Головна статті
Смолоскип України № 3 (163), березень 2009 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Віра Балдинюк: «Сучасна українська література  це міський дурень, що розмовляє сам із собою»" />

Віра Балдинюк: «Сучасна українська література  це міський дурень, що розмовляє сам із собою» 

Віра Балдинюк – особлива жінка. Вона є авторкою поетичної збірки «Крамничка вживаних речей» і книги «8. Жіноча мережева проза». Лауреатка літературної премії видавництва «Смолоскип», редакторка, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Втім, академічні титули не стають на заваді ведення одного з найпопулярніших україномовних блогів pani-grunia.livejournal.com. На неї дуже подібна Мерилін Монро, а ще «Грунечка» будь-яке запитання рятує неймовірним почуттям гумору та невимірною ерудицією не лише у гуманітарній сфері. Попри все, після зустрічі з цією чарівною жінкою зовсім не виникає враження, ніби ви випадково уздріли найзатятішу зубрилку на гучній міській дискотеці, зовсім навпаки – що найяскра­віша дівчина на дискотеці, як виявилося, – конструктор міжгалактичного зорельота та Ваш майбутній викладач із квантової механіки.

Часопису «Смолоскип України» Віра Балдинюк розповіла про власний творчий досвід, мережеву, мереживну, паперову літературу, сучасне та прогнози на завтра.

– Пані Віро, Ви – одна із авторок книги «Вісім. Жіноча мережева проза». Тому саме Ви маєте знати, що таке «жіноча проза»? А також яка проза краща – «мережева» чи «мереживна», і яка з зазначених більш «жіноча»?

– Сьогодні ми маємо справу переважно з масовою культурою, де жіноча проза обросла специфічними рисами і функціями. Багато залежить від того, чи авторка експлуатує ці риси, чи намагається залишатися поза ними і якісно працювати зі словом і сюжетом. У першому випадку в літературному тексті ми маємо мотив Попелюшки, наслідування глянцевих статей про біографії видатних жінок типу Коко Шанель, високий рівень інфантильності жіночих образів, низький рівень узагальнень й обертання довкола приватного світу, який обмежується любовними стосунками. Ми знайдемо спекулятивний характер у сюжеті й мелодраматизм, або ж будуарну іронію.

У другому випадку можна очікувати на більш складний художній світ, у якому відчутне соціальне тло, побачене очима жінки. Навряд чи авторка уникне специ­фіч­но «жіночих» метафор тілесності, але принаймні з дамським «мереживом» таке письмо матиме мало спільного. Ми чудо­во розуміємо, що є проза Ірен Роздобудько і Лариси Денисенко, є молодіжні книжки Цілик, Карпи, а є проза Оксани Забужко. В Росії є книжки Ірини Дєнєжкіної, а є твори Людмили Петрушевської. Втім, усе вищесказане стосується повною мірою і авторів-чоловіків, які можуть на диво по-жіночому писати романи. Скажімо, Януш Вішнєвський добре розуміє, як вичавити сльозу з читачки її ж методами.

Збірка «Жіноча мережева проза» – екс­периментальний проект, зріз сучасних жіночих голосів. У доволі понурій і передбачуваній атмосфері книжкового ринку і літпроцесу того часу це був перший український досвід оригінальної організації ланцюга автор-видавець-читачі. Авторки взяли участь у проекті не для паперової публікації (вони реалізовують творчі амбіції в журналістиці, блогах чи деінде), а заради прецеденту. Усі учасники отримали задоволення.

– А обличчя української літератури «жіноче» чи «чоловіче»?

– Про обличчя сучасної української літератури можна сказати одне – воно надто захопилося косметичними засобами.

– Якщо би Вас попросили схарактеризувати сучукрліт одним-двома словами, якими б вони були?

– Міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта (спадковий розлад у вигляді посмикування м’язів обличчя, шиї та плечового поясу, мимовільних рухів губів та язика, з частим покашлюванням та спльовуванням – В.К.).  

– Подейкують, що паперова книга скоро зникне як явище, але «мережеві» автори і досі прагнуть оформитися у папері, чому так і чи свідчить це про те, що «книга» – річ, котра робить слово «вагомим/вагомішим»?

– Паперова книжка зникне не так скоро, як цього бояться, хоча це «повільний» продукт, на відміну від газет, які легко переходять в інтернет-формат. Я недолюблюю людей, які вперто обирають дирижабль замість боїнга і паперову пошту замість електронної. Паперова пошта сьогодні – сфера офіційного спілкування влади і народу, це пронумеровані запити міністерств, банківські рахунки, повістки в суд, письмові привіти від ДАЇ, це контрольоване листування в’язнів. Уперта романтизація паперової пошти і книжки як вічних людських цінностей для мене сумнівна. Залишиться естетична складова – дорогий друк, дизайн, ілюстрування. А взагалі книжка щезне з полиці українця радше тому, що він розучиться читати, а не тому, що зміниться тип носія.

На жаль, нам бракує практики друкувати романи в журнальному варіанті (бо таких журналів всього штук п’ять, і в них додруковують старше покоління, яке свого часу намовчалося). Тексти доходять до читача у вигляді ігристого шампан­ського, від якого болить голова. Рідко трапляються книжки бодай із трьома зірочками витримки. Кожен поспішає зафіксуватися у світі, де тривалість життя новини – кілька годин, тобто багато авторів внутрішньо готові стати чистим медіапродуктом.

– Пані Віро, Ви – лауреатка другої премії видавництва «Смолоскип» 1998 p. за збірку поезій «Крамничка вживаних речей». Скажіть, будь ласка, з власно­­­го досвіду, як участь та перемога
у подібних конкурсах «допомогає» майбутнім поетам/письменникам стати знаними та чи сприяє це т. зв. «творчому зростанню»?

– Це був поворотний момент у моєму житті. Саме тоді я визначила для себе коло людей, до яких хотілося підняти свій рівень, окреслила напрямок, у якому прагну­ла рухатися далі. Я на багато років пі­шла у світ науки і самоосвіти. Думаю, для кожного лауреата це шанс випробувати себе, відчути, як пахне перша книжка і чесно вирішити, чи буде вона останньою.

– Якщо уже зайшла мова про молоду літературу, то на Вашу думку, чи літературні покоління в Україні достатньо комунікують між собою у творчому плані? Чи є у нас одна велика літературна тусівка зі спільними інтересами, спільними творчими вечорами та вечірками?

– Зазвичай мрії старшого покоління жити в одному великому будинку кількома родинами закінчуються галасливим і неприємним поділом нерухомості. У російській літературі зараз відбувається цікава річ: розрив літературних поко­лінь посприяв появі оновленого реалізму у виконанні тридцятирічних авторів, вони зазвучали по-свіжому, незвично. Побачимо, чи станеться так у нас. В Україні комунікація поволі налагоджується завдяки Літакценту, книгарням «Є» і «Смолоскипу». Але інтереси у кожного мають бути свої.

– Чи можна порівнювати літературні процеси в Україні та в найближчих географічних сусідів – Білорусії, Росії, Польщі? Чи у нас та у них молоді письменники переймаются тими самими проблемами, що їх чужомовні колеги?

– Можна порівнювати, але для мене цікаві відмінності. Часом запитую себе, чи може в українській літературі з’явитися роман про кокаїнове життя менеджерів вищої ланки і великий нафтовий бізнес, якщо наш максимум – це київська аутсорсингова контора? Хто з авторів на власній шкірі відчув, що таке війна, полі­тичний андеграунд і тероризм? Чи зможе хтось розповісти про расизм, ідентичність іншого? Чи є у молодих авто­рів у голові достатньо текстів американ­ської, британської, німецької, російської літератур, щоб уявляти – що таке стиль і чим дихає романна форма? Очевидно, з об’єктивних причин сучасна україн­ська оповідь будується навколо містечкових міфів, вона ще довго буде затишною, мікроскопічною. Ми ще не раз зустрінемо дбайливе перебирання колекцій значків, етикеток, фотографій та спогадів із чийогось радянського дитинства, відтворення родинних історій у не дуже майстерній і захопливій формі. Буде, як завжди, багато нудних снів та алкогольних видінь. Доки якусь обдаровану душу не знудить і не прорве вийти за межі звичного.

– Що буде з укрліт та якою вона буде за 30 років? А за 50?

Я бажаю нам усім дожити до того часу і мати добрий зір для читання.

– Хіба хтось може дати початківцям красного письменства більш слушні поради, аніж поетка, письменниця, науковець та редактор в одній особі? Якою має бути мета літератора: здобути Нобелівську премію з літератури чи ухилитися від гнилого помідора на читаннях у сільському клубі? І яка більш благородна?

– Нобелівська премія у будь-якій царині – це, передовсім, Нобелівська премія миру. Сільський клуб як установу я востаннє бачила кілька років тому, він вико­нував функції виборчої дільниці. Кого ж цікавить література, той мусив би розважати себе і друзів писанням, лікува­тися, сповідуватися письмом, вигадувати інший світ, дивувати і смішити Бога.

Інтерв’ю підготувала Валентина Кузик 

 

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.