СМОЛОСКИП

 

Скаачати пдф

 

Вручення премії ім. Василя Стуса

Щороку 14 січня, тобто на день св. Василія, створене Євгеном Сверстюком Братство Василів вручає найбільш активним працівникам культурного простору України премію ім. Василя Стуса. Цього року лауреатами високої нагороди стали за­сновник «Смолоскипа» Осип Зінкевич і знаний правозахисник, колишній радянський дисидент Мирослав Марино­вич. Вручення премії традиційно відбувається у київському Будинку Вчителя.

Дійство розпочалося інсценізацією свята Маланки та водінням Кози – епізодами давнього українського новорічного карнавалу. Далі на сцені виступили колишні лауреати премії Галина Севрук та Елеонора Соловей. Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип», розповів про життєвий шлях та працю Осипа Зінкевича, котрий передав вітання учасникам вручення з далекої Америки. Виступив також Мирослав Маринович. Премії та лауреатські дипломи вручив Євген Сверстюк. Дійство завершилося читанням поезії та концертом.

Слово Ростислава Семківа про працю та внесок у розбудову Української держави Осипа Зінкевича

Євген Сверстюк 

Мирослав Маринович 

Василь Овсієнко 

Елеонора Соловей 

Дитяча Маланка в Будинку Вчителя 

Диплом премії ім. Василя Стуса, вручений Осипу Зінкевичу

 

 

 

Вертеп завітав у гості до «Смолоскипа»

Щороку до «Смолоскипа» заходить вертеп. І щоразу образи його героїв – соціальні, а сценарії пишуться на актуальну для молоді тематику.

15 січня 2009 року винятком не стало. Перш ніж розповісти про нові вигадки братчиків Києво-Могилянської Академії, які організовують вертеп, стисло нагадаємо фабулу дійства. У Віфлеємі народжується немовля, вклонитися якому йдуть пастушки й троє царів. Дорогою вони завертають до Ірода, який, зляканий появою нового царя, вирішує знищити Дитя; проте в підсумку Смерть забирає його самого.

Стосовно ж могилянського вертепу, то тут алегоричні образи щороку відображають як культурний, так і політичний вимір життя країни. У цьому вертепі завжди є Спудей. Він щоразу постає перед дилемою: славити Ісуса чи піддатися на провокації Ірода й чортів?.. Звісно ж, добро перемагає: Спудей, який уособлює кожного з нас, разом із усіма йде вклонитися дитяткові. А от Ірод у вертепі щоразу інакший: якось це був новий українець з «розпальцовкою» і в ланцюгах, а цьогоріч він виявився… інтернетним. Цар мав доньку Вісту і двох прислужників-чортів із логотипами Мозілли і Опери, котрі заховали зірку за написом «Page not found». Кумедно, еге ж? Але ж чи така вже смішна думка про те, що за інтернетом, телебаченням і інформаційними війнами ми не бачимо справжнього життя? Втім, навіщо про сумне. Ліпше подивіться на фото й спробуйте уявити, хто ж завітає до будинку «Смолоскипа» через рік :):

Ангел і книжки «Смолоскипа»

Кібернетична нечиста сила 

«Нова радість стала...»

 

 

 

Петро Вознюк. Зрада 

Тема глобальної кризи впродовж останніх місяців стала настільки банальною й затертою, що кожному авторові, який себе поважає, повинно бути незручно підлаштовуватися під цю божевільну медіа-кон’юнктуру. Адже постійне патякання про поточні труднощі й «прийдешні випробування» (аж до цинічно-кумедних порад на кшталт «як із дешевих продуктів приготувати дорогі на вигляд страви») все більше нагадує добре проплачену кимось піар-кампанію. Без чіткого усвідомлення того факту, що наш теперішній колапс найменшою мірою є наслідком якихось глобальних процесів, будь-які розмови будуть лише девальвувати відповідну тематику у масовій свідомості, вдало відволікаючи суспільну увагу від справ­жніх мотивів вітчизняних піар-менеджерів і промоутерів «кризи».

Справді, якщо, приміром, Європа наразі говорить усього-навсього про рецесію економіки, то у нас ситуація – особливо в частині очікувань – нагадує наближення Апокаліпсису. Чому Україна, за всієї своєї експортної залежності достатньо слабко інтегрована у систему світового господарства, відчула деякі кризові явища гостріше, а головне – раніше, ніж країни, що усі ці негаразди породили? Певна річ, не тільки тому, що у нас усі притаманні сучасному світові протиріччя вже давно набули чи не найбільш радикальних з-поміж решти суспільств форм (про що свого часу вже йшлося на сторінках «Смолоскипа України»). Вкрай радикальний характер глобальних суперечностей в нашій державі сам багато в чому є наслідком такого прикрого й огидного явища, як національна зрада правлячого класу.

Придивімося уважніше: чи не дають нам ті, хто часто ще має нахабство називати себе «елітою», безліч прикладів зневаги до народу, який дав ім’я країні, котрою вони керують? Легко купившись на глобалістські мож­ливості втечі у зручні для проживання та повністю вільні від зайвих «напрягів» (у вигляді тієї таки політичної відповідальності) простори й виміри буття, більшість із них уже елементарно не схильна вважа­ти себе членами українського суспільства. Віді­рвав­шись від свого ко­ріння (якщо навіть воно було), ці безбатченки-тимчасовики здатні роз­гля­дати «країну базування» лише як джерело задоволення своїх матеріальних потреб і полі­тичних ам­біцій. Висо­ко­посадовим «за­ро­біт­чанам» геть немає діла до справжніх проблем їхніх «маленьких» формальних спів­громадян.

У цьому контексті стають ще більш логічними й зрозумілими усі попередні зло­чинні дії влади: «ваучеризація», трасти, спеку­ляція енергоносіями. Не здивують нікого і новітні «ноу-хау» на зразок маніпуляцій із курсом національної грошової одиниці на догоду чи то експортерам, чи то імпортерам або, приміром, запровадження дводенного (для «своїх», обізнаних) дозволу на отримання валютних депозитів. У царині політики кінесенцією національної зради став сумнозвісний «печер­ський консенсус». А, наприклад, у соціальній сфері – свідоме потурання деморалізації й дегуманізації суспільства, зокрема й шляхом штучно­го насаджування бідності. І це на тлі регулярних закликів до боротьби з нею! Адже треба розу­міти, що бідність – це не тільки безгрошів’я. Це також і прин­ципо­ва недоступність якісних послуг (якщо ви, звісно, не олігарх або вищий чиновник), і низькі стандарти життя загалом. Найпромовистішим свідченням вищесказаного є те, що майже всі представники нашої «еліти» прагнуть дати життя своїм нащадкам саме за кордоном, аби отримати для них іноземний паспорт, до того ж, уникнувши можливих нюансів вітчизняного медичного сервісу.

Народ, чиї лідери виявилися зрадниками, приречений бути об’єктом нелюдських експериментів з боку паразитарних інститутів мондіалізму. Втім, якщо нація справді є великою, тортури різноманітними «кризами», здійснювані руками місцевих безсовісних бастардів, мають лише зміцнити її дух. І тоді рано чи пізно (але краще пізно, ніж ніколи, чи не так?) настає очищення. А ті, чиї сподівання на блискавичну «евакуацію» з небезпечної території виявляться такими ж ілюзорними, як і вся їхня система цінностей, займають належне їм місце на лаві підсудних. Попри все розмаїття кон­кретних вироків, їхнім спільним знаменником перед лицем історії є звинувачення, що не передбачає бюрократичної байдужості, ханжеської поблажливості чи, тим паче, виправдання – «національна зрада». Навіть якщо покаранням за неї буває призначене прощення.

 

 

 

 

Хроніка подій «Смолоскипа» 

Грудень

4 грудня – Кіноклуб: показ фільму Майка Лі «Тим часом» (1983).

11 грудня – Кіноклуб: показ фільму Слави Цукермана «Рідке небо» (LIQUID SKY), Нью-Йорк, 1982.

13 грудня – «Вечорниці на Андрія». (Спудейське братство НаУКМА).

15 грудня – відкриття фотовиставки Ольги Москаленко «Мандруючи Україною».

15-17 грудня – презентації видавництва та книги Олекси Тихого «Мова. Народ» у Донецьку, Маріуполі та Дружківці.

18 грудня – свято  «Таємниця святого Миколая» (Українська книгарня «Смолоскип»).

15-21 грудня – попередній відбір пре­тендентів на Книжку року. У будинку ви­давництва побувало 120 членів журі цього конкурсу.

25 грудня – Кіноклуб: фільм Стенлі Кубрика «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватися та покохав атомну бомбу», Велико­британія, 1963.

 

Січень 

8 січня – Кіноклуб: «Доктор Стрейнджлав, або як я перестав хвилюватися та покохав атомну бомбу», (Великобританія, 1963). Режисер: Стенлі Кубрік. В ролях: Пітер Селлєрс та інші. 

14 січня – вручення премії В. Стуса.

15 січня – Різдвяний Вертеп. (Українська книгарня «Смолоскип» та Спудейське братство НаУКМА).

15 січня – Кіноклуб: «Санататанго»  (части­на перша), Угорщина-Німеччина-Швеція, 1994. Режисер: Бела Тарр. Автор сценарію та ори­гінального роману: Ласло Красно­хоркаї.  

22 січня – «Санататанго» (друга частина) (Угорщина-Германія-Швеція, 1994). Режисер: Бела Тарр. Автор сценарію та оригінального роману: Ласло Краснохоркаї. У ролях: Міхали Віг, Путий Хорват, Ласло Лугоши, Ева Алмаши та інші.

27 січня – творчий вечір Люби Якимчук «Чайна церемонія в одному пакетику».

29 січня – Кіноклуб: «Санататанго» (частина третя) (Угорщина-Німеччина-Швеція, 1994). Режисер: Бела Тарр. Автор сценарію та ори­гінального роману: Ласло Краснохоркаї. У ролях: Міхали Віг, Путий Хорват, Ласло Лугоши, Ева Алмаши та інші.

 

 

 

 

Тарас Єрмашов. Україна – Європа: спільні правила руху 

В Україні щодня тисячі мешканців регіонів їдуть в пошуках кращої долі до столиці та інших міст-мегаполісів. Втікаючи від нестерпних, образливих для розумної істоти ХХІ століття умов життя, прагнучи знайти бодай якусь роботу чи й оселитися в омріяному «Ельдорадо», що так принадно сяє вогнями через морок їх несусвітнього існування… Лише потім з’ясується, що тут ніхто не чекає змучених виснажливою дорогою пілігримів, які так наївно рушили на підкорення свого Вавилону, самовпевнено розраховуючи, що той впаде до ніг… Лише одиниці з безлічі досягають більш-менш задовільних результатів – це неспростовний закон життя, проте повсякчас знаходяться охочі випробувати долю – і цей закон теж «залізобетонний».

Цей приклад легко застосувати й в умовах більших величин. В ролі бідних провінцій – Україна та інші колишні союзні республіки, вабить же їх стара матінка-Європа, де, на думку «провінціалів», і блакитне небо всипане діамантами завбільшки із страусяче яйце, і бруківку вкриває товстелезний шар євро й доларів. Не знайшовши цих казкових скарбів, більшість прибульців пускається берега, суттєво знижуючи реноме рідної країни в свідомості євроаборигенів. Адже не секрет: еміграція інтелекту з України давно завершилася, і вже років з тринадцять виїжджають переважно чорнороби, зневажливо звані там «остарбайтерами». І справа тут навіть не в незнанні мов – вітчизняна розбалансована система освіти не спроможна підготувати конкурентоздатні в європейському суспільному просторі кадри. Виховані на згубному прикладі ними ж обраних високопосадовців, що хвацько демонструють зневагу до «сильно вумних», українці розгубили рештки освіченості. Тому максимум, що «світить» їм на чужині, – вакансії у сфері некваліфікованого обслуговування. Рідкісні позитивні винятки, не стаючи правилами, на цьому сумному фоні надто помітні, аби вселяти оптимізм…

Історія відносин України з Європою багата цікавими подробицями, таємницями й драматично-комічними сюжетами, як тривале життя різнохарактерного подружжя. Тим більше, що саме завдяки матримоніальній політиці наших князів з напівдиких територій творилася основа майбутньої великої Європи. Київська Русь вигідно використовувала геополітичні переваги на шляху «із варяг у греки». Тобто, на перехресті світових комунікацій Україна була таким собі регулювальником руху. Відтоді документально підтверджується наша участь у закладенні підвалин спільного європейського дому, що тривала досить довго, аби дім той набув необхідних для життя умов. Хрестоматійними, наприклад, є факти просвітницьких місій української еліти в європейських країнах – імена Анни Ярославни, Пилипа та Григора Орликів, Юрія Кульчицького та багатьох інших і нині пам’ятають там. Об твердиню України розбивалися крицеві хвилі варварських навал (включно з останньою – у ХХ ст.), перетворюючи ту на випалену пустку, але Європа завдяки цьому врятувалася.

Такими нині є основні аргументи адептів жорсткого «євро­прагматизму», серед яких затесалися і закохані в романтику старовини щироукраїнські мрійники, які сподіваються, що Європа сама покличе їх «княжити» над нею – на знак минулих заслуг, і вірнопіддані москвофіли-провокатори, і ще безліч строкатого люду.

Дії євроромантиків, попри отримані упродовж віків жорстокі уроки, не менш алогічні. Вони, пропонуючи себе й співгромадян на вжиток сусідам, запопадливо закривають очі на впрова­джу­вану західною бюрократією систему подвійних стандартів. Це й нав’язування Україні норм, що суперечать її національним інтересам, і намагання зробити з нашої країни смітник, і відверто споживацьке ставлення до неї, коли у відповідь на важливі для Заходу поступки ми не отримуємо жодної компенсації. Поряд з видаванням українцям паспортів Російської Федерації проводиться така ж незаконна їх паспортизація членом ЄС – Румунією (яка теж зазіхає на українські території); не ловлять тут ґав й інші сусіди. Нормою поведінки клерків іноземних амбасад стало порушення елементарних людських прав. У піврічних чергах за візами євробюрократи прирівняли і заробіт­чан, і науковців, і журналістів до кримінальних злочинців, що лише мріють потрапити до їх країн і вбити та пограбувати кількасот мирних мешканців. Керуючись внутрішньопосольськими правилами, далекими від конституційних норм, вони відмовляють українцям у в’їзді без жодних пояснень причин, а якщо хтось «качатиме права» – автоматично отримає довічний «вовчий квиток». (Щоправда, на штучних перепонах їх творці непогано ґешефтують, створивши при посольствах контори, які за «скромну» винагороду вирішать всі питання. Оперативність в умовах форс-мажору, звісно, пріоритетніша за гроші). Україна для єврочиновників сьогодні – що вбога затуркана селянка-пенсіонерка для вітчизняного народного депутата: той згадує про її існування лише раз на кілька років (за електоральної потреби), проте, обережно ступивши дорогими черевиками на глевку землю села, бридливо намагається зайвий раз ні до чого не доторкнутися. Така політика «сортування» світу (подібна до намагань розпаювати українців вітчизняними політиканами 4 роки тому), поділ його за релі­гійно-цивілізаційними ознаками, намагання розмовляти з «третім світом» мовою неоколоніалізму під прикриттям ліберальних гасел, використання у міжнародній політиці струхлявілих штампів і стереотипів минулого, а то й позаминулого століть, обмеження у доступі до ринків ЄС, зрештою, потурання деяким тоталітарним режимам (тобто панічний страх втрати регулярних поставок енергоносіїв й загрози безконтрольного використання ядерної зброї) – справжня бомба під майбутнє людства.

Кожен з вітчизняних «провідників нації» вважає себе кимось на кшталт біблійного Мойсея, в амбітному шалі не помічаючи, що їх шлях, куди б не прямував, веде до нового рабства. Вони товкмачать, що марафонську дистанцію можна пробігти зі спринтерською швидкістю, й, не звикши за довгі роки свого безхмарного існування до праці, навіть чути не хочуть про чорнову роботу. Звичайно, подібні типажі зустрічаються й на європейських теренах, проте там для них, принаймі, не створено заповідника з повним держзабезпеченням. Навряд чи наші можновладці всіх рівнів захочуть пристосовуватись до суспільних стандартів, що нині звуться «європейськими», слугуючи інтересам громадян, діючи ефективно і прозоро тощо. Тож українському суспільству залишається лише еволюціонувати – через болісні, але необ­хідні реформи, набуття громадянськості, через сотні й тисячі інших малих кроків.

Пригадую, як був вражений відомий польський письменник А. Сапковський, побачивши хаотичний рух автотранспорту й припарковані на тротуарах й проїжджій частині біля Республіканського стадіону машини. Щоб гідно повернутися до європейського дому, українцям потрібно багато чому навчитись. Усвідомити, чому не можна нищити автівками газони і дитячі майданчики, цмулити горілку чи пиво серед вулиці, кидати сміття під ноги. Запитувати себе повсякчас, слідом за Кеннеді, що сам зробив для держави, не намагаючись увірвати собі шматок якихось неправедних благ. Зрозуміти, що влада не має залишатися безконтрольною, що потрібно боротися за свої права, не принижуючи гідності інших, що щастя їсти зароблений власною працею хліб – краще за кинуту «добрим паном» кістку, якою можна й вдавитися…

Віктор Ющенко, виступаючи на Світовому форумі українців, наголосив, що «ми живемо у суворому світі, і пора перестати скиглити по-українськи». Світ справді ніколи не був оранжереєю для тендітних паростків державності. А Україна генетично є Європою хоча б тому, що еволюційний розвиток для неї – органічний. Революційні ж злами – не постійний стан духу народу, а необхідне доповнення, така собі мудро передбачена сигналізація, яка розбудить іноді надто вайлуватого українця, що засне за кермом серед швидкісної світової автотраси. Вона врятувала нас від брудного кювету, куди вже скотилися чимало учасників вселенського ралі. Але подальший рух без дотримання жорстких правил стає смертельно небезпечним, як найдосконаліше авто без свідомого водія – купою некерованого залізяччя.

 

 

 

 

Юлія Стахівська. Донецька одісея 

Нещодавно «Смолоскип» здійснив серію презентацій книги Олекси Тихого «Мова. Народ». Не дивно, що місцем для їх проведення стала Донеччина, мала батьківщина дисидента. Кількаденні мандри цим шахтарським краєм вкотре переконують, що бути тут українцем значно складніше, ніж на львівських вуличках чи серед київських пагорбів. Відповідно, цікавість до заслуг Василя Стуса та Олекси Тихого існує в оранжерейній атмосфері кафедр української мови, осередків «Просвіти» та подібного штибу груп небайдужих. Решта здивовано підніме брову: «А кто такой этот ваш Тихий? Почему его именем мы должны называть улицы?». Питання, звісно, на засипку, – от вони всі й присипані під товстим шаром породи…

Донецьк постає переді мною як метафора: висотки на березі Кальміуса і невеличка цибулинка церкви на тлі масивних териконів. У цьому степовому просторі все по-спартанськи просто та лаконічно. Важко повірити, що, окрім робітничої юзівської естетики, цей край хоча б мінімально підключений до колиски європейської цивілізації – грецької культури, хай і через переселених сюди у вісімнадцятому столітті кримських греків. Нині про це нагадують кілька ліцеїв, де вивчається прадавня мова еллінів і досить значні маріупольські грецькі громади. Втім, основу донецької ідентичності складають не українці, не греки й не німці, а як ми почули від одного аборигена «люди со всего Союза». Прагнення інтернаціонального тут надзвичайно потужне і зводиться до єдиного «общепонятного» визначення – «мы русские». Відповідно, нацменшинам, серед яких безумовно опиняється і ук­раїн­ська, доводиться існувати у над­зви­чай­но активному стані збудже­ння, стані постійної хімічної реакції з ото­ченням.

Але якщо абстрагуватись, а це в умовах Донецька зробити просто необхідно, то поїздка до краю териконів виявилася досить пізнавальною. Все почалося із ранкової макдональдсівської кави: серед столиків на одній із стін Станіслав Федорчук показав нам мозаїку «Жінка-Птаха» (Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця). Це одна із тих монументальних робіт, що з’явилися в Донеччині у 80-тих роках минулого століття трудами Галини Зубченко, Геннадія Марченка, Бориса Плаксія та вже згаданих художників. Таким чином, панно стало своєрідним вступом до теми «незгодних», правозахисників та дисидентів і, власне, Олекси Тихого.

Для більшості відвідувачів прес-конференцій і презентацій актуальним було питання, що стосувалося не так книги, як особистості автора: «Хто ж такий Олекса Тихий?». Тож прикметно, що в Дружківці, рідному містечку Тихого, цю прикру традицію продовжують, – і усілякі ура-патріотичні показові фрази втрачали будь-який блиск на тлі загального нерозуміння. Мовляв, що зробив для Дружківки цей педагог? Звісно, нічого: двічі отримував максимальний термін покарання за «антирадянські» погляди, власне, сидів за мову, без якої не мислив свого народу; дбав про людські та громадянські права і створив Українську Гельсінкську Групу, написав не одну статтю та книгу, прагнув не лише отримувати рекомендації Мі­ністерства освіти, але й давати їх. Очевидно, пан Тухачев­ський, ім’ям якого названа вули­ця, на якій жив Олекса Тихий, зробив набагато більше…

Дружківка та Донецьк не були межею нашої подорожі. Приємно своєю увагою здивував Маріуполь. Якось по-особливому реагувала тутешня громада на презентацію Іваном Коломійцем видань «Смолоскипа», розповідь Ярослава Гадзінського про літературний конкурс від видавництва, інформацію про Українську книгарню Миколи Леоновича. Хтось казав, що бував на ірпінських семінарах, хтось додавав щось про Олексу Тихого, хтось просто тішився спілкуванню. Подіб­не було хіба що в аудиторії філфаку ДоНу, коли після презентації Гадзінського просили читати вірші з його «Мареwwwа», цитували Жада­на, згадували про Тихого учасники знаменитого перепоховання у 1989 році на Байковому цвинтарі Стуса, Тихого, Литвина та Марченка.

Тож, коли подивитися на ситуацію під певним кутом, то пазл складеться: свідомі українці тут беруть не кількістю, а якістю, якоюсь внутрішньою крицевістю та ініціативою. Так і пригадується фраза Олега Солов’я про те, що говорити в Донецьку україн­ською скрізь і всюди – це правдивий подвиг.

Донецька одісея показала, що імпульс завжди є першопочатком реакції: хтось сприймав розмову про дисидента як «галочку» і, відповідно, міг залучати до слухачів «адмінресурс», глаголити пафосні промови, а дехто і не збирався купувати «Мову. Народ», проте придбав, хоча б із банального інтересу. Безумовно, були й такі, що прийшли зі скепсисом, з ним же і покинули залу. Але головне, що у всіх залишиться чітке усвідомлення проговореного, чинного питання Тихого.

Прес-конференція «Смолоскипа» в Донецьку: Юлія Стахівська, Іван Коломієць, Станіслав Федорчук

На презентації в Дружківці 

 

 

 

Україно-німецька літературна премія Олеся Гончара оголошує конкурс 

Журі Міжнародної недержавної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара оголошує конкурс на кращий твір 2009 року серед молодих літераторів та науковців у п’яти номінаціях :

 1.        Проза – роман або повість.

 2.        Цикл оповідань, новел.

 3.        Поезія.

 4.        Літературознавча праця, присвячена творчості
Олеся Гончара.

 5.        Публіцистика.

Останній термін подання книжок та рукописів – до 15 березня 2009 року. Вік учасників конкурсу – до 30-ти років.

Книжки та рукописи журі просить надсилати за адресою:

01601, бульвар Лесі Українки, 20,

редакція газети «Літературна Україна»

(на конкурс премії Олеся Гончара),

                        тел. 286-57-63

                        або 286-36-39.

Примітка: прохання надсилати рукописи і книги на адресу редакції «Літературної України» звичайними листами і бандеролями.  

 

 

 

 

Станіслав Федорчук. Донецька обласна адміністрація та обласна рада проти імені Василя Стуса 

Два дні минулого тижня присвятила донецька місцева та обласна влада поету і правозахиснику Василю Стусу. Лунали заяви керівників Донецької обласної державної адміністрації, Донецької обласної ради і навіть речників міської ради. Причиною для частини цих заяв стала громад­ська ініціатива колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо присвоєння ВНЗ імені Василя Стуса.

Проти кого висловились губернатор і голова обласної ради?

На спільній прес-конферен  ції голови Донецької обласної державної адміністрації Володимира Логвиненка та голови Донецької обласної ради, яка відбулася 18 грудня, ними оприлюднено заяву проти ідеї «перейменування Донецького національного університету в університет імені Василя Стуса». Як повідомило УРА-Информ. Донбасс1, голова ОДА заявив таке: «Я не очень понимаю, зачем это нужно, и не вижу в этом перспектив. И думаю, что на уровне министерства это поддержано не будет».

Напередодні, 17 грудня, в засобах місцевої інформації Донецької області розповсюджено заяву колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету2 про початок роботи громадської інціативи з надання (а не перейменування) університету імені Василя Стуса. На відміну від голови Донецької обласної державної адміністрації, вони висловили переконання в тому, що це необхідно. Одним із аргументів є 50-та річниця закінчення Василем Стусом Донецького національного університету (тоді Сталінського педагогічного інституту), яка виповниться у 2009 році. Наступним аргументом, є наголошення на тому, що Василь Стус був номінантом на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури.

Цікавим є те, що публічну відповідь на ініціативу студентів дав особисто голова Донецької обласної державної адміністрації Володимир Логвиненко. Цього року ним також озвучено заяву3 про нібито «небажання» населення Донецької області змінювати назви вулиць названих іменами організаторів Голодомору 1932–1933 років. Імовірно, що Володимир Логвиненко, як Голова ДОДА, виступає послідовним захисником доброї пам’яті керівників геноциду українського народу і поборником «ворогів радянської влади», яким, на думку радянського режиму, був Василь Стус. Якби досі існував Обласний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу та Комітет державної безпеки, переконані, що цю діяльність гідно оцінили б.

Але зазначені органи відійшли у минуле. Голову Донецької обласної державної адміністрації призначає Президент України. Той же Президентом України, який 2005 року надав Василю Стусу звання Героя України, який є випускником Донецького національного університету (тоді Сталінського педагогічного інституту). Залишається відкритим питання: кого з двох відзначено випадково – посмертно Василя Стуса чи прижиттєво Володимира Логвиненка?

Від Заслуженого – Герою України!

Напередодні власного 60-річ­чя, яке відбулося 24 листопада цього року, голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк отримав орден4 «За заслуги» ІІ ступеня від Президента України. На вже згаданій нами прес-конференції від 18 грудня він заявив: «Мне хотелось бы им сказать: люди добрі, схаменіться! Не надо делать противостояния, а здесь этого больше, чем здравого смысла». Де побачив джерела протистояння голова Донецької обласної ради – невідомо. Представники ініціативи надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса не висловлювали жодних заяв політичного змісту, які би стосувалися компетенцій Донецької обласної ради та особисто Анатолія Близнюка. Можливо, наявність ордена «За за­слу­ги» ІІ ступеня дає можливість Анатолію Близнюку вважати себе відповідальним за те, кому слід серед Героїв України давати імена університетам, а кому ні. Але річ у зовсім іншому протистоянні.

Заповідник імені Берії

Так названо збірку Валентина Мороза, сучасника Василя Стуса, яка вийшла під час ув’яз­нення правозахисника. Цією назвою Валентин Мороз позначив тодішній радянський режим, який, «відмовившись» від культу Сталіна, продовжував діяти сталінськими методами і за брежневських часів. Реакція керівництва Донецької обласної державної адміністрації – це реакція колоніальної адміністрації зі згаданого заповідника імені Берії. За часів радянської влади Василя Стуса переслідували за громадянську позицію. Надання університетові імені Василя Стуса є визнанням правоти його позиції, права українського народу на власну державу та свободу від невігластва колоніальних чиновників. Можливо, представники Донецької обласної державної адміністрації та Донецької обласної ради сумують за часами розстрілів або мріють про розпад України і нову інкарнацію СРСР. Враховуючи участь Анатолія Близнюка у сепаратиському Сівєродонецькому з’їзді, такі припущення можуть видаватися небезпід­ставними. Шляху назад, до заповідника імені Берії, вже немає і в Донецькій області. Залишилося визначитися, що робити з тими, хто вийшов з заповідника, але з кого не вийшов дух заповідника.

1              http://ura.dn.ua/18.12.2008/68610.html

2              http://ngo.donetsk.ua/donsociety/3792

3              http://ngo.donetsk.ua/donsociety/3517

4              http://www.ostro.org/news/article-52192/

Крайній справа – Станіслав Федорчук, один з ініціаторів присвоєння Донецькому Національному Університету імені Василя Стуса 

 

 

 

 

Вадим Джувага. У Маріуполі презентували українську книгу – вдруге за рік 

Нарешті про культурно-літературні забаганки Маріуполя, який у свідомості переважної більшості самих маріупольців є тільки «металургійною столицею України» (а ще є вугільна, культурна, космічна, ковбасна, рибна та інші), згадали ті, хто за родом занять мають враховувати такі забаганки: за це вони гроші отримують.

Отже, 15 грудня в Українському домі (вул. Митрополитська, 4) відбулася мало не унікальна для Маріуполя подія. До міста завітали представники знаного в україномовному (і не тільки) світі видавництва «Смолоскип». Представив гостей на суд маріупольській публіці політолог і громадський діяч з Донецька Станіслав Федорчук.

Гості розповіли про програми видавництва. Зокрема, Ярослав Радченко і Ярослав Гадзінський розказали про підтримку літературних починань творчої молоді. Літературознавець Юлія Стахів­ська представила книгу відомого правозахисника, українця з Донеччини, Олекси Тихого «Мова і народ», опубліковану в «Смолоскипі». Частина матеріалів цієї книги була частково надрукована за кордоном (у тому ж «Смолоскипі», коли видавництво діяло у Балтиморі (США), а частину їх переховували від державного ока КДБ у виварці на городі вчителя і публіциста Ярослава Гомзи з Очеретиного, що біля Донецька. На зберігання Гомзі ці матеріали передав сам Олекса Тихий, який згодом загинув у таборах під сонцем радянської дійсності. Презентація завершилася розпродажем українських книжок.

Також у заході взяли участь представники місцевої «Просвіти» та партій національно-патріотичного спрямування.

Нагадаємо, що останній заїзд письменницької братії з Києва до наших азовських берегів відбувся на початку квітня. Тоді у культурно-просвітницькому центрі Приазовського державного технічного університету презентували програму «Вотлення відьом» письменники й видавці Віталій і Дмитро Капра­нови.

Отже, маємо два візити україн­ських видавців на рік з метою презентації власних видавництв до міста з населенням, чисельність якого рівна половині кількості жителів Чернівецької області. Чи не замало?

 

 

 

 

Київський міський тур фестивалю читаної поезії «Молоде вино» 

25 квітня (субота) 2009 року в приміщенні видавництва «Смолоскип» відбудеться київський міський тур фестивалю читаної поезії «Молоде вино».

Журі у складі представників видавництва та давніших лауреатів конкурсу обере трьох учасників всеукраїнського фіналу конкурсу (3 травня, неділя).

Зареєструватися для участі у міському турі можна, надіславши електронного листа на адресу директора видавництва ( Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду ).

 

 

 

 

 

Передплачуйте «Літературну Україну» – газету національної творчої еліти 

«Літературна Україна» – єдина і найстаріша газета письменників України, відома своєю високою громадянською позицією і відстоюванням національних ідеалів. Нині «Літературна Україна» оновлюється, стає сучасним, динамічним, конкурентноздатним виданням. Газета має передплатників не лише в Україні, а й у бага­тьох країнах за кордоном. Довкола «Літературної України» гуртується середовище національної творчої інтелігенції – не лише письменників, а й загалом представників національної культури. 

До уваги передплатників «Літературної України» в США та Канаді!

Як і торік, ви можете передплатити «ЛУ» на 2009 рік за такою адресою:

                Smoloskyp, P.O. Box 561, Ellicott City, MD, 21042, USA.

                Ціна на рік - $152.

Кожний номер газети вам регулярно надсилатиме редакція «Літературної України».

 

 

 

 

Валентина Кузик. Графомани: хто вони й звідки?  

Останній день року знаменний не лише готуванням олів’є та ретельним продумуванням новорічного бажання. Для юних митців це ще й останній день подачі творів на літературний конкурс видавництва «Смолоскип». Уже сьогодні творчі потуги письменників та поетів матеріалізовані у гігантських коробках, що посіли своє місце у житті видавництва, поставши у приміщеннях будівлі на Межигірській. На щастя, більша частина цих шедеврів так і залишаться рукописами, і не ґвалтуватимуть мозку ні в чім не повинного читацького загалу. На жаль, ніхто не гарантує, що одного дня графоман і його письмо не постукають до вас своєю Інтернет-сторінкою, блогом чи навіть не визирнуть з-за маски пристойної палітурки. Графомани чатують – і будьте певні, що ледь не кожен із численної братії «під ялинку» «замовив» саме вас. Як читача, звісно.

 

О, як вирує моя кров!

Це все любов, одна любов!

Навіки я тебе кохаю,

Тільки тебе одну бажаю

Андрій Погинайко. «Любов моя» 

 

Колись книгодрукування дало людству можливість порозумітися. В часи загальної графоманії написання книг набуває зворотнього сенсу: кожен відгороджується власними словами, ніби дзеркальною стіною, за яку не проникає жоден голос з того боку», – пише чех Мілан Кундера. А українець бере до рук лептопа і транслює себе до Інтернету чи у вордівський файл, майже завжди сподіваючись, що це щось більше, ніж забавка. Графоманія чимось подібна до тотального захоплення фотографією, – і обидва явища частково пов’язані із технічним прогресом. Сьогодні кожен може придбати фотокамеру, натиснути кнопку зйомки й отримати картинку; так само кожен може щось написати, отримавши кавалок тексту. Природна схиль­ність людини до самозамилування неодмінно породжує захоплення створеним та бажання продемонструвати ближньому, аби впевнитися у власній унікальності. Ближні так само часто заохочують: «класне фото» або «геніальний вірш» – подібний коментар окриляє потенційного автора. І от уже навряд хтось переконає його у зворотному. Чим менш самокритичний автор, тим більше шансів у нього стати письменником або поетом. Визначним, ну а як же без того! На жаль, сучасна видавнича індустрія стане у пригоді. «Ось тут якраз і криється причина «графоманського» явища, – міркує про зародження феномену Елеонора Сімонова, директор видавництва «Нора-Друк». – Через економічні негаразди деякі видавництва надають видавничо-поліграфічні послуги, тобто друкують книжки коштом автора незалежно від якості тексту, а потім ще й намагаються збути їх через книготоргові мережі, тим самим вводячи в оману читача, який, придбавши таку книжку, робить неправильні висновки про якість усієї сучасної української літератури».

Та яка ще якість! Душа графомана, як відомо, прагне передовсім кількості і лімітів на те бажання завдяки Інтернету, не має. Так, один із українських сайтів, котрий пропонує молодим авторам «пóсти­ти» твори в мережі із перспективою їх публікації у збірці, містить близько дев’яти тисяч поезій. Теми віршів найрізноманітніші: від вічних (любові, смерті і самотності) до актуальних (звільнення з роботи у період кризи, присвяти Юлії та Ющенкові). Там само шедеври обговорюють, рецензують і дають дорогу у майбутнє, видаючи у збірках. Такий собі рай для юних геніїв. Саме «юність», на думку біль­шості експертів, – одна із ознак виду графо­мана звичайного. «Графоманія передовсім притаманна молодим людям: це продукт почуттів та емоцій, котрі немож­ли­во змовчати, а інколи – і витримати іншим, а папір… він усе стерпить, це також і випробування власних літературних можливостей – а раптом я обдарова­ний?» – портретує графомана ДінаВасильченко, психолог-практик та гештальт-терапевт. Проте чи не головна психологічна ознака такого креативо­плід­ного суб’єкта – невимогливість до написаного. «Графоман – той, хто не лише психологічно залежний від письма, але і невимогливий до нього. Не дбає і навіть не думає за вдосконалення, за якийсь новий ракурс, свіжий подих, неор­динарне мислення чи репрезентацію. Це синдром китайця – штампування неякісних шкарпеток», – метафоризує письменник Анатолій Дністровий. А редактор розділу «Культура» ресурсу novynar.com.ua Віра Балдинюк уявляє графомана звичайного як «людину без гальм, у котрій поєднується манія величі і комплекс меншовартості, страх показати свої тексти сторонньому критику і водночас – солодке бажання чим­швидше оприлюднити свої здобутки. Приводом для його творчості стає побут – чайник, кухня, вигляд з вікна, поїздка на трамваї. Графомана переслідують, як йому здається, особливі знаки і художні образи неймо­вірної краси – дощ, як сльози, сніг, як вата, ка­лю­жа, як дзеркало. Гра­фо­ман завжди переповнений відчуттям прекрасного, але смислові сполуки в його голові залишаються дуже примітивними. Він про це зазвичай ніколи не здогадається». Пані Віра має сумнів, що графомани колись «переведуться», адже: «Видавці, за­кло­потані місією під­тримки  молодих ав­то­­рів,  часто втрачають критерії відбору і за­охочують потік графоманії, що імітує літературний процес. Бажання сфор­му­вати ґрунт для міської молодіжної прози кіль­кох видавництв сьогодні дав життя десяткам безликих авто­рів. Їхня позиція екстен­сив­на – «аби українською», «на кожен товар знайдеться покупець» тощо».

Брати Капранови, котрі опікуються молодими авторами, слово «графоман» узагалі вважають лайкою, а не діагнозом. «На наш погляд, кожен твір може знайти свого читача, так само, як і може бути названий графоманським, якщо він читачеві не підходить. До того ж, це слово характеризує передовсім того, хто його вживає – людей, котрі думають, що вони експерти в літературі. І через свою обда­рованість мають право на жорстку і безапеляційну оцінку». Через ліберальність видавців від графоманського мотлоху у літературі не легше. Зокрема і від відчуття згаяного часу після прочитання чергової «геніальної» новинки, виданої знаним видавництвом і з хорошою промоцією.

Однак пані Сімонова дивиться у майбутнє з оптимізмом. Читацьке, а не графомана, звісно: «Я впевнена, що явище це скороминуще, ринок розставить все на свої місця. Адже, якщо видавець ризикує своїми грішми, репутацією, він ніколи не наважиться випустити в світ неякісну літературу». Поки, щоправда, на українському ринку це правило не спрацьовує і видавці радо «штампують» наклад за гроші самозакоханих геніїв, а то й за власні. «З часом у видавця просто втрачається чуття, інтуїція, іноді зраджує смак, іноді спрацьовує особиста симпатія до автора, – пояснює специфіку ринкових законів книговидавництва пані Балдинюк. – Низькоякісні твори беруться нізвідки і швидкими темпами. Графоман не має часу чекати, переписувати. Шухляда – не для нього. Є ще сподівання на появу в Україні видавництва Book on Demand Publishing,  може, тоді душа графомана втихомириться? Але я в цьому сумніваюся».

Творча душа навряд віднайде спокій, адже вона у постійному пошуку нових способів застосувати випробувані часом рими та нових видавництв, котрі візьмуться матеріалізувати у книжці гені­альне письмо. Образ графомана традиційно негативно конотований, а часом і демонізований. Плоди творчих звитяг, потрапивши та витворюючи літературний контекст тільки «псують карму» мистецькому дискурсу. Хоча графоманська діяль­ність може стати і сходинкою майбутнього генія до визнання, тягарем у вигляді неза­требуваних на літературному ринку власних книг, і засобом самоствердження – «Погляньте, я не тільки успіш­ний менеджер, але і геніальний поет!» (так полюбляють, до речі, робити віт­чиз­ня­­ні по­літики, запримітивши у себе серед чеснот ще й літературний талант). Так чи інакше, а холеричне продукування текстів рідко результує у якісний літературний продукт і навряд чи існує мета, здатна виправдати убоге слово.

 

 

 

 

Юлія Сахно. Відірвіться від зими й від праці 

Надворі – зима, позаду – вихідні, канікули й сесії. Попереду, мабуть, іще зима. Ще сніг, холодний вітер, теплий одяг. Хочеться або сидіти вдома, або ж безперервно бігати вулицею: гратись у сніжки, кататися на санчатах, лижах, сноуборді. Але оскільки новорічні вихідні та канікули скінчилися, то чого б не бажала ваша душа, а тіло перебуває десь в офісі, за робочим столом, або ж в аудиторії за партою. Як зазвичай, спробую вас від того відволікти :).

Розпочну відволікання з жж ілюстратора Дмитра Максимова – http://tebe-interesno.livejournal.com/. Це щоденник-галерея, де автор розміщує вражаючі фото, в які дивовижним чином втручаються ним намальовані герої. Маленькі і величезні, ці незвичні істоти живуть, непомічені, поруч із нами. Можливо, тому вони такі сумні. Але водночас – дуже ніжні. Придивіться до них уважно: можливо, вони існують насправ­ді, і тоді ви почнете помічати їх?

Подивитися на дивних істоток у виконанні різних художників можна також у спільноті http://community.livejournal.com/pick_a_pic/, а серед нових цікавих фотознахідок вирізняється спільнота http://community.livejournal.com/lone_umbrellas/ – тут розміщено дуже багато прекрасних фотографій із парасольками. Також не може не радувати спільнота http://community.livejournal.com/photopositive/, де, як зрозуміло з назви, розміщено лише пози­тивні світлини. Тематичною є і спільнота http://community.livejournal.com/aerophoto/: тут є світлини, зроблені з повітря. Цікавими є фотографії, розміщені у спільноті http://community.livejournal.com/sharp_n_blur/ – «Крайнощі фото», адже їх зроблено фотокамерою без лінз, чи об’єктивами з однією лінзою – моноклями. З тенденціями комерційного ілюстрування можна ознайомитись у спільноті http://community.livejournal.com/ru_illustrators/. Але щось я захопилася...  

Відволіктися від зимової сірості і навіть зігрітися допоможуть вовняні іграшки та прикраси, подивитися на які можна у спільноті http://community.livejournal.com/voilok_ua/ та у жж http://red-green-brown.livejournal.com/. В остан­ньому представлено роботи Юлії Бабенко, яка робить красиві і кумедні прикраси з вовни та термо­пластику. Просто дивитися на них – задоволення, а носити їх – задоволення подвійне :).

Надивившись на чужі творіння, можна розважитись і зробити власний шедевр на сайті http://snowflakes.barkleyus.com/. Тут можна безкінечно згадувати дитинство і безвід­ходно виробляти тисячі й тисячі сніжинок. Спробувавши, дуже важко зупинитись, адже прагнення нарешті вирізати найкрасивішу сніжинку живе, можливо, дуже глибоко, в кожному з нас.

Продовжуючи тему розваг, від яких важко відірватися, презентую вам сайт http://klavogonki.ru/. Його назва промовляє за себе, хоча доменне ім’я «ру» трошки не задовільняє: доводиться вправлятися у швидкісному набиранні російськомовних текстів. Цей сайт – одночасно тренажер й он-лайн гра на швидкість набору тектсту. Дуже корисна гра, якщо ви давно хотіли, але все ніяк не могли навчитися швидко друкувати. Єдиний недолік – вона таки відволікає. Дуже.

Згаяти ще трошки холодного зимового часу можна у грі за адресою: http://armorgames.com/play/2016/orbitrunner. Тут ви маєте за обмежену кількість разів скласти пазл, – але не все так легко.

Дуже цікавою видається оця гра: http://armorgames.com/play/2016/orbitrunner, тут треба спробувати себе у ролі фізичних і космічних сил, адже мусите управляти орбітами планет так, щоб вони і на сонце не впали, і одна в одну не врізались, і за межі сонячного тяжіння не відлітали, а це, як завжди, не дуже легко. Радію, що сесія вже скінчилась, бо такі ігри можуть суттєво погіршити вашу успішність :).

Згадала, що ще може відволікти від роботи і навчання надовго. Фотоархів журналу LIFE, де розміщено фотографії з 1850-х років і по сьогодні. Розміщено його за адресою http://images.google.com/hosted/life. І я, мабуть, повернуся до його перегляду, адже лишилось передивитися усього-навсього якихось 250 років...

 

 

 

Вано Крюґер. «Вічний могилянець» – звучить круто! 

Колись я пожартував, що багато хороших людей закінчили Могилянку, але ще більше хороших і цікавих людей навчалося там, проте так її і не закін­чили. Як відомо зі старої банальної приказки, в кожному жарті є доля жарту. І ось: настав час щоб казка втілилася у життя.

 Протягом останнього десятиріччя в Могилянці вчилось до­статньо людей, яких можна назвати «вічними могилянцями». Оскільки я сам затримався на бакалавраті значно довше, ніж на це, мабуть, розраховувала адміністрація КМА, і при цьому примудрився змінити три кафе­дри поспіль: філософії, культуролоґії і, нарешті, політолоґії, майже всіх з них я знав особисто. Ба, більшість з них були моїми добрими друзями і колеґами за засіданнями в культовому кафе «Полонез» (шанувальники Скиби і менестрелі Контрактової площі мене зрозуміють).

 Сказано – зроблено. Вирішили ми зібратися й утворити клуб вічних студентів Києво-Могилянської академії. Що ж перш за все треба зробити тим, хто утво­рює клуб? Правильно, як казав культуролог і великий спеціаліст з творчості Гоголя Юрій Джулай, знайти себе в традиції. Добре, що історія Могилянки багата на тих, хто вчився в рідній Альма-матер десятиліття.

 Ці люди згодом ставали дяками: мандрували ненькою, пили оковиту, крали сало на базарі і курей на городі, вчили люд посполитий грамоті, а згодом, після всіх своїх пригод, могли повернутися до навчання в Академії. Тож назвали ми свій Клуб Клубом мандрівних дяків. Секретарем КМД випала честь бути мені – Вано Крюґерові, відповідальним за масові комунікації (PR, аґітація і пропаґанда) призначили Дена, відповідальним за вино призначили Штефана, а головою комісії партійного контролю – Вікінґа. Крім того, в Клубі є члени-кореспонденти з інших міст, відповідальні за утворення осередків Клубу на місцях – Бісмарк є членом-кореспондентом у Львові, а Саша – в Донецьку.

 Учасником Клубу мандрівних дяків може стати кожен, хто затримався в Києво-Могилянській академії хоч би на рік. За старою традицією любові до оковитої, кожен, хто хоче приєднатись до Клубу, має виставити хоча б одну пляшку чогось – відповідно до фінансових можливостей. Крім того, він повинен розказати історію своїх вступів до Могилянки – зазвичай, їх в кожного порядного мандрівного дяка аж кілька – а також історію свого навчання тут і конфліктів з адміністрацією рідного університету. Ще здобувач членства має відповісти на запитання: як він реагує, коли хтось із випадкових знайомих цікавиться, на якому він курсі? Бо протягом кількох років перебування на одному і тому самому курсі це питання страшно набридає, панове!

 Поки що рекорд перебування в КМА – вісім років, і це лише бакалаврат! Лаври рекордсменів належать Штефанові, Бісмарку і Динчикові, але я потроху їх наздоганяю. Рідний уні­верситет не від­пускає мене. Тож бути мені Секретарем КМД ще довго. Крім того, однією з цілей Клубу є робота з молоддю – виховання підростаючого покоління. Тож у зміні ми впевнені. Передача досвіду відбувається по всій Контрактовій площі, а надто – біля пам’ятника Сковороді, і кожен може цю зміну поколінь і передачу до­сві­ду бачити. До речі, Сковороду ми обрали своїм покровителем, а слова великого філософа «Каждому городу нрав і права» – своїм гімном. Тож, вічні могилянці, – єднаймося! Манд­рівний дяк – це наша історія і наше майбутнє, і це звучить круто!

 

 

 

 

Поетичні читання у «Смолоскипі» 

27 січня розпочалась нова серія поетичних вечорів Клубу творчої молоді Романа Ски­би. Як і минулого року, клуб щовівторка запрошуватиме всіх охочих послухати україн­ську молоду поезію, відкриватиме нові імена та пропонуватиме вірші вже знаних поетів.

Першою в цьому році увазі слухачів пропонувала свою поезію луганська поетка (тепер навчається у «Києво-Могилянській Академії») Любов Яким­чук. Було представлено також зразки відео­поезії, у творенні якої Луганськ успішно конкурує з Києвом, Львовом та Сумами.

3 лютого поетичну естафету підхопила львів’янка Лариса Радченко, вже кілька років відома учасникам різноманітних поетичних конкурсів та змагань. Попри свій медичний фах, Лариса сягнула неабияких успіхів і в поезії, що яскраво виявилося і на цьогорічних читаннях у «Смолоскипі».

Любов Якимчук 

Лариса Радченко

 

 

 

 

Адмінка. Опитування сайту «Смолоскипа» у 2008 році 

Протягом минулого року наш сайт www.smoloskyp.org.ua був та залишається зв’язковою ланкою між видавництвом «Смолоскип» та його аудиторією. Тут публікуються останні новини та новинки видавни­цтва, літературного конкурсу, ірпін­ських семінарів творчої молоді, анонси подій у будинку «Смолоскипа» та Українській книгарні «Смолоскип». Наповнення сайту складається не лише з новинарської інформації: у розділі «Періодика» можна прочитати усі випуски бюлетеню «Смолоскип України» за 2001–2008 роки, а також ознайомитись з журналом «Молода нація» та бюлетенем «Український самвидав». У розділі «Каталог актуальних видань» (http://smoloskyp.org.ua/content/blogsection/6/153/ ) розміщено інформацію про понад 90 видань «Смолоскипа» останніх років, які можна придбати в книгарні чи замовити поштою. Варто виділити розділи «Семінари в Ірпені» та «Літературний конкурс», присвячені різним формам підтримки творчої молоді в Україні від міжнародного благодійного фонду «Смолоскип». Зворотній зв’язок з читацькою аудиторією забезпечує форум, а також опитування. Далі – про них.

У 2008 на сайті було проведено близько 10 опитувань, серед них наступні: «Яку частину Ірпінських семінарів Ви плануєте відвідати?», «Як Ви ставитесь до перенесення Ірпінських семі­нарів на червень?», «Яким був інтелектуальний рівень цього­річ­ного Ірпінського семінару?», «Чи плануєте Ви відвідати вересневий Форум видавців у Львові?», «Чи є у Вашій книго­збірні видання «Смолоскипа»?», «Що би Ви воліли змінити (додати, покращити) у сайті «Смолоскипа»?». Загалом в опитуваннях протягом року було від­дано близько 1000 голосів (скільки було «голосуючих», точно не скажемо).

Найпопулярнішим стало опитування «Яку частину Ірпінських семінарів Ви плануєте відвідати?» (132 голоси), з відповідями «Що таке Ірпінські семінари?» (56 голосів, або 42.4%), «Мистецьку» (36 або 27.3%), «Політологічну» (26 або 19.7%), «Обидві» (9 або 6.8%), «Уже навідвідувався!» (5 або 3.8%). Значна кількість відвідувачів сайту, які не знають, що таке Ірпінські семінари творчої молоді, змусила оргкомітет замислитися над недоліками інформування потенційних учасників та організації семінару. Опитані не дійшли згоди стосовно перенесення семінарів на червень («Не поїду, бо в мене сесія» (19 або 27.1%), «Класно, буде тепло» (17 або 24.3%), «Мені байдуже» (14 або 20%), «Відверто за» (13 або 18.6%), «Категорично проти» (7 або 10%), однак відзначили досить високий інтелектуальний рівень цьогорічного семінару.

Другим за популярністю було опитування «Чи є у Вашій книгозбірні видання «Смолоскипа»?» (120 голосів). У більшості опитаних усе-таки є: «Так, кілька» (35 або 29.2%), «Так, є одне-два» (25 або 20.8%), «Я фанат «Смолоскипа»!» (12 або 10%). «Поки що немає» у 35 осіб (або 29.2%), і не цікавляться літературою такого типу 13 учасників (10.8%).

Останнім опитуванням в 2008 році стало «Що би Ви воліли змінити (додати, покращити) у сайті «Смолоскипа»?». Користувачі порадили змінити дизайн сайту, додати опцію коментування статей, покращити динаміку нових матеріалів та розширити тематику новин і періодики. Ну що ж, спасибі за поради! Саме з них і розпочнемо роботу в новому році.

P.S. Для завсідників блого­сфери: читайте новини та анонси на http://adminka-adminka.livejournal.com.   

 

 

 

 

Анна Набіулліна. Любко-талант чи Дереш-бренд? 

Страва «твір Любка Дереша» надзвичайно проста і одночасно поживна. Трохи філософії, буденщини на кшталт «як ми в школі називали свою керівничку» (щоб не переобтяжити мозок потенційного читача першим інгредієнтом), дрібка, – а то й дві – перцю у вигляді добірного сленгу: ось рецепт. Коли Любко готував свій перший «кулінарний шедевр», то навіть не уявляв, що смакуватимуть його більш як три тисячі людей, а дегустатори ставитимуть кухаря на один рівень із найкращими в цій галузі. А хто ж його справжні прихильники – гурмани або ж фанати фаст-фуду? І які такі галюциногени підсипає він до своїх витворів?

 Остання книга Дереша «Трохи пітьми» розійшлася величезним накладом. Цікаво, це сталося завдяки таланту або ж тому, що його ім’я – це вже бренд?

 Можливо, відповідь криється поміж рядків цього інтерв’ю.

– Написання «Культу» спричинило  відмову від багатьох звичок, від спілкування?

– Насправді, відмова від усього заради книжок – трохи ідеалістична теза. Можливо, коли б я писав сакральні духовні тексти, мені довелось би дійти до цього. Коли я писав «Культ», то водночас готувався до вступу до ВНЗ, але одне одному не шкодило: написання й навчання йшли паралельними потоками.

– Але через перерви у процесі написання текст міг вийти «мозаїчним»…

– Безперечно, деякі тексти є мозаїчними. Та все ж, пишучи, ти перебуваєш у певному просторі, де не можеш бути непослідовним. Коли твір добрий, він сам себе розгортає, його не можна отак просто зіпсувати.

– А як ти ставишся до жертвування приватним життям заради літературної діяльності?

– Як і кожна жертва, вона повинна бути виправдана. Якщо вважаєш, що тобі більше потрібна літературна діяльність, ніж твоє життя у всій його повноті, і при цьому ти перебуваєш при здоровому глузді – то можеш жертвувати, чим хочеш. Є люди, які знають, що вони народилися, аби бути письменниками. А є люди, такі як, наприклад, Андрухович. Їм треба жити, а написання творів – це їхні певні виплески, рефлексії щодо пережитого. Я належу до другої категорії. Адже набагато важливіше жити, виживати, бути живим…

– Уяви собі ситуацію: ти заходиш, наприклад, у метро, сідаєш, а праворуч – дівчина з книжкою Любка Дереша. Як би ти відреагував?

– По-перше, я поглянув би, яка саме це книжка, потім – що це за дівчина, спробував би збагнути, чи подобається їй книжка, а чи ні. Але я б, напевно, не поцікавився би про це в неї.

– Бо боїшся критики на свою адресу?

– Ні, критику читаю, і не лише читаю, а ще й намагаюся витягнути звідти певне раціональне зерно. Часом воно є, – і тоді критика справді спрацьовує. Але нерідко критичні статті бувають досить непрофесійними: частина – передерта рецензія із обкладинки книжки, решта – «це все вже було, це все ми вже бачили, «нізачот». Це не критика, це імітація критики. А от справжню критику дуже ціную. Її пишуть такі люди, як, приміром, Ігор Бондар-Терещенко, Михайло Бриних (у миті прояснення розуму від мізантропії), Ольга Михайлова, Юка Гаврилова. Ціную критику Анатолія Ульянова – людини, яка справді має критичне бачення, дивовижно точно помічає такі нюанси, які насправді притаманні творові. Часом пода­ється це все у важкоперетравлюваній для пересічного громадянина формі, але Толік має дар дотепного і влучного критика.

– Якби до тебе на вулиці підійшов хтось і сказав би щось на кшталт: «Знаєш, хлопче, пиши про природу – це в тебе виходить найкраще»?

– Час від часу мені щось в таких формах говорять. Типу: «Знаєш, краще не пиши взагалі». Ну, чи, наприклад: «Чувак, пиши детективи – містика в тебе погана». Очевидно, ці люди розуміють, про що мовлять, вони бачать, що щось їм було цікаво читати, інше – не цікаво, певні моменти видавалися їм правдоподібними, а інші – не дуже, і їх це відштовхувало. Та річ у тім, що трапляються думки, які самі просяться на папір, і я просто не можу їх не послухатися. Усі книжки, написані мною, належать до категорії тих, які написав так, як вважав за потрібне я сам, і ніхто інший.

– Відомий російський письменник Веллер мав власний ритуал процесу написання. Він створював творчу атмосферу: ближче до ночі сідав за стіл, вкритий зеленим папером, праворуч – горнятко, попільничка, ліворуч – лампа, чистий аркуш паперу. А в тебе з’явився свій ритуал?

– Так. Коли я пишу, то переді мною – winamp, у ньому dark ambient, блимає курсор Word’а, на голові –навушники, а збоку – горнятко кави з молоком.

– Що для тебе важливіше в матеріальному плані – публічна діяльність чи написання книжок?

– Звичайно, написання книжок. Але це такі собі довгострокові інвестиції, основний капітал. Публічні виступи, журналістика, есеїстика – це мій поточний капітал.

– Твоє переміщення зі Львова до більш східних напрямків – чи буде воно ще східнішим?

– До Донецька? Якщо мені, наприклад, хтось із Донецька запропонує оклад утричі більший, ніж я маю зараз, і попросить стати головним редактором журналу «Водка с півом», я не відмовлюся.

– Чи маєш ти якийсь стосунок до громадського руху «Не будь байдужим», що пропагує українську мову і культуру?

– Я їм симпатизую, але реальної взаємодії у нас поки що немає. Я висловив захоплення ними, вони – мною, на цьому наші шляхи розійшлися. Вони пропонували мені взяти участь у одному заході, потім – в іншому, але я тоді проводив спільний тур із Андруховичем та Жаданом. Думаю, якщо в майбутньому вони запропонують мені участь ще в якійсь акції, то я не відмовлюся.

– Вважаєш їхню діяльність креа­тивною?

– Щось у цьому є. Україна повинна розмовляти українською. Це, звісно, трохи віддалені від реалій думки, але чомусь я вірю, що років принаймні через сто саме так буде.

Для цього потрібна технологія, і те, що роблять вони – роздача листівок, брошур, організація певних заходів – це одна з технологій.

– Ти працював би «літературним негром»?

– Ні, думаю, що не працював би. Хоча знаєш, це теж має деякі свої переваги – є можливість писати якісь мелодраматичні, еротичні або детективні речі в не дуже інтелектуальній формі. Тобто розважитися детективчиками, пародіями. Дотепно, весело…

– В одному з есеїв ти порівняв мух-дрозофіл і людей …

 – Так, у мене є пародійний текст про мушок, які відрізнялися від своїх побратимів, по-своєму виявляли жагу до волі, в них немовби проявлялися властивості надлюдини Ніцше. А нещодавно я випадково знайшов у гостьовій свого сайту текст, де розповідалося, що мухи-дрозофіли мають зачатки свободи волі. Якщо їх помістити до контейнера, де є тільки білі стінки, і немає жодних додаткових сигналів, вони все одно літають не хаотично, а керуються якоюсь внутрішньою логікою.

– Тобто те, що ти відчував інтуї­тивно, підтвердилося науковими до­слідами?

– Література віддзеркалює дійсність, але часом дійсність починає віддзеркалювати літературу. І письменники помічають, що їхній твір так чи інакше підтверджується в житті. Поезія добра тим, що дає досить місткі образи, і вони віддзеркалюються в реальності.

Якось Жадан написав про літаки, які врізаються в телевежі, а було це за декіль­ка років до 11 вересня 2001 (події в Америці). Юрко Іздрик у романі «Острів КРК» написав: «Ти напевне помітив, що написане тобою збувається» . Андрухович у передмові до цього ж таки «Острова» теж зазначив про існування таких штук.

– Ти розважаєшся написанням віршів?

– Ні, окрім кількох не дуже вдалих спроб нічого не було.

– То що, взяти тремтливими руками з полиці книжку «Дереш. Поезії» – це лише мрія?

– Думаю, так. Для цього потрібен слух, якого в мене нема. Проза – це така штука, яка може «розтікатися», поезія – це щось концентроване. Вміння максимально точно і коротко висловити думку – великий дар.

(фото Юрія Петровічева) 

 

 

 

 

Олена Павлова. Книга року Бі-Бі-Сі: любов і коралі 

Святий Миколай приготував подарунки і для українських письменників, які цього року, очевидно, були чемними і виконували свої творчі обов’язки перед читачами. Миколай завітав до книгарні «Є», замаскувавшись під посла Великобританії Лі Тернера, щоб вручити переможцеві конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі» чарівний конвертик із 11 тисячами гривень. Його отримала письменниця з екзотичним псевдонімом «Люко Дашвар» за книгу «Молоко з кров’ю».

У попередні роки членами журі були відомі літературознавці та письменники. Через це конкурсові часто закидали упередженість, бо смаки та симпатії експертів здавалися наперед відомими багатьом.

Цього року організатори вирі­шили провести експеримент і запросили до журі не фахових літературознавців, а відомих людей. Піддослідними членами журі стали Богдан Бенюк, Ма­річ­ка Бурмака, Ольга Гераси­м’юк і Андрій Куликов під керівницт­вом організатора конкурсу Світлани Пиркало. Вони обрали п’я­тірку фіналістів, до якої увійшли постмодерний роман-посібник «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха, дитяча книга «Нямлик і балакуча квіточка» Лесі Ворониної, роман «Молоко з кров’ю» письменниці Люко Дашвар, гумористична історія «Сарабанда банди Сари» Лариси Денисенко і опо­ві­дання про нещасливу долю жінок «Москалиця» Марії Матіос.

Віра Агеєва, яка у попередні роки була в журі конкурсу, зазна­чила: «Не може не радува­ти, що вперше у спискові фіналістів конкурсу опинилась дитяча книжка. У нас дитяча література ніколи не визнавалася вартою серйозного обговорення, немає критики, яка би фахово нею займалася. Акцентування на «Нямлику» дуже не­по­гане. «Шахмати для дибілів» – книжка не для пересічного чита­ча, але насправді дуже добре стилістично зроблена, а крім то­го, книга пречудово оформлена».

Як сказав про неї сам Бриних: «Насправді книга не так про шахи і про дебілів, як про боротьбу добра зі злом, бо що ще може становити цінність в теперішньому світі окрім абсолютних понять...». «Шахмати» – це пост­модерний експеримент, роман виховання з якостями шахового посібника, де автор розповідає соковитим суржиком про боротьбу добра і зла та шукає відповіді на метафізичні питання.

 Герой роману Лариси Денисенко мусить тер­піти родичів коханої у своїй квартирі, які окупували його життя і дратують усіма своїми діями. Колега письменниці, адвокат по шлюбно-сімейних справах, про­читавши «Сарабанду», запитав: «Чо­му там немає присвяти «Всім тим, кого я розвела»?»

Несподівано для всіх перемо­гла Люко Дашвар (вона ж Ірина Чернова) із романом «Молоко з кров’ю». Зіркове журі зробило вибір у бік масової літератури. Роман «про любов і коралі» має драматичний сюжет і написаний у кращих традиціях популярного чтива. Як писав про неї строн­ґовський: «На тлі повної відсутности якісного масліту Дашвар виглядає на суперзірку». Експерти цього року вирішили «не грузити» читачів вибагливою літературою.

Втім, конкурс має на меті не визначити об’єктивно найкращу книжку, а просто популяризувати літературу. Тому журі засяяло зірками медіапростору, щоб розповідати про прочитані книжки. Але прикро, що най­більшу популяризацію здобуде роман, який і так знайде своїх читачів завдяки орієнтації на стандарти суспільства масового літературного споживання.

Інший популярний популяризаторський конкурс «Коронація слова» вже (1 лютого) закінчив приймати твори учасників. Окрім традиційних номінацій – романи, кіносценарії та п’єси, журі конкурсу вперше буде вибирати і автора найкращої пісенної лірики пр кохання. Остання – жанр надто популярний серед графоманів, тому зарання співчуваємо експертам. Але їм може трохи зарадити те, що до участі у номінації «пісенна лірика» приймають не більше 10 поетичних творів від одного автора. А сам шедевр пісенної лірики про любов не повинен бути більше ніж 32 рядки (або 8 строф). Конкурс пропонуватиме твори видавництвам, музичним продюсерам, кінопродюсерам, кіностудіям, театрам і, можливо, нарешті з української поп-сцени нарешті пролунають якісні тексти. Адже з початку конкурсу понад 70 романів вже надрукували, влітку відбулася прем’єра кінострічки «Ґудзик» за одноіменним романом Ірен Роздобудько, а роман «Темна вода» Андрія Кокотюхи також став основою для фільму.

 Літературний конкурс «Смолоскипа» теж має багато здобутків. Твори лауреатів І і II премій видавництво публікує окремими книжками, а твори лауреатів III і IV премій та кращі ненагороджені твори інколи вихо­дять в антологіях і збірниках «Смо­лоскипа». На конкурс прий­маються написані україн­ською мовою, раніше не публіковані поетичні, прозові, драматичні твори, а також художні твори для дітей; історичні, по­літологічні, культурологічні та літературознавчі дослідження, котрі стосуються проблематики ідеологічних та культурних трансформацій у ХХ сторіччі, рухів опору проти тоталітаризму та імперського шовінізму, ролі молоді у згаданих процесах. Твори потрібно подавати до 31 грудня кожного року, а результати стають відомими у травні.

Леся Воронина на врученні нагороди у київській книгарні «Є»

Справа – Світлана Пиркало, кураторка вручення премії «Книжка року Бі-Бі-Сі», лауреатка літературного конкурсу «Смолоскипа» 1999 року 

 

 

 

 

Марина Арсенович. Мистецтво: криза жанрів 

Мистецтво не дуже зважає на економічні кризи. Воно не так залежить від політичних чвар та газових договорів. Поки заводи стають, виставки навпаки, відкриваються. Але своя внутрішня криза завдає йому більшої шкоди, ніж економічні негаразди.

В «ПінчукАртЦентрі» відкрили одразу три експозиції: персональний проект британської фотохудожниці Сем Тейлор-Вуд, колективну виставку сучасних росій­ських художників «21 Росія» та серію робіт Кеіта Сугіура «Темний ліс».

Тейлор-Вуд була серед митців, які представляли Україну на Венеціанській Бієнале 2007 року. Її роботи не вперше виставлялися в Україні. У ПінчукАртЦентрі вже представлені «Око під­свідомо­сті: добір фотографій з Колекції Елтона Джона» та інше.

Цього року на виставці можна побачити нові світлини та відео, а також раніше не експоновані у Києві відомі роботи художниці. На відкритті виставки відбулася світова прем’єра арт-фільму «Трихвилинний раунд» за участю братів Кличків.

 Незвичною виявилася відеоінсталяція «Видих»: замість стін у залі встановили вісім величезних плазмових екранів. На них показували виступ симфонічного оркестру Бі-Бі-Сі, який грав без інструментів. Музиканти виступали так переконливо, що художниці навіть закидали використання спецефектів для усунення інструментів. «Видих» схожий на метафору сучасного мистецтва, що часто є просто симуляцією, складає всього лиш набір пустих форм, гру на скрипці без скрипки, яка нікому, крім гравця, не дає задоволення.

Світлини серій «Втеча художника» «Автопортрет у вільному польоті» створюють ефект польоту, невагомості, ра­дісного світу з повітряними кульками. Тіла людей на фотографіях зображено у неймовірних позах. Вони мають часто всього одну непевну точку опори і, перебуваючи у польоті, виглядають порушниками законів гравітації. Художниця багато фотографувала себе. У минулому вона пережила важку хворобу, тож її вільний політ на світлинах – це ода життю та свободі. Стілець, на якій опирається Сем на автопортреті, – невидимий: вона перекидається у повітрі.

Іншим цікавим проектом була експозиція 21 російського художника епохи пост-міленіуму. Вона не складає чогось цілісного, просто об’єднує представників сучасного мистецтва сусідів. Куратори намагалися представити його як складний та різнорідний вузол тем та колізій. Увагу звертає на себе гурт «Сині носи», деякі роботи яких заборонені на батьків­щині. Ні, вони мають не антивладне спрямування, а радше трішечки аморальне, що часто трапляється у сучасному мистецтві, яке досі думає, що комусь кидає виклик. Хоча саме цей нетрадиційний погляд додає певної родзинки творам «Синіх носів». Наприклад, привертає увагу ніжний поцілунок міліціонерів посеред розкішного березового гаю. Таке залучення та трансформація традиційних російських та радянських символів веселить. Втім, західне мистецтво вже давно пережило цей підлітковий етап виклику, а поцілунок поліцейських ми вже бачили на трафаретах британського вуличного художника Бенксі.

Але такий епатаж як у «Синіх носів» все-таки змістовніший за популярні нині інсталяції із випадкових предметів, які нібито мають обурювати відвідувачів виставок. Можливо, подібні речі й викликали гнів на початку минулого століття, але зараз вони не збуджують нічого, окрім байдужості чи пафосних спроб вигадати для такого мотлоху якийсь прихований крутий концептуальний зміст.

 Кажуть, художник повинен бути голодним. Економічна криза влаштувала всі умови для цього, проте яким буде її вплив на мистецтво, говорити рано. Можливо, поменшає пафосу і комерційності, і з’явиться щось щире та талановите. А може, мистецтво взагалі скоротять, як працівника, що не приносить видимої економічної вигоди.

< Попередня