Головна статті
Смолоскип України № 3 (163), березень 2009 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Презентація творів Григорія Кочура" />

Презентація творів Григорія Кочура

Двотомне видання літературознавчих праць класика україн­ського пе­ре­­кладу Григорія Порфировича Ко­чура «Література і переклад» презентували 6 лютого в Національному музеї літератури. Двотомник «Смолоскипа», підготований Музеєм-архівом Г. Кочура (син науков­ця Андрій Кочур зі своєю дружиною Марією Кочур заснували цей музей в Ірпені) є найповнішим виданням праць українського метра пере­кладу. Безпосереднє упорядкування здійснила професорка Роксолана Зо­рівчак – знана дослідниця спадщини Г. Ко­чура зі Львова.

Два 600-сторінкові томи видан-ня містять численні праці з тео­рії перекладу, огляди історії україн­ського перекладацтва, рецензії Григорія Кочура на появу українських пере­кла­дів із добрих двох десятків мов (серед них рецензовано навіть екзотичні пере­клади зі, скажімо, в’єтнам­ської чи про­ван­саль­ської мов), біогра­фічні нариси про віт­чизняних пере­кла­дачів.

Презентація в Музеї літератури зібрала як визнаних майстрів українського перекладу, так і початківців цієї галузі – усіх зацікавлених спадщиною майстра. Серед тих, хто взяв слово, аби згадати Григорія Кочура чи наголосити на його визначній ролі в національній пе­ре­клад­­ній галузі були знані науковці, перекладачі та письменники: Роксолана Зорівчак, Володимир Житник, Лада Коло­мієць, Михайлина Коцюбинська, Олександр Пономарів, Вадим Ску­ратів­ський, Олександр Терех та інші.

Вихід двотомника праць Григорія Кочура додасть як інтелектуальної, так і емоційної снаги всім причетним до перекладацької справи в Україні.

Біографічна довідка 

Кочур Григорій Порфирович (17.11.1908 15.12. 1994) – видатний україн­ський перекладач, поет, історик і теоретик ху­дож­нього перекладу, лауреат літературної премії ім. М. Риль­ського, Національної премії ім. Т. Шевченка. Один із най­осві­ченіших людей Європи – володів більш ніж 30 мовами й мав енцикло­педичні знання в галузі культури.

Народився на Чернігівщині в с. Феськівка Сосницького повіту. 1932 року закінчив філфак Київського інституту народної освіти. Професори – Степан Савченко, Микола Зеров, Олександр Білецький, Борис Якубський – вже на першому курсі звернули увагу на здібного студента й за­про­понували йому перекладати. Однак по закінченню університету Г. Кочуру не дають вступити до аспірантури за незгоду з політичними репресіями 30-х років, посилають викладати в Молдову. У 1936–1941 рр. він завідує кафедрою західної літератури та теорії літератури Вінницького педінституту.

По закінченню ІІ Світової війни Г. Кочура та його дружину звинуватили в «україн­ському буржуазному націоналізмі» й засудили на 10 років таборів і 5 років по­збавлення виборчих прав. Ув’язнення відбували в Комі (АРСР). Але й у тих умовах Г. Кочур перекладав, писав вірші, вивчав мови.

У часи «хрущовської від­ли­ги» подружжя Кочурів бу­ло реабілітовано, 1958 року вони повернулися в Україну й оселилися в Ірпені поблизу Києва.

Григорій Кочур відновив зв’язки з М. Рильським, М. Бажаном, Б. Теном, познайомився з М. Лукашем та О. Дейчем, активно працював. Хоча влада майже не допускала Г. Кочура до ви­кла­дання в університетах, орга­нізовані ним поетичні вечори та засідання секції перекладу в Спілці письменників збирали повні зали, а його будинок під Києвом став, за словами М. Коцюбинської, справжнім «ірпін­ським університетом» для покоління «шістдесятників».

Наприкінці 60-х років Г. Кочур потрапляє до «чорних спис­ків» КДБ. За ним стежать, виключають зі Спіл­ки, перестають друку­ва­ти, вимагають припинити ли­стування із зарубіжними колегами, обли­вають брудом у пресі – і так до кінця 80-х років. Поновлення в СПУ відбулося лише 1988 року. Наступного року вийшла збірка віршів Г. Кочура «Ін­тин­ський зошит» (1989 р.).

Після здобуття Україною незалежності, широко ві­домий за кордоном літератор вперше за життя (1991–1992 рр.) отримав змогу виступати на конференціях у Чехії, Польщі, США. 1991 року вийшла антологія його перекладів «Друге відлуння», згодом відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка – на жаль, уже посмертно. 15 грудня 1994 ро­ку Григорія Кочура не стало. Похований він в Ірпені.

 

 


Петро Вознюк. Чорноморський шок" /> 

Петро Вознюк. Чорноморський шок 

Підступність негативних тенденцій виявляється насамперед у властивій їм поступовій, а часом і майже непомітній динаміці. Настання відчутних загрозливих наслідків дуже часто стає таким шоком, що для його позначення навіть загальновживане у подібних випадках словосполучення «холодний душ» видається надто м’яким і обмеженим. Тривалий час усе йде нібито нормально, звично-заспокійливо, та раптом р-раз – і, як то кажуть, приїхали. Живе собі, приміром, гарна молодиця, як і належить, фарбується, стежить за модою, мимохідь фліртує із чоловіками, не помічає прожитих років і не рахує втрачених можливостей. Та одного дня хтось несподівано поступається їй місцем у громадському транспорті (у хамському суспільстві для жінки, що звикла вважати себе молодою, це дійсно буває цілковитою несподіванкою). Або контролер не питає документу на проїзд, заздалегідь відчуваючи наявність пенсійного посвідчення. Або просто хтось, звертаючись, промовить не «дєвушка», а «женщіна»… Дрібниця, здавалося б, але для нашої героїні – справж­нісінький шок.

Таким само шоковим приводом за­мисли­тися для тієї частини українського соціуму, яка ще не втратила національного інстинкту, стали підсумки арбітражу україно-румунської суперечки щодо розмежування континентального шельфу у Чорному морі навколо острова Зміїний. Тих, хто після прочитання цих рядків очікуватиме громів і блискавок на голови «гаазьких бюрократів від Феміди», «недолугих українських дипломатів» чи, тим паче, «підступних бухарестських шовіністів», мушу відразу заспокоїти: цього не буде. Уже хоча б тому, що вердикт закордонних судочинців насправді є далеко не найгіршим для нас – враховуючи ступінь зацікавленості нафтогазових євромонстрів у чорноморських енер­го­скарбах і рівень впливу великого капіталу на рішення деяких «міжнародних» інстанцій. До того ж, не нашим шановним читачам пояснювати, що в історії можливі безліч випадків, коли будь-які між­державні угоди починають вартувати менше ніж папір, на якому вони на­писані.

Справа, зрештою, зовсім не в результатах конкретного арбітражу конкретної суперечки, що однією з її сторін була Україна. Оскільки вже сам факт винесення територіальної суперечки із безпосереднім (та ще й об’єктивно слабшим за нас за багатьма критеріями) сусідом створює шокуючий і реально небезпечний прецедент, усі ймовірні наслідки якого ми ще досі не збагнули.

Принагідно згадаймо, як непогано все починалося... 52-мільйонна країна у самому серці географічної Європи, величезний людський, технологічний і – чого тепер ніяковіти, коли говоримо у минулому часі, – військовий потенціал. Легкий ядерний «флірт» зі «стратегічними партнерами». Захоплені й водночас боязко-пильні погляди найближчих сусідів. Оптимістично-обережні (щоби бодай не зачепити потенційного «тигра») прогнози та коментарі закордонних експертів.

А потім повільне – однак із усе більшим прискоренням – падіння у безодню третього-четвертого-п’ятого світу. У сфері зовнішньої політики – крах не тільки проекту «Міжмор’я» як повноцінного східно­європейського блоку, здатного стати дійсно стратегічною ланкою за реалізації будь-яких континентальних геополітичних проектів, але й взаємин із життєво важливими для нашої національної безпеки лімітрофами. Найбільш яскравими та резонансними прикладами тут є попередні фіаско на тому ж південно-захід­ному напрямку: спочатку фактична «здача» Придністров’я промосковській мафії, а потім перетворення Молдови із безумовного об’єкта українських інтересів на одного з суб’єктів ... нашого внутрішньополітичного життя (детальніше про це див.: Вознюк П. Іноземний геополітичний лобізм в Україні // Молода нація. – 2006. – №2. – С. 224–225.). Були, звісно, й окремі «успіхи» – як-от Тузла. Але тоді під бравадні варіації на тему «двох квадратних метрів чорнозему для кожного загарбника» ми проґавили одну важливу деталь. А саме: за наявності та послідовної реалізації національної геополітичної стратегії і, зокрема, системної роботи з етнічними українцями хоча б на території країн-сусідів, тодішній губернатор Краснодарського краю РФ (Кубані!) швидше подав би у відставку, аніж узяв би на себе політичну відповідальність за сплановану Кремлем провокацію.

У підсумку Президентові Ющенку вже просто не було чого втрачати, крім власне української державної території – все інше було якнайуспішнішим чином роз­тринькано попередниками. Однак, судячи з усього, переломити негативну динаміку наразі не вдається. Втім, залишаймося непохитними у вірі в кінцевий «хеппі-енд». Головне, що сигнал тривоги пролунав як ніколи гучно й як ніколи багатьох змусив таки замислитись.

 

 


Олександр Маслак. Переможець «газової війни» визначиться на виборах" />

Олександр Маслак. Переможець «газової війни» визначиться на виборах 

Суперечки щодо того, хто насправді виграв у «газовій війні» 2009 року, лише починаються. Цілком очевидно, що з боку Російської Федерації звучать лише переможні заяви. Власне, Москва від самого початку конфлікту випромінювала впевненість у своїй прикінцевій перемозі – принаймні, на словах. Це природно, якщо розумі­ти, що для тамтешньої масової свідомості поняття «російська поразка» є неможливим навіть у фантастичному романі. Загальнонаціональною перемогою наші сусіди вважають навіть програну ними знамениту Бородинську баталію. Так само очевидно, що в Україні переможних реляцій не чути. Бо звичка до поразок і – що найголовніше – постійного їх оплакування стали невід’ємною частиною нашого національного менталітету.

Психологічна налаштованість на перемогу і культ минулих тріумфів (неважливо, чи були вони насправді) інколи відіграє для життя нації роль не менш важливу ніж сама перемога – адже стає важливим елементом національної консолідації, невід’ємною складовою частиною колективної ідентичності. Що­правда, трапляється, що такий «культ перемоги» набуває гіпертрофованих і потворних рис. Типовим прикладом цього є роль культу «Великої Перемоги» у формуванні ідентичності «единого советского народа». Тому при конструюванні різних консолідуючих концептів не варто створювати аж надто фантастичні наративи щодо неіснуючих «перемог». А, тим більше, гучно іменувати «загальнонаціональним тріумфом» успіхи якихось окремих політичних угруповань чи економічних кланів. Те саме стосується й поразок. Культ поразки також може сприяти утвердженню національної свідомості та ідентичності. Однак надмірне його культивування призводить лише до чергової поразки. Часто фатальної для національного організму.

Втім, якщо залишити поза дужками особливості україн­ської й московської ментальностей, цілком очевидно, що результати «газової війни» є неоднозначними для обох сторін конфлікту. Кремлівський уряд своєю нахабністю сти­мулю­вав значний сегмент полі­тичних і економічних еліт Євросоюзу до активізації пошуку альтернативних джерел газопо­стачання. Насамперед, це стосується будівництва газопро­воду «Набукко», що ним на європейський ринок надходитиме середньоазійський та іран­ський газ.

Одночасно потужне промосковське лобі в країнах ЄС (що фактично керує більшістю корумпованих партій тамтешнього «лівого центру»), посилило політичну підтримку будівництва газопроводів «Північний потік» і «Південний потік», які повинні пустити російський газ в обхід України. Очевидно, битва за гроші європейських споживачів для «Газпрому» лише починається. І багатомільйонні позови до нього європейських імпортерів стосовно відшкодування збитків, завданих під час перебою із постачанням газу у січні, навряд чи посилять позиції кремлівської олігархії у цій боротьбі.

Для України результати так само неоднозначні, як і результати «газового протистояння» 2006 року. Тоді, завдяки зусиллям уряду Юрія Єханурова, Україна, з одного боку, отримала відносно дешевий російський газ, а з іншого – сумнівного посередника при купівлі росій­ського газу в особі компанії «Рос­УкрЕнерго».

«Газова війна» стала також потужним ударом по «євроатлантичним» ілюзіям значної частини українського суспільства. Небажання брюссельських, берлінських, празьких чи паризьких бюрократів та політиків чітко визнати цілком очевидну провину московського керівництва у припиненні постачання газу до країн Європейського Союзу фактично заохочувало «білокам’яних» керманичів до ескалації конфлікту з Україною. Багато аналітиків прямо писали про «газовий Мюнхен». Подібно до того, як 1938-го у Мюнхені західні демократії відмовилися від гарантій безпеки для Чехо­словаччини, чим відкрили гітле­рівській Німеччині шлях до розшматування цієї країни, так само нинішні керманичі ЄС і США своєю нібито «нейтральною» позицією фактично стали на шлях сприяння «газовому шантажу». Єдиною країною, керівництво якою посіло чесну й об’єктивну позицію у цьому конфлікті, стала Польща.

Втім, нинішня «газова вій­на» так само показала здат­ність України чинити опір енер­го­ресурсному тискові й без зовнішньої допомоги з боку «євроатлантичних друзів». Завдя­ки фаховим діям україн­ських газовиків на початку січня 2009 року Україна дала зрозуміти і ЄС, і РФ, що має змогу жорстко відстоювати власні позиції. Інша справа, що ці фахові дії не були підкріплені ефективною зовнішньополітичною пропагандистською й PR-кампанією українських державців. Тоді як той-таки «Газпром» залучив до нагнітання антиукраїн­ських настроїв не лише медіа-можливості та державний апарат своєї «країни базування», але й провідні західні PR-агенції (найвідомішою з тих, що були залучені до організації кампанії, є Omnicom Group).

Зрештою, як і у 2006 році, українські високопосадовці пішли на підписання непрозорих угод. Поведінка Юлії Тимошенко у ході московських переговорів і після них викликає аж надто багато запитань.

Чому, прибравши з україно-російських газових відносин сумнівного посередника «РосУкрЕнерго», Тимошенко віддала 25% внутрішнього газового ринку держави компанії «Газ­промcбыт-Украина» – не менш сумнівній дочірній структурі того-таки «Газпрому»?

Чому Україна буде змушена аж до 2019 року закуповувати фіксовано великий об’єм газу 52 млрд. кубометрів щорічно? Невже Україна протягом цього часу не збирається виходити на альтернативні джерела газової сировини? Чому в основу формули контрактової ціни на газ було покладено явно завищену базову ціну у 450 доларів США?

Зрештою, чому Юлія Тимошенко всіляко перешкоджала ознайомленню зі змістом укладених нею газових угод представників ЗМІ і громадськості? І навіть від урядовців вимагала схвалювати підписані документи без прочитання їхніх текстів?

Можливо, не варто перебільшувати шкоду від цих домовленостей для української економіки. Бо так само не стали для неї фатальними і газові угоди 2006 року, у вислідку яких у вітчизняному публічно-політичному дискурсі з’явилося сумно­звісне «РосУкрЕнерго».

Однак найімовірніше, що головним стане зовсім не еконо­мічний, а політичний зміст «га­зо­­вого перемир’я». А отже, найваж­ливішим наслідком укладення договорів можуть стати результати найближчих прези­дент­­ських виборів. Ось тоді ми, вочевидь, і зрозуміємо, хто са­ме виграв у цій дивній «війні».

 

 


Віталій Олександрович. Біль душі й емоції" />

Віталій Олександрович. Біль душі й емоції 

Небайдужість та готовність допомогти у хвилину скрути є свідченням наявності в душі якщо не великого полум’я, то принаймні ледь помітної іскорки тієї нелицемірної любові до ближнього, зі зникненням якої людина перетворюється на біоробота з каменем замість серця.

Чи обтяжують себе нинішні посадовці роздумами над долею народу, котрий вони репрезентують на найрізноманітніших міжнародних зібраннях, конференціях і форумах, іменем котрого – проте супроти його згоди і волі – здійснюють державну політику? Реалії свідчать, що переважна більшість міністерських челядників ані найменшого докору сумління через мільйони знедолених українців не відчувають. Скільки у нас таких, окрадених злочинною постколо­ніальною й постокупаційною системою? Суха й бездушна статистика свідчить, що, приміром, у пошуках гідної оплати праці за кордон подалося понад сім мільйонів українців, у переважній біль­шості сімейних: поїхали чиїсь мати, батько або ж обоє. Дитина чи діти залишились на бабусь і дідусів, сусідів, знайомих. Якщо навіть у сім’ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони. Страшна цифра… Вона не є державною або військовою таємницею, але будь-якої згадки про неї (рівно як і дискусії щодо причин її з’яви) посадовці з подивугідною впертістю уникають.

Дозволю собі процитувати рядки лише з кількох листів, надісланих на конкурс «Кращий лист дітей емігрантів», який відбувся в рамцях міжнародного форуму діаспори (Львів, 18–20 червня 2008 р.). Сподіваюсь, вони нікого не залишать байдужими й примусять вкотре замислитися над причинами нинішніх бід україн­ського народу.

«Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем – і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму...» – пише 14-річна Ірина Цибах із Рівного. Чи кожному письменникові вдасться в такому коротенькому реченні вмістити стільки болю? «Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. … Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров’я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі – нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!» – Так пише 15-річний Юрко Кешкетній із села Чорноголова на Закарпатті. Горе родини перетворилось для нього на щастя, бо ж на похорон мають приїхати батьки. Годі шукати страшніших прикладів формування в дитячій душі неприродних рис цинізму, егоїзму й жорстокості.

Одним зі шляхів пошуку прихильників напередодні таких численних у нашій країні виборів, є спроби нав’язати громадськості уявлення про першість матеріального перед духовним. Зациклення на розмірах пенсій, стипендій та зар­платні виявилось непоганою формою відволікання суспільної уваги від реальних проблем і викликів часу. Десятиліттями тероризоване тоталітарним атеїзмом суспільство у гонитві за матеріальним добробутом забуває про культивовані понад тисячу років нашим народом вартості. Посадовці з гіперболізованим почуттям значущості своєї ролі й нічим не підкріпленою впевненістю у власній незамінності ледь не тішаться заробітчанською копійкою, оскільки вона, мовляв, «вливається в економіку України», водночас замовчуючи, якою ціною дістаються ці кошти. Ще старанніше приховується від загалу інформація про стократ більші суми, котрі внаслідок різноманітних афер осідають на приватних рахунках в офшорних зонах та закордонних банках. 13-річний Святослав Степанчук з Луцька навряд чи встиг побувати за межами України. Проте байки про матеріальний рай не полонили його уяви. Звертаючись до батька, котрого засмоктала трясовина економічної емі­грації, він пише: «Знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави».

Упереджені недоброзичливці можуть вгледіти у цих рядках «вузьконаціоналістичну обмеженість» і «прояв шовінізму». Наших співгромадян, котрих матеріальна скрута, інші несприятливі обставини й сама система примусили податись за кордон на заробітки, потрактовують здебільшого як «донорів економіки» та ще й сподіваються на них як на надійний електоральний ресурс «прозахідних» політичних сил. Насправді, гроші, котрі українці тяжкою працею заробляють за кордоном і пересилають в Україну рідним, внаслідок придбання останніми товарів (часто також закордонного виробництва) потрапляють до рук все тієї ж владної олігархії, яка міцно «осідлала» виробництво й експортно-імпортні потоки.

Бюрократи, котрі, потираючи руки підраховують, скільки мільярдів доларів і євро надходить в Україну від новітніх вигнанців, ніколи не зрозуміють, що будь-яка кар’єра повинна бути не тільки засобом досягнення особистого успіху, а й формою служіння ближнім і – зрештою – нагодою долучитися до створення справедливого, солідарного та братерського суспільства. Проте патріотичний світогляд попри все вже сформувався, оскільки те, що пишуть діти, йде від щирого, нелицемірного й іще не замуленого проблемами та принадами цього гріховного світу серця. Діти не женуться за матеріальними статками і посадами. Дай Боже, аби такими чистими вони залишалися впродовж усього життя.

 

 


Віра Балдинюк: «Сучасна українська література  це міський дурень, що розмовляє сам із собою»" />

Віра Балдинюк: «Сучасна українська література  це міський дурень, що розмовляє сам із собою» 

Віра Балдинюк – особлива жінка. Вона є авторкою поетичної збірки «Крамничка вживаних речей» і книги «8. Жіноча мережева проза». Лауреатка літературної премії видавництва «Смолоскип», редакторка, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Втім, академічні титули не стають на заваді ведення одного з найпопулярніших україномовних блогів pani-grunia.livejournal.com. На неї дуже подібна Мерилін Монро, а ще «Грунечка» будь-яке запитання рятує неймовірним почуттям гумору та невимірною ерудицією не лише у гуманітарній сфері. Попри все, після зустрічі з цією чарівною жінкою зовсім не виникає враження, ніби ви випадково уздріли найзатятішу зубрилку на гучній міській дискотеці, зовсім навпаки – що найяскра­віша дівчина на дискотеці, як виявилося, – конструктор міжгалактичного зорельота та Ваш майбутній викладач із квантової механіки.

Часопису «Смолоскип України» Віра Балдинюк розповіла про власний творчий досвід, мережеву, мереживну, паперову літературу, сучасне та прогнози на завтра.

– Пані Віро, Ви – одна із авторок книги «Вісім. Жіноча мережева проза». Тому саме Ви маєте знати, що таке «жіноча проза»? А також яка проза краща – «мережева» чи «мереживна», і яка з зазначених більш «жіноча»?

– Сьогодні ми маємо справу переважно з масовою культурою, де жіноча проза обросла специфічними рисами і функціями. Багато залежить від того, чи авторка експлуатує ці риси, чи намагається залишатися поза ними і якісно працювати зі словом і сюжетом. У першому випадку в літературному тексті ми маємо мотив Попелюшки, наслідування глянцевих статей про біографії видатних жінок типу Коко Шанель, високий рівень інфантильності жіночих образів, низький рівень узагальнень й обертання довкола приватного світу, який обмежується любовними стосунками. Ми знайдемо спекулятивний характер у сюжеті й мелодраматизм, або ж будуарну іронію.

У другому випадку можна очікувати на більш складний художній світ, у якому відчутне соціальне тло, побачене очима жінки. Навряд чи авторка уникне специ­фіч­но «жіночих» метафор тілесності, але принаймні з дамським «мереживом» таке письмо матиме мало спільного. Ми чудо­во розуміємо, що є проза Ірен Роздобудько і Лариси Денисенко, є молодіжні книжки Цілик, Карпи, а є проза Оксани Забужко. В Росії є книжки Ірини Дєнєжкіної, а є твори Людмили Петрушевської. Втім, усе вищесказане стосується повною мірою і авторів-чоловіків, які можуть на диво по-жіночому писати романи. Скажімо, Януш Вішнєвський добре розуміє, як вичавити сльозу з читачки її ж методами.

Збірка «Жіноча мережева проза» – екс­периментальний проект, зріз сучасних жіночих голосів. У доволі понурій і передбачуваній атмосфері книжкового ринку і літпроцесу того часу це був перший український досвід оригінальної організації ланцюга автор-видавець-читачі. Авторки взяли участь у проекті не для паперової публікації (вони реалізовують творчі амбіції в журналістиці, блогах чи деінде), а заради прецеденту. Усі учасники отримали задоволення.

– А обличчя української літератури «жіноче» чи «чоловіче»?

– Про обличчя сучасної української літератури можна сказати одне – воно надто захопилося косметичними засобами.

– Якщо би Вас попросили схарактеризувати сучукрліт одним-двома словами, якими б вони були?

– Міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта (спадковий розлад у вигляді посмикування м’язів обличчя, шиї та плечового поясу, мимовільних рухів губів та язика, з частим покашлюванням та спльовуванням – В.К.).  

– Подейкують, що паперова книга скоро зникне як явище, але «мережеві» автори і досі прагнуть оформитися у папері, чому так і чи свідчить це про те, що «книга» – річ, котра робить слово «вагомим/вагомішим»?

– Паперова книжка зникне не так скоро, як цього бояться, хоча це «повільний» продукт, на відміну від газет, які легко переходять в інтернет-формат. Я недолюблюю людей, які вперто обирають дирижабль замість боїнга і паперову пошту замість електронної. Паперова пошта сьогодні – сфера офіційного спілкування влади і народу, це пронумеровані запити міністерств, банківські рахунки, повістки в суд, письмові привіти від ДАЇ, це контрольоване листування в’язнів. Уперта романтизація паперової пошти і книжки як вічних людських цінностей для мене сумнівна. Залишиться естетична складова – дорогий друк, дизайн, ілюстрування. А взагалі книжка щезне з полиці українця радше тому, що він розучиться читати, а не тому, що зміниться тип носія.

На жаль, нам бракує практики друкувати романи в журнальному варіанті (бо таких журналів всього штук п’ять, і в них додруковують старше покоління, яке свого часу намовчалося). Тексти доходять до читача у вигляді ігристого шампан­ського, від якого болить голова. Рідко трапляються книжки бодай із трьома зірочками витримки. Кожен поспішає зафіксуватися у світі, де тривалість життя новини – кілька годин, тобто багато авторів внутрішньо готові стати чистим медіапродуктом.

– Пані Віро, Ви – лауреатка другої премії видавництва «Смолоскип» 1998 p. за збірку поезій «Крамничка вживаних речей». Скажіть, будь ласка, з власно­­­го досвіду, як участь та перемога
у подібних конкурсах «допомогає» майбутнім поетам/письменникам стати знаними та чи сприяє це т. зв. «творчому зростанню»?

– Це був поворотний момент у моєму житті. Саме тоді я визначила для себе коло людей, до яких хотілося підняти свій рівень, окреслила напрямок, у якому прагну­ла рухатися далі. Я на багато років пі­шла у світ науки і самоосвіти. Думаю, для кожного лауреата це шанс випробувати себе, відчути, як пахне перша книжка і чесно вирішити, чи буде вона останньою.

– Якщо уже зайшла мова про молоду літературу, то на Вашу думку, чи літературні покоління в Україні достатньо комунікують між собою у творчому плані? Чи є у нас одна велика літературна тусівка зі спільними інтересами, спільними творчими вечорами та вечірками?

– Зазвичай мрії старшого покоління жити в одному великому будинку кількома родинами закінчуються галасливим і неприємним поділом нерухомості. У російській літературі зараз відбувається цікава річ: розрив літературних поко­лінь посприяв появі оновленого реалізму у виконанні тридцятирічних авторів, вони зазвучали по-свіжому, незвично. Побачимо, чи станеться так у нас. В Україні комунікація поволі налагоджується завдяки Літакценту, книгарням «Є» і «Смолоскипу». Але інтереси у кожного мають бути свої.

– Чи можна порівнювати літературні процеси в Україні та в найближчих географічних сусідів – Білорусії, Росії, Польщі? Чи у нас та у них молоді письменники переймаются тими самими проблемами, що їх чужомовні колеги?

– Можна порівнювати, але для мене цікаві відмінності. Часом запитую себе, чи може в українській літературі з’явитися роман про кокаїнове життя менеджерів вищої ланки і великий нафтовий бізнес, якщо наш максимум – це київська аутсорсингова контора? Хто з авторів на власній шкірі відчув, що таке війна, полі­тичний андеграунд і тероризм? Чи зможе хтось розповісти про расизм, ідентичність іншого? Чи є у молодих авто­рів у голові достатньо текстів американ­ської, британської, німецької, російської літератур, щоб уявляти – що таке стиль і чим дихає романна форма? Очевидно, з об’єктивних причин сучасна україн­ська оповідь будується навколо містечкових міфів, вона ще довго буде затишною, мікроскопічною. Ми ще не раз зустрінемо дбайливе перебирання колекцій значків, етикеток, фотографій та спогадів із чийогось радянського дитинства, відтворення родинних історій у не дуже майстерній і захопливій формі. Буде, як завжди, багато нудних снів та алкогольних видінь. Доки якусь обдаровану душу не знудить і не прорве вийти за межі звичного.

– Що буде з укрліт та якою вона буде за 30 років? А за 50?

Я бажаю нам усім дожити до того часу і мати добрий зір для читання.

– Хіба хтось може дати початківцям красного письменства більш слушні поради, аніж поетка, письменниця, науковець та редактор в одній особі? Якою має бути мета літератора: здобути Нобелівську премію з літератури чи ухилитися від гнилого помідора на читаннях у сільському клубі? І яка більш благородна?

– Нобелівська премія у будь-якій царині – це, передовсім, Нобелівська премія миру. Сільський клуб як установу я востаннє бачила кілька років тому, він вико­нував функції виборчої дільниці. Кого ж цікавить література, той мусив би розважати себе і друзів писанням, лікува­тися, сповідуватися письмом, вигадувати інший світ, дивувати і смішити Бога.

Інтерв’ю підготувала Валентина Кузик 

 

 


Аліна Денисенко. Хто піклується про мораль в Україні" /> 

Аліна Денисенко. Хто піклується про мораль в Україні 

Якщо ще місяць тому про діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі знав невеликий прошарок людей, здебільшого користувачі всесвітньої мережі, то сьогодні маємо зовсім іншу ситуацію. Здавалося, що справа із закриттям «Інфостору» за розповсюдження порнографії – це найпровокативніший, найсміливіший крок, який може зробити НЕК. Сайт, з якого щодня завантажували продукцію не лише порно­графічного змісту, а й книги, музику, фільми, фотографії, був для сотень тисяч чи не єдиним постійним джерелом інформації, бо вирізнявся легким доступом. Українська інтернет-спільнота близько місяця гнівно обурювалася на форумах, писала петиції до президента, але зрештою відкрила очі і побачила, що мережа не одним інфо­стором єдина, є ціла низка інших файлообмінників.

Однак днями стрічки новин повідомляють про нові рішення НЕК. Серед них найбільше обурення викликали рекомендації щодо припинення транслювання українськими каналами мультфільму «The Simpsons» та розважального шоу «Comedy Club», а також визнання роману «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка (до речі, єдиного в Україні лауреата Малої Шевченківської премії) таким, що не є «продуктом еротичного характеру». За висновком НЕКу, цей твір визнано «продукцією порнографічного характеру, обіг якої в Україні заборонено». Мультфільм зрештою дозволили показувати у певний час, хоча M1 припинив його вихід в ефір ще до рішення, а от книгу комісія вимагає вилучити з продажу.

Наступ на Інтернет не виглядав настільки загрозливо: НЕК не в змозі позакривати всі файлообмінники, тому дуже швидко можна знайти альтернативу. Крім того, в Україні Інтернет не настільки розвинений, щоб за­криття якогось сайту могло зачепити значну масу людей.

Наступ на літературу теж навряд чи схвилює загал, особливо на невідомого «широкому» читачеві Ульяненка. Та все ж таки, це нездорова ситуація, коли «управлінці» беруться оцінювати художню вартість твору, коли така некомпетентна оцінка в подальшому впливає на розповсюдження книги, на її випуск, як це сталося з «Жінкою...». За аналогією до таких висновків треба вилучити з бібліотек чи не всі твори Покальчука, а про набагато «натуралістичніші» романи деяких закордонних авторів-класиків сучасної та не лише літератури взагалі варто забути.

Телеглядачів у нас, звісно, набагато більше за читачів літератури, тим паче не масової. Тому після негативних відгуків про «Сімпсонів» та «Камеді Клаб» від НЕК про цю комісію дізналися справді мільйони.
І хоча мультфільм уже давно не показують, та «посягання» на його існування було сприйнято зі значним обуренням. Подібна реакція – і на рекомендацію за­криття «камеді». Значна частина жартів від резидентів клубу і справді не вражає глибиною, але говорити про порнографічний зміст у шоу – занадто, а нецензурну лексику можна «прикрити» сигналом.

Поки що комісія не зробила нічого справді вартісного, такого, що справді сприяло би дотриманню законодавства у сфері захисту суспільної моралі. Усі їхні наступи чи то на рекламні ролики, чи то на телевізійні програми виглядають притягнутими за вуха, у деяких випадках – просто абсурдними. Так, до прикладу, було заборонено рекламу, яка «в гумористичному вигляді зображає маленького Ісуса, святу Діву Марію, святого Йосипа, мудреців і янголят, які літають по небу з металевими баночками під спів «Алілуя». Відповідно до рішення НЕКу, сюжет перекручує суть Святого Письма. Схоже на те, що у членів комісії зовсім відсутнє почуття гумору, а головне – міри.

Звісно, контроль за дотриманням моральних норм в Україні має здійснюватися, але проблема полягає в тому, що наразі контролюють цей процес не ті люди: абсолютно некомпетентні. Один із членів НЕКу нещодавно запевнив усю країну в неадекватності «підбору кадрів» у державні органи, назвавши у передачі «Культурний фронт» народ України «рабами і холуями», яким «не потрібна свобода слова», яким «потрібно заткнути рота». Таким чином комісія виступила за впровадження цензури в нашій країні.  

НЕК не виглядає серйозним органом, але її рішення мають серйозні наслідки. Те, що подібний орган має існувати, – безсумнівно, але питаннями моралі мають опікуватися науковці: психологи, культорологи, історики філософії врешті-решт, а не сумнівне збіговисько «зірок» та невідомо-звідки-взятих інших членів. До проблеми контролю над мораллю потрібно підходити виважено і серйозно. Проте наразі спостерігаємо повне сва­вілля у діях комісії.

 

 


Олена Павлова. Мистецький «мрачняк» versus краса-попса" />

Олена Павлова. Мистецький «мрачняк» versus краса-попса 

Вже шість років поспіль не пропускаю анімаційного фестивалю «Крок». Протягом трьох днів у Будинку кіно демонструють роботи учасників та переможців фестивалю, який від­бувається влітку-восени на паро­плаві, почергово в Україні та Росії. Цього року пройшов вже 15-й «Крок». Завжди три дні мультфільмів приносили мені неабияке задоволення, робили світ навколо радіснішим. Коли ми виходили з Будинку кіно, все навколо на мить здавалося мультиком, і ми були його героями. Але останнім часом позитиву у програмі фестивалю стає все менше.

Здається, що мультики забрали у дітей, залишивши малюків на поталу штучним комерційним 3-D повнометражкам, повних насильства, спецефектів та інших типових голівудських прийомів. Натомість вершки сучасної анімації – брунатно-сірий безсюжетний відеоряд, нарейданий поспіхом з претензією на філософський підтекст та концептуальний підхід. Це збірний образ анімаційних стрічок, під час яких виникало бажання піти геть із сонних стін Будинку кіно цього та минулого року. Багато глядачів так і зробили: якщо в перший день фестивалю віль­них місць не було не тільки у залі, але й на підлозі, то наступні дні велелюдністю не відзначалися. Дітей набагато поменшало у порівнянні з попередніми ро­ка­ми. П’ятирічна дівчинка, що сиділа за нами, весь суботній показ повторювала, що хоче додому. Такого ефекту мультики на дітей, зазвичай, не справляють.

Звісно, не все так погано. Половина мультфільмів все-таки викликала позитивні емоції. Вражали вони різноманітністю технік виконання (у стрічці Мішеля Осло про сім’ю винахід­ників герої та весь їхній світ зроблені з ніжного мережива та витинанок). Цікавим постмодерним експериментом видалася повнометражна стрічка американки Ніни Пейлі «Сіта співає блюз». Це фільм-колаж, у прямому й переносному сенсі. Покинута чоловіком героїня читає «Махабхарату», де в історії кохання богині Сіти почасти бачить свою. Мультик виконаний одночасно у декількох техніках: традиційно намальовані персонажі межують з вирізаними з ілюстрованих журналів фігури Рами і Сіти та силуетами опо­відачів, розділяючи таким чином сюжетні лінії. Оповідачі – троє індійців – трактують священний сюжет досить вільно, постійно розмірковуючи про мотиви дій, створюючи ефект профанного психолого-соціологічного аналі­зу. Богиня Сіта весь час співає про своє життя, але пісні у цьому «індійському кіно» – американський блюз 20-х років. Стрічка повна еклектики та космополітизму, вона яскрава і смішна через власні парадоксальні поєднання та рішення.

А от вкотре показаний мульт­фільм «Сільський лікар Кафки» справляє досить важкий та гнітючий ефект на глядача. І це, здається, його мета, – як і багатьох інших стрічок. Цього року можна зробити висновок, що з дітьми або депресивним настроєм на «Крок» краще не ходи­ти. Перших мультики не розважать, друге можуть тільки поглибити.

Але чому мистецька альтернатива стає такою безбарвною та важкою для сприйняття? На іншому полюсі – яскрава й легка радикальна попса, яка успіш­но намагається замінити собою культуру. На кожному каналі чергові «пающіє труси» у різних варіаціях сунуть в камери свої оголені тіла. Їм не страшна жодна криза, особливо криза жанру. Зараз найбільш «пою­щіє» з них затіяли змагання, хто ж буде представляти Україну на ідолізованому «Євробаченні». Серед фіналістів національного (яке горде слово!) відбору гурти Tori Joy, «Горячий шоколад», «Zакльопки», NIKITA, ANA, співачки Світлана Лобода, Іра Пойзен, Ленара Османова. Поки наші вибирають, чиї труси співають краще, Грузія вже готова послати до Москви гурт «Стефан і 3G» із піснею «We Don`t Wanna Put In» (буквально: «Ми не хочемо в цьому брати участь», а на слух: «Нам не потрібний Путін»).

А поки «труси» між собою чубляться за право продемонструвати свої сідниці на всю Європу, горде звання «Заслуженого артиста України» отримує ще один діяч попси Віталій Козловський. Окрім того, гламурне обличчя «заслуженого» тепер прикрашає іменні марки, випущені «Укрпоштою» з нагоди дня Валентина. Це може навіть війти в моду і стати правилом, наприклад Нацбанк викарбує ювілейні монети із дівчатами з гурту «СМС». Найсмішніше, що свою діяльність вони всі вважають творчістю. І чим важчим та незрозумілішим буде мистецтво, тим яскравішою і легшою стає попса, скидаючи баласт зайвого змісту. Напевне, потрібна золота середина.

 

 


Юлія Сахно. На порозі весни" /> 

Юлія Сахно. На порозі весни 

На порозі весна. Нею вже пахнуть ранки і дзюркотить вода, крапаючи й стікаючи з дахів і дерев. Приємно пробігтися досі прохолодною вулицею, дихаючи весною, і сховатися в одному із теплих затишних закладів, що на додачу до чаю дарують безкоштовний доступ до мережі Інтернет через Wi-Fi. Знайти місце, де можна корисно і приємно провести час, дуже легко за допомогою сайту http://www.kievwifi.com/, що показує усі київські заклади, які надають таку послугу. Зручно, що все це – на карті Києва із зазначенням часу роботи закладу та режиму надання послуги (платно чи безкоштовно, з паролем чи вільно).

Зручно вмостившись за столиком і під’єднавши до електромережі ноутбук, можна продовжити гаяння часу, розглядаючи проект «Автопортрети» / 242, що містить 242 автопортрети дизайнерів-художників і розміщений за адресою http://selfportraits.ru/. Цікаво подивитись, як різні люди сприймають себе, якими хочуть видаватися. Дуже позитивним є й те, що кожен автопортрет за­звичай підписаний і має посилання на сторінку автора. А якщо ви вже почали розглядати портрети, а потім і сторінки художників, то це надовго, бо кожна сторінка неповторна і цікава, насичена красивими і оригінальними малюнками-фотографіями, споглядати які можна безкінечно. Я вже близько трьох тижнів відвідую цей сайт і щодня радію, бо приємно знаходити серед авторів портретів своїх друзів, або знайомих знайомих. Також сайт може знадобитись тим, хто шукає собі співробітників або ж просто гарних художників, бо скидається на величезне портфоліо.

Багато безкорисливо-цікавого можна дізнатись за адресою http://yeahsnos.wordpress.com/. На сайті розміщують концепти архітектурних проектів, нові дизайнерські розробки, такі як килимок для ванної кімнати з моху у підставці-горщику, візитівка персонального тренера, надрукована на шматку гуми так, що реквізити можна розгледіти лише розтягнувши гуму в стрічку. Трапляються й такі оригінальні речі, як капелюх-подушка, за допомогою якої зручно спати будь-де, та сукня-стілець, у якій вам завжди буде де сісти.

Не можу не поділитись із вами найчарівнішою знахідкою останнього місяця – програмою poladroid, яку безкоштовно й офіційно можна завантажити за адресою http://www.poladroid.net/. Ця програма – неймовірна, адже перетворює ваші цифрові або відскановані аналогові фотографії на полароїдні, надаючи їм просто неперевершеного вигляду. Ця програма будь-який ваш знімок перетворює на шедевр, яким не соромно поділитись зі світом у флікр-групі, присвяченій псевдо-полароїдним, або ж, як їх називають, поладроїдними, знімкам – http://www.flickr.com/groups/poladroid/.

На випадок, якщо вам доведеться байдикувати без компанії мережі Інтернет, раджу завітати на сайт http://lib.rus.ec  – найбільшу за кількістю розміщених в ній авторів і творів відому мені електронну бібліотеку – і запастись чтивом на кілька років наперед. Інакше – не виходить, бо лише одним оком глянувши на перелік авторів, хочеться скачати буквально ВСЕ. Всі колись і зараз жадані книжки можна знайти тут. І втриматись – неможливо. Особливо пощастило вам, якщо любите або маєте змогу читати електронні книжки постійно й усюди.

Накінець, за звичаєм, перелічу кілька нових (принаймні для мене) флеш-ігор, відірватись від яких як завжди складно. Спробувати себе у ролі пілота авіакомпанії «Люфтганза» та перевірити знання географії можна, погравши у гру http://www.lufthansa-usa.com/useugame2007/html/play.html. Тут вам треба протягом певного проміжку часу приземлити літак, що вилетів зі США в одному з міст Європи. Гра складається з кількох раундів, кожний наступний – важчий, бо у першому міста на карті Європи позначено червоними крапками (без підписів, звісно), в наступному показано лише державні кордони європейських країн, а в останньому – лише суцільна Європа, без жодних кордонів і міст. Чим ближче до міста призначення приземлили літак – тим більше балів отримаєте. Кілька годин можна витратити на проходження гри «Темна кімната», що розташована за адресою http://elima.ru/files/33/Dark Room.swf. Спочатку треба зрозуміти, що, взагалі, від вас вимагається. Потім запастись терпінням і наполегливо намагатися виконати всі завдання. Розважитесь чи не розважитесь, але спокійним точно не лишитесь. Перевірено.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.