Головна статті
Смолоскип України № 3 (163), березень 2009 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Петро Вознюк. Чорноморський шок" /> 

Петро Вознюк. Чорноморський шок 

Підступність негативних тенденцій виявляється насамперед у властивій їм поступовій, а часом і майже непомітній динаміці. Настання відчутних загрозливих наслідків дуже часто стає таким шоком, що для його позначення навіть загальновживане у подібних випадках словосполучення «холодний душ» видається надто м’яким і обмеженим. Тривалий час усе йде нібито нормально, звично-заспокійливо, та раптом р-раз – і, як то кажуть, приїхали. Живе собі, приміром, гарна молодиця, як і належить, фарбується, стежить за модою, мимохідь фліртує із чоловіками, не помічає прожитих років і не рахує втрачених можливостей. Та одного дня хтось несподівано поступається їй місцем у громадському транспорті (у хамському суспільстві для жінки, що звикла вважати себе молодою, це дійсно буває цілковитою несподіванкою). Або контролер не питає документу на проїзд, заздалегідь відчуваючи наявність пенсійного посвідчення. Або просто хтось, звертаючись, промовить не «дєвушка», а «женщіна»… Дрібниця, здавалося б, але для нашої героїні – справж­нісінький шок.

Таким само шоковим приводом за­мисли­тися для тієї частини українського соціуму, яка ще не втратила національного інстинкту, стали підсумки арбітражу україно-румунської суперечки щодо розмежування континентального шельфу у Чорному морі навколо острова Зміїний. Тих, хто після прочитання цих рядків очікуватиме громів і блискавок на голови «гаазьких бюрократів від Феміди», «недолугих українських дипломатів» чи, тим паче, «підступних бухарестських шовіністів», мушу відразу заспокоїти: цього не буде. Уже хоча б тому, що вердикт закордонних судочинців насправді є далеко не найгіршим для нас – враховуючи ступінь зацікавленості нафтогазових євромонстрів у чорноморських енер­го­скарбах і рівень впливу великого капіталу на рішення деяких «міжнародних» інстанцій. До того ж, не нашим шановним читачам пояснювати, що в історії можливі безліч випадків, коли будь-які між­державні угоди починають вартувати менше ніж папір, на якому вони на­писані.

Справа, зрештою, зовсім не в результатах конкретного арбітражу конкретної суперечки, що однією з її сторін була Україна. Оскільки вже сам факт винесення територіальної суперечки із безпосереднім (та ще й об’єктивно слабшим за нас за багатьма критеріями) сусідом створює шокуючий і реально небезпечний прецедент, усі ймовірні наслідки якого ми ще досі не збагнули.

Принагідно згадаймо, як непогано все починалося... 52-мільйонна країна у самому серці географічної Європи, величезний людський, технологічний і – чого тепер ніяковіти, коли говоримо у минулому часі, – військовий потенціал. Легкий ядерний «флірт» зі «стратегічними партнерами». Захоплені й водночас боязко-пильні погляди найближчих сусідів. Оптимістично-обережні (щоби бодай не зачепити потенційного «тигра») прогнози та коментарі закордонних експертів.

А потім повільне – однак із усе більшим прискоренням – падіння у безодню третього-четвертого-п’ятого світу. У сфері зовнішньої політики – крах не тільки проекту «Міжмор’я» як повноцінного східно­європейського блоку, здатного стати дійсно стратегічною ланкою за реалізації будь-яких континентальних геополітичних проектів, але й взаємин із життєво важливими для нашої національної безпеки лімітрофами. Найбільш яскравими та резонансними прикладами тут є попередні фіаско на тому ж південно-захід­ному напрямку: спочатку фактична «здача» Придністров’я промосковській мафії, а потім перетворення Молдови із безумовного об’єкта українських інтересів на одного з суб’єктів ... нашого внутрішньополітичного життя (детальніше про це див.: Вознюк П. Іноземний геополітичний лобізм в Україні // Молода нація. – 2006. – №2. – С. 224–225.). Були, звісно, й окремі «успіхи» – як-от Тузла. Але тоді під бравадні варіації на тему «двох квадратних метрів чорнозему для кожного загарбника» ми проґавили одну важливу деталь. А саме: за наявності та послідовної реалізації національної геополітичної стратегії і, зокрема, системної роботи з етнічними українцями хоча б на території країн-сусідів, тодішній губернатор Краснодарського краю РФ (Кубані!) швидше подав би у відставку, аніж узяв би на себе політичну відповідальність за сплановану Кремлем провокацію.

У підсумку Президентові Ющенку вже просто не було чого втрачати, крім власне української державної території – все інше було якнайуспішнішим чином роз­тринькано попередниками. Однак, судячи з усього, переломити негативну динаміку наразі не вдається. Втім, залишаймося непохитними у вірі в кінцевий «хеппі-енд». Головне, що сигнал тривоги пролунав як ніколи гучно й як ніколи багатьох змусив таки замислитись.

 

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.