Головна статті
Смолоскип України № 3 (163), березень 2009 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Віталій Олександрович. Біль душі й емоції" />

Віталій Олександрович. Біль душі й емоції 

Небайдужість та готовність допомогти у хвилину скрути є свідченням наявності в душі якщо не великого полум’я, то принаймні ледь помітної іскорки тієї нелицемірної любові до ближнього, зі зникненням якої людина перетворюється на біоробота з каменем замість серця.

Чи обтяжують себе нинішні посадовці роздумами над долею народу, котрий вони репрезентують на найрізноманітніших міжнародних зібраннях, конференціях і форумах, іменем котрого – проте супроти його згоди і волі – здійснюють державну політику? Реалії свідчать, що переважна більшість міністерських челядників ані найменшого докору сумління через мільйони знедолених українців не відчувають. Скільки у нас таких, окрадених злочинною постколо­ніальною й постокупаційною системою? Суха й бездушна статистика свідчить, що, приміром, у пошуках гідної оплати праці за кордон подалося понад сім мільйонів українців, у переважній біль­шості сімейних: поїхали чиїсь мати, батько або ж обоє. Дитина чи діти залишились на бабусь і дідусів, сусідів, знайомих. Якщо навіть у сім’ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони. Страшна цифра… Вона не є державною або військовою таємницею, але будь-якої згадки про неї (рівно як і дискусії щодо причин її з’яви) посадовці з подивугідною впертістю уникають.

Дозволю собі процитувати рядки лише з кількох листів, надісланих на конкурс «Кращий лист дітей емігрантів», який відбувся в рамцях міжнародного форуму діаспори (Львів, 18–20 червня 2008 р.). Сподіваюсь, вони нікого не залишать байдужими й примусять вкотре замислитися над причинами нинішніх бід україн­ського народу.

«Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем – і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму...» – пише 14-річна Ірина Цибах із Рівного. Чи кожному письменникові вдасться в такому коротенькому реченні вмістити стільки болю? «Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. … Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров’я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі – нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!» – Так пише 15-річний Юрко Кешкетній із села Чорноголова на Закарпатті. Горе родини перетворилось для нього на щастя, бо ж на похорон мають приїхати батьки. Годі шукати страшніших прикладів формування в дитячій душі неприродних рис цинізму, егоїзму й жорстокості.

Одним зі шляхів пошуку прихильників напередодні таких численних у нашій країні виборів, є спроби нав’язати громадськості уявлення про першість матеріального перед духовним. Зациклення на розмірах пенсій, стипендій та зар­платні виявилось непоганою формою відволікання суспільної уваги від реальних проблем і викликів часу. Десятиліттями тероризоване тоталітарним атеїзмом суспільство у гонитві за матеріальним добробутом забуває про культивовані понад тисячу років нашим народом вартості. Посадовці з гіперболізованим почуттям значущості своєї ролі й нічим не підкріпленою впевненістю у власній незамінності ледь не тішаться заробітчанською копійкою, оскільки вона, мовляв, «вливається в економіку України», водночас замовчуючи, якою ціною дістаються ці кошти. Ще старанніше приховується від загалу інформація про стократ більші суми, котрі внаслідок різноманітних афер осідають на приватних рахунках в офшорних зонах та закордонних банках. 13-річний Святослав Степанчук з Луцька навряд чи встиг побувати за межами України. Проте байки про матеріальний рай не полонили його уяви. Звертаючись до батька, котрого засмоктала трясовина економічної емі­грації, він пише: «Знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави».

Упереджені недоброзичливці можуть вгледіти у цих рядках «вузьконаціоналістичну обмеженість» і «прояв шовінізму». Наших співгромадян, котрих матеріальна скрута, інші несприятливі обставини й сама система примусили податись за кордон на заробітки, потрактовують здебільшого як «донорів економіки» та ще й сподіваються на них як на надійний електоральний ресурс «прозахідних» політичних сил. Насправді, гроші, котрі українці тяжкою працею заробляють за кордоном і пересилають в Україну рідним, внаслідок придбання останніми товарів (часто також закордонного виробництва) потрапляють до рук все тієї ж владної олігархії, яка міцно «осідлала» виробництво й експортно-імпортні потоки.

Бюрократи, котрі, потираючи руки підраховують, скільки мільярдів доларів і євро надходить в Україну від новітніх вигнанців, ніколи не зрозуміють, що будь-яка кар’єра повинна бути не тільки засобом досягнення особистого успіху, а й формою служіння ближнім і – зрештою – нагодою долучитися до створення справедливого, солідарного та братерського суспільства. Проте патріотичний світогляд попри все вже сформувався, оскільки те, що пишуть діти, йде від щирого, нелицемірного й іще не замуленого проблемами та принадами цього гріховного світу серця. Діти не женуться за матеріальними статками і посадами. Дай Боже, аби такими чистими вони залишалися впродовж усього життя.

 

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.