СМОЛОСКИП

Петро Вознюк. «Жіноче» обличчя великої політики 

Писати про сучасну українську політику – справа до певної міри невдячна. З одного боку, тем для висвітлення та аналізу ніби аж ніяк не бракує, оскільки вітчизняні владні «олімпійці» не баряться підкидати експертній спільноті «свіжину» у вигляді все нових скандалів і протистоянь. Одначе з іншого – наші лідери з упертістю, гідною набагато оптимальнішого застосування, схоже, прагнуть відтворити ледь не всі відомі в історії (а заразом і в міфології) трагіфарсові сюжети й повторити всі найбанальніші помилки. Спроб уникнути ганебного плагіату наразі не видно навіть близько. Ось і чергова резонансна пожива для «аналітиків»-попсовиків – конфлікт між прем’єром Тимошенко та командою (?) Президента Ющенка – своєю тривіальністю й передбачуваністю здатна ви­кликати нудоту у всіх більш-менш не схиблених на полі­тичній кон’юнк­турі спостерігачів цього «дійства». Адже, за великим рахунком, нинішня владна «колізія» – безвідносно, реальна вона чи суто удавана, – є не більш ніж варіацією на одвічну тему взаємодії чоловічого й жіночого начал.

Власне, ще від самого початку «помаранчевого» руху поєднання в його рамках емоційно-чуттєвого «материнського» й виважено-раціонального «батьківського» персонажів (так би мовити, «інь» та «янь» революції), очевидно, покликано було забезпечувати гармонійне сприйняття нової влади вдячним «електоратом». Уявлення про принципову єдність – аж до цілковитого «злиття» – чоловічого (небесного, сонячного, вогняного) і жіночого (земного, місячного, «водно-хтонічного») начал справді належить до найархаїчніших особливостей людського світосприйняття. Небо (сонце) й земля (місяць) віддавна вважалися космічними «нареченими», що отримують святість та могутність винятково завдяки своєму сакральному «шлюбові». А, як справедливо відзначав Мірча Еліаде, «людина, від чого б вона не була вільною, завжди залишається у полоні своїх ар­хе­типічних інтуїцій, що виникли у той момент, коли вона вперше усвідомила своє місце у Космо­сі». Ось чому тандем Ющенко–Тимошенко настільки органічно виглядав у 2004-му на чолі повстання, а їхні конфлікти дехто досі сприймає так болісно.

Втім не забуваймо, що нам довелося жити у світі змінених координат і калейдоскопічності рольових статусів. Чоловіче й жіноче все частіше міняються місцями майже в усіх сферах громадського буття. Причому постмодерна суспільна система загалом та притаманні їй комунікативні стратегії зокрема побудовані якраз на тому, що багато хто традиційно звик вкладати у словосполучення «жіноча логіка». У розумінні автора це, насамперед, підкреслена суб’єктивність будь-яких висновків, невиправдана змістова ескалація мовленнєвих «меседжів» і – вже у якості «вищого пілотажу» – тотальна підміна понять, сенсів та предметів обговорення.

Новітній, «постмодерний», «матріархат», стрімке становлення якого відбувається на наших очах, узагалі докорінно відрізняється від класичного, хоч би останній дійсно коли-небудь існував. Адже якщо в доісторичні часи втілювати хтонічну сутність могли здебільшого власне жінки, то зараз найактивнішими і найпереконанішими агентами тієї-таки «жіночої логіки» виступають чоловіки. Причому найчастіше якраз «найчоловічніші» (в теорії) з них – «батьки націй». Приміром, така широковикористовувана нині форма політичної боротьби, як «війна компроматів», являє собою не що інше, як доведене до свого апофеозу звичайнісіньке пліткарство.

Відтак, нині ми маємо навіть не панування жінок в усій повноті їхньої суперечливої натури, а огидну тиранію фемінізованих, безвідповідальних і боягузливих – і саме тому вкрай жорстоких та підступних – чоловіків укупі з маскулінізованими жінками. Цей диктат абсолютно вихолощеної й позбавленої будь-якої сентиментальності «жіночої логіки» так само далекий від свого історичного прототипу, як аналізований сьогодні багатьма дослідниками феномен урбаністичного «нового кочівництва» далекий від кочівництва первісного. За своїми ж наслідками для цивілізації «ожіночення» політиків-чоловіків, зміна ними свого покликання є подією, аналогічною елементарній зраді, коли засадничий компонент певної системи починає руйнувати її зсередини – а це, взагалі-то, є чи не найстрашнішим із того, що може трапитися.

Ось чому на суспільство, де єдиним справжнім чоловіком у політиці проголошують жінку (тим паче якщо це відповідає дійсності), чигає велика небезпека. Позаяк науково доведено, що навіть найсильніші представниці «слабкої» статі можуть мати не більше 40% чоловічих рис у своєму психотипі. Натомість «найганчірніший» чоловік у будь-якому разі є власником не менше 60% чоловічих якостей. Добровільне перекладання можновладними чоловіками відповідальності за суспільний розвиток на жіночі плечі замість того, щоби залишити своїм чарівним колегам питання стабілі­зації (що було б якраз природно) є підступним сибаритським самоусуненням від виконання своєї місії. Що ж, найближчим часом матимемо нагоду пересвідчитися, чи здатні політичні травесті запропонувати нам щось окрім театру абсурду. Судячи з розвитку подій, усе йде до того, що ми приречені бути вдячними (?) глядачами саме його недолугих вистав.