Головна статті
Смолоскип України № 11 (160), листопад 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Андрій Морозов. Нарис про людину" />

Андрій Морозов. Нарис про людину 

Людина – хтось скаже нам у поетичному запалі, накинувши елегантно шарф – це крига, сірий моноліт, від якого відлітають слова, як тільки рубаєш цей моноліт сокирою недовірливих інтонацій. Ти йому слово – воно тобі два. Інколи може й до бійки дійти. Хочеш змусити промовити щось сухі дрова, якими є всі ми («сухі», бо на нас нічого не «повісиш», як кажуть «правоохоронці»)? Бери рубанок, помалу обтесуй, допоки не з’явиться буратінова форма зі слів. Але за формою ніколи не вхопиш головну суть. Один рух рубанком – відскочило слово, за ним інше – і в небі білі птахи полетіли. Спробуй спіймати їх, божевільний!

Так ось, суть людини – це не слова, які вона ковтає, ховає, якими розкидається. Ні, ні, любий читачу, не подумай тільки, що я буду, немов старорежимний маразматик, повчати тебе марк­систською пургою про те, що красить людину дія. (Якщо перекласти з росій­ської дієслово «красит» – то вийде «фарбує». Хочете? Фарбуйте на здоров’я. Фарбу вже розведено в ацетоні. Смердить. І при тому страшенно.)

Не буду вас втомлювати за­кли­ками до дії. Тепле ліжко, я тут у ньому сам трохи втомлений. Лежу замріяно і демо­ралізо­вано. Яка до біса дія, який екшн? Мені всього 20... з гаком, а я нічого не зробив для країни, бо нічого й надалі не збираюся для неї робити. Мені невесело від тих, хто кидається під танк із хижими очима – є речі весе­ліші. Ті, хто думає, ніби вони щось вирішують і на щось вплива­ють, – це окремі комахи проти абстракції електричної лампи. Безглуздя, що вбиває насмерть.

Попервах дехто ще переживає, що нічого не робить. А потім починає перейматися з приводу того, що перестає переживати. Я наразі не переживаю взагалі. Ходжу-дивлюся-слухаю людей, які роблять і перероблюють без кінця. Праця заради праці? Безглузда думка, запозичена з протестантської етики. Мабуть, хтось просто фізично не здатен просто сидіти й від цього ловити кайф, все їм треба покращити, удосконалити. Не такі ми. Споконвічне наше ноу-хау – це недіяння, У-вей. А що до протестантів, браття, – то чужинське, нав’язане.

Так ось, людина – повторюся знову – це не слова, хоча вона й мислить словами і діє словами. Ми говоримо по телефону, критикуємо попсу, і все одно її слухаємо, і ще купу дурниць, хоча насправді на сцені грає лише безособова голка з ниткою, яка зашиває клаптики порожнечі. Середній рід – без середини та початку.

Друже, попустись. Те, що ми мислимо і промовляємо, не є нашим надбанням. Мислити, до речі, – це і є промовляти словами-думками в голові. Всі ми з вами – упорядники неймовірної шизофренічної збірки, де зібрано що завгодно, тільки не вказано авторства. Ти і я – добірка цитат, з-поміж яких реальних нас знайти дуже важко. Але людина сама по собі – це не слова, бо слова є привнесені. Привнесені в свідомість і думки, що позначаються словами. Вторинність, втома і провина – це все, що складає наш заздалегідь хибний лексикон.

Для того, щоб людина хоч трохи відкрила своє істинне обличчя, їй треба на деякий час відійти від слів. Бо, як сказав один китаєць, той, хто знає, не промовляє. Перестати помічати суспільні проблеми і саме сус­пільство, яке нав’язує нам несправжні слова. Людина нареш­ті має перестати бути су­спільною. Ви помічали, що на людях майже не­­мож­ливо розслабитись, бути самим собою, поводити себе природно? Людина щось постійно вдає, грає... Одна гра пере­хо­дить в іншу. Але де ж людина первісна?

Візія в голові, імпресіоністичний малюночок: ми в робочий день, неорганічні і сварливі (працювати – це взагалі неорганічно, вам так не здається?). Пів на сьому, погана кава, водій не передав здачу з двадцяти гривень, ви обурені, але безсилі. «Ресентімант», як сказали б німці. Коли ми – не ми. А ти абстрагуйся, друже, візьми цей папірець краще, подумай, намалюй. Якби ніч тривала довго? Я маю на увазі ніч не як астрономічне явище, звісно. Світло-темрява, обертання землі, загадковий (як на гума­нітарія) підручник з астрономії... Ні, я беру ніч як метафору, як сим­волічний та поетичний образ.

Передусім, Ніч – це коли сплять. Не так уже й банально сказано, якщо подумати, чому люди сплять вночі, а не вдень. Було б цікаво навпаки. Ходити на роботу вночі, а вдень спати. Як кислотні ді-джеї. Мене це, щоправда, не стосується. Я не працюю. Лежу у ліжку. Шукаю. Мрію про ніч вічну. Стан, коли всі загинули, коли нікого не існує і темрява переливається з одного переповненого жбана до чашок та кухлів. Ніч про всіх забуває і відкладає до ранку. Плаваємо у темній воді і хлюпаємо веслами. Ядерний ранок ніколи не настає.

Ніч загиблих: героїв шляхетних і героїв-мерзотників, самотніх і полонених, вірних коханих та зрадників, залишених напризволяще. А на столі лежать дві книги, зачитані до дір, – одна про Обломова, інша про Манілова...

Якби ж тривала така ніч десь хоча б півроку. Ти скажеш: утопія старого полярника? Так. А ще – апологія лузерства. Повернення у стан дитини. Ти засинаєш – ніч, прокидаєшся – знову ніч. Покрутився по хаті, почитав газету, посмикав телевізію – і знову в ліжко. Стан облоги, захоплення. Гносеологічна ро­бінзонада. Ніч позбавляє можливості спілкування словами. Оскільки кожен перетворюється на монаду, то залишається лише інтуїція. Така ж сама обло­га і в інших. Щоб не було прик­ро за себе. Бо не прикольно, коли у тебе ніч, а у них – день. Ніхто нікуди не вирушає, не вирішує, не отримує. Всі сидять по домах, варять їжу, їдять, займаються коханням.

Вночі людина зазирає всередину себе і бачить зорі. Вдень ми їх не можемо побачити, бо весь час кудись бігаємо заклопотані і вмикаємо всі електричні лампи від страху залишитися у темряві. Коли горять усі лампи, хіба можна роз­гледіти щось? Чи можна спіймати денним оком потойбічне мерехтіння зірок? День засліплює зорі. А зорі – це світ далекий, тендітний, крихкий, святий і янгольський. Немов дихання дитини. Немов великий теплий живіт майбутньої матері. Щойно спало на думку, що, можливо, весь наш матеріальний світ знаходиться у велетенському животі Богині-Матері. Чуєш, щось там усередині ворушиться? Як безкрайнє море.

То що ж залишається людського в дитині-людині, коли вона перестає перейматися соціумом, словами, які нав’язуються цим соціумом, чужими думками, шаблонами та трафаретами стимулів та реакцій?

Що лишається, коли ми ви­ключаємо всі ліхтарі дня і не бачимо страждань, наклепів, зрад, кепського суму? Починає звучати музика. Ось воно. Людина – це не слова, а музика. У мелодії людина виражає себе. Не треба слів.

Деякі люди грають не свою музику й не по своїх нотах. Прикро. А деякі чують музику тонких сфер.

Душа людини – кульмінація ночі, де набувається особливий досвід, який не можна перекласти на мову людей. Сам Бог приходить до нас у музиці.

Полююча риба у темній воді дострибнула аж до самого сонця. То була врятована душа.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.