Головна статті
Смолоскип України № 10 (159), жовтень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Петро Вознюк. На смерть однієї коаліції" />

Петро Вознюк. На смерть однієї коаліції 

Як справедливо зауважив одного разу Савік Шустер, ще будучи ведучим ток-шоу «Свобода слова» не свого імені, «про що б ми сьогодні не говорили в Україні, ми завжди закінчуємо коаліцією». Справді, минуло не так багато часу після впровадження конституційної реформи, а «коаліціади» вже встигли перетворитися ледь не на улюблену національну забавку та поживу для численної експертної спільноти, залишивши далеко позаду драматичні «спікеріади» та «бюджетіади» минулих років. За тридцять календарних місяців ми з вами, шановні співгромадяни, мали вже три правлячих угруповання: одне, котре померло, так і не народившись (перша «демократична» більшість), друге, що, вочевидь, не витримало власної ваги та міці («антикризове», згодом – «коаліція національної єдності») і, нарешті, третє, яке наказало довго жити цього вересня (воно ж – друге «демократичне»).

Сама по собі швидкоплинність владних коаліцій аж ніяк не є чимось унікальним у світовій політичній практиці, особливо для держав із парламентською або президентсько-парламентською формою врядування – згадаймо, приміром, Італію. Однак водночас специфіка вітчизняної «коаліційності» є достатньо прикметною. Горе-аналітики досі вбачають причину такої калейдоскопічності правлячих союзів насамперед у надмірній персоналізованості громадського життя в Україні, його зацикленості на особах політиків-символів. Звісно, коли змагаються особистості, а не ідеї, амбіції, а не позиції, «понти», а не програми, – навряд чи можна вести мову про стабільність будь-якої владної команди.

Тут, утім, хотілося б звернути увагу на парадоксальний – як на перший погляд – факт: базова згода між більшістю полі­тичних сил у нас існує (згадайте писане автором про «печерський консенсус»), а от чіткої стратегії розвитку держави як не було, так і немає. Незрозуміла зміна позицій та орієнтацій, наскрізь фальшиві жести й гасла, бісівське фіглярство полі­тиків-персон і взагалі суто постмодерна естетизація політичного і, що найпоказовіше, політизація естетичного – усе це наразі успішно відвертає увагу загалу. Проте одночасно такий стан справ породжує все більше закономірних запитань у найбільш пильних громадян.

Часом може скластися враження, що нашу політику безперспективно досліджувати у будь-якому іншому річищі крім магічного реалізму. Гоголь і Булгаков – всесвітньо визнані класики цього жанру – недаремно народилися саме на нашій землі. «Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці» – писав Дмитро Донцов. Прикриваючись блюзнірськими масками, печерські пройдисвіти перетворюються на стовідсотково демонічних персонажів. Але як це стало можливим? Де шукати коріння цієї тепер уже, здається, всеохопної й незворотної трансформації?

На думку автора цих рядків, визначальним чинником того безладу (із перетіканням у невблаганний хаос), що всі ми приречені нині його спостерігати, є самі принципи керування, на які погоджуються майже всі наші «небожителі». Замість вбачати свою місію у повноцінній реалізації потенціалу ввіреної їм країни, замість вести її до статусу провідної світової держави вони обрали шлях безвідповідальності та здирництва. Та й чи могли вихованці конаючої совєцької системи (причому не найкращі – найкращих завжди забирала Москва) віддати перевагу стратегічному перед кон’юнктурним, структурі перед проектом, зрештою, шляхові честі перед стежкою злодійства?

Навряд чи хтось із них довго вагався, роздумуючи до судоми в голові. Вибір на користь кругової поруки із лукавим був швидким і однозначним. Бенкет на тлі кризи та зубожіння тих, чиїм коштом він оплачений – що може бути «крутіше»! Цинічне попрання усіх норм моралі і права на тлі розмов про необхідність «розбудови держави» й «високої національної свідомості» – що може бути епатажніше! Звісно, саме потреба у «продовженні бенкету» – це те, що не в останню чергу втримує деяких наших «лідерів» від розв’язування громадянської війни. Однак чи потрібна нам ілюзія стабільності такою ціною?

Нам видається, одвічне покликання будь-якої еліти – духовної, військової, політичної – полягає у постій­ному трагіч­ному пошукові ідеалу, а зовсім не в участі у загальному «святі життя» (тим паче – не в організації такого «свята» на тлі суцільного занепаду). Гуннський ватажок Аттіла, за свідченням хроністів, під час офіційних трапез не брав участі в загальних веселощах, а лише керував за столом, не розмовляючи ні з ким із присутніх поза рамками суто церемоніальних слів і не розважаючись. Атмосфера ж на нашому владному Олімпі все більше нагадує грандіозну закриту RnB-вечірку, де, як відомо, немає місця серйозним і «негламурним» особам. Які вже тут програми та стратегії…

Рай для себе й пекло для народу – об’єктивно кажучи, саме такою є квінтесенція зловісної «змови еліт» від самого початку новітньої української незалежності. Загальновідомими елементами тієї владної згоди колапсових 90-х були трастові афери, грабіжницька ваучерна «приватизація», а також стратегія так званої «дешевої робочої сили» – тобто навмисно заниженої оплати праці. Ось що стало фундаментом того «громадянського миру», який владні фарисеї лицемірно закликають не порушувати. Якби хоч одна зі сторін була впевнена в отриманні дивідендів за результатами реального, «гарячого», конфлікту – будьте певні, його було б спровоковано.

Ну а сьогодні різні угруповання дурять нам голови шляхом чергування у ролі цапа-відбувайла перед очима розлюченої громадськості. Публічні скарги на «шкідництво» опонентів у цьому разі покликані маскувати відсутність продуманої (а тим паче – справедливої) програми державного будівництва у всіх трьох найвпливовіших на сьогодні політичних таборів. Карнавал із взаємним перекладанням відповідальності та втягуванням громадян у гротескне (поки що!) «протистояння» дозволяє його ініціаторам уникати незручних запитань щодо своїх реальних планів на майбутнє.

Злодіям, утім, теж не позаздриш: вони перебувають у постійному страху перед справедливою карою з боку скривджених та ошуканих ними (про що вже йшлося у попередніх числах нашого бюлетеня). Але ще більше злодії бояться один одного – якими б міцними не видавалися бастіони «печерського консенсусу». Союзи злодіїв ніколи не бувають тривалими. Відтак, будь-яка наступна коаліція, що в дійсності не спиратиметься на першочергові умови відновлення соціальної й моральної справедливості, буде при­речена.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.