Головна статті
Смолоскип України № 10 (159), жовтень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки

Смолоскип України № 10 (159), жовтень 2008 рік. Скачати PDF-файл.


Юля Фретко. Форум. Між літописом та есемескою" />

Юля Фретко. Форум. Між літописом та есемескою 

Львівський Форум розгортається равликом у лабіринті презентацій, автограф-сесій, спарингів та читань. На Коперника стоять Капранови зі своїм зеленим запорожцем, у цей же час, між 17 і 18 годинами, на площі ген. Григоренка, у театрі «Воскресіння» починається проект VIDEOPOEZIJA, проводить автограф-сесію Лариса Денисенко, десь презентують останню книжку Юрія Покальчука… Все химерно сплетено: пам’ять і реальність. Дощова форумна п’ятниця – середина книжкової веремії.

Я присутня на смолоскипівській презентації – круглому столі, присвяченому українській мемуаристиці ХХ століття, а саме: спогадам генерала Григоренка та Григорія Костюка, – і пишу смс. Так, ці крихітні звісточки, як метелики-одноденки, вони вже частина життя, якщо хочете, вроджені рефлекси, яких годі позбутися. Один мій знайо­мий відсилає їх за день близько сотні й отримує приблизно стільки ж відповідей. Листи вимирають як динозаври, хіба новорічні та різдвяні свята тимчасово збільшують їхню популяцію. Але, загалом, листи, щоденники, нотатки – це конан­дойлів­ський загублений світ. Ні, звісно, це не означає, що крім «jak ty?» – «ok.» і постів у ЖЖ нічого в нас не залишиться, але тяглість дотелефонної ери порушено і ме­муари – це своєрідна реальна нитка, що здатна поєднати ментальні горизонти.

Ось за столом між Ростиславом Семківим та професором Львівського національного університету Миколою Ільницьким сидить професор Львівської академії друкарства Микола Старовойт і говорить: «Сучасна швидкість передачі інформації не рятує нас від того, що ця інформація зникає. От усі ходять із мобільними, хтось напише есемеску-стамеску… Але мені пригадується Юрій Тимошенко (знаний старшим поколінням як Тарапунька) і його листування з Олександром Довженком. Якось він із гіркотою сказав: «Оце останній лист Довженка. Бо коли мені у Києві поставили телефон – почалися розмови…» Отож, поки не було телефону й писалися листи, то залишилася добра епістолярія».

Листування, спогади – це своєрідний біографічний баласт, який можна скидати у безвість тільки тоді, коли хочуть потопити цілий живий період в історії та літературі. Та й коли взяти вужче, то спогади варто писати-переповідати всім. Навіть коли це, за згадкою Миколи Старо­войта, як в одного письменника із 30-х: одна тонюсінька збірочка поезій і три томи доносів.

Розмову про мемуари професор Старовойт повертає несподівано: «Як не дивно, але мені абсолютно не смакує «Сьомга», я надкусив трошки… і відразу наїв оскому… щось воно лежить за моїм розумінням літератури». Бачу, як ці слова відривають від програмок і буклетів одну веселу молоду пару, зала пожвавлюється. Можливо, так само відривають від сухих енциклопедичних фраз розповіді зі спогадів Григорія Костюка про дійсно-таки цікавезні та жваві літпроцес і дискусію 20-х років. Наприклад, коли дізнаєшся епізод про ображеного Косинку, який почав вважати себе генієм, і котрому професор Зеров не поставив залік, то вся офіційність та високочолість переходить в іншу площину, й у мемуарах оживають не тіні та літературознавчі ярлички, а люди. Все це є у спадщині генерала Петра Григоренка, щоденниках Володимира Винниченка та Аркадія Любченка, «неспокійних розповідях» Юрія Смолича та Терентія Масенка, спадщині Чикаленка та багатьох інших «граб’янок, що згрібали факти, аби передати їх у майбутнє, величків, що возвеличували, та самовидців, які на власні очі все виділи і пережили». На вкладі видавництва «Смолоскип» у цю справу наголосив у своєму виступі дисидент Іван Гель, щиро дякуючи за все зроблене.

* * *

Дивною, а може, закономірною, особливістю цього Форуму стали для мене акції німецькомовних письменників, куди приходило порівняно мало людей (але справді, що ми знаємо про дуже популярні у Європі і, на жаль, здебільшого порожні для нас імена: Сабіну Грубер, Моніку Ліхтенфельс, Фердінанда Шматца, Юліанна Шуттінга!). Своя сорочка вияви­лася ближчою до тіла – і на українських читаннях, хоч і у власному соку, варилося значно біль­ше цікавих. Наприклад, як на акції «Історії метаморфоз», проведеній під егідою «Смолоскипу», на якій українські поети-«двотисячники» презентували свою творчість не в карнавально-розважальному ключі, а у форматі спо­кій­ного вдумливого «класичного» літературного вечора.

Звісно, міжнародні тандеми – добра спроба діалогу: коли знаєте Галю Крук, то, може, дізнаєтесь щось про Андреа Вінклер і т.д. Але це дуже хиткі кладки через океан нашої читацької аудиторії. Нато­мість, сама присутність Володимира Сорокіна та Тетяни Толстої – уже своєрідний міцний міст. Можливо, вони навіть були одними із найцікавіших гостей, разом із Даніелем Одією, який презентував свій перекладений Олек­санд­ром Бойченком роман «Тартак».

На Форумі були дуже живі речі, які хоті­лося би бачити і чути ще: терпкі каракулеві звуки грузинської поезії Давіда-Дефі Гогібедашвілі та його відеопроект «Обсер­ваторія», нова книга Остапа Сливин­ського «М’яч у піть­мі», «Висока полиця української поезії» від видавницт­ва «Факт». Були й суто кулуарні деталі: хтось милувався Андруховичевим перекладом «Гамлета», а хтось тільки на це посміхнувся, комусь аплодували менше, ніж належить, комусь більше. Львівський професор Ростислав Чопик увів поезії «Цілодобово!» у свою навчальну програму, тож книгу розкупили. Запитували поезію Костенко, але й цього року її можна було знайти хіба що в антології україн­ської еротичної поезії.

І яким би цей Львівський форум не був: насолодою, розчаруванням, першою автограф-сесією, замкненим колом відомих і не дуже імен – він уже 15 років створює особливу книжкову атмосферу.

Круглий стіл, присвячений українській
мемуаристиці. Зліва направо: Ростислав Семків,
Микола Старовойт, Микола Ільницький

Іван Гель

 


Помер Олексій Шевченко" />

Помер Олексій Шевченко 

Представник Міжнародного Благодійного Фонду і Видавництва «Смолоскип» у Західній діаспорі та «Літературної України» у США й Канаді

Олексій Шевченко народився 22 серпня 1928 року у с. Лютен­ські Будища на Полтавщині. Після Другої світової війни жив із батьком у Західній Німеччині, згодом оселився у США, закінчив Міський університет Нью-Йорка; за професією – інженер-електронік. Помер 5 серпня 2008 року у м. Бріджвотер, США. Похований у суботу
9 серп­ня на українському православному цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерзі, США. Від імені «Смолоскипа» з покійним попрощався Осип Зінкевич, його друг і товариш. 

Олексій Шевченко ще в студентські роки писав вірші, оповідання, статті на літературо­знавчі й політичні теми, які публікувалися у журналі «Смо­ло­скип» та в багатьох інших україн­ських діаспорних часописах. Був активним студент­ським, молодіжним, церковним і громадським діячем. У час Незалежності кілька разів відвідував Україну і своє рідне село.

Усі, хто знав цю чесну, прекрасну і світлу людину, назавжди збережуть пам’ять про нього у своїх серцях.

Він залишив у смутку дружину Любу, дочку Олю, сина Андрія, двох братів в Україні, прихильників і стипендіатів «Смолоскипа», читачів «Літературної України», українську громаду.

Від імені Міжнародного Бла­годійного Фонду
і Видавництва «Смолоскип»:

Осип Зінкевич, голова, з дружиною Надією, Ростислав Семків і Олесь Обертас, всі працівники «Смолоскипа» (Україна), Віра Скоп (США), Всеволод Соколик (Канада).

 


Юрій Ноєвий. ЗМІ та постколоніальна залежність України" />

Юрій Ноєвий. ЗМІ та постколоніальна залежність України 

У суспільстві все взаємопов’язане: економіка з культурою, політика з мистецтвом тощо, – а окремо взята людина відтак схожа на намисто, на ниточку-душу якої нанизані камін­ці-переживання, образи, стереотипи і ще багато чого. Вона, як писав Юліан Вассиян, у своїй конкретно-історичності – тут і зараз, наприклад, із тризубом на паспорті, суржиком і в китай­ських джинсах, – вписана у суспільство, а останнє себе висловлює через неї. Така взаєм­на обумовленість можлива за до­по­могою колективної комуніка­ції, значну роль в якій відіграють передавачі, інтерпретатори та виробники інформації, відомі під скороченням ЗМІ. «Те, що порох зробив із війною, преса зробила з розумом людей», – сказав Вендел Філіпс. Правдивою є приказка військових про те, що І світову війну виграла кавалерія, ІІ – танки, то ІІІ сві­тову війну ви­грає інформація». Світ – це те, що нам по­ка­зу­ють вони, а не те, що ба­чимо ми.

Видається дуже хибною часто подибувана серед інтелеген­ції думка про те, що україн­ське суспільство після «помаранчевих» подій позбулося колоніальних виразок. Мовляв, хоч ідеали Майдану й відлетіли у світ чис­тих ідей Платона (тобто навряд чи повернуться), однак свободу ми таки отримали. Спостерігаючи за популярною нині дискусією про інформаційну безпеку та змістовним наповненням ЗМІ України, розумієш, однак: минуле закомплексованого, залежного «осовєтілого» українця нікуди не зникло; воно маскується під гримом євроінтеграції, правової держави і боротьби з ксенофобією, але корчить огидні гримаси соціальної і національної пасивності, одночасного сподівання на державу й ненависть до неї, висловлюється «шо-шо»… Це у світо­гляді більшості наших громадян досі домінуюче, хоч і є позитивні винятки у мовному за­коно­дав­стві, прикладах самоорганізованих дій громадян, діяльності деяких відомих українців.

Постколоніальну залежність можна розуміти як певний стан колективної свідомості спільноти. Він пов’язаний із відтворенням світогляду, раніше нав’язаного силою. Важливо те, що він існує в умовах вже автономного існування спільноти, що за­знала тиску. Особливу увагу звертаю на те, що цей стан перешкоджає поширенню власноствореної культури й породжує нові залежності. Погляньмо на Україну: після проголошення Незалежності українська культура досі продовжує вже звичний для неї змаг за розвиток та утвердження у спільноті, долаючи спротив сильної великодержавної культури та мимоволі потрапляючи під вплив уже поширеної в нас глобальної вестерні­зованої культури.

Постколоніальній залежності українців сприяє значна частина ЗМІ України. ЗМІ, як каналам трансляції такої залежності, притаманні деякі властивості. Вони – маркетинговані, корпоратизовані, ідеологізовані та периферизовані.

Медіа-бізнес в Україні давно позбавився управлінської вузькості часів свого становлення. Тоді редактори не дуже пере­ймалися потребами та інтересами аудиторії. Врешті-решт організована під вибори газета зникала одразу після їх закінчення. Сьогодні медіа-бізнес досить прибутковий. Тепер він – автономний сектор економіки, який розвивається че не най­стрімкішими темпами в Європі. Логіка конкуренції на ринку вимагає наближення продукту до потреб аудиторії – впровадження маркетингових стратегій: щоб заробити, треба писати те, чого хоче читач. Маркетингованість означає свідому під­трим­ку й відтворення ЗМІ тих образів, ідей, стереотипів, які належать або до російської, або до вестернізованої культур, і тільки тому, що вони поширені в Україні.

Анекдоти про професії соціологічно свідчать про наявність у представників всіх професій – від проститутки до священика – «неписаних» корпоративних правил. Безперечно, їх мають і працівники ЗМІ. Не буду зараз оцінювати дедалі більше поширення жорсткої редакційної полі­тики та «джинси» (замовних матеріалів), взагалі – «чорнухи, жовтухи, порнухи». Хочу звернути увагу на корпоративізм працівників ЗМІ, який сприяє підтримці постколоніалізму в Україні декількома шляхами. По-перше, постколоніальна залежність стала органічною частиною їх корпоративної культури. Вони, як належні до україн­ського суспільства, є носіями колективної свідомості цього суспільства. А як передавачі, інтерпретатори та виробники інформації, вони посилюють відтворення та закріплення цієї залежності. По-друге, оскільки всі ЗМІ комусь належать, то всі їх співробітники мусять виконувати волю власника. Вона – основа редакційної політики, сенс якої зводиться до правила «про це пишемо, це – замовчуємо», – спотворює дійсність, відбиває у журналіста бажання «писати своє». Щоправда, багато від працівників пера не залежить, а тому «своє» часто залишається «у собі». По-третє, оскільки всі звикли до корупції, то бажання «писати своє» викликає підозри в редакції, що часто призводить до невисвітлення цікавої теми.

Україна безальтернативно була зорієнтована на західну систему цінностей. Вона замінила офіційну ідеологію країни Рад. Капіталізм змінив комунізм поверхово. Капіталізм, по суті, не менш символічна система, ніж комунізм і фашизм – на тлі по­до­­рожчання економіки ствер­джує, що жити буде добре: Тимошенко говорить про зро­стання ВВП. З іншого боку, зали­шаючись по інерції частиною колишньої імперії, Україна так і не змогла вийти із зони ментального впливу Росії. Таким чином, ідеологізованість ЗМІ України проявляється у трансляції зовнішніх щодо українськості цінностей. Україна власне і не «знімала» окулярів, крізь які світ бачиться вестернізованим і російським, що з часом таким і стає.

Периферизованість чи навіть другорядність ЗМІ України полягає в тому, що вони залежать від зовнішніх інформаційних центрів. В Україні ЗМІ транслюють переважно іноземний продукт. Редакціям навіть легше так планувати діяльність, адже не треба думати про виробницт­во власного конкурентного продукту. Через це громад­ськість перетворюється на аудиторію другого сорту. Логіка периферизованості медіа-простору як основа його функціонування буде незмінною доти, доки в Україні громадські центри альтернативної культурної дії не здобудуть впливу на суспільство і державу.

Утворюється певне замкнене коло: ЗМІ – заручники власників і суспільства; суспільство – заручник ЗМІ і самих себе. Це можна назвати «внутрішньою тенденцією взаємопосилення постколоніальної залежності» України.

Чому це погано? Коротко відповісти можна так: свобода спільноти, за яку протягом століть боролися українці, ви­слизає від них – і, зокрема, ЗМІшним (інформаційним) шляхом. Джим Бумела, президент Міжнародної федерації журналістів, щодо ситуації навколо медіа-ринку України дуже скептичний: «Медіаландшафт досі контролюється інтересами державних та бізнесових кіл. Журналісти виглядають прислужниками окремих політичних груп, що намагаються радше маніпулювати, ніж інформувати аудиторію». Не маючи стратегії щодо розвитку інформаційного простору, діяльності ЗМІ, зокрема закордонних, Україна як нація і держава не контролює його, віддавши на поталу іншим центрам впливу.

Для поступових змін необхідно замінювати змісти постколоніальної залежності змістами власноствореної культури. Сприя­ти цьому можна двома шляхами: державним та громадським. Перший означає обрати стратегію політики інформаційної безпеки, унормувати інформаційні відносини та визначити сферу відповідальності органів влади, удосконалити інфраструктуру здійснення цієї політики, забезпечити актив­ну участь України у використанні глобальних інформа­цій­них мереж та систем, об’єд­на­ти зусилля держави та гро­мад­ськості. Другий – сприяти ство­рен­ню та розвитку незалежних ЗМІ, виготовляти упереджений проукраїнський інформа­ційний продукт. Сприятимуть цьому ідеї, воля, праця і гроші. Зауважте: гроші – на останньому місці.

Розуміння проблеми постколоніальної залежності України давно окреслено на експерт­ному рівні, про що свідчать числен­ні аналітичні матеріали. Полі­тики ж, як відповідальні за прийняття рішень, поки що зробили замало для впровадження підготованих експертами пропозицій. Приєднуюсь до всіх тих, хто закликає не тільки обговорювати, а й робити.

 


Петро Вознюк. На смерть однієї коаліції" />

Петро Вознюк. На смерть однієї коаліції 

Як справедливо зауважив одного разу Савік Шустер, ще будучи ведучим ток-шоу «Свобода слова» не свого імені, «про що б ми сьогодні не говорили в Україні, ми завжди закінчуємо коаліцією». Справді, минуло не так багато часу після впровадження конституційної реформи, а «коаліціади» вже встигли перетворитися ледь не на улюблену національну забавку та поживу для численної експертної спільноти, залишивши далеко позаду драматичні «спікеріади» та «бюджетіади» минулих років. За тридцять календарних місяців ми з вами, шановні співгромадяни, мали вже три правлячих угруповання: одне, котре померло, так і не народившись (перша «демократична» більшість), друге, що, вочевидь, не витримало власної ваги та міці («антикризове», згодом – «коаліція національної єдності») і, нарешті, третє, яке наказало довго жити цього вересня (воно ж – друге «демократичне»).

Сама по собі швидкоплинність владних коаліцій аж ніяк не є чимось унікальним у світовій політичній практиці, особливо для держав із парламентською або президентсько-парламентською формою врядування – згадаймо, приміром, Італію. Однак водночас специфіка вітчизняної «коаліційності» є достатньо прикметною. Горе-аналітики досі вбачають причину такої калейдоскопічності правлячих союзів насамперед у надмірній персоналізованості громадського життя в Україні, його зацикленості на особах політиків-символів. Звісно, коли змагаються особистості, а не ідеї, амбіції, а не позиції, «понти», а не програми, – навряд чи можна вести мову про стабільність будь-якої владної команди.

Тут, утім, хотілося б звернути увагу на парадоксальний – як на перший погляд – факт: базова згода між більшістю полі­тичних сил у нас існує (згадайте писане автором про «печерський консенсус»), а от чіткої стратегії розвитку держави як не було, так і немає. Незрозуміла зміна позицій та орієнтацій, наскрізь фальшиві жести й гасла, бісівське фіглярство полі­тиків-персон і взагалі суто постмодерна естетизація політичного і, що найпоказовіше, політизація естетичного – усе це наразі успішно відвертає увагу загалу. Проте одночасно такий стан справ породжує все більше закономірних запитань у найбільш пильних громадян.

Часом може скластися враження, що нашу політику безперспективно досліджувати у будь-якому іншому річищі крім магічного реалізму. Гоголь і Булгаков – всесвітньо визнані класики цього жанру – недаремно народилися саме на нашій землі. «Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці» – писав Дмитро Донцов. Прикриваючись блюзнірськими масками, печерські пройдисвіти перетворюються на стовідсотково демонічних персонажів. Але як це стало можливим? Де шукати коріння цієї тепер уже, здається, всеохопної й незворотної трансформації?

На думку автора цих рядків, визначальним чинником того безладу (із перетіканням у невблаганний хаос), що всі ми приречені нині його спостерігати, є самі принципи керування, на які погоджуються майже всі наші «небожителі». Замість вбачати свою місію у повноцінній реалізації потенціалу ввіреної їм країни, замість вести її до статусу провідної світової держави вони обрали шлях безвідповідальності та здирництва. Та й чи могли вихованці конаючої совєцької системи (причому не найкращі – найкращих завжди забирала Москва) віддати перевагу стратегічному перед кон’юнктурним, структурі перед проектом, зрештою, шляхові честі перед стежкою злодійства?

Навряд чи хтось із них довго вагався, роздумуючи до судоми в голові. Вибір на користь кругової поруки із лукавим був швидким і однозначним. Бенкет на тлі кризи та зубожіння тих, чиїм коштом він оплачений – що може бути «крутіше»! Цинічне попрання усіх норм моралі і права на тлі розмов про необхідність «розбудови держави» й «високої національної свідомості» – що може бути епатажніше! Звісно, саме потреба у «продовженні бенкету» – це те, що не в останню чергу втримує деяких наших «лідерів» від розв’язування громадянської війни. Однак чи потрібна нам ілюзія стабільності такою ціною?

Нам видається, одвічне покликання будь-якої еліти – духовної, військової, політичної – полягає у постій­ному трагіч­ному пошукові ідеалу, а зовсім не в участі у загальному «святі життя» (тим паче – не в організації такого «свята» на тлі суцільного занепаду). Гуннський ватажок Аттіла, за свідченням хроністів, під час офіційних трапез не брав участі в загальних веселощах, а лише керував за столом, не розмовляючи ні з ким із присутніх поза рамками суто церемоніальних слів і не розважаючись. Атмосфера ж на нашому владному Олімпі все більше нагадує грандіозну закриту RnB-вечірку, де, як відомо, немає місця серйозним і «негламурним» особам. Які вже тут програми та стратегії…

Рай для себе й пекло для народу – об’єктивно кажучи, саме такою є квінтесенція зловісної «змови еліт» від самого початку новітньої української незалежності. Загальновідомими елементами тієї владної згоди колапсових 90-х були трастові афери, грабіжницька ваучерна «приватизація», а також стратегія так званої «дешевої робочої сили» – тобто навмисно заниженої оплати праці. Ось що стало фундаментом того «громадянського миру», який владні фарисеї лицемірно закликають не порушувати. Якби хоч одна зі сторін була впевнена в отриманні дивідендів за результатами реального, «гарячого», конфлікту – будьте певні, його було б спровоковано.

Ну а сьогодні різні угруповання дурять нам голови шляхом чергування у ролі цапа-відбувайла перед очима розлюченої громадськості. Публічні скарги на «шкідництво» опонентів у цьому разі покликані маскувати відсутність продуманої (а тим паче – справедливої) програми державного будівництва у всіх трьох найвпливовіших на сьогодні політичних таборів. Карнавал із взаємним перекладанням відповідальності та втягуванням громадян у гротескне (поки що!) «протистояння» дозволяє його ініціаторам уникати незручних запитань щодо своїх реальних планів на майбутнє.

Злодіям, утім, теж не позаздриш: вони перебувають у постійному страху перед справедливою карою з боку скривджених та ошуканих ними (про що вже йшлося у попередніх числах нашого бюлетеня). Але ще більше злодії бояться один одного – якими б міцними не видавалися бастіони «печерського консенсусу». Союзи злодіїв ніколи не бувають тривалими. Відтак, будь-яка наступна коаліція, що в дійсності не спиратиметься на першочергові умови відновлення соціальної й моральної справедливості, буде при­речена.

 


Лариса Радченко. Головний Київський Слем, або Переможців не судять!" />

Лариса Радченко. Головний Київський Слем, або Переможців не судять! 

У межах цьогорічного Ірпінського мистецького семінару відбувся круглий стіл «Сучасна поезія та її синтез з іншими видами і виявами мистецтва», де найпалкіші дискусії викликало питання про місце слему в українському арт-просторі. Для людей, що так і не відвідали цих семінарів, витративши 5 червневих днів на щось інше (безперечно, не менш важливе), нагадуємо: слем – це конкурсне читання автором власних віршів у поєднанні з певним перформансом або хоча б яскравим вираженням / виверженням емоцій. Слем-турніри мають суворий часовий регламент виступу (найчастіше – 3 хвилини), штрафи за порушення; а журі тут – це випадково обрані глядачі.  

Невеличкий екскурс в історію слему: засновником цього мистецького спорту чи спортивного мистецтва вважа­ється поет Марк Сміт, який організував перший слем близько 24 років тому та уклав основні правила. Щодо україн­ського слему, то його паспортні дані (точну дату і місце народження) назвати неможливо. За однією з версій, слем запо­чаткували на фестивалі «Київські Лаври – 2006». Ще одна з них стверджує, що він з’явився у 1997 році у Харкові, а не в Києві, а інша говорить, що слему в Україні не існує взагалі. Втім, юність і дозрі­вання слем-процесу в нашій країні свідчить, що народження таки було! Слеми вже відбулися у багатьох містах України й поступово стають невід’ємною складовою літературного фестивалю.

Отже, повертаємося за наш круглий стіл. Протягом двох годин його учасники висловлювали контроверсійні твер­дження на кшталт «Слем – це не поезія» або «Тільки слем дозволяє відчути справж­ній поетичний драйв». Поступово до обговорення доєдналася вся аудиторія, тому що цей вид мистецтва можна любити або ненавидіти, але він нікого не залишає байдужим. На жаль, так і не вирішили, потрібен людству слем чи ні, проте різноманітні творчі акції продовжують уперто й непохитно підтверджувати першу думку.

19 вересня в межах триденного фестивалю від мистецької організації «ОстаNNя барикада» відбувся Головний Київський Слем. Пафосна назва «головний» цілком виправдала себе, оскільки в цього турніру була надзвичайно широка географія та велика кількість учасників і глядачів.

Кількість учасників склала 18 людей у пропорції 2:1 на користь чоловіків. Це свідчить, що слем є не романтичними читаннями при свічках, де зазвичай кількісно переважають дівчата, а важким чоловічим спортом із викидом адреналіну в кров та наявністю переможців і пере­можених. Це не той випадок, коли можна сказати: «Що ж, головне – участь», – тут потрібно прагнути перемогти.

Якщо говорити про географію Головного Київського Слему у межах «ОстаNNьої барикади», то вона охопила простір від Ужгорода до Луганська з тривалою затримкою у Києві та ліричним відступом до Мінська.

Не можу не перерахувати всіх учасників, оскільки більшість із них – вже давно знані автори або відомі слемери-переможці. Отже, список героїв «ОстаNNьої барикади» (у довільній послідовності): Світлана Поваляєва, Павло Коробчук, Андрій Любка, Олексій Чупа, Олександр Демченко, Андрей Хадановіч, Лариса Радченко, Ярослав Мінкін, Сергій Пантюк, В’ячеслав Абдурахимов, Ірина Шувалова, Іра Цілик, Богдан-Олег Горобчук, Олена Заславська, Олег Коцарєв, Григорій Семенчук, Сергій Онищенко, Олена Шпилевська.

Варто додати, що Світлана Поваляєва, Павло Коробчук, Олександр Демченко, Сергій Пантюк та Григорій Семенчук брали участь також у телевізійній версії слему у програмі Савіка Шустера на ТРК «Україна», ефір якої відбувся пізно вночі.

Ведучим турніру (так званим слем-майстром) був Артем Полежака, вбраний у сорочку з провокаційним антипоетичним написом на спині. Артем упродовж вечора створював на сцені атмосферу своєрідного «бійцівського клубу», а в перервах тішив присутніх читанням власних віршів.

На мій погляд, трохи непродуманою була схема турніру. Із вищезазначених 18 учасників до другого туру потрапили тільки п’ятеро, а до фіналу – троє: Андрей Хадановіч, Ярослав Мінкін та Олена Заславська.

Розповім детальніше про фіналістів.

Ярослав Мінкін (м. Луганськ) виходив на сцену з перебинтованою головою, хитаючись, мов підстрелений партизан, падав біля поставленого в кутку кулемета, рубав широченним ножем кавун, стискав у долоні соковиті шматки його рожевих нутрощів і кидав їх у зал, водночас вигукуючи власні тексти. Перформанс виглядав надзвичайно гарно, але сам текст так і не запам’ятався, залишившись десь на денці мозку словосполученням «щось про війну».

Білорус Андрей Хадановіч, на противагу першому фіналісту, не використовував жодних «підручних засобів» (до речі, за правилами класичного слему, встановленими давно-давно і далеко-далеко, використання реквізиту забороняється). Натомість він ритмічно стукав по мікрофону, змушуючи аудиторію аплодувати в такт і створювати таким чином звуковий фон для віршів. Його виразне читання, знайоме глядачам ще з попередніх слемів, знову вразило всіх.

Третій фіналіст, точніше, фіналістка – Олена Заславська – читала милі жіночні тексти, але так і не вклала у виступ необхідного драйву, тому переможцями стали чоловіки, які вирішили не ділити першість у слем-дуелі.

На початку дійства чотири комплекти оцінок розподілили між глядачами, а п’ятий традиційно продали з аукціону. Як на мене, цього разу комплект придбали за надзвичайно малу, але символічну ціну – 30 гривень. Після завершення дійства хотілось назвати декого «слемером за 30 срібних», але ні, тссссс… – це слем, і тут переможців не судять! Тут глядачі мають повне право бути необ’єктивними, автори – нецензурними, а результати – непередбачуваними.

Ось такий він, слем – суцільне заперечення і протест. Можливо, комусь це не до вподоби, але така суть цього поетичного змагання цілком відповідає гаслу Олеся Донія – лідера творчої організації «ОстаNNя барикада». Це гасло присутні на Головному Київському Слемі мали змогу помітити на величезному чорному банері-прапорі за спинами учасників. Воно вперто промовляє: «Українська культура має бути або агресивною, або мертвою».

Фото Олени Павлової:

Ярослав Мінкін – один із переможців слему 

Вірші читає Богдан-Олег Горобчук

 


Юлія Сахно. Розбавляємо сіру буденність" />

Юлія Сахно. Розбавляємо сіру буденність 

Гріючи руки чашкою з гарячою кавою та міцніше загортаючись у теплий светр, розважаюсь переглядом спільноти http://community.livejournal.com/coffee_mood/, де все просякнуте невловимо гірким кавовим настроєм. Щоби відчути його дію на собі, варто скористатись цікавими рецептами приготування напою, розміщеними у спільноті.

Уповні насолодившись кавовими ароматами, можна попрямувати до спільноти http://community.livejournal.com/chainichek/, в якій колекціонери чайників та чайничків діляться зображеннями улюбленців. Отримати задоволення від споглядання легко, бо це – твори мистецтва. Аби чайно-кавова картина було повною, згадаю ще й спільноту http://community.livejournal.com/krujka/, чия назва доволі красномовна, адже тут зібрались колекціонери й просто любителі найрізноманітніших чашок й кружок. Люди – диваки, і у наш час важко бути оригінальним: я знайшла спільноту людей, що збирають пакетики з цукром – http://community.livejournal.com/sucrologists/. Оскільки чай п’ю без цукру, то й сама забираю з кав’ярень невикористані. А тут люди не лише збирають їх, а й обмінюються між собою, збільшуючи власні колекції.

Тепер, відійшовши від чайної теми і повернувшись до теми підтримки гарного настрою, поділюсь із вами власними знахідками в царині мистецтва. Власник живого журналу за адресою http://siniy-chelovek.livejournal.com/ - ілюстратор і художник Олексій Ігнатов. Його малюнки дуже прості й ніжні, настроєві та по-дитячому наївні. Після їх перегляду всередині надовго лишається відчуття тепла. Тож раджу жж цього художника до перегляду холодного осіннього дня :-).

Ще одна осіння знахідка – роботи американського художника Курта Халсі на сайті http://www.kurthalsey.com/. Їх часто називають емо-картинами, адже вони сповнені емоціями. І, як завжди буває з творами талановитих митців, хоча самі вони не є радісними, але настрій спо­глядача значно покращують.

Також можна спробувати покращити спаскуджений кепською погодою настрій переглядом результатів творчості по­дружньої пари з Лос-Анджелесу, що працюють під спільним псевдонімом Ko­zyn­dan, що є поєднанням імен Kozue і Dan. Їхні роботи розмішено на сайті http:­//www.kozyndan.com/, а також в жж http://kozyndan.livejournal.com/. Відомими широкому загалові вони стали завдяки своїм абсурдним міським панорамам, розглядання яких забирає чимало часу, адже автори люблять дрібні деталі, непомітні на перший погляд.

Чергову дозу радощів можна отримати на сторінці-портфоліо французького дизайнера й ілюстратора Yann Le Coroller, що знаходиться за адресою http://www.yannle coroller.com. Ян – автор сміш­них тривимірних істоток, що інколи вибираються до світу людей і там потрапляють в кумедні ситуації.

Безмежні можливості подорожування світами чужих фантазій дає портал http: //www.monster-munch.com. Це – добірка посилань на найрізноманітніші візуальні інтернет-цікавинки. Не один день можна згаяти у блуканнях із лінку на лінк.

Тепер час поділитися фотознахідками. Спершу відкрию вам спільноту манд­рівної камери http://community.livejour nal.com/camera_put/. Ідея доволі проста – є одна камера й безліч фотографів. Той, кому вона потрапляє до рук, фотографує все, що його оточує, а потім, коли плівка закінчується, він заправляє нову, фотографує себе, і передає камеру іншому фотографові. Так камера подорожує світом, приносячи кожному наступному власникові зображення попереднього. Фотографії, отримані з камери, її тимчасові власники й викладають у зазначеній спільноті. Спостерігати за її мандрівками дуже цікаво – спробуйте.

Ще одна дивовижна знахідка – жж Еміра Шабашвілі на http://amirko.livejour- nal.com/. Хобі Еміра – проявка і друк із загублених і забутих у старих фотокамерах плівок і навіть пластин. Плівки й пластини йому надсилають трохи не зі всього світу. Завдяки жж Амірко можна слідкувати за історією, підглядати за дитинством та життям людей, що вже давно виросли, стали дорослими, а деякі й померли, бо, судячи із зображень, видів плівок і фотоапаратів, деякі з них датуються початком минулого століття. Багато цікавого можна дізнатись із цього жж про фототехніку, особливості прояв­ки старих плівок. А якщо технічні подро­биці вас не цікавлять, то просте споглядання живої історії дарує незрівнянні відчуття.

Цього разу, певно, все. Заварю собі ще кави та піду роздивлятися фотографії у щойно віднайденій спільноті http://community.livejournal.com/pro_foto/.

 


Олена Павлова. Бронза короля, антикварне срібло та золото королеви" />

Олена Павлова. Бронза короля, антикварне срібло та золото королеви 

Сьогодні твори мистецтва стають все вигіднішою сферою для інвестування. Царина прекрасного стрімко обертається на ринок. Утім, ці міркування не завжди заважають милуватися естетичними якостями дуже дорогих робіт дуже відомих авторів.  

Твори Пікассо, Далі та Модильяні, Шагала і Джакометті, Олександра Архипенка, Ханни Орлової, Миколи Глущенка, старовинні ікони та дерев’яна скульптура прикрасили виставку Великий Антикварний Салон. Шедеври, що раніше ховалися у приватних колекціях бізнесменів та можновладців, тепер можна було побачити в Україн­ському домі. Хоча там були й не найвідоміші твори, але іменитість авторів викликала справжній ажіотаж навкло події. У Києві вже не вперше проводять виставки всесвітньо відомих митців. Наприклад, навесні в тому ж Українському домі стояли величезні черги охочих побачити «справжнього» Родена та Архипенка.

Цього разу спраглих оглянути шедеври – не менше. Кубістичні скульптури Пікассо, видовжені лінії робіт Модільяні, химерність літографій Шагала, геометризм Ліпшиця приваблюють не лише власною художньою цінністю, але й визнаними іменами авторів. Цей ажіотаж, викликаний не найвизначнішими роботами визначних май­стрів, має виразний відтінок містечковості. Люди йдуть подивитися не стільки на самі твори, як на «справжнього Пікассо» чи «справжнього Модильяні», заради відчуття «прилучення до вічного», тобто відомих брендів. Розділяє цей погляд одна з відвідувачок, коментуючи афішу Салону: «Вчора сходила на цю модну виставку. Бачила аж дві справжні картини Далі (це заради них треба було створювати зустріч «Сальвадор Далі у Києві»?) Взагалі, багато всяких красивих і цікавих штук. Мені найбільше сподобалася зала з дерев’яними янголами від Гудімова народної дерев’яної скульптури. Там навіть є розп’яття, що «знялося» в «Тінях забутих предків» Параджанова».

Виставку поділили на три секції. На першому поверсі були представлені живопис та скульптура представників Паризької школи (серед них – Амадео Модильяні, Пабло Пікассо, Костянтина Бранкузі, Жака Ліпшиця, Альберто Джакометті), Марка Шагала, Мане-Каца та відомих вихідців із України: Олександра Архипенка, Ханни Орлової, Олександри Екстер, Миколи Глущенка. Гучні імена, але твори – аж ніяк не найбільш значущі зі спадку майстрів. Цікавішою видалася зала зі старовинною дерев’яною скульптурою. Це – витвори західноукраїн­ських народних умільців та майстрів ХVIII–XIX сторіч. Час відбився на дерев’яних обличчях святих, додаючи образам якоїсь невимовної глибини, теплоти і таємничості. Старовинні різьблені янголи та Богородиці випромінюють спокій віків.

Окремий поверх присвячений галереям антикваріату. Безліч цікавих старих речей прикрашають експозицію своєю аристократичною елегантністю. Одним із найцікавіших експонатів були шахи зі слонової кістки, виточені так майстерно, що фігури ви­глядають немов живі. Старі годинники, посуд з порцеляни, книжки, лампи, столики та диванчики – навколо панував антикваріат. Близько 40 галерей виставляли свої колекції. Купувати антикваріат – спроба заволодіти шляхетним минулим у його речових доказах, буденній легендарності, побутовій історичності. У час пластику та ерго­номіки старовина з її химерними формами та естетичною непрактичністю особливо приваблює. Здається, що в певній точці зупинився час, і все, що було до неї, – старовинне й цінне, а після – плинний дешевий хай-тек, який ніколи не стане історією.

Ще однією гучною подією для мистецького Києва стала виставка луврської колекції бронзи французької корони «Аполлон у кузні Вулкана». Лувр уперше вивіз експонати з колекції Короля-Сонце за межі Франції. Тепер вони аж до середини грудня прикрашатимуть відреставрований Будинок митрополита на території Софії Київської.

17 бронзових скульптур із колекції Людовика XIV зображують античних богів та героїв, сюжети з міфології. Там є і Геракл, що бореться з велетнем Антеєм, і богиня Амфітріта із крабом в руці, і Лаоокон, якого душать змії, а також чи не весь пантеон олімпійців, вилитий у бронзі. Цю королівську колекцію особливо цінують, вона є однією з основних у Луврі. Ідея привезти бронзу Короля-Сонце до Києва виникла у директора музею Лувр Анрі Лоурета після торішньої подорожі до України. За кілька років він планує провести виставку слов’янського мистецтва в Луврі, зібравши експонати з України, Росії, а також Франції, Великобританії та Італії (на жаль, дуже багато слов’янських пам’яток мистецтва вивезено до цих європейських країн). А в 2011 Анрі Лоурет хоче привезти роботи майстра Пінзеля до Парижу.

Цього місяця Україну відвідала не лише бронза короля, але й золото акордів королеви: чи не наймасовішою подією вересня став концерт гурту Queen у Харкові. Найбільшу в Європі площу – площу Свободи – заполонили прихильники Queen. Незважаючи на дощ та холод, їх було близько 350 тисяч. Гурт виступав із благодійним концертом «Life Must Go On!» у па­м’ять про Фредді Меркюрі, якому цього року могло би виповнитися 62. 1991-го він помер від СНІДу. Концерт мав на меті ще раз загострити увагу на епідемії ХХ сторіччя. Харків обрали як місто молоді, студентів – людей нерозважливого віку, які часто опиняються у зоні ризику.

Queen подарували слухачам дві з половиною години улюблених пісень. У когось були сльози від щастя чути королеву своїх музичних уподобань, комусь не подобався новий вока­ліст Пол Роджерс (мовляв, це не Фредді й нічого копіювати Фред­ді), а комусь було просто приємно чути славетних музикантів наживо. Вони не можуть повернути Меркюрі, але намагаються зробити так, щоб від СНІДу постраждало якомога менше людей. Адже життя триває, і Queen, які вже давно стали легендою рок-музики, пода­ру­вали Харкову просто феєричне шоу, а шоу, як відомо, must go on…

 


Оля Погинайко. Чи потрібні форуму книговидавці?" />

Оля Погинайко. Чи потрібні форуму книговидавці? 

Відшуміло, відгуляло, відмерзлося… Черговий Форум видавців у Львові закінчився.

Про 15 (ювілейний?) Форум буде ще сказано багато доброго, зокрема тими, хто мав час і натхнення, а головне – силу волі, переборюючи легендар­ний львівський дощ і холод, бігати від театру «Воскресіння» до Порохової Вежі на поетичні читання і від Університету Франка до Палацу Потоцьких на презентації. Буде багато добрих слів, – упевнена. Але я почну з критики.

Знаєте, коли захід більш-менш успішно відбувається впродовж 15 років, то логічно було би припустити, що рівень організації має з кожним наступним роком покращуватися, і після першого десятка вже має стати якщо не ідеальним, то принаймні максимально до цього наближеним. Що не кажи, досвід; і схема відпрацьована; і постійних учасників багато; і люди начебто з практикою… Логіч­но ж? Але не на Львівському Форумі.

Ті, хто приходить сюди купити книжки, більшості промахів організаторів, звісно, не бачать. І Богу дякувати, що так. Але з року в рік у суботу в Палаці мистецтв можна задушитися, а охоронці на вході щоразу злішають. А коли в неділю посеред дня раптово зникає світло, – звісно ж, ніхто не знає, що робити. Утім, це глобальні проблеми, і тому можна сподіватися, що рано чи пізно, скажімо, після другого десятка, організаторам таки вдасться їх усунути. А ось кілька проблем локальних супроводжують Форум із року в рік і, здається, так буде завжди.

Давним-давно закупили організатори Львівського форуму виставкові стенди. Часи були важкі, і добре обладнання знайти було не так уже й легко. Скажемо прямо: складно було з обладнанням. Тому придбали те, яке трапилося. Ви ніколи не звертали увагу на конструкцію «поличок» на стендах? Так от, вона своєрідна: якщо покласти туди певну кількість книжок обсягом від 200 сторінок, то ваш стенд от-от – та й завалиться. І таки валиться, бо кріпиться лише зверху, і тому або фіксуєте його власноруч – скотчем, що правилами суворо заборонено! – або високо вгору підіймаєте праву руку, різко опускаєте, приказуючи «а ну вас!», – і розкошелюєтеся на власне стійке обладнання в найближчому «Епіцентрі». Правда, в такому разі складно зрозуміти, за що ж платите організаторам ви­ставки. А якщо ви замовили намет, то відразу треба брати ще й розкладний столик, бо: а) його можуть і не дати, б) не виключено, що це буде обклеєна жуйками парта з найближчої школи.

Ще торік Президент Форуму Олександра Коваль зізналася, що Громадська організація «Форум видавців» уже не є збитковою. Це страшенно тішить, бо означає, що український книжковий ринок розвивається. Пані Олександра каже, що всі зароблені у Львові гроші йдуть на організацію інших акцій, форумів, фестивалю дитячого читання. Безперечно, це добра й потрібна справа. Але чи не варто одного разу таки подумати про учасників і придбати для них нові стійкі виставкові конструкції?

Після закріплення конструкцій і вибивання столиків настає черга Урочистого відкриття Форуму. Особисто я не знаю такого видавництва, яке б не хотіло потрапити туди хоч би заради того, щоб на власні очі побачити щасливчиків-переможців на сцені Львівської опери. Не будемо аналізувати, кому й за що цього року було вручено нагороди: щонайменше третина з них – цілком заслужена. Але за яким принци­пом все-таки отримували запрошення? Чому можна було тиждень дзвонити від імені видавництва й не видзвонити нічого, а потім з’ясувати, що комусь їх таки дали і що було багато вільних місць, на які можна було сісти, просто показавши бейджик, але тільки за умови, що туди не сяде хтось із запро­шенням (див. початок речення)?

Ну, а пік задоволення наступає у книговидавців, коли до намету прибігає тітонька в зеленому халаті й починає волати, що ви такі-сякі ану бігом збирайте все сміття у наметі й виносьте його в баки на он-тій стороні за Палацом Потоцьких, бо прибирання ваших наметів до переліку оплачених послуг не входить.

Насамкінець хочу сказати, що я не належу до тих людей, котрі отримують задоволення від критики чужих ініціатив. Я люблю Львів, люблю книжки, люблю атмосферу, що там панує, люблю спілкуватися зі знайомими письменниками й запізнаватися з новими; зрештою, так, – я люблю Львівський Форум книговидавців. Просто як людині, котра щороку з цим стикається, – наболіло.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.