Головна статті
Смолоскип України № 8 (157), серпень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки

Скачати Смолоскип України № 8 (157), серпень 2008 рік у PDF


Олександр Маслак. Літні рефлексії" />

Олександр Маслак. Літні рефлексії 

 

  

Літо – не найкраща пора для написання статей на політичні теми. Втім, воно є досить непоганим часом для того, щоб обміркувати деякі концептуальні аспекти нашого політичного буття. Українська політика ніколи не була чимось надто цікавим у плані яскравості та розмаїття сюжетів, креативності, стратегічності та багатьох інших речей, які роблять її привабливою для пересічного споживача інформації у світі. Українська ж політика нудна й одноманітна. Варто лише почитати матеріали, присвячені вітчизняному політичному життю в давно забутих виданнях, що виходили у 1990-х роках, і порівняти їх із сучасними зразками політичної журналістики.

 

У 1990-х Кравчук несамовито боровся з Верховною Радою й екс-прем’є­ром Кучмою, Кучма боровся з Морозом. Лазаренко став жертвою інтриг політичних конкурентів. Всі ці «етапи великого шляху» аж ніяк не впливали на повсякденне життя пересічного українця. Автор статті у 1999 році збирав підписи на підтримку висунення одного із колишніх прем’єрів кандидатом у Президенти (була колись така вимога у нашому виборчому законодавстві). Більшість із потенційних виборців, жителів столичного масиву Виноградар, не могли пригадати того, що цей персонаж очолював колись уряд їхньої країни. Багато хто взагалі не мав уявлення про те, що в Україні невдовзі відбуватимуться президентські вибори. Логіка деяких виборців вражала одночасно і своєю простотою, і своєю оригінальністю. Так, один молодий киянин на запитання про те, чому він хоче віддати свій голос прокомуністичній і проросійській Наталії Вітренко, дав досить екзотичну відповідь: «А хіба вона комуністка? Я думав, що вона «женщіна» і тому вирішив за неї голосувати». Політика була нудна й нецікава для біль­шості простих українців. І лише завдя­ки зусиллям волковського фонду «Соціальний захист» під орудою сумнозвісного спеціаліста зі «спецпропаганди» Юрія Левенця, на плечі якого тодішній президент Кучма поклав завдання «замочити» своїх конкурентів, вибори набули характеру хоча й брудного та примітивного, але все ж таки шоу.

Утім, після тих виборів український полі­тикум знову поринув у вир кулуарної тяганини, «підкилимової» дипломатії і дерибану економічних ресурсів. І лише президентська кампанія 2004 року знову зробила українську політику цікавою для вітчизняного споживача інформації. Навіть занадто цікавою. Різноманітні богуші, павловські, гєльмани та інші праців­ники політтехнологічного цеху своїми «примочками» про «три сорти», «бандитів у тюрмах» та іншими подібними апокаліптичними образами зуміли перетворити нудне політичне дійство на справж­ній «карнавал революції» (інша справа, що більшість українців аж надто бажала перетворити той виборчий карнавал на справжню революцію, і нарешті побачити бандитів у тюрмах). Але навіть під час тих виборів рівень креативу нашого політикуму не сягнув далі доволі звичних для світової практики інформаційних війн, тем про криміналізованість опонентів, іноземних агентів впливу та іншої пропагандистської «попси». Втім, це навряд чи можна назвати справжнім креативом, оскільки наші громадяни й без того звикли вважати вітчизняну державну владу одним із різновидів бандитизму й іноземного шпигунства, які реалізуються завдяки «іншим методам». Політтехнологам просто достатньо було сказати, що «король таки дійсно голий», це спричинило ефект «революційності». Прорив штучної інформаційної блокади і руйнація централізованої системи державної цензури створили враження справжньої революції. Втім, цей ефект виявився короткочасним. Компромат уже нікого не дивує. Банальності про те, що «хтось щось краде», чи про те, що «хтось продає Україну іноземним урядам» вже нікому не цікаві. Ще менший інтерес викликають вічні «коаліціади», «опозиціади», «бюджетіади» та інша полі­тична порно­графія. Адже для кого може становити інтерес боротьба малоцікавих і сірих особистостей за гроші, які ніколи не опиняться в кишені «маленького україн­ця», що змушений за цією боротьбою спостерігати. І навіть груповий мордобій у Верховній Раді стає нецікавим внаслідок усвідомлення того, що учасники депутатських «боїв без правил» незаба­ром будуть люб’язно між собою розмовляти у парламентському буфеті, закритому більярдному клубі чи взагалі у сауні в компанії фотомоделей.

Так само, як і креативу, в українському полі­тикумі не варто шукати прикладів насправді стратегічного мислення. Україн­ський політик мислить на рівні члена примі­тивного племені: «вполювати здобич – наїстися – зберегти час­ти­ну здобичі у схови­щі». Це звісно не ви­ключає певної стратегічності у діях тих чи тих українських політиків або політичних сил. Проте, на жаль, вони втілюють у життя стратегію, розроблену за межами України, і аж ніяк не українцями. Безперервне «мишаче вовтузіння» між прихильниками «євроатлантичного раю» і «васточнославянскава єдінства» вже давно набридли будь-якій людині з дещицею мізків у черепній коробці. «Епохальність» того чи того геополітичного вибору «усвідомлюють» хіба лише матеріально залежні від різних фондів «грантожери», для яких кожен рубль, долар, євро чи інша «умовна одиниця», отримані за пропаганду якоїсь геополітичної стратегії, є черговим камінчиком у реалізації стратегічного плану побудови їхнього власного матері­ального добробуту. Всім іншим українцям така «стратегія» нічого, окрім набору різного роду нудних сюжетів у теленовинах, не дасть.

Отже, українська політика перманентно нецікава. Нецікава споживачам по­літичної інформації. Нецікава й самим авторам матеріалів на політичні теми. Що робити? Вихід один – шукати нових політиків, з новими креативними командами, з іншим типом мислення й іншими мотиваціями заняття політикою, з іншими життєвими цінностями, з іншою мораллю, з іншим ставленням до рідної країни, зрештою. Чи знайдемо ми такі політичні команди? Все може бути. Або й не бути…

 


Петро Вознюк. Ярмарок боягузтва" />

Петро Вознюк. Ярмарок боягузтва 

Серед почуттів, які найбільше роз’їдають душу людини, одне з чільних місць, безперечно, посідає почуття страху. Власне, не тієї цілком закономірної тривоги, що її відчуває кожна психічно нормальна людина, скажімо, у нічних нетрях спального району чи то будучи позбавленою свободи руху у некерованому натовпі. Якщо така тривога не переростає у паніку, то вона являє собою абсолютно адекватний вияв най­ос­новнішого насправді інстинкту всього живого – інстинкту самозбереження. Ідеться про той слимакоподібний стан душі, котрий здатен змусити, приміром, солдата зрадити своїх фронтових побратимів, а політика – власних виборців.

Тема принципово антигероїчного характеру «постмодерної» (а надто – сучасної україн­ської) політики, зрештою, не є новою. Однак систематичне створення мешканцями нашого владного Олімпу прецедентів найганеб­нішого боягузтва, перетворення останнього ледь не на формат публічності змушує знову і знову повертатися до розгляду цього огидного явища.

Великі питання виникають тут уже при спробі віднайти відпо­відне термінологічне означення для того фарсу, що його ми змушені спостерігати на політичній авансцені. Так, наприклад, ви­значний німецький державознавець Карл Шмітт уважав, що власне політика має своєю висхідною точкою чіткий розподіл на «своїх» і «чужих» (ворогів). По-справжньому ж серйозного характеру вона набуває тільки тоді, коли ставкою у політичній грі стає життя. Відтак, зайве казати, наскільки те, що відбувається у нас зараз, є далеким від того, як його намагаються представити «вдячній» аудиторії владні шоу-мени за допомогою кишенькових ток-шоу й іншого медіа-дзижчання.

Мабуть, зовсім невипадково один відомий представник «політ­бомонду» присвятив свій літературний опус «Ілюзія страху» саме питанню внутрішнього переживання звичайною людською особистістю почуття тривоги та жаху.

Неспроможні самі подолати своє боягузтво, блазні політичного балагану ретранслюють власну збитковість на ціле суспільство – і, слід зазначити, не без успіху. Зокрема, загальну картину дегероїзації буття дуже промовисто ілюструє ситуація навколо розслідування замаху на життя кандидата у президенти Віктора Ющенка у 2004 році. Згадаймо всі наступні спе­куляції на тему «труїли чи ні», а надто – реакцію на все це з боку суспільства. Позаяк, що далі, то ставлення до наслідків тієї зловісної вечері (як з боку зацікавлених політиків, так і з боку громадськості) поступово еволю­ціонує від закономірного у подіб­них випадках скепсису до апріорного неприйняття того, що ціною участі у змаганні за владу може бути життя. Адже ті, хто сьогодні заперечує факт замаху, свідомо чи ні, відкидають і женуть від себе саму думку про можливість реального ризику в сучасній українській політиці. «Це не була спроба вбити, це звичайна хвороба або цинічний передвиборчий трюк» – приблизно так із розумним виглядом розмірковують нині попихачі постмодерного бруду. І річ тут навіть не в тому, чи був тоді замах насправді, а в тому, що буденне або й украй цинічне пояснення для масової свідомості виявляється більш прийнятним за трагічне. Вдаватися до зручних пояснень, які не пору­шували б комфортної дрі­моти філістерів, – це взагалі улюблена справа «героїв нашого часу». Що вже казати, якщо вони навіть Голокост пробували пояснити не чим іншим, як дитячими психологічними травмами Адольфа Шикльгрубера.

Ну а справжній ярмарок боягузтва ми маємо нагоду спостерігати у царині вітчизняної зовнішньої політики. Майже ні для кого вже не секрет, що переважна більшість політичних «достойників» в Україні взагалі не має жодних принципових переконань у цій галузі, а всі їхні дії тут диктуються винятково міркуваннями безпеки власних сідниць. Безпрецедентна здача суверенітету направо й наліво, на поталу практично усім наявним «стратегічним партнерам», за основу має те саме боягузтво. А ще вірніше – цілком виправданий страх перед власним окраденим народом, що від нього прагнуть убезпечитися рахунками в іноземних банках, а може й частоколом із найман­ських багнетів (хоча останнє, як на мене, – дарма). Що ж, той, хто потопає, хапається не те що за соломину, а й за небезпечну бритву. А «наші» владні гендлярі вочевидь таки безнадійно потопають у смертельному переляці перед імовірною спільною відповідальністю за скоєне. Звідси й усі їхні недолугі на перший погляд кроки, які жодним чином не можна пояснити з точки зору звичайної людської логіки, зате можна чудово зрозуміти з погляду психіки, наскрізь ураженої смертельним жахом.

 


Петро Олещук. Ще раз про «граблі», які ми ніколи не оминаємо" />

Петро Олещук. Ще раз про «граблі», які ми ніколи не оминаємо 

17 років нової Української держави засвідчили: не зважаючи ні на що, нас переслідують ті самі химери державного будівництва, які свого часу не дали ствердитися Гетьманщині та УНР. Це, як дехто вже, мабуть, здогадався, нехтування обороно­здатністю та прагнення підмінити власну зовнішню політику приєднанням до інших міжнародних суб’єктів.

Так, цілком очевидні паралелі напрошуються при ви­вченні перших міся­ців УНР та України зразка 1990-х років. Ті самі манія «псевдопацифізму» й бажання збудувати державність через руйнування власної системи безпеки. У 1917-му Центральна Рада послідовно пішла шляхом відмови від власного війська, яке було неважко сформувати за умов діючого фронту та мільйонів відмобілізованих українських солдат. Так само й напочатку минулого десятиліття тодіш­ній президент Кравчук пішов шляхом відмови від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі.

У першому випадку мотивацією руйнування армії став за­клик до «світової революції», у другому – тиск із боку «світової громадськості» та, начебто, неможливість утримання Україною ядерної зброї. Не вдаючись до тлумачення цих тез, зазначимо, що в обох випадках обороно­здатність держави було покладено на вівтар беззмістовних примар, тому вже у 1918 році «пацифістська» українська держава була зруйнована, а в новітній Україні на 17-му році незалежності триває руйнування власної армії, що наштовхує на цілком певні висновки.

Поруч із небажанням забезпечувати власну обороноздат­ність, українське державотворення неминуче переслідував потяг до вступу у різноманітні «союзи» та постійні пошуки впливових «покровителів» на державному рівні. Зокрема, попри численні військові перемоги, Богдан Хмель­ницький не прийшов до розуміння необхідності власної держави, а до останньої можливості намагався «виторговувати» сприятливі для козацького стану умови під «патронатом» Речі Посполитої або іншого суверена. Відповідно, підсумком багаторічної боротьби стало не заснування «Князів­ства Руського», а лише Березневі статті з Московським царством. «Національний герой-визволитель» Мазепа у створенні державності пробував спиратися на шведське військо, а за новітніх часів усі сподівання «державників» будувалися виключно у сподіванні або на німецьку зброю (Гетьманат Скоропадського) або на «поль­ських союзників» Пілсуд­ського (УНР Петлюри).

Необхідно відзначити, що й московітів, і поляків, і шведів, і кайзерівських німців і всіх інших «союзників» абсолютно не цікавила українська державність, але надзвичайно цікавили перспективи колонізації України. Водночас, сам факт того, що «українська» влада трималася на іноземних багнетах, відлякував від неї власний народ та унеможливлював під­трим­ку уряду, що добровільно запрошував завойовників. І за часів Мазепи, і за часів УНР та Директорії борці за незалежність України апелювали, переважно, не до власного народу, а до іноземної підтримки, що, очевидно, і призводило до відповідних наслідків.

Зараз перед нами бовваніє перспектива приєднання до т. зв. «ПДЧ». Нам пояснюють, що цим самим ми забезпечимо гарантії власної безпеки. Цікаво, де поділися «гарантії», які нам видали після проголошення без’­­я­дерного статусу? Виявля­ється, нам знову потрі­бен Старший брат, за спиною якого можна буде сховатися. Українські політики не мислять себе поза «союзами» та блоками, не можуть уявити собі Україну не протекторатом, а самостійним суб’єк­том історії. Геополітичний вибір у випадку України – це вибір «ярма», котре ми з готовністю поспішаємо зодягти собі на шию.

Проблема, насправді, не в то­му, вступати чи не вступати до того чи того альянсу. Питання в тому, яке місце Українська держава готова та має у ньому посі­сти і якою є мотивація приєд­нання до тієї чи тієї міжнародної спіль­ноти. Чи є в нас на державному рівні якесь уявлення про гео­по­л­і­­­тичні інтереси України, чи ні?

У висліді, ми знову «йдемо» у Європу, «йдемо» в Атлантику – так само, як раніше «бігли» у напрямку Московського царства. На цьому тлі ігнорується цілком очевидна потреба у забезпеченні обороноздатності, єдності та згуртованості суспільства. Знову в нашої «еліти» одне сподівання – на чужі ракети, що начебто мають захистити Україну. Однак при цьому забувають про одну просту обставину: багато з тих, на кого зараз розраховують наші керманичі, у минулому вже неодноразово ділили Україну без жодних докорів сумління (зокрема, у 1917–1920 рр.).

Припустімо, що перед Європою стоятиме дилема: російські енергоносії чи незалежна Україна? Яким чином буде вирішено це питання? Насправді, ніхто цього не знає. Чи є якісь гарантії, що нас знову не зроблять розмінною монетою у чужій грі? Однозначної відповіді на це питання ми не маємо.

Поки вітчизняні політики кубляться довкола залишків со­вєць­кого майна, довкола України триває життя, швидко змі­ню­ється світ, нові лідери виходять на геополітичну арену. Чи немає загрози, що нас знову застануть із «піднятими руками»?

«Чи є якісь гарантії, що нас знову не зроблять
розмінною монетою у чужій грі?..»


Олена Павлова. Сезон дощів та вишиванок" />

Олена Павлова. Сезон дощів та вишиванок 

Безперервна злива не зіпсувала українським бітломанам свято – послухати Пола МакКартні на Майдан Незалежності прийшли близько 350 тисяч шанувальників. Казали, що сер Пол «зібрав Майдан», а злива лише відсіяла зайвих, не здатних на все заради легендарного кумира. Втім, телетрансляцію дивилися близько десяти мільйонів.

Енергії сера Пола можна було позаздрити – він співав протягом двох із половиною годин. Особливо тішили публіку заклики «Відриваємось!», які у виконанні МакКартні українською лунали особливо бадьоро. В той час як вулиці Києва перетворилися ледь не на одну су­цільну калюжу, Майдан вирував бітломанами, які знали напа­м’ять усі пісні, і час від часу дощ змивав сльозинки щастя з їхніх облич.

Протягом концерту МакКартні грав на гітарі, електрогітарі, мандоліні та інших інструментах. Він присвячував пісні покійній дружині Лінді, синові Джорджу та Джонові Леннону. Шанувальники дуже чекали на пісню «Back in the USSR», у якій згадуються українські дівчата, що збивають з пантелику своєю красою. Сер Пол сказав, що давно хотів заспівати її в Києві. Публіку тішили улюблені композиції та кумедне «Дякую!» з вуст живої легенди. Зібраний Майдан теж був вдячний МакКартні за казковий вечір.

Приїзд Пола викликав різке загострення бітломанії в Києві. У галереї мистецтв «Да Вінчі» відкрили виставку присвячених «бітлам» картин україн­ських художників. На вході до зали старенький бобінний магнітофон грає пісні ліверпульської четвірки. На стінах – портрети гурту та композиції, присвячені їхнім творам, виконані у різноманітних техніках – від випалювання на дереві до малюнків на склі. А в ПінчукАртЦентрі відбулася виставка полотен самого МакКартні. Ці роботи написані у пе­ріод від кінця вісімдесятих до кінця дев’яностих років, багато з них експонували вперше. Цікаво, що на багатьох картинах спостерігаємо поєднання жовтого й синього кольорів. Полотна сера Пола виконані переважно у теплих відтінках. Жовтий, помаранчевий, блакитний створюють від­чуття сонячності, радості і казки. Малює МакКартні вже три­дцять років. На полотнах – портрети близьких людей, зображення різних предметів, а також абстракції. На картині «Жовта Лінда і піаніно» зображено дружину Пола Лінду, жовтокосу, на жовтому дивані із жовтими столиком та піаніно на другому плані – все, неначе у «жовтому підводному човні».

Також до приїзду МакКартні провели дитячий музичний конкурс «Yellow Submarine». Диск із піснями Бітлз у виконанні переможців презентувавали Полові. А Президент подарував МакКартні вишиванку та альбом зі світлинами визначних місць України. У вишиваній сорочці бітл виглядав би досить доречно, якби відвідав Країну Мрій, що відбулася 21–22 червня, за тиждень після його приїзду, бо тими днями Співоче поле знову перетворилося на свято вишиванок.

Етнофестиваль «Країна мрій» відбувається вже вп’яте. Він розпочався з видобування Живого вогню та пронесення його Купальською ходою. Як і на концерті МакКартні, напочатку дій­ства пролилася сильна злива, проте свята вона не зіпсувала.

На Алеї майстрів довкола Головної сцени ремісники та народні умільці демонстрували власні вироби та навчали охочих. Тут можна було побачити ковалів, гончарів і ткаль, навчитися робити ляльки, глечики, плести килими, поспостерігати за перетворенням шматка сталі на цікаву фігурку. На столах у майстрів лежали дивовижні прикраси ручної роботи, посуд, оздоблений національними орнаментами й розписаний найтоншими пензлями. Напевне, найбільше було вишиванок – усіх кольорів і фасонів, розшиті нитками та бісером, яскраві або тьмяні, «під старовину». Проте ті відвідувачі Алеї майстрів, які є постійними гостями етнофестів, не дуже хотіли купувати сорочки тут: мовляв, задорого.

Кількість людей у вишиванках збільшувалася від Арсенальної аж до Співочого поля. Молодь довела, що національне вбрання добре пасує до джинсів і сучасного одягу. Але найвеселіше виглядали діти, що всюди гасали у вишитих сорочках і віночках. Сивобородий дідусь, що торгував різним крамом, і собі одягнув вінок із кольоровими стрічками. Організатори навіть провели конкурс на найкрасиві­шу вишиванку.

Купальські ігрища тривали під народну музику, яка постійно лунала на фестивалі. Виконавці були звідусіль: візи до Країни мрій отримали колективи «Караван Фамілія» з Угорщини, паризьке тріо «Ле Карпат», чеські цигани «Джіпсі ч.», білоруси «Стари Ольга» та гурт «Кел» із Сербії. Виступили й українські виконавці: «Атмасфера», «Буття», «Володар», «Рідня», Млада, Ніна Матвієнко. Сцен на фестивалі було декілька: Велика сцена, «Зелена галявина», сцена під стінами Лаври, Майстерня танців та Кобзарська сцена. На останній виступали Ярослав Крисько, Михайло Коваль, Тарас Компаніченко, Юрко Фединський, Ярема, Богдан Черевик та інші. На сцені танців показові уроки проводили гурт «Буття» та гудці-співці «Кубасонікс» із Канади, також відбулися уроки середньовічних танців, а гурт «Фанфаре Оркестра» демонстрував українські, бессарабські та молдавські танці. На спеціальному Дитячому майданчику Лірник Сашко розповідав малятам та їхнім батькам казки.

Новинкою цього року стала Літературна сцена. Там відбувалися Купальські читання, письменники-двотисячники презентували етнолірику, а спільнота «Інша література» назвала свій виступ Поезією рівнодення. На літературну сцену запросили Оксану Забужко, Мар’яну Савку, Івана Андрусяка, Богдана-Олега Горобчука, Анатолія Дністрового, Романа Скибу, Артема та Олену Захарченків, Галю Ткачук, Світлану Богдан та багато інших. Супроводжували читання сучасні українські барди та гурт ненав’язливого року «Проти ночі». А поруч із вишиванками та виробами народних умільців продавалися творіння українських майстрів слова – тут був справжній Книжковий Ярмарок.

Торік «Країна мрій» тривала довше – три дні, але цього разу на фестивалі стало набагато тісніше: прийшло більше людей. Атмосфера фестивалю була дійсно купальською: повсюди ходили дівчата у вінках із квітів та трав, молодь у вишиванках танцювала босоніж під сопілки та гітари. Завершив фестиваль виступ Олега Скрипки із оркестром «Либідь». Сотні людей, тримаючись за руки, співали разом з ними:

Нас несе несе ріка

В фантастичному човні

В небо несе

Наче уві сні. 

 


Дарія Семенова. Родинна Європа" />

Дарія Семенова. Родинна Європа 

24 червня цього року лекцією професора Варшавського університету
Анджея Менцвеля «Родинна Європа» завершився сезон заходів у Центрі польських та європейських студій Києво-Могилянської академії.

Доповідач познайомив слухачів із історією розвитку концепції Центральної Європи та різними версіями аргументації регіональної ідентичності з огляду на теорії націєтворення та унікальної спільної історії регіону. На думку проф. Менцвеля, Європа – спільний дім для багатьох націй і держав, який має стояти на фундаменті культурного взаємовизнання. «Родинна Європа» – поняття, що відсилає нас до одного з творців дискурсу Центральної Європи у другій половині ХХ століття, Чеслава Мілоша, і, за словами п. Менцвеля, такий підхід до розуміння культурної спільноти країн творить велику потугу попри локальні конфлікти.

Активна робота Центру польських та європейських студій розпочалася минулої осені. Протягом цього часу відвідувачі заходів мали змогу прослухати лекції запрошених гостей із Польщі, Британії, Франції та Росії – провідних фахівців у різних сферах гуманітаристики, а також відкриті виступи українських науковців. Центр має виразну інтердисциплінарну настанову: «дискусії навколо Європи і про Європу» відбуваються тут у філологічному, історичному, культурологічному, політологічному ключах.

Завдяки Центру польських та європей­ських студій громаді Києво-Могилян­ської академії та іншим охочим пощастило з перших вуст почути погляди європей­ських дослідників. У межах щотижневих семінарів у Центрі відбувалися дискусії на актуальні теми, пов’язані з європеїстикою, євроінтеграцією, а також методологічними засадами гуманітарних наук. Це стало можливим головним чином завдяки особистим зусиллям Тетяни Дзядевич, викладача кафедри літератури та іноземних мов, та Олени Бетлій, викладача кафедри історії. Запро­шення іноземних гостей уможливила грантова підтримка від посольства Польщі.

 Польський літературознавець з Ягеллонського університету Ришард Нич виступив з лекцією «Антропологія літератури – культурна теорія літератури – поетика досвіду». Робін Бріґс із університету Оксфорда розповідав про реформування християнства та «відчарування світу» як унікальну віху в історії європейської цивілізації; пізніше британський вчений презентував свою працю – до­слідження відьомських процесів у Лотарингії. Літературознавець та фольклорист Деян Айдачич разом з істориком Катериною Дисою (НаУКМА) прочитали лекцію, у якій висвітлили тему демонів і демонізації в історії, літературі та фольклорі. Радник посольства Польщі Оля Гнатюк ознайомила з історією перекладацьких зв’язків між польською та україн­ською культурами у ХХ сторіччі та впливом перекладів на стосунки між двома країнами. Брати Журавські вель Ґраєв­ські поділилися своїм баченням стосунків між Україною, Польщею та Європою, причому п. Радослав розповідав про уявлення, що стосуються спільної історії поляків та українців, а п. Пшемислав розглядав польсько-українські відносини в контексті євроінтеграції. Історик, фахівець із періоду Другої світової війни, професор Ґжеґож Мотика виступив із порівнянням шляхів польського та українського народів у цей період. За участю Іллі Кукуліна відбулася зустріч «Україна та Східна Європа у виданнях «Нового литературного обозрения». Професор Паризького університету Жорж Мінк прочитав лекцію «1968 рік. Схід і Захід. Зустріч, що не відбулася», порівнюючи події цього історичного моменту в країнах Західної та Центральної Європи.

Із лекціями для відвідувачів міждисциплінарного семінару, організованого Центром, виступили й викладачі Києво-Могилянської академії. Завідувач кафедри історії Наталя Яковенко висловила міркування з приводу нещодавно опублікованої синтетичної «Історії Польщі» М. Крикуна та Л. Зашкільняка. Професор Михайло Кірсенко прочитав лекцію «“Царство Польське” / “Королівство Поль­ське”: термінологічні чи мовні проблеми викладу польської історії по-українськи?», звернувши увагу, зокрема, на «фальшивих друзів перекладача» та мовні кліше, що постають при спробах інтерпретації сусідської історії. Викладач кафедри культурології Лариса Брюховецька по­ділилася власною інтерпретацією кінематографічного доробку польського режисера Кшиштофа Кесльовського, розглянувши його ігрові та документальні фільми з точки зору функцій, які кінематограф може виконувати у культурі, та «послань», що їх автор передає глядачам. Д-р Тетяна Дзядевич виступила з лекцією «Травма комплексу жертви – проблеми оновленої Європи», під незвичним кутом розглянувши стосунки «старої» та «нової» Європи, історичні перипетії та інтерпретації міжетнічних конфліктів.

Центр польських та європейських студій став також стартовою площадкою апробації досліджень для студентів та аспірантів. Вони отримали можливість презентувати свої здобутки і завжди могли розраховувати на уважну аудиторію та плідне обговорення.

Окрім цього, тут відбулися презентації монографії «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота» Ярослава Грицака, поетичної книжки «Голосіння» Матеуша Пєньонжка, історичного дослідження «Відьми Лотарингії» Робіна Бріґса, поетичний вечір польської поетки Дороти Яворської та панельна дискусія про підсумки телевізійного проекту «Великі українці».

Таким чином, можна твердити, що керівникам Центру польських та європей­ських студій протягом одного академічного року активної роботи вдалося створити середовище для плідного спілкування та співпраці студентів НаУКМА й усіх зацікавлених у відповідній тематиці, що сприятиме розширенню світогляду молодих науковців і роботі над новими дослідженнями, поле яких, як бачимо, може виявитися дуже широким.

 


Юлія Сахно. Екскурсія онлайн-галереями" />

Юлія Сахно. Екскурсія онлайн-галереями 

Привіт. Сьогодні я вирішила трошки помандрувати мистецькими сайтами й галереями в Інтернеті, адже блукати справжніми інколи доволі проблематично, зважаючи на постійну роботу в офісі.

Тож почну екскурсію із сайту одеської художниці Оксани Мась, розташованого за адресою: http://mas.net.ua. Оксана Мась – успішна україн­ська художниця. Її роботи ви­ставлено у Франції, Іспанії, Швейцарії, Австрії, Чехії, Нідерландах, Росії, Японії, ОАЕ та США. Здається, що погано знаємо її творчість лише ми, українці. Проте на персональному сайті художниці можемо побачити усі її роботи, такі буденно-дивовижні, прозорі, схожі на ескізи завдяки авторській техніці, використанню незвичних для малярства матеріалів.

Далі рушимо до сайту французького художника й ілюстратора Гая Біллаутаhttp://www.guybillout.com. Роботи художника – іронічні ігри з простором і законами фізики. Споглядання їх покращує настрій і змушує усміхнутися: адже реципієнт занурюється туди, де можна ходити променем вогника ліхтаря, де небо і землю можна міняти місцями, де тінь – двері в інший світ.

А зараз представлю роботи дизайнера, художника й райтера Гліба Vanu, що мешкають за адресами http://www.iamvanu.com/ та http://iamvanu.livejournal.com/  (а куди ж без жежешечки?). Роботи Vanu мене надихають: дивишся на них – і хочеться торкнутися мишки, відкрити Photoshop чи Illustrator, або взяти балони з фарбою, піти на вулицю й малювати-малювати-малювати.

Наступний художник так і вчинив: пішов на вулиці малювати. Отже: http://www.banksy.co.uk/  – сайт всесвітньовідомого британського вуличного художника Banksy. Banksy називають арт-терористом, адже будь-яка поверхня у місті є для нього – полотном. Незважаючи на це, його роботи оцінюють у десятки тисяч доларів. Малює він, поєднуючи техніку графіті і трафаретів. Творчість Banksy від­різняється від решти стріт-арту наявністю глибокого змісту, і, як пише мій жж-френд Кід (http://kid-06.livejournal.com/) на порталі «ЛАМП: культура і мистецт­во» (http://lamp.in.ua/): «Його малюнки говорять дуже простими образами, про складні речі, з вулиць, до кожного перехо­жого...»

Якщо вже мова зайшла про графіті, то неможливо не згадати сайт «Музею україн­ського графіті» (http://graffitizone.kiev.ua/) та українську команду рай­терів «Інтересні казки». Подивитись на їхні роботи можна за адресами: http://graffitizone.kiev.ua/gallery/gallery.php?sp=21&gid=133 та http://fishki.net/com­mentall.php?id=19286. Зразки такого стріт-арту змінюють загальне уявлення про графіті як руйнівну й незрозу­мілу підліткову твор­чість, адже малюнки «Інтересних казок» – це картини, що яскравими фарбами розбавляють сірість міста.

Ще один сайт, присвячений стріт-арту – http://ugo.org.ua/, – де «УГО» – Ужгородська гра­фіті–організація. Тут можна ознайомитися зі справжнісіньким хуліган­сь­ким вуличним мистецтвом: «полотнами» для розміщених тут малюнків є стіни будинків, огорожі, по­­тяги...

Але повернімось до традиційного мистецтва. Продовжимо екскурсію на сайті молодого українського художника Івана Семесюка (http://semesyuk.com.ua/). Серед його захоплень – малярство, графіка, скульптура. Усі роботи дуже несхожі одна на одну: відверто смішні, сумні, нейтральні, – але після кожної мені на серці стає легко й сонячно, а з обличчя не сходить світла посмішка.

На сайті художника Сергія Пояркова – http://www.poyarkov.com/ – розміщено дві галереї з абсолютно різними за настроєм роботами. Перша –«Баланс протиріч», друга – «Бездоганна недосконалість». Перша галерея не викликає у мене захвату, адже асоціації, що виникають при спогляданні розміщених там робіт, досить похмурі, а от друга варта уваги, бо – казкова. А ще автор не полінувався розмістити біля кожної картини пояснення або історію, але, я, своєю чергою, читати їх полінувалася.

Насамкінець, не втікаючи далеко від теми мистецтва, повернімося до блогів. На акварелі можна й варто дивитися у спіль­ноті http://community.livejournal.com/water color4all/. Тут жж-юзери презентують власні роботи. Багато графіки можна знайти у спільноті «ру_графік» – http://community.livejournal.com/ru_graphic/. Безліч цікавих картин розміщує у власному блозі амери­кан­ський художник Скот Белкастро – http://scottbelcastro.blogspot.com/. Незвичайні малюнки можна знайти серед щоденникових записів жж-юзера Рломка, що мешкають за адресою http://rlomkkko.livejournal.com/.

Ну, а на завершення поділюсь новими фотознахідками – спільнотами http://community.livejournal.com/b_n_w/ та http://community.livejournal.com/cherno_beliye/, де, як можна здогадатися з назв, розміщують винятково чорно-білі зображення (та ще й які!)

Гарної вам екскурсії! ;)

Коментарі 

 
#1 Lewisunula 2018-09-02 16:33 Проститутки новосибирска
Проститутки новосибирска
проститутки новосибирска
Здравствуйте! Вас приветствует команда сайта Сибирки, сайта, на котором размещают анкеты 86% всех проституток города Новосибирска. У нас вы найдете услуги лучших девушек от недорогих путан до элитных моделей, готовых к любым вашим желаниям. Смотрите проверенных девочек и вы получите то, что видите на сайте в реальности. Качественные интим услуги в Новосибирске это лучший способ снять сексуальное напряжение – в сауне, у вас, в гостинице или апартаментах – неважно! Мы поможем вам подобрать именно тех девушек, за которыми вы пришли к нам.
 
 
#2 Anthonyironi 2018-09-03 09:14 проститутки новосибирска
проститутки новосибирск
проститутки новосибирск
Проститутки сочи
проститутки сочи
Проститутки сочи
Проститутки сочи
проститутки сургута
это место, где презентуют себя лучшие проститутки и индвидуалки города Сочи. Вы получите совершенно любую секс-услугу, удовольствие от которой не сравнится с теми небольшими деньгами, которые вам придется заплатить. Стоимость интим услуг начинается всего с 1 500 рублей час.
Вы можете выбрать девушку, которая сама приедет вам. Если вам это не удобно, сайт предлагает анкеты проституток Сочи, которые имеют апартаменты. В зависимости от ваших предпочтений, вы можете воспользоваться поиском по категориям. Кроме того, анкеты индивидуалок с настоящими фотографиями помечены на сайте специальной подписью.
 
 
#3 Roberturign 2018-09-08 05:18 Проститутки новосибирска
проститутки новосибирск
проститутки новосибирск
Проститутки сочи
Проститутки сочи
Проститутки сочи
проститутки сочи
Проститутки сургута
проститутки сургута
это место, где презентуют себя лучшие проститутки и индвидуалки города Сочи. Вы получите совершенно любую секс-услугу, удовольствие от которой не сравнится с теми небольшими деньгами, которые вам придется заплатить. Стоимость интим услуг начинается всего с 1 500 рублей час.
Вы можете выбрать девушку, которая сама приедет вам. Если вам это не удобно, сайт предлагает анкеты проституток Сочи, которые имеют апартаменты. В зависимости от ваших предпочтений, вы можете воспользоваться поиском по категориям. Кроме того, анкеты индивидуалок с настоящими фотографиями помечены на сайте специальной подписью.
 
 
#4 WilliamTab 2018-09-08 13:15 Проститутки новосибирска
проститутки новосибирска
проститутки новосибирска
Здравствуйте! Вас приветствует команда сайта Сибирки, сайта, на котором размещают анкеты 86% всех проституток города Новосибирска. У нас вы найдете услуги лучших девушек от недорогих путан до элитных моделей, готовых к любым вашим желаниям. Смотрите проверенных девочек и вы получите то, что видите на сайте в реальности. Качественные интим услуги в Новосибирске это лучший способ снять сексуальное напряжение – в сауне, у вас, в гостинице или апартаментах – неважно! Мы поможем вам подобрать именно тех девушек, за которыми вы пришли к нам.
 
 
#5 EarnestAlins 2018-10-04 06:17 милыепуретанки новосибирска Здравствуйте! Вас приветствует команда сайта Сибирки, сайта, на котором размещают анкеты 86% всех гоорода Новосибирска.
дивчушки новосибирска
рыжие новосибирска
брюнетка новосибирска
блондинки новосибирска
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.