Головна статті
Смолоскип України № 4 (153), квітень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Олександр Маслак. Українська регіональна політика: сумніше не буває" /> 

Олександр Маслак. Українська регіональна політика: сумніше не буває 

В українському інформаційному просторі все частіше з’являються регіональні полі­тичні новини. Деякою мірою це добре, оскільки дає можливість дізнатися про реальну політику «на місцях». Однак, зміст тих новин викликає лише сум і розчарування.

Взяти б до прикладу політичну ситуацію у двох регіонах, звідки нині приходять чи не найрезонансніші новини – Київ і Закарпаття. Столиця привертає увагу глядачів і читачів сюже­тами про позачергові вибори мера. Підкарпатський край – усілякими скандалами, пов’язаними з іменем глави президентського Секретаріату. А віднедавна і темою «русин­ського сепаратизму». Для початку варто зупинитися на останньому.

Традиційно вважається, що назва «русини» є стародавньою назвою українців. Нестор Літописець називав русинами жите­лів Наддніпрянщини. В україн­ських історичних піснях Богдана Хмельницького названо «славним русином». На сторін­ках журналу «Основа» у 1861 році русинами названо представників усіх етнографічних груп українського народу. Зрештою, й Іван Франко був «великим русинським письменником». Вперше ідею про за­кар­патських «угро-русинів» як окремий слов’янський народ стали поширювати у 1930-х роках мукачівський греко-католицький єпископ Олександр Стойка та угорський агент Андрій Бродій. До того «боротьбу за душі» закарпатців з перемінним успіхом вели прихильники російської та української національних ідентичностей. Угорські правлячі кола вирішили хоч якимось чином втрутитися у цю суперечку «україно­філiв» і «москвофілів». Але нічого з того не вийшло. Найбільшим досягненням «русинізму» на тоді стало видання тижневика «Неділя» і пізніше створення спонсорованого угорською владою «Подкарпатського общества наук». Але, зрештою, у масовій свідомості закарпатців пере­могла українська ідентич­ність. І про «політичний руси­нізм» усі донині згадували б як про якийсь історичний артефакт. Але в 1990 році закарпат­ський компартійний бос Волощук, за підтримки певних людей у ЦК КПРС, вирішив стати «самовладним господарем» «Пудкарпацькой Руси». Так почалася морока з отим «русин­ським сепаратизмом», про який нині згадують усі кому не ліньки. Проте вже взимку 1991–92 рр. слабкий і безталанний перший всенародно обраний Президент поборов «русин­ський» сепаратизм усього за кілька місяців. Зробив він це, показавши місцевій посткомпартійній номенклатурі листівку «невідомих екстремістів», розкидану перед тим Ужгородом і Мукачевим. У листівці було написано, що «кожна русинська свиня отримає по кулі у потилицю». Глава держави з трибуни громогласно запитував: «Ви цього хочете?!» Ну й далі почав розказувати, як він хоче миру на закарпатській землі. Закарпатська номенклатура злякалася, поступово поча­ла давати «сєпаратістскім устрємлєніям» задній хід і, зрештою, на довгі роки забула про ідею відокремлення чи автономії. І лише деякі закарпатські «невідомі екстремісти» знали, що листівки були надруковані на замовлення людей того-таки Кравчука. Сам же «політичний русинізм» перетворився на екзотичну забавку. Зрештою, наприкінці 1990-х років Закарпаття асоціювалося не так із «русинським сепаратизмом», як із «великою та жахливою» СДПУ(о), очолювали яку аж ніяк не представники славетного закарпатського люду.

 Нині, якщо вірити закарпатській пресі, русинський рух «патронує» не який-небудь обласний «хазяїн», а сам шеф Секретаріату Президента України. Тому повторення «спецоперації» Кравчука очікувати не слід. Тим більше, що закарпатське обласне СБУ очолює людина «завідувача Секрета­ріа­ту». Отже, цілком можливо, що найближчим часом шановні співвітчизники зможуть спостерігати на екранах своїх телеві­зорів цікаву виставу під назвою «Косово у Закарпатті» (втім, швидше за все, то буде лише аматорська імітація, розрахована на рекламно залежну публіку). Можливо, дехто, програвши тіньові перегони за посаду прем’єра, вирішив у перспективі очолити уряд «Пудкарпацькой Руси»? Або просто захотів підготувати ґрунт для  свого кишенькового «сіверськодонецька», щоб періодично шантажувати ним опонентів. Не­дар­ма ж бо деякі не зовсім психічно адекватні борці за закарпатську автономію вже почали словесні атаки на головних ворогів президентського канцеляриста: «Русины определились, против кого в ближайшее время будут работать, как против вражеской политической силы №1 в Закарпатье – БЮТ. Русины помогут, чтобы БЮТ исчезла с Закарпатья навсегда, и чтобы о ней пошла такая же слава как в свое время о «Громаде» только с привкусом галицкого национализма. «БЮТ в бандерию!» (zaniytost.narod.ru). Без коментарів...

Дивною є країна, у якій прези­дентську канцелярію очолюють сепаратисти… Чи радше, імі­татори сепаратизму? Чи вза­га­лі провінційні «бариги», які хочуть загребти побільше «бабла» у будь-який спосіб – навіть імі­туючи «загрозу сепара­тизму».

Що ж до виборів у столиці, то результат протистояння є очевидним – одіозний Черновецький зазнав відчутної тактичної поразки. Хоча його спроби «отри­мати реванш» триватимуть щонайменше до осені. Однак, уся інтрига нинішніх вибо­рів критиметься у тому, чи буде висунуто єдину дієву альтернативу нинішньому київ­ському градоначальникові.

Всі нормальні кияни можуть тільки радіти програшу «Льоні Космоса». Проте навряд чи київські вибори вирішать таку проблему столиці, як тотальна руйнація історичного осердя міста. Представники всіх потужних політичних кланів Києва долучилися до побудови потворних архітектурних монстрів у його центральній частині. І всі вони зацікавлені в одному – «дерибані» київської землі й комунального майна. Тому всіх їх варто було б об’єднати під одним гаслом – «Земля і гроші!». Пам’ятаю кінець 1980-х. Тоді гучно проводилися протестні акції проти руйнації старого Подолу, проти антиісторичної забудови урочищ Гончарі і Кожум’яки, проти відбудови Успенського Собору Печерської Лаври на пальних фундаментах, що знищать підземелля Верхньої Лаври. Багато хто почав з тих протестів свою полі­тичну кар’єру. Що ж маємо нині? Залишки старого Подолу вже ледь не наполовину зруйновано. Гончарі і Кожум’яки забудовано потворним псевдоісторичним ґламуром «для состоятєльних людєй». Успен­ський собор відбудували саме на палях, завдяки чому лаврські пагорби потроху сповзають у Дніпро. Наприкінці 1980-х всі ці проекти вважалися апофеозом «архітектурного варварства» і культурного нігілізму. А що казати про нинішню навалу на Київ орди «містобудівних варварів»? Слів немає (цензурних). Нищиться все те, що не встигли знищити в Києві протягом буремного ХХ століт­тя. Нищать цинічно. Таке враження, що скоро будуватимуть елітні житлові висотки й бізнес-центри на кладовищах. Місто ж перетвориться на одну велику Оболонь-Троєщину. І це при владі, яка аж надто багато говорить про «збереження духовності, культури і традицій».

Такі ось сумні враження від політичних новин з двох резонансних сьогодні регіонів. Зрештою, огляд вістей з інших теренів нашої держави навряд чи покращив би загальний песимістичний настрій.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.