Головна статті
Смолоскип України № 9 (158), вересень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Петро Вознюк. Закон збереження садизму" />

Петро Вознюк. Закон збереження садизму 

Піднята автором у минулому числі бюлетеня тема боягузтва в політиці вимагає кинути погляд також і на нижню частину суспільної піраміди – ту саму, що наразі забезпечує достатньо міцний фундамент для сякого-такого панування наших полохливих «небожителів». Адже, якщо узяти за аксіому відоме твердження «кожен народ має ту владу, на яку за­слу­говує», то висновки напрошуються не надто втішні. Справ­ді, на якій же соціальній основі досі тримається вся ця недолуга система владного блюзнірства? Втім, аби отримати бодай від­носно об’єктивне уявлення про природу наявних взаємо­зв’яз­­ків між владою та суспільством, нам доведеться ще біль­ше розширити поле аналізу.

Цинізм політичних режимів (і соціальних систем загалом) постіндустріальної доби полягає насамперед у відносній доступності інформації про форми й методи диктату. У численних телепередачах – а ТБ на сьогодні є наймасовішим «інформатором» – регулярно висвітлюється й розвінчується весь той інструментарій, за допомогою якого відбувається маніпулювання суспільною свідомістю. Напоказ виставляється буквально все – від лабораторій по­літтехнологічних «алхіміків» до суперових студій звукозапису, де із відвертого непотребу фабрикують «зірок» шоу-бізнесу та їхні «хіти». Не кажучи вже про навалу ще більш докладного роз­вінчування дійсності в «елітарніших» джерелах – книжках, друкованих медіа, Інтернеті…
І що? На виборах люди все одно голосують за нав’язаних їм спритними політтехнологами кандидатів (або й «проти всіх», але однаково залишаючись у межах системної безвиході), а на концертах – аплодують усіля­кім «пающім» під фонограму «трусам». Виходить, народ знає істинну ціну своїм «кумирам», проте так чи так потурає їм. Простіше кажучи – за влучним знущальним висловом із шоу-біз­несового сленгу – «піпли хавають». У царині політики циніч­ний висновок попсовиків отримує своє підтвердження, зокрема, у по-малоросійському збитковій електоральній позиції «ті, що є, вже накралися, а прийдуть нові – крастимуть ще більше».

Отже, люди, по суті, самі погоджуються на пропонований витончений садизм. Раніше запорукою спокою тиранів було пропагандистське дистанціювання від буденності, від усього людського, внаслідок чого, приміром, значна частина жертв сталінського терору могла цілком щиро вірити, що «вождь» просто не знає про «перегини» на місцях. Зараз же найодіозніші схеми гноблення ґрунтуються якраз на максимальному вивертанні назовні своєї жахливої сутності. Ступор громад­ської думки та суспільної моралі як відповідь на відвертий ексгібіціонізм владних садистів – ось що є дивним у всій цій історії. Водночас, попри таке «страдницьке» терпіння, масова свідо­мість українців загалом не готова до будь-яких реальних жертв в ім’я державності. Тобто, тер­піти щоденне знущання з боку владних паразитів ми готові, а от більше платити за газ, аби зіскочити з московської енергетичної голки, – ні. Відразу пригадується приклад Фран­ції, де правлячі кола майже століття не знали спокою через постійні революції, однак у той же час сплата 5 мільярдів фран­ків контрибуції Німеччині (після програної війни 1870 р.) стала загальнонаціональним питанням честі й була здійснена у несподівано стислі терміни. Не будемо, втім, передчасно звинувачувати когось у «непатріотичності». Оскільки небажання йти на жертви може бути й свідченням небажання розплачуватися за можновладних мучителів, які свої власні гаманці хутко ховають по офшорах. Украй несправедливий розподіл як благ, так і ризиків – ще одна прикметна риса сучасної системи гноблення. Це ж тільки ідеаліст Аристотель міг на повному серйозі за­кликати багатих допомагати знедоленим, а порушників закону й суспільної моралі з числа «елі­ти» карати суворіше за простих злочинців!

А от що дійсно можна закинути нам із вами, шановні співгромадяни, так це ту саму «позу страуса», в якій ми продовжуємо перебувати попри весь лемент про «небувале зростання свободи слова» й «розвиток конкурентної демократії». Пожертвувати мінімумом ілюзорного комфорту заради правди й справедливості насправді готові далеко не всі. Набагато простіше скаженіти біля телевізора, вихлюпуючи емоційний негатив на оточуючих, або й узагалі топити його у горілчано-пивній, тусовочній чи ще якійсь «нір­вані». Такий ось сумний закон збереження садизму у постмодерній реальності.

Тішить одне: ті, хто над нами збиткується, впевнені у своєму майбутньому ще менше за нас. Їхнє знущання нагадує те, як мавпи дражнять крокодила на африканській річці – картина, що, між іншим, абсолютно вписується в «ігрову» парадигму Постмодерну. Проте рано чи пізно одна з мавп обов’язково стає здобиччю володаря тропічних водойм. І гравці на наших із вами нервах ніщо не відчувають так добре, як справжній первісний жах перед отим «крокодилом», який тимчасово набрав пози страуса.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.