Головна статті
Смолоскип України № 3 (163), березень 2009 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олександр Маслак. Переможець «газової війни» визначиться на виборах" />

Олександр Маслак. Переможець «газової війни» визначиться на виборах 

Суперечки щодо того, хто насправді виграв у «газовій війні» 2009 року, лише починаються. Цілком очевидно, що з боку Російської Федерації звучать лише переможні заяви. Власне, Москва від самого початку конфлікту випромінювала впевненість у своїй прикінцевій перемозі – принаймні, на словах. Це природно, якщо розумі­ти, що для тамтешньої масової свідомості поняття «російська поразка» є неможливим навіть у фантастичному романі. Загальнонаціональною перемогою наші сусіди вважають навіть програну ними знамениту Бородинську баталію. Так само очевидно, що в Україні переможних реляцій не чути. Бо звичка до поразок і – що найголовніше – постійного їх оплакування стали невід’ємною частиною нашого національного менталітету.

Психологічна налаштованість на перемогу і культ минулих тріумфів (неважливо, чи були вони насправді) інколи відіграє для життя нації роль не менш важливу ніж сама перемога – адже стає важливим елементом національної консолідації, невід’ємною складовою частиною колективної ідентичності. Що­правда, трапляється, що такий «культ перемоги» набуває гіпертрофованих і потворних рис. Типовим прикладом цього є роль культу «Великої Перемоги» у формуванні ідентичності «единого советского народа». Тому при конструюванні різних консолідуючих концептів не варто створювати аж надто фантастичні наративи щодо неіснуючих «перемог». А, тим більше, гучно іменувати «загальнонаціональним тріумфом» успіхи якихось окремих політичних угруповань чи економічних кланів. Те саме стосується й поразок. Культ поразки також може сприяти утвердженню національної свідомості та ідентичності. Однак надмірне його культивування призводить лише до чергової поразки. Часто фатальної для національного організму.

Втім, якщо залишити поза дужками особливості україн­ської й московської ментальностей, цілком очевидно, що результати «газової війни» є неоднозначними для обох сторін конфлікту. Кремлівський уряд своєю нахабністю сти­мулю­вав значний сегмент полі­тичних і економічних еліт Євросоюзу до активізації пошуку альтернативних джерел газопо­стачання. Насамперед, це стосується будівництва газопро­воду «Набукко», що ним на європейський ринок надходитиме середньоазійський та іран­ський газ.

Одночасно потужне промосковське лобі в країнах ЄС (що фактично керує більшістю корумпованих партій тамтешнього «лівого центру»), посилило політичну підтримку будівництва газопроводів «Північний потік» і «Південний потік», які повинні пустити російський газ в обхід України. Очевидно, битва за гроші європейських споживачів для «Газпрому» лише починається. І багатомільйонні позови до нього європейських імпортерів стосовно відшкодування збитків, завданих під час перебою із постачанням газу у січні, навряд чи посилять позиції кремлівської олігархії у цій боротьбі.

Для України результати так само неоднозначні, як і результати «газового протистояння» 2006 року. Тоді, завдяки зусиллям уряду Юрія Єханурова, Україна, з одного боку, отримала відносно дешевий російський газ, а з іншого – сумнівного посередника при купівлі росій­ського газу в особі компанії «Рос­УкрЕнерго».

«Газова війна» стала також потужним ударом по «євроатлантичним» ілюзіям значної частини українського суспільства. Небажання брюссельських, берлінських, празьких чи паризьких бюрократів та політиків чітко визнати цілком очевидну провину московського керівництва у припиненні постачання газу до країн Європейського Союзу фактично заохочувало «білокам’яних» керманичів до ескалації конфлікту з Україною. Багато аналітиків прямо писали про «газовий Мюнхен». Подібно до того, як 1938-го у Мюнхені західні демократії відмовилися від гарантій безпеки для Чехо­словаччини, чим відкрили гітле­рівській Німеччині шлях до розшматування цієї країни, так само нинішні керманичі ЄС і США своєю нібито «нейтральною» позицією фактично стали на шлях сприяння «газовому шантажу». Єдиною країною, керівництво якою посіло чесну й об’єктивну позицію у цьому конфлікті, стала Польща.

Втім, нинішня «газова вій­на» так само показала здат­ність України чинити опір енер­го­ресурсному тискові й без зовнішньої допомоги з боку «євроатлантичних друзів». Завдя­ки фаховим діям україн­ських газовиків на початку січня 2009 року Україна дала зрозуміти і ЄС, і РФ, що має змогу жорстко відстоювати власні позиції. Інша справа, що ці фахові дії не були підкріплені ефективною зовнішньополітичною пропагандистською й PR-кампанією українських державців. Тоді як той-таки «Газпром» залучив до нагнітання антиукраїн­ських настроїв не лише медіа-можливості та державний апарат своєї «країни базування», але й провідні західні PR-агенції (найвідомішою з тих, що були залучені до організації кампанії, є Omnicom Group).

Зрештою, як і у 2006 році, українські високопосадовці пішли на підписання непрозорих угод. Поведінка Юлії Тимошенко у ході московських переговорів і після них викликає аж надто багато запитань.

Чому, прибравши з україно-російських газових відносин сумнівного посередника «РосУкрЕнерго», Тимошенко віддала 25% внутрішнього газового ринку держави компанії «Газ­промcбыт-Украина» – не менш сумнівній дочірній структурі того-таки «Газпрому»?

Чому Україна буде змушена аж до 2019 року закуповувати фіксовано великий об’єм газу 52 млрд. кубометрів щорічно? Невже Україна протягом цього часу не збирається виходити на альтернативні джерела газової сировини? Чому в основу формули контрактової ціни на газ було покладено явно завищену базову ціну у 450 доларів США?

Зрештою, чому Юлія Тимошенко всіляко перешкоджала ознайомленню зі змістом укладених нею газових угод представників ЗМІ і громадськості? І навіть від урядовців вимагала схвалювати підписані документи без прочитання їхніх текстів?

Можливо, не варто перебільшувати шкоду від цих домовленостей для української економіки. Бо так само не стали для неї фатальними і газові угоди 2006 року, у вислідку яких у вітчизняному публічно-політичному дискурсі з’явилося сумно­звісне «РосУкрЕнерго».

Однак найімовірніше, що головним стане зовсім не еконо­мічний, а політичний зміст «га­зо­­вого перемир’я». А отже, найваж­ливішим наслідком укладення договорів можуть стати результати найближчих прези­дент­­ських виборів. Ось тоді ми, вочевидь, і зрозуміємо, хто са­ме виграв у цій дивній «війні».

 

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.