Головна статті
Смолоскип України № 4 (153), квітень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


Зустріч із Вірою Вовк" />

Зустріч із Вірою Вовк

Уже традиційні четвергові читання у «Смолоскипі» 27 березня вітали виняткову гостю – знану поетку, пись­мен­ницю, літературо­знавця та перекладачку Віру Вовк (Селянську) із далекого Ріо-де-Жанейро. Пані Віра провела коротку автограф-сесію у книгарні «Смоло­скипа», дала екс­клю­зивні інтерв’ю «Першому національному» та «5» кана­лам україн­ського телебачення, після чого прочитала перед захопленою публікою свої вірші (по одному з усіх 12 збірок) і власний переклад «Прологу» до поеми «Мойсей» Івана Франка португальською мовою. 

Пані Віра Вовк є найавторитетнішим репрезентантом української культури у Південній Америці. Починаючи з 1957 року, коли вона стала завідувачкою кафедри німецької мови в Державному університеті Ріо-де-Жанейро, пані Віра переклала вірші десятків українських письменників німецькою та португальською мовами, збагатила українських читачів перекладами поезій Поля Клоделя, Пабло Неруди, Федеріко Гарсія Лорки, Рабіндраната Таґора, Стефана Ґеорґе, творів Фрідріха Дюренматта.  

Сьогодні її особистий творчий доробок становлять десятки книг оригінальних віршів, прозових та драматичних текстів, численні спогади. Віра Вовк навіть у роки бреж­нєвської реакції підтримувала творчі контакти з письменниками в Україні, а також спілкувалася з поетами Нью-Йорк­ської групи та україн­ськими громадами в Канаді та США. Найбільш репрезентативну добірку творів авторки в Україні (4 томи вибраних творів) видрукувало видавництво «Родовід», представники якого разом з працівниками видавництва


У
«Смолоскипі» авторка розповіла
про свою творчість та читала власну поезію


Зустріч із Вірою Вовк. 


На фото: Алла Дебелюк, Віра Вовк, Атена Пашко, Ніна Обертас

 


Людмила Юрашко. Мандрівка «Смолоскипа» у Полтаву" />

Людмила Юрашко. Мандрівка «Смолоскипа» у Полтаву

«Автора! Автора!» – так хотілося закричати, коли я дізналася про приїзд «Смолоскипа» до Полтави. Хто буде, і що покажуть – навіть не здогадувалася, проте відчувала: без хорошого автора не обійдеться. І йдеться не лише про Леоновича. Хоча у місцевої преси склалася інша думка, – коли облдерж... якось там... телекомпанія почула/побачила Леоновича, «поета і прозаїка родом із Полтави» – одразу сповнилися гордістю за земляка, і гордість ця переросла у створення цілої передачі про згаданого митця. Шаною сповнилися і працівники бібліотеки, коли почули, що Микола був їхнім постійним читачем, – запросили ведучу, представни­ків влади, громадськості, міс­це­вої літературної еліти... І ці герої поводилися до своїх ролей: влада довго, дещо нудно, проте натхненно говорила, за що й отримала солодку цукерочку у вигляді книжок від «Смолоскипа» – «Публіцистику» Івана Багряного та збір­ку у па­м’ять героїв Крут. Пані ведуча з усіх сил намага­лася приборкати непокір­них смолоски­півців, та все марно. Ну та хіба мож­на таке видавництво чи молодих поетів – у да­ному випадку – Миколу Леоновича і Юлю Стахів­ську – загнати у якісь рамці? Вони й змі­нили перебіг чи то гри, чи то марлезонського балету. 

Та зіркою вечора стала місцева літературна еліта, репрезентована Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України. Ці велети поезії сіли так, щоб не побачити й не почути власне презентації, але щоб можна було сказати: ми там були і нам не сподобалось. І жодних спроб запитати щось у представників видавництва чи поцікавитися книжками, які передали бібліотеці, вони теж не робили – ні під час, ні після презентації. І на їхньому сайті теж – жодного слова. «Хай той «Смоло­скип» їде, звід­ки приїхав», – злісно думали полтав­ські літератори.

Та на десерт глядачам подали ласий шмат пирога: трохи прози і поезій від лауреатів. Образи Же­ки Леоновича і мухи Стахівської явно усім сподобалися. А працівники бібліотеки втішилися подарованими книжками – справді цінними. Це і Марічка Савчин – «Тися­ча доріг», і серія «Розстрі­ля­не відродження» – «Вибрані твори» Багряного, а ще – Шпол, Пилипенко, Ольжич, книжки цьогорічних лауреа­тів, серед яких «Торба» Анто­нюка... Та головне навіть не самі назви, а те, що «Смолоскип» і справді приїхав до Полтави – полтавці зможуть придбати у книгарні книжки видавництва, бо у столиці духов­ності і справді напряг з україн­ською книжкою. Місцева влада щось там моніторить, якісь відсотки української друкованої продукції називає – а от знайти українську книжку на полицях книгарень ой як непросто. Можливо ще й тому раділи співробітники бібліотеки такому цінному подарунку.


На презентації в обласній бібліотеці: Ольга Погинайко, Микола Леонович, Юлія Стахівська


Садиба Івана Котляревського


Смолоскипівці біля кубістичного пам’ятника Т. Шевченку

 


Петро Вознюк. Криза і стабільність" />

Петро Вознюк. Криза і стабільність 

Серед тем, що їх не втомлюється експлуатувати «доблесна» когорта вітчизняних аналітиків, політологів, експер­тів – чи як там ще себе називають сучасні «звіздарі», – одне з чільних місць посідають теревені про необхідність так званої стабілізації суспільно-політичного життя. Ці серйозні дядьки (а часто й їхні ще більш серйоз­ні владні патрони) бундючно просторікують нам про стабіль­ність як про якусь абсолютну цінність сус­пільного буття й за­кликають громи та блискавки на голови тих, хто «провокує кри­зо­ві процеси». Причому реабі­літувати кризу як необхідний елемент розвитку, здається, поки не наважується ніхто. Просто залежно від політичної орієн­тації переводяться стрілки: мовляв, ми то якраз за ста­біль­ність, а от наші опоненти сплять і бачать, як би підступно поламати всім кайф від гудіння хрущів над вишневим садом біля тієї самої хати, що скраю... Взяти на себе відповідальність за кризовий сценарій смертельно бояться всі – навіть удавані відчайдухи з БЮТ, – настільки потужною є інерція небажання потрапити під каток негативних стереотипів масової свідомості, пов’язаних із періодами великих потрясінь.

Утім, усе це лише ще раз під­креслює антиелітарний, анти­героїчний характер нинішньої світової (і вкраїнської зокрема) політики. Адже в історії людства становлення життєздатних суспільств і патріотичного проводу найчастіше відбувалося саме драматично-кризовим шляхом. Наприклад, успіх Америки у протистоянні зі світовим комунізмом навряд чи став би можливим без «нового курсу» президента Франкліна Рузвельта, зумовленого, своєю чергою, необхідністю подолання «великої депресії» в економіці. Навіть не беручи до уваги заокеан­ську модель – США – де появі ниніш­нього суспільства «американ­ської мрії» передували ще й дві братовбивчі війни (за незалежність 1775–1783 рр. і Громадянська 1861–1865 рр.), пересвідчитися у конструктивному потенціалі випробувань нескладно. Звернімо наш погляд до більш близької нам із усіх можливих точок зору Європи. І ми побачимо, що без громадянської кризи Франція не знала б Наполеона із його без­смерт­ним Кодексом, а Іспанія – генерала Франко із його дієвим рецептом національного примирення. Герої нації – так само як і її вороги – пізнаються лише в біді. Криза долає рутину й до­зволяє вийти на авансцену не­ординарним особистостям, які у дрімотній атмосфері спокою були б приречені у кращому випадку на роль банальних (і, найпевніше, брутальних!) кар’єристів. Великий корсиканець Франції за «стабільності» часів Людовика, мабуть, дослужився б таки до артилерійського генерала. Великий галісієць (хоч і чистокровний кастилець за походженням) Іспанії назавжди залишився б уславленим колоніальним командиром, грозою марокканських інсургентів. Але не більше того. Як у окремої хворої людини криза призводить або до смерті, або до зцілення, так і для хворого суспільства кризовий злам означає відкриття шляху або до загибелі, або до одужання. Ця найзагальніша буттєва альтернатива здатна постати у всій своїй простоті й очевидності саме у критичній ситуації. Тільки тоді суспільство може розраховувати на прихід справжнього героя та гідних виконання його волі соратників. Тільки тоді нам стане по-справжньому зрозумілим минуле, по-справжньому підвладним теперішнє й по-справжньому небайдужим майбутнє. Адже лише однозначність можливого вибору робить людину – як в її індивідуальному, так і в суспільному вимірі – відповідальною у вищому сенсі цього слова.

Отже, малодушний страх перед будь-якими кризовими явищами є, по-перше, ганебним, а по-друге, – позбавленим елементарного розуміння природи речей. Всі соціально обумовлені кризи (політичні, економічні, світоглядні тощо) насправді за­програмовані самою логікою розвитку того чи того суспільства і являють собою не так ви­пробування, як, насамперед, Шанс. Ухилятися від закономірних потрясінь можна з таким самим успіхом, як і війни із ворогом, який уже накинув оком на вашу землю. Про це добре свого часу сказав Черчіль: «Хто бажає уникнути війни шляхом приниження, той отримає спочатку приниження, а потім – війну». Слова славетного британця (чий державницький талант також, між іншим, проявився завдяки кризі, хоч і спровокованій зовнішніми чинниками) варто було би пам’ятати тим із наших політичних плакальників, котрим до вподоби «проффесорська» «стабіль­ність». Наші політичні симпатії можуть не належати владі, що утвердилася після позачергових виборів вересня–2007. Однак не можна заперечувати неабиякої кори­сті, яку вона приносить суспільству, оголюючи всі його больові точки – чи то керуючись якоюсь продуманою стратегією, чи то, навпаки, через глупоту та невігластво. Кожен громадянин України мусить сприйняти ниніш­ню дійсність – навіть якщо вона здається йому потворною, а її творці виявляються нездарами – не як привід для песи­мізму та стогонів, а як поштовх до чину. Розчищення будівельного майданчика для прийдешнього органічного суспільства руками політклоунів і політ­штрейк­брехерів сьогодення триває. Головне зараз – не забути про кінцеву мету та менше зважати на вкрай мінливі обставини.

 


Олександр Маслак. Українська регіональна політика: сумніше не буває" /> 

Олександр Маслак. Українська регіональна політика: сумніше не буває 

В українському інформаційному просторі все частіше з’являються регіональні полі­тичні новини. Деякою мірою це добре, оскільки дає можливість дізнатися про реальну політику «на місцях». Однак, зміст тих новин викликає лише сум і розчарування.

Взяти б до прикладу політичну ситуацію у двох регіонах, звідки нині приходять чи не найрезонансніші новини – Київ і Закарпаття. Столиця привертає увагу глядачів і читачів сюже­тами про позачергові вибори мера. Підкарпатський край – усілякими скандалами, пов’язаними з іменем глави президентського Секретаріату. А віднедавна і темою «русин­ського сепаратизму». Для початку варто зупинитися на останньому.

Традиційно вважається, що назва «русини» є стародавньою назвою українців. Нестор Літописець називав русинами жите­лів Наддніпрянщини. В україн­ських історичних піснях Богдана Хмельницького названо «славним русином». На сторін­ках журналу «Основа» у 1861 році русинами названо представників усіх етнографічних груп українського народу. Зрештою, й Іван Франко був «великим русинським письменником». Вперше ідею про за­кар­патських «угро-русинів» як окремий слов’янський народ стали поширювати у 1930-х роках мукачівський греко-католицький єпископ Олександр Стойка та угорський агент Андрій Бродій. До того «боротьбу за душі» закарпатців з перемінним успіхом вели прихильники російської та української національних ідентичностей. Угорські правлячі кола вирішили хоч якимось чином втрутитися у цю суперечку «україно­філiв» і «москвофілів». Але нічого з того не вийшло. Найбільшим досягненням «русинізму» на тоді стало видання тижневика «Неділя» і пізніше створення спонсорованого угорською владою «Подкарпатського общества наук». Але, зрештою, у масовій свідомості закарпатців пере­могла українська ідентич­ність. І про «політичний руси­нізм» усі донині згадували б як про якийсь історичний артефакт. Але в 1990 році закарпат­ський компартійний бос Волощук, за підтримки певних людей у ЦК КПРС, вирішив стати «самовладним господарем» «Пудкарпацькой Руси». Так почалася морока з отим «русин­ським сепаратизмом», про який нині згадують усі кому не ліньки. Проте вже взимку 1991–92 рр. слабкий і безталанний перший всенародно обраний Президент поборов «русин­ський» сепаратизм усього за кілька місяців. Зробив він це, показавши місцевій посткомпартійній номенклатурі листівку «невідомих екстремістів», розкидану перед тим Ужгородом і Мукачевим. У листівці було написано, що «кожна русинська свиня отримає по кулі у потилицю». Глава держави з трибуни громогласно запитував: «Ви цього хочете?!» Ну й далі почав розказувати, як він хоче миру на закарпатській землі. Закарпатська номенклатура злякалася, поступово поча­ла давати «сєпаратістскім устрємлєніям» задній хід і, зрештою, на довгі роки забула про ідею відокремлення чи автономії. І лише деякі закарпатські «невідомі екстремісти» знали, що листівки були надруковані на замовлення людей того-таки Кравчука. Сам же «політичний русинізм» перетворився на екзотичну забавку. Зрештою, наприкінці 1990-х років Закарпаття асоціювалося не так із «русинським сепаратизмом», як із «великою та жахливою» СДПУ(о), очолювали яку аж ніяк не представники славетного закарпатського люду.

 Нині, якщо вірити закарпатській пресі, русинський рух «патронує» не який-небудь обласний «хазяїн», а сам шеф Секретаріату Президента України. Тому повторення «спецоперації» Кравчука очікувати не слід. Тим більше, що закарпатське обласне СБУ очолює людина «завідувача Секрета­ріа­ту». Отже, цілком можливо, що найближчим часом шановні співвітчизники зможуть спостерігати на екранах своїх телеві­зорів цікаву виставу під назвою «Косово у Закарпатті» (втім, швидше за все, то буде лише аматорська імітація, розрахована на рекламно залежну публіку). Можливо, дехто, програвши тіньові перегони за посаду прем’єра, вирішив у перспективі очолити уряд «Пудкарпацькой Руси»? Або просто захотів підготувати ґрунт для  свого кишенькового «сіверськодонецька», щоб періодично шантажувати ним опонентів. Не­дар­ма ж бо деякі не зовсім психічно адекватні борці за закарпатську автономію вже почали словесні атаки на головних ворогів президентського канцеляриста: «Русины определились, против кого в ближайшее время будут работать, как против вражеской политической силы №1 в Закарпатье – БЮТ. Русины помогут, чтобы БЮТ исчезла с Закарпатья навсегда, и чтобы о ней пошла такая же слава как в свое время о «Громаде» только с привкусом галицкого национализма. «БЮТ в бандерию!» (zaniytost.narod.ru). Без коментарів...

Дивною є країна, у якій прези­дентську канцелярію очолюють сепаратисти… Чи радше, імі­татори сепаратизму? Чи вза­га­лі провінційні «бариги», які хочуть загребти побільше «бабла» у будь-який спосіб – навіть імі­туючи «загрозу сепара­тизму».

Що ж до виборів у столиці, то результат протистояння є очевидним – одіозний Черновецький зазнав відчутної тактичної поразки. Хоча його спроби «отри­мати реванш» триватимуть щонайменше до осені. Однак, уся інтрига нинішніх вибо­рів критиметься у тому, чи буде висунуто єдину дієву альтернативу нинішньому київ­ському градоначальникові.

Всі нормальні кияни можуть тільки радіти програшу «Льоні Космоса». Проте навряд чи київські вибори вирішать таку проблему столиці, як тотальна руйнація історичного осердя міста. Представники всіх потужних політичних кланів Києва долучилися до побудови потворних архітектурних монстрів у його центральній частині. І всі вони зацікавлені в одному – «дерибані» київської землі й комунального майна. Тому всіх їх варто було б об’єднати під одним гаслом – «Земля і гроші!». Пам’ятаю кінець 1980-х. Тоді гучно проводилися протестні акції проти руйнації старого Подолу, проти антиісторичної забудови урочищ Гончарі і Кожум’яки, проти відбудови Успенського Собору Печерської Лаври на пальних фундаментах, що знищать підземелля Верхньої Лаври. Багато хто почав з тих протестів свою полі­тичну кар’єру. Що ж маємо нині? Залишки старого Подолу вже ледь не наполовину зруйновано. Гончарі і Кожум’яки забудовано потворним псевдоісторичним ґламуром «для состоятєльних людєй». Успен­ський собор відбудували саме на палях, завдяки чому лаврські пагорби потроху сповзають у Дніпро. Наприкінці 1980-х всі ці проекти вважалися апофеозом «архітектурного варварства» і культурного нігілізму. А що казати про нинішню навалу на Київ орди «містобудівних варварів»? Слів немає (цензурних). Нищиться все те, що не встигли знищити в Києві протягом буремного ХХ століт­тя. Нищать цинічно. Таке враження, що скоро будуватимуть елітні житлові висотки й бізнес-центри на кладовищах. Місто ж перетвориться на одну велику Оболонь-Троєщину. І це при владі, яка аж надто багато говорить про «збереження духовності, культури і традицій».

Такі ось сумні враження від політичних новин з двох резонансних сьогодні регіонів. Зрештою, огляд вістей з інших теренів нашої держави навряд чи покращив би загальний песимістичний настрій.

 


Юрій В. Нога, Марина Брацило. Весняна дегустація «Молодого Вина» нового врожаю" />

Юрій В. Нога, Марина Брацило. Весняна дегустація «Молодого Вина» нового врожаю 

«Вставайте, за півгодини – Київ», – відкриваючи двері, проходила провідниця. Поїзд «Кам’янець-Подільський–Київ» наближався до столиці. Однак почнемо спочатку… 

Знаючи звичку деяких політико-мистців чи мистце-полі­тиків застрибувати до вагона на ходу, довелося, призначити «час Х» хвилин на десять раніше, ніж диктував здоровий глузд. Першими з’явилися Іван та Тарас Малко­вичі, на пероні нас зустріли Андрій Юсов та Сліва (за паспортом – Сергій Пантюк) . Тож шляхетне товариство у складі: Марина Брацило, Сергій Пантюк, Андрій Юсов, та Юрій В. Нога разом із молодшим спільником Тарасом Малковичем вирушили до Міста.

Місто нас зустріло появою за­клопотаного голови студентського братства Руслана Голубіцького. Порядок денний традиційно обговорювали дорогою до вже майже рідного університетського готелю-гуртожтку. Кам’янець узагалі схильний до експромтів, тож обговорити було що. Чесно кажучи, від буремно-креативної кам’янецької молоді зазвичай не знаєш, чого очікувати на нібито розпланованих до хвилини заходах. Відтак кам’янецькі конференції та фестивалі – це завжди й легенький острах – ну от ніби перед стрибком із банджем, – і водночас очікування див та сюрпризів.

Звісно, спочатку була справа. Тради­ційно перший удар на себе взяли полі­тологи. Відтак цьогорічні (а відвідувати з подібними поїздками Кам’янець – це вже добра традиція) події у стінах місцевого Університету розпочалися круглим столом «Сучасна політична ситуація в Україні». Першою прозвучала «арія київ­ського гостя» Андрія Юсова. А що молодий політтехнолог доволі часто висловлює провокативні судження – а інакше як докопатися до істини? – одразу ж виникла дискусія. Як ви вже могли зауважити, запропонована тема розмови була доволі актуальною. Тож повністю байдужих у залі не залишилося. А компанія зацікавлених, попри не аж занадто велику кількість (втім, і дякувати Богу, що це були не оптом зняті з пар студенти), виявилася доволі розмаїтою – і за віком, і за фахом. Окрім місцевого студентства, на круглому столі була присутня значна частина редакції газети «Дунаєвецькій вісник», із яким нас пов’язують багато спільних справ. До речі, місія дунаївчан на цьому не вичерпалася. Але про це – трохи згодом.

А поки що – тривало маленьке міжчасся… чи то – міжгалуззя. Тобто політологи все ще не могли наговоритися, митці – зібратися (у тому числі – з думками й текстами:). Відтак, спілкування синтезувалося у щось спільне, включно з вітаннями давніх і нових друзів, переглядом виступів талановитого кам’янецького танцювального колективу «Апельсин» у Грузії, демонстрованого на леп-топі Михайла Юрчишина, шарудінням аркушів та записників ets.Так починався місцевий відбірковий тур фестивалю «Молоде Вино».

Тепер – хто ж і що слухав, читав і оцінював. У журі цього разу опинилися: кам’янецько-чернівецько-хмельницько-київ­ський (на зараз) поет Сергій Пантюк, поет і перекладач Тарас Малкович (не плутати з батьком Іваном :), поетки Марина Брацило (Запоріжжя–Київ) та Людмила Весела (анонсовані раніше Дунаївці).

Журівство – узагалі робота невдячна. Кількість учасників тут не важить. А от визначити, чиї тексти чиїші зазвичай дуже складно. Цього разу Кам’янець, усупереч традиції, дивував не так кількістю, як якістю. Сподіваюся, той, хто матиме щасливу нагоду бути присутнім у Києві на фіналі фесту, зможе належним чином оцінити поезії Дмитра Мельника та Марії Берлінської, яка весь час намагалася переконати присутніх, що вона не поет. Проте тексти виявилися промовистішими. Відтак на переможців чекатиме Київ улітку і можливість позмагатися за лауреатство «Молодого Вина».

Ну і, звісно, говорити про подібні захо­ди, не згадавши загальної атмосфери, – поганий тон. Отож, цього разу її створював… наймолодший учасник заходу, син мистецького подружжя Стріхарів. Попри побоювання батьків, це був чи не найрозважливіший учасник фестивалю.

Отож, тяглість поколінь наявна, переможців названо… І на нас, нарешті, чекало Місто (так склалося, що інакше багато хто з мистецької спільноти його й не називає). Цього разу воно подарувало можливість бути присутніми при досить знаменній події – екуменічному Хресному ході. Можливість порозуміння, весна, оновлення – все це було досить символічним.

Ну і – традиційно – дотепер незнані куточки Кам’янця, а на завершення – намагання водночас налякати і втішити відвідинами гостинних господарів. Тож уклінно дякуємо нашому давньому другу отцю Віктору (Смоляренку) та молодо­му подружжю Олегові й Вероніці Стрі­ха­рям за відчуття, що в Місто завжди приїз­диш, мов додому чи до рідних у гостину.

Отож: «Вставайте, за півгодини – Київ». А вдома, пригадуючи того ж-таки Пантюка, який обіцяв, що «вулиці цього міста ще довго пам’ятатимуть мої кроки», і споглядаючи взуття, замащене глиною з кам’янецького каньйону, подумалося: сподіваємося – так і буде. Взаємно.


Поетка Марина Брацило та переможниця «Молодого вина» Марія Берлінська
 


Дискусія у Кам’янці-Подільському: Сергій Пантюк, Марина Брацило, Людмила Весела, Тарас Малкович

 


Сучасна молода поезія у Харкові" />

Сучасна молода поезія у Харкові 

4 – 5 квітня представники видавництва «Смолоскип» Богдан Горобчук, Юрій Нога, Ольга Погинайко, Ростислав Семків,молоді політологи Руслан Голубіцький та Іван Коломієць поетка Марина Брацило відвідали Харків. Під час відвідин відбулася дискусія щодо способів покращення співпраці між осередками смолоскипівців у різних містах, збільшення ефективності семінарів та круглих столів, ініційованих видавництвом.

Також представники «Смолоскипа» провели переговори з Володимиром Науменком, головним редактором журналу «Березіль», на сторінках котрого тепер регулярно з’являтимуться статті про забутих авторів української літератури, твор­чість яких популяризує «Смолоскип» (услід за вже надрукованим матеріалом про Юліана Шпола, матимемо змогу читати статті про Сергія Пилипенка, Олега Ольжича, Богдана Лепкого, Олену Телігу, Майка Йогансена, Григорія Костюка та інших). Автором цих матеріалів у «Березолі», щвидше за все, буде Олег Коцарев.

Увечері 4 квітня, як і було анонсовано, у Харківській Міській Художній Галереї (котрій дякуємо за гостинність) відбувся відбірковий тур фестивалю читаної поезії «Молоде вино», у якому взяли участь 23 поети та поетки. Ведучими дійства були досить відомі молоді письменники Олег Коцарев та Сашко Ушкалов; до складу журі, окрім представників «Смолоскипа» Ольги Погинайко, Ростислава Семківа та поетки Марини Брацило, увійшов також знаний харківський поет та літературо­знавець Ростислав Мельників.

Переможцями відбіркового туру «Молодого вина» стали: Ігор Зарудко (І місце), Юлія Максимейко (ІІ місце), Сергій Онищенко (ІІІ місце). Їх ми побачимо на фінальних читаннях у Києві 26 червня. Проте призи – книги «Смолоскипа» – отримали також цікаві молоді митці Настася Велес, Катерина Каруник, Анна Лущан, Олена Шпілевська (Квітка) та інші, про котрих ми також ще сподіваємося почути у майбутньому.


«Молоде вино» у Харкові традиційно збирає велику кількість охочих послухати поезію



Сашко Ушкалов та Іван Коломієць: саме в таких поїздках молоді митці можуть знайти спільну мову
з молодими політологами


Інтерв’ю з переможцем харківського туру Ігорем Зарудко

 


Олег Шинкаренко. Зваба форми" />

Олег Шинкаренко. Зваба форми 

Якщо до формалізму у мистецтві ми вже сяк-так звикли, то у політиці, здається, все ще попереду. Якось мені довелося зустрітися з мінською перекладачкою. Одразу ж поцікавився, як там у них живеться, що Бацька нового придумав. «Він у нас дуже мудрий, – відповіла добродійка. – Живемо, як при соціалізмі, у магазинах все є, дуже дешеве, зар­плати великі, дітей до піонерської органі­зації приймають, а маленьких – у жовтенята. А бізнесменів Бацька тримає на короткому повідці!» Оце так так! «Даруйте, – подумав я, – які ж при соціалізмі можуть бути бізнесмени?»

Друга моя знайома перекладачка працювала аж у Москві у великій транспорт­ній компанії, що займалася морськими перевезеннями по всьому світі. Компанією керували китайські бізнесмени, дуже заможні але й так само дуже скупі люди, які, замість платити дівчині нормальну капіталістичну платню, весь час читали й цитували один одному твори Карла Маркса. Здається, вони таки були ортодоксальними марксистами, бо незрідка зачинялися у себе в кабінеті та, насмоктавшись міцної російської горілки, співали гордовито-похмурих пісень про героїчну бувальщину червоних хунвейбінів. «Він був поганим комуністом, – перекладала мені дівчина, – закохався у ревізіоністку та остаточно перетворився на шкідливого елемента».

Кажуть, якось американські спецслужби винайшли засіб приборкання Фіделя. Планувалося змастити його підошви спеціальною рідиною, від якої назавжди випадає все волосся. Вони цілком щиро гадали, що вся міць кубинського комуніз­му зосереджена у довгій та густій бороді Кастро. Але борода, як відомо, і досі там. Навіть якщо її власник кінець-кінцем потрапить просто у щасливе майбутнє, мешканці острову Свободи продовжуватимуть вірити в її магічну силу та чудо­дійну форму. Форма керує світом сьогодні як ніколи. Вона помножується за допомогою винахідливої реклами та діє безпосередньо і здебільшого на еротичному рівні. Якщо б пані Вітренко для власних білбордів минулої передвиборчої кампанії мала здатність позичити хоч трошки привабливості Тимошенко, то відсоток її політичної підтримки значно б побільшав.

 


Юлія Волинець. Буремний життєвий ноктюрн Олекси Влизька (до 100-річчя поета)" />

Юлія Волинець. Буремний життєвий ноктюрн Олекси Влизька (до 100-річчя поета) 

У цьому році виповнилося 100 років від дня народження талановитого й не­ординарного поета, прозаїка Олекси Влизька – одного із найяскравіших представників Розстріляного Відродження. Доля випала йому нелегка. Як відомо, народився він на Новгородщині (Росія), куди батько виїхав із Сигнаївки (Шполян­ський район, Черкаська область), а згодом, у буремному 1917-му, повернувся в рідні краї вже з сім’єю – дружиною і трьома дітьми, старшим із яких був Олекса. У тринадцятирічному віці в силу певних трагічних обставин (рятував брата з ополонки ) хлопець втрачає слух, у нього деформується мовлення, але попри все це юнак вступає до Київського інституту народної освіти і саме там починає писати. У 19 років побачила світ перша збірка його поезій «За всіх скажу». Саме після її виходу ім’я Олекси Влизька стає відомим, поезії митця друкують у майже всіх журналах 20-х років: «Плуг», «Молодняк», «Гарт», «Нова Генерація», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Глобус», «Універсальний журнал» та інших. Поет продовжує працювати і видає нові й нові збірки творів: «Поезії», «Живу, працюю», «Книга балад», «Моє ударне», «Мій друг Дон-Жуан» та інші. Критика по-різному оцінювала його творчість, зокрема поезії 30-х рр. вважалися значно слабшими за попередні твори. Але для влади він був перш за все небезпечним поетом, поетом із власним баченням світу, із власною позицією, й у віці 26 років Влизька, разом з іншими митцями, було знищено (розстріляно «за підготовку терористичних актів проти державних діячів»). Сталася трагедія невдовзі після вбивства Кірова, 16 грудня 1934 року.

Реабілітували Олексу Влизька 1958-го року, кількаразово було видрукувано збірки його вибраних творів. І ось – столітній ювілей вічно двадцятишестиліт­нього поета.

На рідній поетові Шполянщині в с. Сигнаївка було проведено низки заходів з ушанування пам’яті Олекси Влизька: святкові урочистості за участю письменників із Києва й Черкас – Михайла Слабошпицького, Василя Шкляра, Василя Клічака, Світлани Короненко, Володимира Поліщука, Валентини Коваленко, представників влади, громадськості, журналістів… До 100-річного ювілею М. Слабошпицький завершив новий роман про Олексу Влизька, презентація якого має відбутися найближчим часом. За сприяння шполян побачила світ найповніша на сьогодні збірка творів Олекси Влизька «Поезія. Проза» (упорядник – Володимир Поліщук). Не лише творчості, а й складній, багато в чому невідомій біографії були присвячені виступи гостей і земляків митця. Говорили про майбутнє створення й облаштування музею О. Влизька, меморіальної кімнати, пере­йменування однієї із вулиць Сигнаївки і школи на честь славного земляка і т. д.

А 19 лютого в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького відбувся науковий семінар «Олекса Влизько в контексті українського літературного відродження 20-х років ХХ століття». Семінар не був надто велелюдним, але виявився вельми змістовним, багатим на наукові відкриття, оскільки творчість О. Влизька доволі рідко до­сліджувалася. Із цікавими доповідями на семінарі виступили науковці з Києва, Черкас, Кам’янця-Подільського. Доктори наук, професори Володимир Поліщук (Черкаси), Микола Сулима та Юрій Ковалів (Київ) детально проаналізували творчі пошуки Олекси Влизька в літературі українського відродження 20-х, оцін­ки творів і позицій поета тогочасною критикою, особливості його неповторного мистецького голосу. Справді відкритєвими, науково глибокими були доповіді й виступи Ярини Цимбал, Олексія Сінченка (Київ), Лідії Кавун, Людмили Скорини, Оксани Вертипорох, Інни Кошової, Людмили Лонської (Черкаси), інших науковців, які використали різні літературознавчі методи, осмислили різні аспекти спадщини поета – стильові, жанрові, поетикальні, психоаналітичні, лінгвістичні.

Семінар пройшов плідно, цікаво й невимушено, у жвавій дискусії як між науковцями, так і слухачами. Багато поезій митця є суголосними сьогоденню, емоційно наснаженими, пройнятими молодецьким оптимізмом чи виразним іроніч­но-песимістичним настроєм, революційним бунтом чи баладним тоном. Безперечно, кожен зможе знайти в його поезії щось близьке для себе, для свого духовного світу…

Нема журби… Нема в мені печалі,

Бо серце в мене – золотий дудар,

Бо серце в мене – човник на причалі,

А сміх – пісні, а окіян – вода.

І сил моїх не зложиш на долоньці,

І повен човен мій гарячих дум,

Ой вірю я, що вигребу до сонця

І з тим піду, бадьорий, на тріумф!..

Перед учасниками семінару виступив літературний театр університету (художній керівник – заслужений артист України Тамара Власенко), який виконав літературно-музичну композицію за творами Олекси Влизька «Хай кров кипить у грудях молодих».

Читаючи поезію митця, спогади про нього, гортаючи сторінки його трагічної біографії, аналізуючи його вчинки й погляди, починаєш замислюватися над багатьма проблемами, які є актуальними й до сьогодні… Пам’ятаймо всі сторін­ки нашої історії, якими б болючими і трагічними вони не були, шануймо тих, кого немає поруч із нами, хто боровся і гинув, ламався і стояв, терпів і не корився, жив і давав іншим надію на життя.

Крові б, крові і сили відерцем

Святогором понести до мас!..

Якби можна помножити серце,

Я помножив би тисячу раз!

І роздав би, роздав би, роздав би,

Як проміння моєї снаги,

Так, щоб світ загорівся, і став би,

І розбив би старі береги! 

 


Юлія Сахно. «Де шукати комікси" />

Юлія Сахно. «Де шукати комікси?» 

Сьогодні ми знов поговоримо про те, як можна згаяти час у жж. Чому? Тому що в мене сьогодні понеділок, а це єдиний день тижня, коли я не працюю і маю можливість просто «відпочити». Хоча рецепт відпочинку застосовувати можна не лише по понеділках, а й в інші, бажано робочі, дні тижня :). 

Раджу почати день із перегляду спільноти http://community.livejournal.com/nebo_ua/. Це ком’юніті вчить радіти кожній хвилині життя, знаходити прекрасне в буденному. Описані свідками маленькі шматочки чийогось життя викликають почуття – абсолютно різні, але справжні. Писати в цю спільноту може кожен, тож якщо дорогою на роботу ви помітили щось цікаве, на що більше ніхто не звернув увагу, – поділіться цим із читачами спільноти «Небо над Україною». А для прикладу – помічене жж-юзером komissarova_jv:

«2 мальчика лет четырех беседуют в троллейбусе. Один показывает на производственную трубу, из которой валит дым:

–          видишь ту трубу?

–          да.

–          а знаешь, что она делает?

–          что?

–          облака».

Правда ж, важко не посміхнутись після такого?

Іще одна варта уваги й чомусь досі не згадувана мною спільнота – http://community.livejournal.com/ua_visual/. Це спільнота, призначена для ваших малюнків, фотографій та відео. Все, що стосується візуального аспекту сприймання має право на існування в цій спільноті. Як завжди, ви можете не лише насолоджуватись чиїмись творіннями, а й показувати власні. Чого б не поділитись з односпільнотниками (яке файне слово вийшло, га?) намальованим на серветці в обідню перерву чебурашкою?

Продовжити відпочинок можна на сторінках спільноти коміксів http://community.livejournal.com/ua_nichtlustig/. Це українська спільнота, яка перекладає німецькі комікси «nichtlustig», що в перекладі із тої-таки німецької – «несмішно». Але автори коміксів дещо злукавили щодо цього, адже більшість коміксів таки викликає сміх, хоча й у характерний для сьогодення спосіб, адже часто ми сміємось над чимось гірким і аж надто реалістичним. Ці ж комікси, але в російському перекладі, можна прочитати у спільноті http://community.livejournal.com/ru_nichtlustig/, адже з якоїсь причини росій­ських перекладів значно більше. Хоча як варіант – читати комікси в оригіналі – непогана вправа для тих, хто колись вивчав або й зараз вивчає німецьку мову.

Продовжуючи тему коміксів, варто згадати спільноту http://community.livejournal.com/ru_swine/. ru перед назвою одра­зу вказує на те, що спільнота російськомовна, але повірте, це не заважає адекватно розуміти зміст коміксу. А якщо комікс вам сподобається, і обідня перерва у вас досить три­вала, то ви можете, напри­клад, створити україномовний аналог спільноти і самостійно перекладати його україн­ською – читачі знайдуться, обі­цяю :).

Дуже цікавою є й спільнота http://community.livejournal.com/ru_squidy/, присвячена коміксам із сайту http://www.squidi.net/, ці комікси росій­ською мовою перекладає ентузіаст impworks, за що йому вдячні 250 читачів спільноти, серед яких і я. На даний момент спільнота не оновлюється, але вже перекладених коміксів ви­стачить не на один день байдикування. Тож приєднуйтесь.

Говорити про комікси в жж і не згадати про Немі – злочин. Тож згадую: http://community.livejournal.com/ru_nemi/. Ця спільнота переймається перекладом норвезького коміксу, написаного й намальованого Lise Myhre. Головною героїнею ко­мік­су є Немі Монтоя – дівчина-гот. Комікс існує з 1997 року і він, до речі, один із небага­тьох, де головною героїнею є жінка.

Однією з найулюбленіших спільнот є http://community.livejournal.com/ru_sinfest/ – спільнота, що перекладає Сін­фест (від англійського Sinfest – Свято Гріха) – веб-комікс, який вигадує і малює художник Тацуя Ісіда, американець японського похо­дження. У цьому коміксі присутній гумор всіх видів – від чистого, до грубого й непристойного, але це не заважає йому зачіпати доволі серйозні теми. Цей комікс настільки цікавий, що часто не витримуєш і, не дочекавшись перекладу нової частини коміксу, ідеш читати його в ори­гі­налі, що теж корисно, адже дає змогу не забути англій­ську.

Отак куди не поглянь, у жж – всюди користь: і новини почитаєш, і нові цікаві знайомства заведеш, й іноземні мови «під­тягнеш», і творчістю своєю та спостережливістю з іншими поділишся.

О! Поки я все це писала, у спільноті http://community.livejournal.com/ru_comicstrip/ опублікували ще кілька перекладів. Дрібниця а приємно. Пійду-но почитаю.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.