Головна статті
Смолоскип України № 10 (159), жовтень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Юля Фретко. Форум. Між літописом та есемескою" />

Юля Фретко. Форум. Між літописом та есемескою 

Львівський Форум розгортається равликом у лабіринті презентацій, автограф-сесій, спарингів та читань. На Коперника стоять Капранови зі своїм зеленим запорожцем, у цей же час, між 17 і 18 годинами, на площі ген. Григоренка, у театрі «Воскресіння» починається проект VIDEOPOEZIJA, проводить автограф-сесію Лариса Денисенко, десь презентують останню книжку Юрія Покальчука… Все химерно сплетено: пам’ять і реальність. Дощова форумна п’ятниця – середина книжкової веремії.

Я присутня на смолоскипівській презентації – круглому столі, присвяченому українській мемуаристиці ХХ століття, а саме: спогадам генерала Григоренка та Григорія Костюка, – і пишу смс. Так, ці крихітні звісточки, як метелики-одноденки, вони вже частина життя, якщо хочете, вроджені рефлекси, яких годі позбутися. Один мій знайо­мий відсилає їх за день близько сотні й отримує приблизно стільки ж відповідей. Листи вимирають як динозаври, хіба новорічні та різдвяні свята тимчасово збільшують їхню популяцію. Але, загалом, листи, щоденники, нотатки – це конан­дойлів­ський загублений світ. Ні, звісно, це не означає, що крім «jak ty?» – «ok.» і постів у ЖЖ нічого в нас не залишиться, але тяглість дотелефонної ери порушено і ме­муари – це своєрідна реальна нитка, що здатна поєднати ментальні горизонти.

Ось за столом між Ростиславом Семківим та професором Львівського національного університету Миколою Ільницьким сидить професор Львівської академії друкарства Микола Старовойт і говорить: «Сучасна швидкість передачі інформації не рятує нас від того, що ця інформація зникає. От усі ходять із мобільними, хтось напише есемеску-стамеску… Але мені пригадується Юрій Тимошенко (знаний старшим поколінням як Тарапунька) і його листування з Олександром Довженком. Якось він із гіркотою сказав: «Оце останній лист Довженка. Бо коли мені у Києві поставили телефон – почалися розмови…» Отож, поки не було телефону й писалися листи, то залишилася добра епістолярія».

Листування, спогади – це своєрідний біографічний баласт, який можна скидати у безвість тільки тоді, коли хочуть потопити цілий живий період в історії та літературі. Та й коли взяти вужче, то спогади варто писати-переповідати всім. Навіть коли це, за згадкою Миколи Старо­войта, як в одного письменника із 30-х: одна тонюсінька збірочка поезій і три томи доносів.

Розмову про мемуари професор Старовойт повертає несподівано: «Як не дивно, але мені абсолютно не смакує «Сьомга», я надкусив трошки… і відразу наїв оскому… щось воно лежить за моїм розумінням літератури». Бачу, як ці слова відривають від програмок і буклетів одну веселу молоду пару, зала пожвавлюється. Можливо, так само відривають від сухих енциклопедичних фраз розповіді зі спогадів Григорія Костюка про дійсно-таки цікавезні та жваві літпроцес і дискусію 20-х років. Наприклад, коли дізнаєшся епізод про ображеного Косинку, який почав вважати себе генієм, і котрому професор Зеров не поставив залік, то вся офіційність та високочолість переходить в іншу площину, й у мемуарах оживають не тіні та літературознавчі ярлички, а люди. Все це є у спадщині генерала Петра Григоренка, щоденниках Володимира Винниченка та Аркадія Любченка, «неспокійних розповідях» Юрія Смолича та Терентія Масенка, спадщині Чикаленка та багатьох інших «граб’янок, що згрібали факти, аби передати їх у майбутнє, величків, що возвеличували, та самовидців, які на власні очі все виділи і пережили». На вкладі видавництва «Смолоскип» у цю справу наголосив у своєму виступі дисидент Іван Гель, щиро дякуючи за все зроблене.

* * *

Дивною, а може, закономірною, особливістю цього Форуму стали для мене акції німецькомовних письменників, куди приходило порівняно мало людей (але справді, що ми знаємо про дуже популярні у Європі і, на жаль, здебільшого порожні для нас імена: Сабіну Грубер, Моніку Ліхтенфельс, Фердінанда Шматца, Юліанна Шуттінга!). Своя сорочка вияви­лася ближчою до тіла – і на українських читаннях, хоч і у власному соку, варилося значно біль­ше цікавих. Наприклад, як на акції «Історії метаморфоз», проведеній під егідою «Смолоскипу», на якій українські поети-«двотисячники» презентували свою творчість не в карнавально-розважальному ключі, а у форматі спо­кій­ного вдумливого «класичного» літературного вечора.

Звісно, міжнародні тандеми – добра спроба діалогу: коли знаєте Галю Крук, то, може, дізнаєтесь щось про Андреа Вінклер і т.д. Але це дуже хиткі кладки через океан нашої читацької аудиторії. Нато­мість, сама присутність Володимира Сорокіна та Тетяни Толстої – уже своєрідний міцний міст. Можливо, вони навіть були одними із найцікавіших гостей, разом із Даніелем Одією, який презентував свій перекладений Олек­санд­ром Бойченком роман «Тартак».

На Форумі були дуже живі речі, які хоті­лося би бачити і чути ще: терпкі каракулеві звуки грузинської поезії Давіда-Дефі Гогібедашвілі та його відеопроект «Обсер­ваторія», нова книга Остапа Сливин­ського «М’яч у піть­мі», «Висока полиця української поезії» від видавницт­ва «Факт». Були й суто кулуарні деталі: хтось милувався Андруховичевим перекладом «Гамлета», а хтось тільки на це посміхнувся, комусь аплодували менше, ніж належить, комусь більше. Львівський професор Ростислав Чопик увів поезії «Цілодобово!» у свою навчальну програму, тож книгу розкупили. Запитували поезію Костенко, але й цього року її можна було знайти хіба що в антології україн­ської еротичної поезії.

І яким би цей Львівський форум не був: насолодою, розчаруванням, першою автограф-сесією, замкненим колом відомих і не дуже імен – він уже 15 років створює особливу книжкову атмосферу.

Круглий стіл, присвячений українській
мемуаристиці. Зліва направо: Ростислав Семків,
Микола Старовойт, Микола Ільницький

Іван Гель

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.