 рр., як «наші» військові частини виявилися на околицях Сева­стополя, а «їхні» – в центрі міста, і як крейсер «Україна» не добудовується не так з нестачі коштів, як з того, що він «не вписується» у військову доктрину нашої держави. Все це – загальні місця, про це можна прочитати в інтернеті, щоправда, для цього доведеться добряче попорпатися в нетрях віртуальної паву­тини.

Проте, і так дуже часто буває, особливо в нашій країні, це – лише вершок айсбергу, проблема ж ховається в наших з вами головах. Бо флот український, який не який, але існує, і не вина офіцерів і мічманів, що пересічні українці просто не цікавляться його історією. А відтак – вірять на слово проро­сій­ській пропаганді про виключно російський характер історії, імперської та радянської, Чорноморського флоту і Севастополя, навколо якого теж постійно крутиться ідеологічна веремія. Ну й даремно!

 

Історія: між маловідомими фактами та політичною пропагандою

Найбільші ентузіасти виводять історію українського військового флоту ледь не від вікінгів і зараховують сюди князівські лодії, на яких князь Олег дістався аж Царгорода. І якщо така інтерпретація дещо «притягнута за вуха», то морські звитяги козаків – зовсім інша річ. Бо, власне кажучи, сам Чорноморський флот постав значною мірою на основі збудованої на Херсонських верфях Дніпровської флотилії, керував якою козак Сидір Білий. Це він разом з колиш­німи запорожцями займався комплектуванням екіпажів та їхньою підготовкою. До речі, існувала навіть спеціальна постанова князя Потьомкіна про те, що «матросов на Черноморский флот набирать из крестьян полуденной Малоросии как извечных мореходов и победителей над неприятелем». І це саме Дніпровська флотилія на чолі з Білим увійшла в Ахтіарську гавань у 1783 році за день-два до прибуття туди Азовської флотилії Ф. Клокачова. Отоді-то й засновано, як люблять нині казати проросійські сили, «город русскіх моряков» Севастополь, от тільки «русскіє морякі», виявляється, були південноукраїнськими селянами…

Передавши в руки Ф. Клокачова Дні­п­ровську флотилію, Сидір Білий повернувся і збудував ще одну – Лиманську, котра настільки успішно діяла під час війни 1787–1791 рр., що Катерина II спеціальним рескриптом офіційно перейменувала її в Чорноморську козачу флотилію. Її стяг – біла з синім хрестом корогва – згодом був взятий за основу Морського прапора флоту Української держави в 1918 році, військово-морських сил Директорії у 1919 році, та сучасних ВМС України.

Не менш цікаві події розвивалися навколо Чорноморського флоту й у 1917-1920 рр. Після революційних заворушень у Севастополі у 1912 році рекрутів добирали переважно з Єкатеринославської, Полтавської, Київської, Харківської, Миколаївської губерній. Вважалося, що це має запобігати поширенню на флоті революційних настроїв. Як результат – у 1917 році відсоток українців тут становив 65, росіян – 25. Не дивно, що після проведення Першого українського військового з’їзду тут, як і в багатьох інших частинах та з’єднаннях колишньої царської армії, починають активно діяти національносвідомі офіцери. В квітні 1917 року на більшості кораблів та сухопутних частин Севастопольської морської фортеці були засновані українські ради, зокрема на лінкорах «Іван Злото­устий», «Св. Євстафій», «Ростислав», крейсерах «Кагул», «Прут», ескадреному міноносці «Завидний». Останній, до речі, став першим судном на Чорному морі, на якому восени 1917 р. було піднято синьо-жовтий прапор, а 29 квітня 1918 року українські стяги замайоріли на багатьох інших кораблях, з-поміж яких і найсучасніший на той момент дредноут «Воля» (перша назва «Імператор Олександр ІІІ»).

9 листопада 1917 року до Києва для підтримки Центральної Ради відбув бо­йо­вий загін моряків у складі 700 чоловік. У столиці саме цей загін започаткував формування «Окремого морського куреня імені гетьмана Петра Сагайдачного».

Схожі процеси відбувалися й на Балтиці, де кількість моряків, які вважали себе українцями, становила 12 000. Зо­крема, українці становили більшість команд на крейсері «Світлана», міноносцях «Україна» та «Гайдамак», на яких 12 жовт­ня було піднято українські прапори. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Чорноморського флоту.

На жаль, як і в справі створення україн­ської армії взагалі, так і в справі флоту зокрема Центральна рада допустила кілька стратегічних помилок. Одна з них сталася 13 березня 1918 року і мала фатальні наслідки. Цього дня у додатку до «Тимчасового закону про флот УНР», перебуваючи в полоні соціалістичних ідей та загальної революційної ейфорії, новий уряд скасував примусову службу на флоті. На заміну їй вводилося добровільне поповнення флоту на підставах принципу народної міліції, що на той час означало його повний крах та руйнування.

 

Пропагувати своє

Це лише кілька прикладів з історії флоту України, яка насправді страшенно цікава і, що дуже важливо, демонструє історичну тяглість впродовж останніх кількасот років. Демонструє, але не для всіх. На жаль, не тільки пересічні українці, а й переважна більшість «державних мужів» гадає, що наш флот родом з Радянського союзу або з Російської імперії. Особливо це позначається на житті Криму і Сева­стополя зокрема. Україна вкладає в пропа­гування самої себе на цій землі настільки мало, що місцеві мешканці мимо­волі вірять у безперспективність самого проекту існування українського флоту. Служити у ЧФ РФ між звичайними севастопольцями – це «круто», на відміну від ВМСУ, і не в останню чергу тому, що там платять більше. Росія вкладає гроші (великі гроші!) у тутешні філії найпрестижні­ших російських вузів, натомість Україна торік спромоглася провести в Севастополі стільки презентацій українських книжок, що можна перелічити «аж» на пальцях однієї руки, не кажучи вже про сер­йозніші капіталовкладення. Та й про які капіталовкладення в культуру може говоритися, якщо в цьому році коштів для армії не вистачає навіть на пальне? Нехай у новинах розказують про сухопутні війська, але хіба на флоті все інакше?

Здавалося б, якщо нема – значить воно нікому не потрібно. Мовляв, попит породжує пропозицію, і якщо україн­ських книжок у Севастополі немає, то це тому, що вони нікому не потрібні. Але це не так. Торішня й позаторішня смолоскипівські презентації в Севастополі доводять, що зацікавлення в українській книжці, потреба в ній є, і особливо у ВМСУ. Це не просто слова – про це свідчить та кількість україн­ських курсантів, що відвідали кожну з презентацій, особливо ж презентацію книжки «Генерал Петро Григоренко». Для тієї україн­ської молоді, котра обрала собі професію військового, це видання – знакове, бо наочно демонструє, що критично мислити, мати власну думку та захи­ща­ти її на противагу всім обста­винам, не опускати руки перед великою військовою машиною – можна і потрібно. Постать Григоренка – це взірець, який варто наслідувати.

Нещодавно представники «Смолоскипа» побували на одному з кораблів ВМС України – кораблі управління «Славутич». Директорка смолоскипівської книгарні Ольга Погинайко провела невеликй презентацію Смо­ло­скипів­ських видань коман­ді судна. Зокрема, вона розповіла про згадану вже книгу «Генерал Петро Григоренко», збірник «Крути», біб­ліо­гра­фічний покажчик «Репресії в Україні», а також знакову для видавництва серію «Розстріляне відродження». Ці та інші книги були безкоштовно передані екіпажу судна з тим, щоб кожен охочий міг дізнатися про історію України та про її культуру більше. За словами заступника командира корабля з виховної роботи, «...саме ці книги стали початком корабельної бібліотеки».

А вже 27 березня цього року керівницт­во Військово-морських сил України за­просило «Смолоскип» провести презентацію на загальних зборах керівників гуманітарних груп. Актова зала була вщерть заповнена офіцерами – представниками різних родів військ, які входять до складу ВМСУ. Ке­рів­ник зборів капітан першого рангу Микола Куліш привітав офіцерів і побажав успіхів у справі виховання молодого по­коління військових моря­ків.

Про історію видавництва та його діяльність за кордоном і в Україні розказав полі­толог, учасник кількох Ірпін­ських семінарів творчої мо­ло­ді, смолоскипівець Олек­сандр Гладких. Значну частину його розпо­віді було присвячено за­сновнику і голові видавництва – панові Осипу Зінкевичу, адже саме завдяки його невичерпній енергії і бажанню, його вмінню згуртувати навколо себе ентузіастів своєї справи «Смолоскип» рік у рік видає значущі для ук­раїн­ської культури книги.

У межах презентації ВМС України отримали в дарунок низку історичних, політоло­гічних та художніх книжок, зокрема, «Публіцистику» Івана Багряного та спогади Петра Григоренка, політологічну монографію Дмитра Сепетого «Відкрите суспільство», збірник матеріалів «Пере­яславська Рада 1654 р» та «Крути», «Вибрані твори» Сергія Пилипенка та Юліана Шпола. З кожною такою зустріччю співпраця «Смолоскипа» і Військово-мор­ських сил стає все тіснішою і в майбутньому обов’язково принесе позитивні результати.

Втім, співробітництво «Смолоскипа» із Севастополем не обмежується презентаціями. Нині видавництво «Смолоскип» готує до друку впорядкований кандидатом історичних наук капітаном 1 рангу Андрієм Лубенцем збірник документів про українізацію Чорноморського Флоту в добу Центральної Ради. Збірник цей містить понад 200 архів­них документів з березня 1917 по квітень 1918 рр. Всі вони до 1966 року знаходилися в Центральному державному архіві ВМФ СРСР і свого часу були передані до Державного архіву м.Севастополя. Значущість їхня – неоціненна. Вони свідчать про здійснену в цей період значну роботу з будівництва національного військового флоту. Це ж, у свою чергу стало вагомим і незаперечним політико-правовим прецедентом, який забезпечив його відтворення після відновлення незалежності України у серпні 1991 року.

Що не менш важливо, документи ці в багатьох випадках переконливо спростовують численні міфи, створені радян­ською історіографією. Наприклад, твердження, що Чорноморський флот перейшов на бік радянської влади ще в грудні 1917, спростовується протоколом пленарного засідання Центрального комітету Чорноморського флоту від 16 лютого 1918 р., на якому більшовики ініціювали питання про спущення синьо-жовтого прапора на крейсері «Пам’ять Меркурія». У згаданому протоколі, зокрема, йдеться й про те, що за умови тиску на команду в даному питанні «на ґрунті національного почуття крейсер може виявитися зовсім без команди». І таких документів у збірнику доволі.

 

У військовому порту Севастополя

Директорка книгарні «Смолокипа» Ольга Погинайко передала книги особовому складу одного з бойових кораблів українського флоту

Українські моряки на зустрічі з представниками видавництва «Смолоскип»

Український флот оснащений модерними
бойовими кораблями

Круглий стіл «Смолоскипа», 2007 рік

Флагман українського військового флоту
«Гетьман Сагайдачний»

Українські матроси знайомляться
з творчістю Олега Ольжича, 2009 рік

На севастопольському рейді

Видавництво «Смолоскип» у Севастополі, 2007 рік

Крейсер «Воля» – перший корабель чорноморського флоту, що у 1917 році підняв синьо-жовтий прапор

Делегація «Смолоскипа» в Севастополі, 2008 рік

 


Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган

Вулиці Києва все більше заселюються незвичайними скульптурами. До славетного їжачка у тумані та закоханих ліхтарів приєдналася летюча корова. Вона споглядає місто з гілля зрубаного дерева на вулиці Олеся Гончара неподалік Ярославового Валу. Корова має керамічні голову та вим’я, тіло з металевого дроту і білі крила, наче в янгола. Її вигадав Костянтин Скретуцький – автор багатьох інших вуличних скульптур: їжачка з відомого мультика, який настовбурчив свої голки-ґвинтики на розі вулиць Рейтарської і Золотоворітської, граційної балерини на Стрілецькій, кота на зрубі дерева біля Золотих воріт, Буратіно та гуртожитку білих ворон на Олеся Гончара, крокодила, рибок та Мавки в парку імені Чкалова, створених у співавторстві з іншими майстрами. Вуличні скульптури поліпшують настрій перехожим, прикрашають світлини туристам, дуже тішать дітей і стають родзинками Києва. В час, коли звичні для закритих приміщень невеличкі дерев’яні скульптури вийшли розважати киян на вулиці, в Українському Домі ви­ставили прадавні кам’яні скульптури, що височіли на курганах серед степів.

Кам’яні баби стали ледь не гедлайнерами Великого Скульп­турного Салону, що вже втретє пройшов в Українському домі. Поруч з ними були представлені дорогезні роботи світових майстрів Альберто Джакометті, Жана Арпа, Генрі Мура та скульптури сучасних україн­ських митців.

Близько 40 півторатонних «кам’яних баб» прибули з фондів Дніпропетровського історичного музею, Інституту Археології та Національного музею історії України. Один з найдивовижніших експонатів – Керносівський ідол. Деякі дослідники вважають, що це – слід кіммерійців віком близько 5 тисяч років. Також вчені припускають, що чотиригранна брила із зображеннями різних сцен, скотарських та мисливських символів – статуя арійського бога Індри. Знайдений випадково у 1973 біля села Керносівка на Дніпропетровщині ідол, потрапив у світові каталоги прадавньої кам’яної скульптури, експонувався у бага­тьох країнах. У величезній залі Українського дому стояли кам’я­ні ідоли різних часів та народів – скіфів, сарматів, тюрко- та монголомовних племен. Найбільше на виставці половецьких скульптур від давніх часів до середньовіччя. Салонний червоний фон додав драматизму до вигляду відточених віками ка­м’я­них сторожів степів та курганів.

Після стародавніх монументів дивитися без посмішки на деякі сучасні скульптури було важко. Узагальнені форми абстрактного авангарду видавалися поверненням до «кам’яних баб», лише трохи новішим та краще відполірованим. Важкі жіночі тіла з викривленими пропорціями тепер здавалися не пошуком нових рішень, а поверненням до старих, давно забутих. Втім, на виставці було багато несподіваних скульптурних ідей – віртуозні вихиляси фігур Михайла Вертуозова, колючі бронзові жаби Олега Пінчука, доповнені звуковим супроводом у формі фальшивого співу та гучних вигуків, портрети, вирізані з бляхи, і пластичні політичні шаржі.

Серед іменитих «зірок» Салону були скульптури Пабло Пікассо «Єва», «Адам» і Портрет Марії-Терези, які кияни вже бачили у вересні у Великому Анти­к­вар­ному салоні; абстракт­на «Фігура» швейцарського мит­ця Альберто Джакометті, роботи якого оцінюються десятками мільйонів доларів на світових аукціонах; декілька компо­зи­цій одного із засновників дадаїзму Жана (Ганса) Арпа; 7 творів майстра монументальної фігуративної пластики Генрі Мура; скандальна «обсценна скульптура» абстракціоніста Костянтина Бранкузі «Прин­-цеса Х» – постать дівчини у формі фалоса.

Цікаво, що спеціальним гостем виставки мав стати монументаліст Зураб Церетелі (який не приїхав через стан здоров’я). Соцреалізм стає все більш модним (причини неоднозначні – постмодерне бажання витягнути старе і переосмислити, ностальгія чи бажання накрутити ціну тоннам ідеологічного мотлоху, що збирає пил у музейних архівах). У Київському музеї російського мистецтва теж нещодавно відкрилася виставка «Ars sovetica: різноманітність етносів і стилів», яка представляє близько сотні творів живопису, графіки та скульптури з музейної колекції «Мистецтво народів СРСР», займаючи третину музейного архіву. А постій­но подібна виставка діє в Музеї на території Київського сміттє­переробного заводу, де майже просто неба висять старі картини у стилі соцреалізму і навіть є цілий Ленінський куточок із кільканадцятьма погруддями Ілліча. Черговий сплеск моди на соцреалізм можна очікувати в травні, коли Церетелі пообіцяв все-таки доїхати до Києва. А поки на часі весна – корови повертаються з вирію на вулиці Києва, а в музеї іграшок віді­йшли від зимового сну сотні іграш­­кових ведмедів і зібралися у виставку «Усе про ведмедиків».

 


 

Анатолій Стегній. Світ української популярної музики

Свого часу у часописі «Смолоскип України» (№12 (149) за 2007 рік) було опубліковано статтю Влада Волочая, де автор спробував зробити огляд стилів електронної музики – такий собі невеликий посібник для аматорів та несерйозно зацікавлених. Продовжуючи тему, пропонуємо вашій увазі
огляд світу популярної музики в Україні.

«Let’s fell in love with music
The driving force in our living
That only international language
Divine glory, the expression»

Енді Вуд

 

 

Скажи мені, що ти слухаєш – і я скажу, хто ти. Адже музика – це наче особлива форма матерії, вона так само, як і фотони, не існує в певний момент, вона завжди рухається разом з часом. Вона може примусити тебе прокинутися, а іноді, навпаки, приспати. Музика може перевернути все твоє життя. Потрібно лише почути її, почути не лише через вуха, а через всі органи чуття. Почути тиху гармонію ніжного мотиву за какофонією шуму, почути її через всі стіни та перепони, слухати її навіть у своїй голові, коли вона не дає тобі за­снути пізно вночі. Така вона, музика. Принаймні, така вона для мене, можливо, для вас вона дещо інша… То дізнаймося, яка вона для українських слухачів.

Давно відомо, що все можна продавати, і музика, на жаль, не виняток. Але те, що відбувається зараз на музичному ринку України, навіть торгівлею назвати важко: це просто впарювання товару по принципу «бери, що дають», тобто – що транслюють по ТБ та радіо. А слухати це хоч трохи вимогливому меломану огидно і взагалі просто шкідливо для внутріш­ньої культури. Правда, не все так сумно. Вже проглядаються зародки нової музичної культури, як то наприклад рок-радіо JAM.FM. Форматом цієї станції є сучасний український та російський рок, фолк та альтернатива. А разом із поширенням швидкісного інтернету меломани отримали можливість слухати інтернет-радіо, де вибір музики набагато різноманітніший та набагато менше уваги звертають на її формат. Також потрібно відзначити появу програми «Український рок-н-рол» на Другому каналі «Промінь» (виходить щочетверга о 22.05). Вже з’явилися перші вісники нормальної поп-культури: поп-рок у виконанні СКАЙ та Друга Ріка, Скрябін, Лама, інді-поп Крихітка Цахес та інші.

Дуже помітним останнім часом стало вторгнення на наш музичний простір такого стилю як брит-поп: суперпопулярні Muse, Oasis, Radiohead, The Killers. Цікаво спостерігати, як, поспішаючи встигнути за актуальною тенденцією, додають мотивів іноземного саунду у своє звучання молоді виконавці, як-от Друга Ріка або СКАЙ. Також широкої популярності в Україні набув так званий інді-рок (indie – від independent rock, незалежний рок). В основі цього напрямку лежить пошук нового, незалежного від вподобань слухачів та записувальних лейблів звуку, нових мелодій та нових композиційних конструкцій. Якихось особливих ознак у інді немає, музика може бути і ніжною, і різкою, і милою, і важкою (хоча останнє рідко). З основних представників можна назвати такі команди, як The Strokes, Queens Of The Stone Age, Arctic Monkeys, Bloc Party. На вітчизняному просторі цей напрям отримав досить велику популярність, але поки що у досить вузькому колі слухачів. Серед представників інді-року в Україні можна відзначити Esthetic Education (Київ), Dalai Lama (Львів), PINS (Кременчук), Preslee та інші.

 А от для старого дядька на ім’я Рок в Україні зараз не найкращі часи. Незмінний флагман – Океан Ельзи – переживає певні внутрішні проблеми, хоча це не заважає Вакарчуку писати музику, навіть дуже непогану музику, як напри­клад його сольна платівка «Вночі». Гарно почуваються рок-козаки з «ВВ», але чомусь зовсім не з’являються концертувати в Україну. В другому ешелоні ще дають жару «Мертві півні», «Борщ», «Брати Карамазови», «Не грузовик», «Гайдамаки», але побачити їх на сцені можна дуже рідко. Важко щось сказати про молодих рокерів через те, що, вони наче є, але їх дуже важко почути і знайти. Можна назвати «Тік», «Ренесанс», «Чорна рада» і ще цілу купу цікавої музики, котра, на жаль, просто не потрапляє до ефі­ру радіостанцій. Така ж сама ситуація з представниками вітчизняного heavy-metal. Металістів багато, всіх напрямків та стилів, але знайти щось дійсно цікаве – дуже важко. Здебільшого молоді команди замінюють професійність шумом, сподіваючись на неприскіпливу публіку.

Необхідно також у межах нашого огля­ду приділити увагу фолковим проектам, котрі гучно оголосили про себе останнім часом. Наша країна має значний потенціал народної музики, і тому наші фолко­ві команди приємно відрізняються оригінальністю та мелодійністю. Як то, напри­клад, львівський гурт AtmAsfera – сміливі експериментатори, що змогли поєднати індійські, кельтські та українські моти­ви в цікавих мелодіях, сповнених сонячного, натхненного настрою. У 2007 році гурт посів четверте місце на Global Battle of Bands у Лондоні, що є найвищим досягненням України на цьому конкурсі. Зараз гурт продовжує концертну діяльність у Києві та Львові, завойовуючи все нових і нових слухачів.

 Осередками фолкової музики у нас стали open-air фестивалі: народну музику – ближче до природи. Торік в Україні відбувся грандіозний фест «Підкамінь-2008», який зібрав близько 10 тисяч слухачів. Музика етно-команд («ДримбаДаДзига», «Вертеп», «Сонцекльош», «Мертвий півень», «Юркеш») хоч і була охолоджена зливою, але все одно передала публіці море щастя та позитиву. Наступного «Під­ка­меню» слід очікувати

в цьому році у липні. Ще серед подій, що плануються у 2009 році, варто не забути музично-фолькльорне дійство «Країна Мрій» та міжнародний етно-фестиваль «Шешори». Отже, тим хто не знає, чим зайнятися влітку – ласка­во просимо до музичного свята!

Окремо потрібно виділити Пікардій­ську Терцію. Дуже складно привернути увагу чисто вокальним проектом у наш час все більш електризованої та комп’ютеризованої музики, але львівському колективу це досить непогано вдається. Володіючи багатою фантазією та високими професійними навичками, компанія з шістьох вокалістів вже давно отримує свою порцію уваги на українській сцені.

Ми молода держава, з молодою музикою, ми поки що оглядаємося навколо та слухаємо закордонні хіти, але ми маємо власну музичну культуру, свій запал, свою енергію, – треба тільки знайти, як її реалізувати. І якщо нам вдасться не втратити своєї автентичності під натиском закордонного музичного ринку, то ми ще скажемо своє слово у світовій музичний культурі. І залежить це в першу чергу від нас – від слухачів, від нашого свідомого вибору того, що ми будемо слухати, та від музикантів, котрі обиратимуть свій власний звук, а не позичатимуть його з модних мейнстрімових закордонних віянь.

Презентація альбому Святослава Вакарчука «Вночі»

Гурт «AtmAsfera» у повному складі

Пікардійська терція на концерті

 


Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича

Видавництво «Смолоскип» оголошує конкурс літературознавчих досліджень імені Олега Ольжича для молодих науковців.

Тематика конкурсу:

1.            Творчість Олега Ольжича.

2.            Література «Розстріляного Відродження».

3.            Літературна діяльність Празької школи та «Вісниківської квадриги».

4.            Літературознавча та правозахисна діяльність 60-х – 80-х ХХ ст.

Регламент конкурсу:

Оголошений конкурс є конкурсом статей (від 50 с. обсягом) та монографічних досліджень (від 200 с. обсягом). Віковий ценз учасників від 20 до 35 років. Для участі в конкурсі слід до 1 жовтня 2009 року надіслати на адресу видавництва «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21, Київ, 04071) або електронною поштою на Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду заявку, котра повинна містити: а) якомога повніше резюме автора; б) тему пропонованої статті чи монографії; в) детальний план-проспект дослі­дження із зазначенням його розділів, орієнтовної бібліографії, описом методів до­слідження; г) копії додаткових публікацій автора чи авторки. Перевагу надаватимемо дослідженням, що грунтуватимуться на застосуванні модерних методологій: герменевтичного та феноменологічного аналізу, структура­лізму та постструктуралізму, деконструк­ції, психоаналізу, феміністичного та постколоніального прочитання, нового історизму, критики читацької рецепції.

Видавництво розгляне запропоновані теми досліджень і повідомить авторів про допуск їх до участі у конкурсі до 31 грудня 2009 року. Елетронні версії статей та монографічних досліджень повинні бути передані видавництву до 1 грудня наступного 2010 року. Всі статті будуть опубліковані у тематичних числах «Молодої нації». За кожну з них автори отримують разову премію у 100 дол. США. Монографічні дослідження будуть видані окремими книжками. Підготовку монографій «Смолоскип» підтримує наданням упродовж року стипендії у обсязі 100 дол. США на місяць.

 


 

Василь Махно: «Нью-Йорк – світ,  але все ж не Всесвіт»

Василя Махна представляти немає потреби: він знаний як поет, есеїст, літературний критик і вчений. Зараз він мешкає в Нью-Йорку, тому наша розмова про нове поетичне світобачення, успіх за кордоном, кризу української драматургії та молоде покоління в літературі відбулася так, як і багато що в наші часи, – віртуально.

– Василю, чи змінилося в тебе поетичне світобачення після переїзду до Нью-Йорка: теми, метафори, список улюблених письменників?

– Це цікаве питання, і я не­одноразово на подібні уже відповідав, однак тепер хотів би дещо розширити тему. Так склалося, що переїзд до США збігся із внутрішнім бажанням дещо змінити у своїй поетичній творчості (формально і тематично). Я вважаю, що кожен поет, якщо він серйозно ставиться до свого ремесла, обдумуючи свою творчість, – бунтує супроти себе, щоби увиразнити або упорядкувати структуру своєї мови, поетичної форми etc. Звичайно, що творчість взагалі, а поетична зокрема, – це поєднання раціональних та ірра­ціональних елементів у різних комбінаціях. Отож, починаючи формувати свою книжку «Плавник риби», я відчув певну в’язкість мови та опір форми. На той час я мав доволі широке уявлення про сучасну европейську літературу завдяки, передусім, можливості протягом року жити у Кракові.

У середині 90-тих польські книжкові крамниці рясніли виданнями сучасної польської та іноземної літератури, котрих в Україні просто не було.

Переїзд до США безпосередньо вплинув на зміну моїх віршів.

Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе. В якийсь момент, особливо, мабуть, це помітно у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші.

Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо, по-перше, гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості, стала дещо інакшою. Пам’ятаю, як на нью-йорк­ській презентації моєї, перекладеної Богданом Задурою на польську мову, збірки її ведуча Анна Фрайліх відзначила сві­жість моїх нью-йоркських візій, додавши, що вони цінні тим, що це погляд неофіта. Свіжака. По-друге: усе-таки Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт.

Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстракції і влилося більше конкретики, живого матеріялу. Хоча, зрештою, збоку видніше.

– Який з українських авторів приємно вразив тебе останнім часом?

– Я не так ретельно стежу за українською літературою, хоча не можу сказати, що цілком байдужий до того, що там відбувається. У Нью-Йорку українські книжки необхідно замовляти через фірми-посередники. Звичайно, в пригоді стає інтернет, а також особисті контакти.

Я з цікавістю читав новий роман Аскольда Мельничука, есеїстику Андруховича, книжку про Лесю Українку Оксани Забужко, поезію Наталки Білоцерківець, Мар’яни Савки та Івана Андрусяка, нові вірші (ще не друковані) Бориса Щавурського. Когось одного виділити важко...

– Сьогодні в Україні відчутно потужнішим став молодіжний літературний рух…

– Це просто чудесно, що це у нас є. Знаєш, єдине, в чому я заздрю вашому поколінню, це вашому відчуттю свободи.

– Ти часто брав участь у всіляких літературних гепе­нін­ґах у різних країнах, багато перекладаєш? На фоні літератури інших країн – як виглядає література україн­ська?

– У кожній літературі є кілька десятків імен, котрі і складають її потенціал для світу. Українська література такий потенціал має, тому з цим більш-менш усе гаразд. Інша річ – внутрішня ситуація. Інколи мені видається, що дрімуче неонародництво в парі із пострадянською моделлю літератури, як не парадоксально, ще живучі.

– А як трапилося з Індією?

– Несподівано малаямський поет та прозаїк Тахом Раджеван зі штату Керала надіслав запрошення на Фестиваль, і я подумав: побувати в Індії на літературних читаннях – така нагода випадає нечасто, тому радо прийняв це запрошення – і поїхав. Такої екзотики і такого поєднання минулого із сучасним я ще не бачив у жодній країні. Індію я пізнавав через запахи і також через роман Арундаті Рой, котра походить з цього штату; уже у Нью-Йорку, ще раз перечитуючи її «Бога в дрібницях», я порівнював її візії зі
своїми. В чомусь вони збігалися, а десь не перетиналися. Ця поїздка дала можливість трохи інакше поглянути на світ. Почалися індійські вірші та есе.

– Яка твоя найбожевільніша літературна мрія?

– Заробити на поезії мільйон доларів.

 – Ти написав дві драми, що спонукало?

– Це, мабуть, вийшло із цікавості. А також з усвідомлення тупикового періоду в сучасній українській драматургії. Я знову ж таки не можу похвалитися, що читаю і знаю усю драматургійну продукцію чи усі театральні постановки в Україні, але те, що це найбільш голімий жанр в нашій літературі – це точно.

Перша річ – це драма-оперета про життя українців у Нью-Йорку, у бруклінській дільниці Coney Island. Ну яке це життя? Це історія опущених алкоголіків Вані та Колі, з якими вештається мексиканець Педро, – це одна лінія сюжету – горизонтальна; а інша – вертикальна: збори двох хвиль української еміґрації – повоєнної і пострадянської. Трагікомедія. До речі, спершу опублікована у перекладі Богдана Задури у польському журналі «Krasno­gruda», потім було записано моє читання цього тексту на DVD, а тоді аж його опублікували у «Кур’єрі Кривбасу».

Друга драма – з «ніжною» назвою «Bitch/Beach Generation», назву котрої я перекладаю як СучоПляжне Покоління, значно складніша за структурою, в якій поєднано античний, шекспірів­ський та абсурдистський топоси, приправлені ще й недавньою радянською минувшиною. Ця п’єса була надрукована в Київській Русі з прекрасними ілюстраціями та гарним ди­зайном.

– А як з постановками?

– Із цим сутужніше. Хоча якісь перпективи існуюють – і це гріє душу. «Coney Island» читає київ­ський Молодий театр. А «Bitch/Beach Generation» виявив бажання прочитати тернопіль­ський театр.

– Чи є ностальгія за Україною, чи хочеш повернутися?

– Я міг би відповісти сакраментальною фразою, що Україна там, де я.

Ні від чого не зарікаюся, але поки що мені цікаво у Штатах.

Розпитував Андрій ЛЮБКА

 


 

Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи

Нещодавно у ЗМІ промайнула новина: 13-річна школярка з Бердичева так відсвяткувала День святого Валентина, що потрапила до реанімації з діагнозом «алкогольна кома». Це – страшна реальність провінції. Якщо у великих містах підліткам і молоді значно легше знайти, куди подіти вільний час (спортивні і танцювальні школи, музика, кінотеатри, клуби, рольові ігри), то у містечках вони просто-таки нидіють, глушать себе алкоголем і наркотою. Багато хто скаржиться: а що робити, куди піти? Чекати, що хтось органі­зує тобі розваги, можна нескінченно. Тому – краще діяти за принципом «допоможи собі сам».

Це маленька історія про те, як у невеликому місті Житомир, в якому лише один «Макдональдс», один трамвайний маршрут, на центральній площі все ще стоїть пам’ятник дідусю Леніну, а самим містом неквапливий тролейбус мандрує лише трохи більше години, літній час можна провести надзвичайно весело, активно і з превеликою користю. Все, що для цього потрібно, – це цікава ідея, наполегливість, гарний настрій і друзі. Ну і трішки спонсорських гривень також не будуть зайвими. Тож не треба скаржитися на брак розваг у провінції. Їх треба створювати самому! І на прикладі нашого денного альпіністського табору «Едельвейс» я хочу показати, що це насправді – легко.

Все розпочалося з нашого знайомства зі скелями із загадковою назвою «Архів», на яких дійсно зручно розташувалося обласне сховище документів. Як не парадоксально це звучить, але нас, корінних житомирянок, сюди привів американець – волонтер Корпусу Миру Даніел, який жив у нас ледве-ледве як рік. Будучи старанними студентками факультету іноземних мов і багато часу проводячи в бібліотеках, ми одразу захопилися лазінням по скелях: з одного боку – це фізичні навантаження, щоб тримати себе у формі; з іншого – практика англійської з носієм мови. Тепер щодо фінансового боку нашого хоббі. Звісно, купувати власне спорядження – дорого (на це потрібно більш ніж півтори тисячі гривень). Проте в нашому місті можна вступити до альпініст­ського клубу «Полісся». Членські внески в ньому – всього 50 гривень на місяць (на пиво багато хто витрачає більше), але при цьому тобі надають спорядження і доступ до навчального тренажеру – шестиметрової стінки-«скелі».

Так ми лазили-лазили, а потім у Даніела виникла ідея: познайомити з цією «забавою» школярів. Як майбутні педагоги, за діло взялися ми, тим більше, що насувалася літня педпрактика, і її зовсім не хотілося проводити в якомусь забембаному таборі. Ми звернулися до обласного благодійного фонду «Молодь за здоровий спосіб життя» і запропонували такий проект: тренування для школя­рів на стінці нашого «Полісся», які закінчу­вались би невеликими лекціями про шкідливість паління, вплив алкоголю та наркотиків на організм, шляхи передачі та попередження СНІДу. Гроші ми проси­ли невеликі, проект був справжній, а «галочка» потрібна кожному чиновнику, тому фонд допоміг. Дітей ми знайшли, просто розвішавши оголошення в школах.

Однак цього нам було замало. Наближалося літо, а отже, вільного часу у дітей було аж занадто багато. Зазвичай батьки відправляють малих у табір, але навіщо кудись їхати, якщо скелі є прямо в центрі міста? Так народився «Едельвейс» – найкраща альтернатива простим «вуличним» розвагам.

І тут ми вперше зіткнулися зі значними матеріальними труднощами. Однак допомога старих та нових друзів не забарилася. Альпіністське спорядження було безкоштовно надано організацією «Полісся» та відомими у царині альпінізму фірмами «Mammut», «Black Diamond» та ін., які також з радістю надали нам призи для табору (журнали, наклейки, нашивки, плакати), щойно дізнались про наш проект. Ми просто написали їм електронні листи із докладним описом мети та організації табору, і вони одразу ж відгукнулися!

Щоб нагородити всіх учасників «Едельвейсу» символічними дипломами та фірмовими футболками із логотипом та девізом нашого табору «Разом до вершин!», ми звернулися за допомогою до Житомирського обласного центру молодіжних ініціатив, який проводив конкурс мінігрантів у рамках програми «Розвиток місцевих громадських ініціатив в Житомирській області» при підтримці Фонду ім. Стефана Батори. Наш проект виграв, і в останній день роботи табору ми порадували хлопчаків і дівчат яскравими дипломами і прикольними футболками.

Насправді фінансування «Едельвейсу» було символічним. Найбільшу роль тут відіграли спільна мета, ініціатива і наполегливість та щире бажання бути корисним. Без наших волонтерів (студентів Житомирського державного університету ім. І. Франка, волонтерів Корпусу Миру в Україні та організації «Молодь за здоровий спосіб життя») навряд чи наш задум був би таким успішним. Як то кажуть: без охоти немає роботи!

Особисто для нас «Едельвейс» був справжньою життєвою школою. Ми побу­вали у ролі менеджерів проекту, педа­го­гів-організаторів, інструкторів з альпі­ніз­му та ігор і, зрештою, просто чудово провели час. Сподіваюся, ми навчили принаймні маленьку частинку дітей бути активнішими, сміливішими, дружнішими, обачливішими та обережнішими. Уся енергія, зусилля та витрати часу вартували того, аби в кінці побачити усміхнені ди­тячі обличчя й почути запитання; «А наступ­ного року до вас можна прийти?»

 


Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця

Привіт. От і маю чергову нагоду поділитись із вами новими інтернет-знахідками. Щоразу, починаючи писати, дивуюсь безмежності не лише інтернет-простору, а й безмежності людської фантазії, майстерності і талановитості.

Так, розпочати дивуватися і захоплюватися ними можна з сайту англійської художниці Sarah McIntyrehttp://www.jabberworks.co.uk/index.html. Сара з Сіетлу, але вже десять років живе і працює в Лондоні. В коледжі вона вивчала росій­ську літературу і історію . Вона чудовий художник-ілюстратор, малює комікси для дітей, колекціонує книжки і боїться, що колись її книжкові полиці зламаються, проламають підлогу і вона засипле книжками сусідів знизу. Поглянути на її роботи можна також у її блозі, що знаходиться за адресою http://jabberworks.livejournal.com/

Насолодитись милими ілюстраціями іспанської художниці та дизайнерки Blanca Gomez можна на сайті http://www.cosasminimas.com/ . Подивитись на її фотографії можна за адресою http://www.flickr.com/photos/blancucha/sets/72057594071992224/ . Взагалі малюн­ки Бланки чимось дуже схожі на роботи американського художника Курта Халсі, про якого я колись вже розповідала. Про всяк випадок – адреса його сайту http://www.kurthalsey.com/ .

Багато цікавого можна побачити також на сайті американ­ської мисткині Lisa Kokin – http://www.lisakokin.com . Ліза збирає ґудзики, блискавки, старі фотографії та книжки, побутову техніку та просто різний непотріб і робить з нього захоплюючі картини, скульптури та інсталяції. Так із ґудзиків, циферблатів по­ла­маних годинників та паперо­вих парасольок для коктейлів вона збирає портрети, зшиває з фотографій скарбнички і сто­ли­ки та ще багато чого цікавого.

Ще один митець з дивовижною фантазією – Christian Faur. Найцікавішими його роботами є картини-мозаїки, які він складає з воскових олівців – http://www.christianfaur.com . Крім них він малює, створює колажі і воскові скульптури. Подивитись його роботи можна за адресою http://www.christianfaur.com .

Фотознахідка місяця – фотограф Sam Javanrouh. Він народився в Тегерані, але вже десять років мешкає в Торонто. У своєму блозі, що знаходиться за адресою http://wvs.topleftpixel.com/ , він щодня розміщує нову фотографію, яка ілюструє його «щоденний візуальний досвід», як каже сам фотограф. Пейзажі на його фото часто схожі на інопланетні, так дивовижно бачить їх і передає за допомогою фотографії автор.

Серед інших цікавих і значущих знахідок – сайт http://turbofilm.ru . Він вимагає реєстрації, але зовсім необтяжливої: маєте вказати лиш персональний логін і пароль. А натомість перед вами відкриється цілий світ найпопулярніших телесеріалів. На сайті проекту зараз розміщенно 765 серій різноманітних серіалів, серед яких House M.D., South Park, LOST, зовсім свіжий Lie To Me та багато інших. До переваг цього сайту варто віднести те, що фільми можна переглядати он-лайн, тобто не треба закачувати на комп’ютер і забирати вільне місце з жорстокого диску. Що ще радує – нові серії з’являються на сайті вже за тиждень від офіційної їх прем’єри і з якісним багатоголосим озвучуванням. Єдине обмеження – швидкість інтернету. Вона має бути не меншою за 500 Кбіт/с,  бажано не мати обмежень за трафіком, адже захоплення се­ріа­лами може дорого коштувати :).

І як завжди – не можу не поді­литись із вами чудовими флеш-іграми. Перша – super stacker – знаходиться за адре­­сою http://media1.thegamehomepage.com/swf/supersta cker2.swf  В цій грі ви мусите будувати різноманітні вежі, будинки так, щоби вони не впали, що по­декуди дуже склад­но, якщо на­ма­га­тись побудувати вежу із кульок. Дратує ця гра – неймовірно, як завжди. У другій грі ви мусите знайти ключ і двері. І, відповідно, ключем двері відімкнути, щоби потрапити до наступної кімнати, в якій ви мусите знайти ключ і двері... і так – до кінця гри, яка знаходиться за адресою http://escape-game.com/dak2_en.html . А на завершення – от вам лінк на сайт «електронне місто», на якому є цілий розділ – он-лайн флеш ігри. Знаходиться цей сайт за адресою http://www.cn.ru/games/online/ . Ну все. Не за­бувайте відходити від ком­п’ютера.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.