Головна статті
Смолоскип України № 9 (158), вересень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки

Смолоскип України № 9 (158), вересень 2008 рік. Скачати PDF-файл.


Голова видавництва «Смолоскип» відвідав оселю ім. О. Ольжича у США" />

Голова видавництва «Смолоскип» відвідав оселю ім. О. Ольжича у США

  

У неділю 10 серпня 2008 року Голова видавництва «Смоло­скип» Осип Зінкевич із дружиною Надією відвідали оселю ім. О. Ольжича у штаті Пенсильванія, США. Надія Зінкевич ще у 1970-80-х роках була багаторічним командантом молодіж­них виховних таборів в оселі ім. О. Ольжича. Упродовж остан­ніх п’ятдесяти років ці табори влаштовує жіноча організація Україн­ський Золотий Хрест. У 1991 і 1992 роках тут уперше відпочивали українські діти з Чорнобильської зони. Саме з нагоди 50-річчя цих таборів Осип і Надія Зінкевичі відвідали оселю, яка стала україн­ським культурним центром у США. 

Голова «Смолоскипа» та його дружина зустрілися з керівниками Оселі подружжям Олесем і Оксаною Процюками, керівником культурницьких програм Орестом Ганасом, багатьма мешканцями  оселі.

Того ж дня на закінчення цьогорічного молодіжного табору під керівництвом Оксани Антонів із Дрогобича діти, учасники табору, влаштували прекрасний концерт, на якому виступила з вітальним словом довго­річна організаторка подібних таборів Володимира Кавка, а О. Зінкевич від видавництва «Смолоскип» вручив комендантці табору книжки: «Українське дошкіл­ля», «Український де­кламатор» і збірник «Крути», упорядниками яких було подружжя Зінкевичів.


Голова видавництва «Смолоскип» О. Зінкевич вручає книжки комендантці табору Оксані Антонів. Сидять: другий зліва – колишній командант таборів Микола Бойчук, Володимира Кавка, Надія Зінкевич


Ольга Погинайко, Катерина Міщук. Українська книгарня «Смолоскип» відзначила першу річницю своєї роботи" />

Ольга Погинайко, Катерина Міщук. Українська книгарня «Смолоскип» відзначила першу річницю своєї роботи 


Директорка книгарні Ольга Погинайко і директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків


Народний депутат України Олесь Доній


Вірші читає Сергій Пантюк

Урочисто відкрита 30 серпня 2007 року Українська книгарня «Смоло­скип» за час своєї роботи перетворилася на справжній осередок україн­ської книжки. Зрештою, це закономірно: адже від самого початку вона задумувалася саме як виключно україномовна, така, де читачеві могли би за­про­понувати найкращі книги вітчизняних видавців.

Уже від першого дня роботи книгарня позиціонувала себе як своєрідний культурний центр. Упродовж навчального року тут відбулася низка літературних читань і презентацій, гостями яких стали, зокрема, дисидент Леонід Плющ, відома україн­ська письменниця з Бразилії Віра Вовк, режисер-документаліст Михайло Ткачук; під час авторських вечорів свої тексти читали Михайло Бриних, Артем Чех, Галина Петросаняк, Катерина Бабкіна, Сергій Пантюк.

Великою честю для Української книгарні «Смолоскипа» став візит Президента України Віктора Ющенка в День української писемності, це ще раз засвідчило ту увагу, з якою керівник держави ставиться саме до української книжки.

Нині в книгарні можна придбати продукцію дев’я­носта видавництв із різних регіонів України, зокрема Львова, Харкова, Тернополя, Вінниці, Кривого Рогу, Чернівців, Івано-Франківська, і, звичайно, Києва. Протягом року книгарня «Смолоскипа» реалізувала понад десять тисяч різноманітних видань, ще раз довівши скептикам, що проблема поширення української книжки нині полягає не у відсутності попиту з боку споживачів, а у небажанні самих книгарень її продавати. Українці ж, своєю чергою, готові купувати й читати саме українську книжку.

Відкриття книгарні наприкінці серпня 2007 року стало справжньою подією. У невимушеній літературно-музичній атмо­сфері відвідувачі спілкувалися з письменниками різних поколінь, а насамкінець ще й мали шанс під час лотереї виграти найкращий подарунок – книгу. Книгарня «Смолоскипа» вирішила дати таку можливість спілкування й цьогоріч: 4 вересня усі охочі зустрілися тут під час святкування Дня народження Книгарні.

Офіційна частина дійства розпочалася з виступу директора видавництва «Смолоскип» Ростислава Семківа, котрий привітав присутніх зі святом і зачитав привітання від міністра культури України Василя Вовкуна. Після цього до слова запросили почесних гостей – друзів «Смолоскипа». Народний депутат України Олесь Доній, котрий свого часу був організатором смолоскипівських семінарів творчої молоді в Ірпені, привітав учасників урочистості й запросив їх взяти участь у вересневих читаннях поезії під нічним київським небом. На важливості самого факту існування української книгарні у столиці держави, де кількість книгарень постійно скорочується, наголосив Леонід Плющ. Оксана Соколик – почесний голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій – розповіла про історію дружби своєї родини та видавництва «Смолоскип», яка розпочалася й триває завдяки багаторічному знайомству з його керівником Осипом Зінкевичем.

Завершила урочисту частину директорка книгарні Ольга Погинайко. Вона розказала про здобутки книгарні й оголосила ім’я найкращого покупця першого року: ним став письменник Анатолій Дністровий, котрий і отримав подарунок – картку знижки.

По тому гостей запросили продовжити святкування у будинку «Смолоскипа» й у внутрішньому дворику видавництва.

Поетично-музичний вечір розпочався з читання віршів корифеєм сучасної україн­ської поезії Сергієм Пантюком і продовжився виступами Ярослава Гадзінського, Люби Якимчук, Ірини Шувалової, Богдани Матіяш, Анни Багряної, Романа Скиби та інших талановитих поетів, котрих по черзі запрошували до мікрофона ведучі – Богдан Горобчук і Сашко
Ушкалов; музичні твори ви­ко­нали Едуард Драч та Микола Леонович. Кожен з митців намагався вирізнитися, що, як часто трапляється, призвело до утворення строкатої маси спраглих уваги творчих особистостей.

Запалювання смолоскипів у дворі стало сигналом переходу до фіналу дійства: нарешті до гостей винесли святкового торта – бисквітного «Кобзаря», про якого писалося на афішах. Ольга Погинайко розрізала «книжку», й кожен учасник дійства отримав шматочок.

Поласувавши тортом, гості свята згадали про наліпки з номерами, котрі за кілька годин до того активно розповсюджував Богдан Горобчук: почався розіграш книжок – від «Українського декламатора» до «Гаррі Поттера». А головним призом вечора став двотомник спогадів Григорія Костюка. Усі напружено слідкували за тим, як Оля Погинайко дістає номерки, і хотіли отримати в подарунок якусь із омріяних книжок.

Закінчилося свято визначенням найкращих покупців дня і врученням їм дисконтних карток.

Кожен з днів народження завершується тим, що починаєш очікувати наступної річниці. У даному разі чеканням не обмежується – до нього додається ще й цікавість: а що ж стане родзинкою святкування через рік?.. А не нудьгувати протягом цього часу допоможуть «літературні четверги» – читання й презентації, які відбуваються в книгарні «Смолоскипа» щотижня.


Олександр Маслак. Війна" />

Олександр Маслак. Війна

Акт російської агресії у Грузії, що розпочався 8 серпня 2008 року, став початком нової епохи в міжнародній полі­тиці. Період відносного спокою, що настав внаслідок розвалу Варшавського договору й СРСР у 1989-91 роках, завершився остаточно й безповоротно. Так, і до цього були локальні війни на території колишніх Югославії та СРСР, було 11 вересня й війни в Афганістані й Іраку. Була віртуальна війна з таким самим віртуальним «міжнародним тероризмом». Але цього разу світ опинився на порозі нового глобального протистояння, на порозі нової «холодної війни»: російський великодержавний шовінізм знову вийшов на міжнародну арену.

Проте в українських ЗМІ – а по­тім і у свідомості багатьох україн­ців – склався стереотип, що причиною війни стала нерозумна поведінка грузинського Президента, який, нібито, першим віддав наказ про наступ на столицю південно-осетинських сепаратистів – Цхенвалі. Однак варто із сумом констатувати, що й україн­ські журналісти, і українське су­спіль­ство вкотре стали жертвою спланованої в Москві інформаційної спецоперації. Адже в ситуації, що склалася на початку серпня цього року, Грузія не могла не розпочати бойові дії проти сепаратистів у цхенвальському регіоні.

Не будемо детально зупинятися на описі перебігу конфлікту. Це вже ретельно зроблено засобами масової інформації в Україні і в світі, – притому з достатньо різних позицій. Зрештою, ця війна вже стала історією, а отже, час підбивати підсумки.

Щодо висновків, що їх може зробити Україна з російсько-грузинської війни, то вони дуже сумні. Україна ще в 1993 році уклала з Грузією угоду «Про дружбу і взаємодопомогу». Таким чином, Україна взяла на себе моральний і юридичний обов’язок підтримувати Грузію всіма доступними засобами. Не обов’язково суто військовими – у тому стані, в якому зараз перебувають українські силові структури, вони небезпечні насамперед для самих себе, а інколи – і для мирних жителів, що регулярно потерпають через різноманітні ексцеси із несправною військовою технікою. Окрім того, Грузія ще з 1990-х років є надійним союзником України на Кавказі. Із відповідним союзницьким і дружнім ставленням грузинського народу до українського. Підтримка незалежності й суверенітету Грузії є також необхідною з точки зору захисту стратегічних економічних інтересів України, забезпечення її економічної незалежності. Адже саме незалежність Грузії відкриває можливості для побудови альтернативних російським шляхів транспортування енергоносіїв. Поразка Грузії у цій війні стала й стратегічною поразкою України. Тому заяви, подібні до тих, що їх зробили у зв’язку з російсько-осетинською війною Віктор Янукович, Ганна Стеців-Герман, лідери КПУ та СПУ й низки промосковських маргінальних полі­тичних сил, суперечать національним інтересам України. І вони таки є ознакою державної зради (вибачте за пафос). Дивує також непрофесіоналізм більшості українських ЗМІ у висвітленні цієї війни. Особливо на її початку. По суті, вони некритично користувалися матеріалами російських ЗМІ, які відзначаються своєю упередженістю й «фільт­ро­ваністю». Деякі ЗМІ (наприклад, сумно­звісний телеканал «Інтер»), фактично, перетворилися на рупор москов­ської пропаганди. Це стало ще одним підтвердженням того, що жодної власної незалежної інформаційної політики в України наразі немає. Мало того, інформаційний простір в Україні є антиукраїн­ським. ФМ-радіостанції штибу «Росій­ського радіо», телевізійні серіали про «героїчних російських чекістів і воїнів», інтенсивна пропаганда «російського стилю» у шоубізнесі – все це «міни уповільненої дії», покликані знищити україн­ський суверенітет. Ще один сумний ви­сновок для України, що став іще очевиднішим після подій на Кавказі, – роз’єднаність української влади у критичні для національної безпеки моменти. Безкі­нечні інформаційні війни між Кабміном і Секретаріатом Президента навряд чи принесли хоч якусь користь Україні. Однак антиукраїнські сили як усередині нашої держави, так і за її кордонами вони неабияк тішать.

Такі попередні висновки. Очевидно, що події будуть розгортатися. І багато чого змі­ниться у світі найближчим часом. Однак єдиний висновок беззаперечний: моральну перемогу у цій війні вже отримав грузинський народ. Бо справедливість завжди на боці того народу, який бо­ронить свою правічну землю і свою
свободу.

Російські «миротворці»

 


«Смолоскип» отримав нагороду Національного конкурсу «Краща книга України»" />

«Смолоскип» отримав нагороду Національного конкурсу «Краща книга України» 

Директорка книгарні «Смолоскипа» Ольга Погинайко після церемонії нагородження

18 серпня 2008 року в Центрі ділового і культурного співробітництва «Україн­ський дім» відбулося вручення нагород переможцям Національного конкурсу «Краща книга України». Диплом першого ступеня і нагороду – «Кришталеву книжку» – у номінації «Проза» отримало видавництво «Смолоскип» за книгу Сергія Пилипенка «Вибрані твори».

Захід відбувся в рамках роботи ІV Київ­ської міжнародної книжкової виставки-ярмарку, організатором якої є Державний комітет телебачення та радіомов­лення України, співорганізаторами – Держав­не підприємство «Дирекція фестивально-виставкової діяльності», Україн­ська асоціація книговидавців та книгорозповсюджувачів та Центр культурного і ділового співробітництва «Український дім» за сприяння Державного управління справами.

«Кришталеву книжку» цього року вручали вперше. Цю нагороду запровадили з ініціативи Анатолія Мураховського, першого заступника голови Державного комітету телебачення та радіомовлення. На думку організаторів конкурсу, така нагорода є ексклюзивною, а отже, її за­провадження – це ще один крок до під­няття рівня престижності заходу.

Пилипенко Сергій. Вибрані твори / Упоряд., передм., прим. Ростислава Мельникова. – К.: Смолоскип, 2007. – 887 с. – («Розстріляне Відродження»).

Видавництво «Смолоскип» презентує вибрані твори одного з видатних представників «Розстріляного відродження» Сергія Пилипенка (1891–1934). Пропоноване видання є на сьогодні найбільш повним і розкриває різні грані творчості письменника. До книги увійшли прозові твори, статті, рецензії, написані у 1920-і – на початку 1930-х рр., матеріали діяльності Спілки селянських письменників «Плуг», засновником і незмінним керівником якої був Сергій Пилипенко, а також спогади сучасників про нього. Видання призначене студентам, викладачам та широкому колу читачів.


Шановні читачі часопису «Смолоскип України»!" />

Шановні читачі часопису «Смолоскип України»!

Якщо ви бажаєте отримувати наш часопис якнайшвидше – замовте його електронну версію.

Для цього потрібно написати на адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду листа, в якому достатньо вказати лише ваше ім’я та прізвище.

Редакція внесе адресу вашої електронної пошти до розсилки, і ви будете отримувати часопис одразу ж після створення електронної версії, тобто не залежатимете від тривалості друкарських робіт та часу поштової пересилки.

Сподіваємося, ви й надалі з цікавістю читатимете «Смолоскип України».

Редакція


Олена Павлова. Літо фестивальне" />

Олена Павлова. Літо фестивальне 

Літо – найкраща пора для фестивалів. Їхня кількість щороку зростає. Фестивальний рух набуває неабиякої популярності. Ледь не кожні вихідні манять перспективою відвідати яскраве музичне дійство у якомусь мальовничому куточку України. Вибір є на всі смаки. Найпопулярніші напрямки – етно, рок, джаз. Етнофестивалі приваблюють особливою атмосферою, зітканою зі старовинних мелодій, народного строю, майстерень, народних ремесел, традиційних страв та розваг. Серед таких фестивалів – Шешори, Країна мрій, Підкамінь, Трипільське коло та інші.  

Шешори

Щорічний міжнародний фестиваль етнічної музики та ленд-арту з 2003 проводився у селі Шешори Косівського району Івано-Франківської області, але з 2007 року «Шешори» перемістилися на Вінничину. Шешори Подільські – один із найвідоміших та найбільших етнофестивалів України. Традиційно він починається 12 липня – на Петра і Павла – і триває три дні. Тут діють багато майстерень: танці народів світу, витинанки, лялька-мотанка, розпис по склу, гончарство, народні забави. Одним з напрямків Шешорів є ленд-арт («мистецтво землі») – використання природних об’єктів навколо: дерев, берегів річок, галявин – для створення художніх композицій. Також відбуваються спеціальні екскурсії – «Екостежини», а вно­чі діє театральний майданчик.

На Шешорах виступають виконавці з України, Грузії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Франції та інших країн. Цього року автентичний фольклор представляли «Анчісхаті» з Грузії, білоруси «Guda», «Дербеневка» з Росії та українці «Надвечір’я», «Берегиня», «Чопова Криниця», а напрямок world-music – «Перкалаба», «Пропала Грамота», «PoliKарп», «Даха-Браха» та інші гурти.

Багато прихильників старих Шешорів уже не їхали на улюблений фестиваль після його перенесення. Організатор фестивалю Ольга Михайлюк вважає, що переїзд Шешорів тільки на краще: «Село Шешори в Карпатах не витримало би таку кількість публіки. У Воробіївці набагато більше простору, також можна влаштувати більше одночасних подій, зокрема майстер-класів. Перш за все, це велика територія, де можна урізноманітнити програму. Порівнювати зараз уже досить важко, тому що дуже різні масштаби фестивалів. Те, що було в Карпатах, – разів у п’ять менший фестиваль за той, що відбувається зараз». 

Підкамінь

Селище Підкамінь на Львів­щині вже вдруге зустрічає гостей етнофестивалю. В урочищі між величезним каменем, від якого село отримало назву, давніми мурами, козацькими могилами і старовинним монастирем виступали фолкові гурти та проходили майстерні старовинних ремесел, лицарські турніри, козацькі забави, куштування тра­диційних страв. Був навіть літе­ратурний майданчик від Юрка Іздрика та Юрка Кучерявого.

Головні напрямки фестивалю – фолк та фолк-рок. До Підкаменю були запрошені гурти «Атмасфера», «Сонцекльош», «Бурдон», «Вертеп», «Вій» та «Мертвий Півень». За датою проведення фестиваль збігся зі «Славське-рок», тому прихильникам фестивального руху довелося вибирати. З іншого боку, це навіть добре, бо неспокійні норовом панки та рокери замість Підкаменю поїхали буянити до Славського.

Уніж

Часом традиційні народні забави поєднуються з рок-музикою – як от на фестивалі україн­ського формату Уніж, який цього року відбувся вперше. Наприкінці червня на околиці села Уніж Городенків­ського райо­ну Івано-Франківської обла­сті виступали «Гайдамаки», «Перкалаба», «Оt Vinta», «Бреm Сtокер», «Пропала Грамота» «Тінь Сонця», «Королівські зайці» та молоді гурти з різних регіонів України.

Місце, де проходив фестиваль, називають Кузнею. Це територія колишнього колгоспу, яку поступово переробляють: на місці колишніх господарських споруд планують звести конференц-зал, спортцентр, бібліотеку. Гості фестивалю жили в наметах з видом на яблуневий сад та каньйон. У наметовому таборі діяли різні майстерні: анімаційна, яку проводив автор мультфільму «Злидні» Степан Коваль, майстерня казок Лірника Сашка, ковальська, художня, літературна майстерня «Ніж», головним гостем якої цього року був Юрій Андрухович. Також діяли дискусійні клуби та «Всеукраїнська органі­зація людей, хворих на асфальт­ну хворобу» проводила засідання біля ватри. На фестивалі навіть ходила власна валюта – «бофони».

Рок-фестивалі – простір, де виплескується потужна енергія. Як жартують у Рівному, цитуючи місцеві хроніки: «Цього року «Тарас Бульба» пройшов мирно – затримали всього 50 осіб». Окрім «Тараса Бульби» (Дубно) рок-напрямок обрали організатори фестивалів «Гніздо» у Білій Церкві, «Чайка», «ПроРок» у Конотопі, «Славське-рок» та інші.

Славське-рок

У карпатському селі Славське Сколівського району на Львівщині цей фестиваль проходить уже вдруге. Програма дійства поділена на музичну, мистецьку, спортивну та екологічну частини. Цього року основні напрямки фестивалю – рок-н-рол, панк, ска, регі, бріт-поп-рок. У Славському виступали «ЧеЧе», «Файно», «Інкунабула», «Очеретяний кіт», «Пропала грамота», Віктор Морозов та «Мертвий Півень». Німецькі панки «Mamas­weed» представили оригінальні відеоінсталяції. Виступи італійців «La Scarne­murta», за словами шанувальників, – це «кінокомедія на сцені». Також фестиваль відвідали поляки «Koniec Swiata» та гурт «The Ukrainians» із Великої Британії. А в сільському клубі грали ді-джеї з Іспанії, Чехії, Великобританії.

Після рок-програми просто неба представили найкращі короткометражки з фестивалю «Відкрита Ніч». Показали навіть «Захара Беркута», знятого у селах Тухля та Славське.

Мистецьку програму поєднали з екологічною – окрім вернісажів, майстер-класів з живопису і виготовлення сувенірів створили парк інсталяцій «Прощання з пластиковими одноразовими виробами». За словами голови оргкомітету «Славське-рок» Сергія Харчука, «намагання поєднати ленд-арт із поп-артом і створити пластикові інсталяції – це спроба звернути увагу людей на те, що невдовзі ми поховаємо себе у пластику, фользі й обгортках. Більшість відвідувачів фестивалю – дуже свідомі й адекватні. Торік були випадки, коли люди добряче напідпитку несли недопалок через півполя до урни, щоб не кидати його під ноги».

Екологічний напрямок набирає попу­ляр­ності: так, «Трипільське коло» у Ржищеві носить назву еко-культурного фести­валю. Організатори вирішили використати культуру для популяризації екологічних ідей. Тематику фестивалю поділили за природними стихіями – Вода, Земля, Вогонь, Повітря. «Трипіль­ське коло-2008» називалося «Вода», оскільки було присвячене зверенню уваги на проблеми водних ресурсів.

На фестивалі їдуть, щоб насолодитися музикою у наймальовничіших куточках природи. Проте оази автентики на час цього дійства перетворюються на великі сміттєзвалища. Наприклад, враження від фестивалю біля водоспаду Шипіт у Карпатах його постійної відвідувачки, якими вона поділилася у блозі, важко назвати позитивними: «Цього року Шипіт був мало схожим сам на себе. Напри­клад, тим, що нижня галявина була просто зарошена БИТИМ СКЛОМ, воно також таїлось у річці. Босоніж не так уже й побігаєш. А ще на це специфічне й мало збагненне для більшості збіговисько припхалось чимало лівих людей... І все допитувались охайненько одягнені за­літ­ні пташки, що не вміють навіть згорнути каримата, а чи правда, що на Шипо­ті багато наркотиків. «Правда, – кивала я. – Шипіт – це місце, де кожен знаходить те, що шукає. І тільки наївні та недалекі шукають наркотики».

Типова проблема – зі зростанням популярності та кількості людей (та, відповідно, сміття) багато шанувальників кажуть, що фестиваль «спопсився», зіпсувався. Утім, розвиток фестивального руху має і такий бік. Але масовість – завжди ознака успіху.


Дар’я Анцибор. Як я вожатою працювала" />

Дар’я Анцибор. Як я вожатою працювала 

Забави в таборі відпочинку

Майже усіх нас – хоча б раз у житті, хоча б десь поруч із рідною домівкою, але все ж таки – відсилали до табору відпочинку. Як поводитися у ролі «дитини», відомо кожному. Ти вчишся бути собою у колективі, намагаєшся реалізуватися в геть новій атмосфері. Але як воно – бути вожатим насправді знають одиниці. Як на мене, нема нічого простішого і складнішого водночас. Простішого – якщо ти сам колись побував у ролі вихованця табору відпочинку й знаєш, що саме треба робити в певних ситуаціях. Складнішого – бо саме ти маєш якнайшвидше об’єднати своїх підопічних і водночас нікого не утиснути у прагненні самовиразитися. Звісно, багато залежить і від самих дітей.

Мушу визнати, що найлегше вожатиться на морі. Усе зумовлено кількістю часу, впродовж якого вожатий повинен зацікавлювати дітей. На морі вони по чотири години на день перебувають на пляжі. Натомість діти, які відпочивають в інших таборах, у цей же час мають отримувати не меншу втіху. У який спосіб – відомо лише вожатим, які, власне, їх і розважають. Тобто вожаті на морі «паряться» над необхідністю чимось зайняти дітей значно менше. Зате й планування в них не звечора (що значно краще), а зранку.

Зауважу, що вожатиться щоразу інакше, тому якщо з першого разу у вас таки млинець не пішов, то є сенс пробувати знову. Це надзвичайно великий досвід, тим більше, що дітей зорганізувати і зацікавити важче, ніж дорослих. Нам казали, що якщо вдасться упоратися, то можна одразу влаштовуватися менеджером із персоналу у будь-яку фірму.

Цього літа я працювала в таборі відпочинку «Латориця». Загін вожатих був дуже дружним та активним, а діти натомість зібралися пасивні й сповнені апатії: вони просто не розуміли, чому їх постійно витягують на природу й намагаються залучити до участі у певному конкурсі. Можливо, тому мені найбільше запам’яталися виїзні екскурсії.

Найпершою вилазкою в люди стала поїздка до Мукачева (або «Мучекава», як його обізвав один мій вихованець).

Традиційно вона складалася з огляду замку Паланок і опісля годинки вільного часу, яку майже всі діти витрачають на піцерію, а вожаті – на закупівлю провіанту. Екскурсовод трапився просто чудовий. Його гаркавлення, шепелявлення і ковтання закінченнь слів (причому часто з якимось назальним відтінком) мене мало не довело до філологічної смерті. Але те, з якою швидкістю він оббігав увесь замок і встиг при цьому багато чого наварнякати, нашому загонові сподобалося. Запам’ятайте: діти можуть сприймати певну інформацію впродовж перших 15 хвилин. Далі їм стає не те щоб нецікаво – вони просто шукають, чим би кориснішим зайнятися.

Найцікавішим завжди є сходження на гори. Ще одне правило: вожатий не має першим сідати їсти пайок і поводитися як на екскурсії. Усюди він – людина, яка слідкує й пильнує. Цієї зміни в нас трапився випадок, коли новенькі вожаті при підйомі на Говерлу слухали музику й базікали по телефону в той час, як половина групи опинилася вже в тумані й зникла з поля зору, а решта не знала, куди йти. Добре, що інструктор у нас дуже прудкий і накачаний. ;)

Окреме питання – покарання особливо неслухняних дітей: тих, хто не бажає їсти в їдальні, хто не може спокійно поводитися під час тихої години чи після відбою, тих, хто лається й пробує вживати алкогольні напої чи курити. Ми цього року дійшли висновку, що дитина має чітко розуміти, яке покарання і за яку саме провину вона дістане. Присідання, скажімо, застосовують, коли діти розмовляють, уживаючи «народнорозмовні елементи», а підрахунки плиточок на підлозі в коридорі – тоді, коли підопічний довго не може заснути. Покарання не мають бути однотипними, а також не повинні шкодити здоров’ю.

Вожатий повинен бути страшенно винахідливим. Ситуації трапляються най­різноманітніші, але сенс завжди один: діти не мають байдикувати. Недарма для таких випадків вигадали табірні ігри, пісні й конкурси. Окрім цього, винахідливість одразу має виявлятися і в конкурсах від загону вожатих. Мені, наприклад, на цій зміні пощастило грати Могилевську в кліпі «Я скажу тобі вау», моїй подрузі – Повний Місяць у казці. Наша старша вожата дуже полюбляє експромти…

Вожатим треба уміти бути –  це єдине, в чому я напевно переконалася. Не всім таке до снаги. День вожатого починається після відбою... Зрозумійте правильно: вожаті часто засинають зі світанком, і це абсолютно звичне явище. Пов’язано це з тим, що вони одразу забувають про будь-яке бажання поспати, як тільки закінчується планування. За якийсь час у чітко визначеному місці збираються найвитриваліші. Часто цю своєрідну обрядодію, особливо святкову у першу й останню ночі зміни, можна прийняти за третю вечерю. Але насправді це просто привід поспілкуватися й поділитися до­свідом.

Стосовно минулого літа, то тоді емоцій було море. Це було неперевершено, важко й безсонно, екстремально, неординарно й весело. Ночі в таборах страшенно короткі. Час нетривалий і хиткий, бо все замішано суто на обміні енергією. Особливо короткими здаються ночі останнього тижня. Сміху – надзвичайно багато (мій рекорд серйозності, себто несміяння взагалі, – 14 секунд). Сну – надзвичайно мало. Спали по три-чотири години на добу впродовж усіх вісімнадцяти днів.

Окремі приколи переходять із року в рік. Одним із них є абсолютне небажання нашого інструктора запам’ятати, що мене найкраще називати Вікторівною, а не Абрамівною, Юріївною, Сергіївною, Дмитрівною, Мендєлєєвною і т. д. Другий перехідний прикол пов’язаний з
абсолютним бажанням інструктора і вожатого першого загону продати мене, балакучу, в рабство до турків чи румунів дорогою на Говерлу…

Табір відпочинку живе особливим життям. І якщо ти хочеш стати його частиною, варто їздити туди не раз і не двічі, а постійно. Тоді перетворюєшся на повноцінну енергетичну одиницю, яка продукує тільки позитив і несе в собі величезний потенціал, розкриття якого хочуть побачити. А в цьому і є сенс будь-якої роботи.

Мої вихованці

Найцікавіше  – в горах

 


Петро Вознюк. Закон збереження садизму" />

Петро Вознюк. Закон збереження садизму 

Піднята автором у минулому числі бюлетеня тема боягузтва в політиці вимагає кинути погляд також і на нижню частину суспільної піраміди – ту саму, що наразі забезпечує достатньо міцний фундамент для сякого-такого панування наших полохливих «небожителів». Адже, якщо узяти за аксіому відоме твердження «кожен народ має ту владу, на яку за­слу­говує», то висновки напрошуються не надто втішні. Справ­ді, на якій же соціальній основі досі тримається вся ця недолуга система владного блюзнірства? Втім, аби отримати бодай від­носно об’єктивне уявлення про природу наявних взаємо­зв’яз­­ків між владою та суспільством, нам доведеться ще біль­ше розширити поле аналізу.

Цинізм політичних режимів (і соціальних систем загалом) постіндустріальної доби полягає насамперед у відносній доступності інформації про форми й методи диктату. У численних телепередачах – а ТБ на сьогодні є наймасовішим «інформатором» – регулярно висвітлюється й розвінчується весь той інструментарій, за допомогою якого відбувається маніпулювання суспільною свідомістю. Напоказ виставляється буквально все – від лабораторій по­літтехнологічних «алхіміків» до суперових студій звукозапису, де із відвертого непотребу фабрикують «зірок» шоу-бізнесу та їхні «хіти». Не кажучи вже про навалу ще більш докладного роз­вінчування дійсності в «елітарніших» джерелах – книжках, друкованих медіа, Інтернеті…
І що? На виборах люди все одно голосують за нав’язаних їм спритними політтехнологами кандидатів (або й «проти всіх», але однаково залишаючись у межах системної безвиході), а на концертах – аплодують усіля­кім «пающім» під фонограму «трусам». Виходить, народ знає істинну ціну своїм «кумирам», проте так чи так потурає їм. Простіше кажучи – за влучним знущальним висловом із шоу-біз­несового сленгу – «піпли хавають». У царині політики циніч­ний висновок попсовиків отримує своє підтвердження, зокрема, у по-малоросійському збитковій електоральній позиції «ті, що є, вже накралися, а прийдуть нові – крастимуть ще більше».

Отже, люди, по суті, самі погоджуються на пропонований витончений садизм. Раніше запорукою спокою тиранів було пропагандистське дистанціювання від буденності, від усього людського, внаслідок чого, приміром, значна частина жертв сталінського терору могла цілком щиро вірити, що «вождь» просто не знає про «перегини» на місцях. Зараз же найодіозніші схеми гноблення ґрунтуються якраз на максимальному вивертанні назовні своєї жахливої сутності. Ступор громад­ської думки та суспільної моралі як відповідь на відвертий ексгібіціонізм владних садистів – ось що є дивним у всій цій історії. Водночас, попри таке «страдницьке» терпіння, масова свідо­мість українців загалом не готова до будь-яких реальних жертв в ім’я державності. Тобто, тер­піти щоденне знущання з боку владних паразитів ми готові, а от більше платити за газ, аби зіскочити з московської енергетичної голки, – ні. Відразу пригадується приклад Фран­ції, де правлячі кола майже століття не знали спокою через постійні революції, однак у той же час сплата 5 мільярдів фран­ків контрибуції Німеччині (після програної війни 1870 р.) стала загальнонаціональним питанням честі й була здійснена у несподівано стислі терміни. Не будемо, втім, передчасно звинувачувати когось у «непатріотичності». Оскільки небажання йти на жертви може бути й свідченням небажання розплачуватися за можновладних мучителів, які свої власні гаманці хутко ховають по офшорах. Украй несправедливий розподіл як благ, так і ризиків – ще одна прикметна риса сучасної системи гноблення. Це ж тільки ідеаліст Аристотель міг на повному серйозі за­кликати багатих допомагати знедоленим, а порушників закону й суспільної моралі з числа «елі­ти» карати суворіше за простих злочинців!

А от що дійсно можна закинути нам із вами, шановні співгромадяни, так це ту саму «позу страуса», в якій ми продовжуємо перебувати попри весь лемент про «небувале зростання свободи слова» й «розвиток конкурентної демократії». Пожертвувати мінімумом ілюзорного комфорту заради правди й справедливості насправді готові далеко не всі. Набагато простіше скаженіти біля телевізора, вихлюпуючи емоційний негатив на оточуючих, або й узагалі топити його у горілчано-пивній, тусовочній чи ще якійсь «нір­вані». Такий ось сумний закон збереження садизму у постмодерній реальності.

Тішить одне: ті, хто над нами збиткується, впевнені у своєму майбутньому ще менше за нас. Їхнє знущання нагадує те, як мавпи дражнять крокодила на африканській річці – картина, що, між іншим, абсолютно вписується в «ігрову» парадигму Постмодерну. Проте рано чи пізно одна з мавп обов’язково стає здобиччю володаря тропічних водойм. І гравці на наших із вами нервах ніщо не відчувають так добре, як справжній первісний жах перед отим «крокодилом», який тимчасово набрав пози страуса.


Юлія Сахно. Канікули або Літня втеча" />

Юлія Сахно. Канікули або Літня втеча 

Літо – суцільна втеча від міста, втеча в літо інших міст і місцевостей, інших людей і просторів. Варто розпочати літо втечею до моря – до Одеси. І забути вдома купальника, звівши нанівець імовірність занурення власного тіла у солоні блакитні глибини.  

Денні прогулянки такими неочікувано красивими для південного міста вуличками. Здоровкання із котами, що, здається, просто захопили місто, бо стрічаєш їх стільки ж, як і людей. Бігання морським берегом босоніж. Споглядання роботи нічного морського порту: бряцання й гупання, крики й сполохи. Підслухування перешіптування струнких білих яхт-красунь на причалі...

Одеса – гастрономічний рай. Побувати там і не відвідати щонайменше півдесятка кав’я­рень, забігайлівок і ресторанів – неможливо. Для мене Одеса стала містом найсмачніших сенд­вічів... Хоч минув уже мі­сяць, досі пам’ятаю смак хрум­­кого, соковитого, смачнющого-пресмачнющого СЕНДВІЧА! Ах! В Одесу можна їхати лише заради цього... Що я з друзями потихеньку й планую. ;)

Але літо триває, і час вирушати у наступну втечу від міста, що починалася мріями, квитками, збиранням речей до наплічника, забуванням речей і квитків, спізненням на потяг, продовжувалася розмовою із сусідом у вагоні, читанням книжки, слуханням музики у навушниках і спогляданням завіконних пейза­жів, солодким сном у незручному сидінні «Подільського екс­пре­су»... прокиданням у потязі, бо він уже зупинився, позіханням, скиданням до торби книжки й плеєра, першим кроком на землю іншого міста. А потім крокуєш за натовпом таких, як і ти, людей із наплічниками, виходиш на невеличку площу перед вінницьким вокзалом, і, помітивши в довжелезній черзі на автобус до мети подорожі знайомих, прилаштовуєшся до них. За жартами легко чекається і заштовхується в маршрутку. Весело їдеться і, нарешті, приїздиться до них – Шешор! Шешори ж починаються палючим сонцем і чергою з таких як і ти, людей із наплічниками. Показавши на КПП блакитний браслетик, заходиш на територію проведення фестивалю і підні­маєш рукою щелепу, що було впала від споглядання величезної і до того ніколи тобою не баченої кількості наметів і прапорів. Зробивши глибокий вдих і вибір на роздоріжжі стежки, що оббігає наметове містечко праворуч, рушаєш. Серед жахливої денної спеки таки знаходиш своїх друзів і розпочинається твоя дводенна шешор­ська втеча, яка вся – суцільні несподівані радісні зустрічі, і завершується вона теж – зустріччю з друзями на сусідніх місцях у потязі до Києва.

Наче знову звикаєш до міста, його літа й роботи, але ще трохи – і відпустка! Але навіщо обирати легкі шляхи? Думаєте, відпустка – то море-сонце-пляж? Ні. Це гори, намети, вода на вагу золота, під­йом о шостій ранку, зарядка о шостій десять, сніданок до сьомої, виснажливе й цікаве навчання з восьмої аж до вечора. А ще – відбій о двадцять другій. І навіть, уявіть, сухий закон ;). Де ж я «відпочивала»? У Криму, на плато Карабі-Яйла, на спелеозборах, влаштованих Українською Спелеологічною Асоціацією й Київським спелеологічним клубом. Щороку на спелеозбори приїжджають люди різного віку не лише з України, а й із близького й далекого зарубіжжя. Всі вони захоплюються спелеологією – і я також :). І жахливий для місь­кого жителя графік нас не лякав, адже натомість ми вчилися й застосовували знання, необхідні для безпечного від­криття й відвідування печер. Дев’ятнадцять незнайомих людей до кінця зборів стали великою дружною компанією, адже за шістнадцять днів разом пережили масу труднощів, ділили воду та їжу, що­дня довіряли один одному власне життя.

Спелеозбори – школа життя і виживання, що лишає по собі синці і посмішки, безліч неймовірно цікавих знайомств, радісні спогади, якими можна живитися протягом наступного року. Ці спогади допомагають триматися й не падати духом при поверненні до цивілізації, до шуму міста, напруження й телефонних дзвінків. От зараз я сиджу в офісі, хрумкочу фініками, що приїхали зі мною із Криму, наби­раю текст і посміхаюся. І знаю, що будь-якої хвилини можу організувати собі втечу від київського літа навіть без відпустки – просто заплющивши очі.

P.S. Тим, хто хоче мати можливість отак утікати від буденності:  у вересні КСК, він же Київ­ський спелеологічний клуб, оголошує набір у спелеошколу %), ми будемо вам раді :)

Познайомитись з нами ближче можна на форумі КСК за адресою: http://www.speleokiev.org.ua/forum/, за всіма новинами україн­ської й не лише спелеології можна спостерігати, підписавшись  отут http://cml.happy.kiev.ua/ на спелеорозсилку. Також зі спелеошколою 2008 року можна ближче поспіл­куватись на порталі ВКонтакті у групі «Спелеошкола рулить» (http://vkontakte.ru/id2310292?99363), або ж просто звернутися до людей, що ховаються за такою http://vkontakte.ru/id2310292?12973 і такою http://vkontakte.ru/id7285718 адресами.

Легких шляхів не обирали

Втікачі з великого міста

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.