Головна статті
Смолоскип України № 12 (149), грудень 2007 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


Працівники «Смолоскипа» щиро вітають усіх читачів часопису у Новому році!" />

Працівники «Смолоскипа» щиро вітають усіх читачів часопису у Новому році! 


Здоров’я Вам і щастя! 


Концерт гурту «САД»" />

Концерт гурту «САД» 

Роковий гурт «САД» добре знаний слухачам вже більш як десяток років. Це гурт, котрий має у своєму репертуарі найбільше композицій на слова Тараса Шевченка, що вигідно вирізняє його на тлі сучасної української музичної спільноти. 11 грудня «САД» завітав у «Смоло­скип» на запрошення КТМ та особисто Романа Скиби. Двогодинний концерт сподобався усім присутнім. Детальніше про гурт «САД» можна дізнатися на їхньому сайті http://rocksad.narod.ru


Посол США у «Смолоскипі»" />

Посол США у «Смолоскипі» 

14 грудня Музей українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» відвідав посол США в Україні Вільям Тейлор. Це перший візит іноземного високопосадовця у «Смолоскип» – сподіваємося, міжнародна співпраця видавництва й надалі розширюва­тиметься.


Петро Вознюк. 2007-й: ПОСТСКРИПТУМ" />

Петро Вознюк. 2007-й: ПОСТСКРИПТУМ

Минув ще один дивний і бентежний рік новітньої української історії. Рік Свині чи то пак Кабана за невідомо чому таким популярним нині східним календарем. І хоча, якщо бути точним, азій­ський Новий рік починається далеко не 1 січня за календарем григоріанським, у нас є чимало підстав спробувати підбити сякі-такі підсумки 2007-го саме під бій київ­ських курантів. Узагалі-то, підсумовувати будь-який річний «баланс» – справа досить невдячна та банальна, котра на додачу ще й відгонить махровою совєтчиною. Втім, ніколи не слід забувати про те, що найбільша можлива банальність – це спроба її уникнути. Тож залишимо напівписьменних снобів крутити носом й озирнемося назад. 

Отже, як згідно модних східних гороскопів, так і за своєю Богом визначеною природою, кабан є істотою загалом не агресивною, одначе при цьому вкрай принциповою. Тобто за власної ініціативи, як правило, нікого не чіпає, проте на чужу брутальність реагує миттєво й – якщо це йому по силах – спуску нападникові не дає. Певна річ, політики доби Модерну страждають надмірним раціоналізмом і не схильні довіряти астроло­гіч­ним текстам. Але на те, панове, й Постмодерн на дворі. Тож, якби деякі з вітчизняних макіавеллістів-модерністів уважніше ставилися до зоряних ритмів та сакральної політології, то вони сто разів подумали б, перш ніж планувати апофеоз реваншу саме на рік Кабана. Адже наступне фіаско було неминучим – навіть за всієї його умовності у рамках наявної змови «еліт». А той факт, що голови, котрі вже давно мали б, якщо не злетіти з ешафота, то принаймні «засвітитися» на плакатах розшуку, продовжують теревенити на блакитних екранах, ми – аби зайвий раз не псувати передноворічний настрій – спробуємо цнотливо списати на загалом не властиву для свині поблажливість. Мабуть, і тут без Постмодерну не обійшлося.

Минулий рік геть неделікатно підклав свиню й тим, хто вважає, що все у цьому житті вирішують гроші та шлунок. Попри підвищений попит на керамічних хрюшок для накопичення монет, цього року гору взяли усе ж таки принципи, а не «бабло» та їдло, не гаманці й «споживчі кошики». Навіть переможці парламент­ських виборів – Блок Юлії Тимошенко, комуністи та Блок Литвина – отримали свій результат не завдяки більшим, аніж в інших учасників перегонів, обіцянкам, а завдяки незмінності принципової позиції. Й хоча автор (як, думаю, і більшість читачів) схильний невблаганно скептично сприймати гасла всіх названих «тріумфаторів», уже саме по собі зростання зрілості та принциповості наших виборців, безумовно, є доброю новиною. Новиною, що насправді дозволяє втримати віру у спільне майбутнє. Отак вітчизняна плутократія, сама не розуміючи цього, власноруч наближає свій кінець.

Утім, давайте не будемо надто вже перейматися політикою. Окрім політичних баталій, рік 2007-й залишить по собі й чимало інших миттєвостей, які інколи варто буде згадати. Миттєвостей, як і належить: приємних і сумних, солодких і гірких, радісних і ганебних – усього, як не дивно, майже порівну. (Між іншим, бажаючі мають чергову нагоду спростувати відоме переконання античних песимістів, що земний світ складається на дві третини зі злого та потворного й лише на третину – з доброго та прекрасного.) Згадаємо чудове спекотне літо й нищівні футбольні поразки, небувалі трагедії на морі та під землею і пошуки монструозного крокодила-втікача, що несподівано об’єднали країну, успіхи українського мистецтва, практично непомітні для масової аудиторії на тлі істерії усіляких «зіркових» танців і ще багато-багато чого... А відтак, саме час кинути погляд у прийдешнє, у не менш цікавий та непередбачуваний рік вогняного Щура. З суто біологічної точки зору зі своїм попередником Кабаном його поєднує неабияка всеїдність (окрім них, сучасна наука знає лише двох аналогічних «універсалів» – ведмедя та homo sapiens). Однак у контексті наших перспектив цікавою є інша властивість цієї не дуже приємної на перший погляд тварини – її неперевершена витривалість та здат­ність до адаптації у найнесприятливішому середовищі. Тому на обіцяні чи­слен­ними звіздарами та «пророками» майбутні колізії й катаклізми ми можемо сміливо не звертати уваги: прорвемося! Однак, погодьтеся, просто пережити лихоліття – замала винагорода для тих, хто не втратив волі й продовжує претендувати на володіння прийдешнім. Відтак, хотілося б побажати, щоб уже в рік Щура ми стали свідками того, як із наявного трансформаційного хаосу викристалі­зовуються чіткі обриси суспільства нашої мрії.


Роксоляна Свято. Антологія шістдесятництва з’явиться в «Смолоскипі»" />

Роксоляна Свято. Антологія шістдесятництва з’явиться в «Смолоскипі» 

Видавництво «Смолоскип» та Інститут літератури НАН України розпочали роботу над новим спільним проектом – антологією «Шістдесятники». За­плановане як своєрідний аналог до відомої діаспорної антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», видання репрезентуватиме феномен літературного шістдесятництва в трьох головних сферах – поезії, прозі та критиці.

Найпоказовіші імена та найцікавіші (читай: досі актуальні) тексти – таким є головний критерій відбору, адже, зорієнтована на ширшу читацьку аудиторію, антологія має бути водночас цікавою та змістовною. Це і портрет покоління нонконформістів, молодих літераторів, поетів, прозаїків, критиків та публіцистів, які на початку 1960-х тільки входили в український культурний простір, але відразу викликали небувалий резонанс у суспільстві. Водночас це генерація, що волею історії зіграла свою партію і на політичному полі, суттєво прискоривши – й взагалі уможлививши – здобуття Україною незалежності. Власне, зроще­ність мистецького та суспільно-полі­тич­ного є головною ознакою всієї творчості шістдесятників, і завдання упорядників – відтворити й максимально утримати цей хисткий баланс у доборі текстів.

30-го листопада відбулася перша зустріч упорядників та представників «Смолоскипа» Осипа Зінкевича, Ростислава Семківа, Роксоляни Свято, Оль­ги Радомської з членами редакційної ради (очолюваної Миколою Жулин­ським): Михайлиною Коцюбин­ською, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Віталієм Дончиком, Людмилою Тарнашинською, Ігорем Гиричем та Олесем Зарецьким. Відбулося обговорення самої концепції антології, її структури, а також принципів добору імен у кожен із розділів. Для узгодження позицій плануються і наступні зустрічі на різних етапах роботи над виданням.


Оксана Шевцова. Два гігабайти поезії і дві тонни автографів" />

Оксана Шевцова. Два гігабайти поезії і дві тонни автографів 

Одна з найважливіших книжок року й одна з найважливіших поетичних книжок останніх семи років» – зі слів Іллі Стронґовського, поета-двотисячника житомирської школи, а тепер іще й одного з най­актуальніших перекладачів, – таки не могла обмежитися лише однією презентацією. Надто вже багато у неї авторів. «Розказати про неї читачам» потрібно було гарно і докладно, для чого не зовсім підходить клубна атмосфера, в якій наразі відбувається переважна більшість книжкових презентацій. Розв’язати цю проб­лему допомогла нова подільська книгарня – «Смоло­скип», що знаходиться у будинку фонду та видавництва з однойменною назвою (варто зазначити, що знаходиться таки у стратегічному місці – у безпосередній близькості від Могилянки, Андріївського Узвозу та кав’яр­ні «Полонез»:). Відтак відбулася велика серія автогра­ф-сесій. Організаторами її було названо «квестом», оскільки однією з умов участі було збирання автографів усіх авторів; а той, хто збере найбільше, за умовами «квесту», мав отримати подарунок – флеш-накопичувач інформації, місткістю в 1 гігабайт.

Щочетверга до Києва прибувала «делегація поетів» із одного або кількох міст України, що давало змогу не лише послухати вірші окремих цікавих авторів, а й задуматися над явищем існування поетичних шкіл: луцької, житомирської, харківської, ніжинської, сумської зо­крема.

Читання поезії, дуже, до речі, «неслемівські», тихі, інтимні, доповнювали ті самі «історії», зазначені в афіші. Більшою мірою це були, звісно ж, не «розмови з читачами», а, власне, теревені літераторів між собою. І хоч для «непосвячених» зрозумілим був лише кожен другий натяк, все одно лишилося враження певної «посвяти у тісніше коло». Можливо, для видавців (молодого видавництва «Маузер») така тривала автограф-сесія – це передусім комерційний хід (адже під час зазначених шести зустрічей «Двох тонн» продалося чимало) проте для київського глядача-читача, здається, це стало передусім можливістю зустрітися НЕ ЛИШЕ з поетами, яких доволі бачиш на різних акціях, а й почути зокрема вірші авторів із Луцька (Олени Пашук та Ольги Ляснюк), Сум (читали Софія Сітало, Артем Антонюк, Лілія Лисенко) та інших, кого, схоже, вперто не хочуть помічати ті, хто пише на сторінках часописів та у блогах про «одноманітність» та «занепад» поезії наймолодшого покоління.

Роздавати автографи – це окремий жанр творчої діяльності. Як воно почуватися «із цього боку автографа»? Можемо здогадатися хіба за тими написами, які залишає у книзі людина, з якою трапився цей екзистенційно-виразний момент: підійшли і попросили автографа. Так от, дехто з них пише довгі побажання, дехто, згадуючи автографи, які брав у Тараса Прохаська, черкає лаконічно «із вдячністю», хтось почуває себе недостатньо вагомою знаменитістю і робить помилку у імені читача, який, власне, за автографом підійшов. Хтось, розписуючись у кількох книжках поспіль, за власним зізнанням, відчуває себе викладачем, який порає стос заліковок. Хтось пише «тут був ім’ярек» або вигадує непристойне побажання у формі надто поширеного речення абощо. Справа навіть не в тому. Перш за все, цікаво, який відсоток накладу письменник може «покрити» або ж «позначити» автографами, засвідчивши таким чином, свою «подвійну присутність»: у тексті і «зверху». Не важко здогадатися, що відсоток цей невеликий. Ситуацію може порятувати лише збільшення кількості робочих рук. До тридцяти двох пар. Але, зрештою, і кількість поставлених у книжках значків теж не має особливого значення, адже автограф-сесія – це передусім зближення, розмова, читання. Зустрічі у затишній атмосфері – це передусім спосіб поспілкуватися, а читачеві, якщо судити із цієї акції, дістається найбільше: живе читання віршів, книжки, таке собі «практичне введення у літпроцес», а в нашому випадку – іще й флешка. Зазначений пристрій отримали таки ДВІ дівчини – Оксана та Єлена (схоже, гендерний стереотип «дівчатам таки більше подобається ходити на поетичні читання» не дуже далекий від правди). До речі, одна з дівчат пообі­цяла, що «носитиме» на цій «мистецькій» флешці переважно музику і художню літературу в електронному вигляді.


Ілля Стронґовський


Гості вечора


Лілія Лисенко


Артем Антонюк


Поети та слухачі поезії в книгарні "Смолоскипа"


Приз найактивнішій читачці Єлені Мельниченко від імені "Смолоскипа" вручає Олег Романенко


Теодось Зелінський. Чергова Барикада" />

Теодось Зелінський. Чергова Барикада 

Мистецьке об’єднання «Остання барикада» в чергове ствердило своє реноме найактивнішого пропагандиста найактуальнішої поезії в поєднанні з цікавою музикою в нашій державі. Цього разу – організувавши і з розмахом втіливши міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Харківська барикада», що відбувся в цьому славному місті 8-9 грудня. Це вже третій великий фестиваль, організований Олесем Донієм, Ксенею Омельченко та іншими причетними, починаючи з вересня цього року: послідовно відбулися ще «Київська» та «Луцька» «барикади».

Міжнародний статус фестивалю виявився зовсім не надуманим, і перша ж акція – літературний проект «Magnus ductus poesis» – цілком і повністю це проілюструвала: її учасниками стали поети з Литви (Є. Алішанка, В. Бразюнас, В. Дексніс), Білорусії (А. Хаданович, В. Арлов та М. Мартисевич) та українець Остап Сливин­ський. Того ж дня відбулося два музичні концерти – виступ полтавського гурту «Контрабас», і спільна мелодекламатична акція Сергія Жадана та міс­цевого гурту «Собаки в космосі».

Найцікавішою подією першого дня, безперечно, став «Оберслем» – перший відкритий чемпіонат України зі слему – особли­во ексцентричного та артистичного читання поезії. Чемпіонат передбачав активне спілкування ведучого – скандального журналіста та телевізійника Толіка Ульянова – та поетів з аудиторією, що значно підіймало градус загальної атмосфери. Щоправда, «поезія», прочитана тоді зі сцени, дуже віддалено нагадувала поезію взагалі. Наприклад, тексти одного з найцікавіших сучасних українських поетів Павла Коробчука скидалися на усюжетнене зібрання каламбурів, а «поезія» Артема Полєжаки – до речі, фіналіста, що в загальному заліку відстав від переможця всього на бал – нічим особливо не відрізнялася від примітивно заримованих КВНів­ських жартів. Оскільки в журі були випадкові глядачі з залу, думка рядової публіки означала все. Втім, зрештою, класна поезія перемогла – що не може не радувати: Діма Лазуткін за свій фінальний виступ отримав найбільше балів.

Наступний день почався і закінчився спільними українсько-російським акціями.

В першій – «ПовітряВоздух» – брали участь Р. Мельників, Р. Трифонов, Г. Янов­ська та Л. Багірова з Харкова а ще Д. Гатіна, Д. Давидов, М. Котов, С.  Львовскій та Д. Кузь­мін з Москви. На другому спільному проекті – Літературний пороШОк, органі­зо­ваний журналом «ШО», не вистачало кількох заявлених учасників, і тому він не надто затягнувся; участь в ньому брали українці Т. Малярчук, С. Поваляєва та Ю. Покальчук (який феєрично виступав з мело­де­кламаціями в супроводі музики гурту «Вертеп») та моск­вич кримського походження А. Сід.

Окрім виступу Юрка Покальчука з гуртом на бек-ґраунді, цього дня музичну частину фестивалю представляли гурти «Jah PRE» (Харків) та «Сонце­кльош» (Київ). Перші грали суміш рокопопсу і реггі, цілком придатну для масового споживання, а от другі – більш широким фольковим складом – порадували присутніх на концерті осучасненим виконанням або народних, або дуже схожих на народні пісень.

Ключовою подією другого дня фестивалю став виступ двотисячників – поетів наймолод­шого покоління: В. Волочая, Б.-О. Горобчука, П. Ко­роб­чука, О. Коржа, О. Ко­царева, Д. Лазуткіна,
М. Леоновича, М. Лижова, О. Романенка, С. Сі­та­ло, С. Ушкалова, В. Чер­няхівської та І. Цілик. Варто віддати належне видавництву «Смоло­скип», яке посприяло участі цих поетів у фестивалі, адже акція отримала чи не найбільший розголос в кулуарах та й серед глядачів. Передчуваючи високий рівень як виступів, так і читаної поезії, москвич Д. Кузьмін, що переклав чимало сучасної української поезії росій­ською мовою, публічно перепросив двотисячників, що не може лишитися на цю подію через брак часу до потяга. Передбачення пана Кузьміна повністю справдились – молоді поети зарекомендували себе потужною силою, що цілком здатна за­тьмарити собою багатьох нині відомих попередників.

Об’єднання «Остання барикада», безсумнівно, задає нового потужного імпульсу сучасній українській культурі, а особливо – поезії, роблячи її ближчою до публіки, і – з іншого боку – приви­ваючи публіці, серед якої пере­важною більшістю є молодь – смак до актуального мистецтва. І сподівання, що «остання барикада» ніколи не стане справді останньою, є так само очевидними.


Влад Волочай. Короткий курс електронної музики. Частина І." />

Влад Волочай. Короткий курс електронної музики. Частина І. 

Моє перше знайомство з якісною електронною музикою відбулось разом із першим знайомством з дівчиною. Тоді, в 2000-му, я відпочивав на морі з батьками і вдень просто тинявся базою відпочинку. Мені було 12 років, а їй, судячи з вигляду, близько 16. Вона сиділа на лавочці та слухала плеєр. Я підійшов і просто спитав, що вона слухає. Вона відповіла дуже лаконічно – «Кіслату!». І тут, певно, її пройняв якийсь материн­сько-освітянський інстинкт після погляду в мої здивовані очі. Бо ж як інакше можна пояснити те, що вона винятково із власної ініціативи простягла мені навушники у яких грали The Prodigy. З того часу я перестав слухати модних «Рукі Ввєрх» та «Іванушек». Цей екскурс в мою особисту історію є простим прикладом необізнаності української молоді в музичних напрямах. Тому що The Prodigy нічого спільного не мають з acid культурою, це просто breakbeat.

Базою для електронної музики були три течії: minimalism, jazz та folk. У 50-х роках минулого століття Карл Гайнц Штокгау­зен концентрується на теорії та практиці «електронної музики» завдяки винаходу електропіаніно в 1958р., а пізніше запуску електросинтезатора «Moog». Завдяки цьому синтезатору свого фірмового звучання досягли такі арт-рок гурти як Pink Floyd, Emerson, Lake&Palmer. В американських клубах грав soul та funk, які в кінці шістдесятих народили disco. В 70-х роках можна сміливо виділити гурт Kraftwerk, які першими почали виготовляти новий синтетичний продукт завдяки використанню драм-машини, вокодера та все того ж синтезатора. Такого ефекту не змогли досяг­ти ані The Beatles з їхнім «Sgt. Pepper`s Lonely Hearts Club Band» (1967), ані Brain Wilson з Beach Boy зі своїм смайл «Smile» (1966). Але саме ці альбоми започаткували суперпопулярний нині стиль synth pop. В ці ж 70-ті роки з’являються більш жорсткі та глибокі напрями електронної музики, котрі пізніше, тобто в наш час, назвуть експериментальною електронною музикою. Такі стилі, як noise (japanoise) – музика, побудована на шумах, industrial – музика індустріального, техногенного звучання, ambient – музика без барабанів та співу, що густо наповнена різноманітними звуками неживої та живої природи (класичним альбомом є Brian Eno, «Music For Airports», 1979 р.).

80-і роки можна поправу назвати БУМовими для розвитку мелодій синтетичних звуків. Верхівки чартів покидають команди з винятково акустичним звучанням, вперше з’являються виключно клубні треки. У 85-му році в Нью-Йорку з’являються дискотеки, на яких ді-джеї  грають музику, що пізніше назвуть «gara­ge house». А в цей же час в Чікаго з’являється власне класичний house
(назва пішла від клубу – Warehouse), його основою є диско ритми в чотири чверті, зі швидкістю 120 ударів. Також в Чікаго дуже широко використовували soul співи. А Бельгія в 1984 році дарує світові EВM (electronic body music) – доволі жорстку і швидку редуковану електронну музику.

87-й рік, Детройт, деякий Хуан Аткінс експериментує з house і, створивши трек «No UFOs», запускає Detroit techno I. Це трохи пришвидшений house, з ритмом в чотири чверті, але без диско-хлопків, та з  більш насиченими синтезаторними семплами. В цей же час Чікаго продовжує дивувати світ і винаходить в своїх надрах ще один варіант синтетичної музики – acid house. Для цього напрямку характерне використання нової драм-машини Rolland 808 та басової лінії Rolland 303. Саме ці культові інструменти надали новому house більш швидкого, фанково теплого та критично радісного звучання. Під кінець 89-го цей стиль іде в надглибокий андеґраунд для того, щоби пізніше створити нові стилі, такі як digital hardcore (швидке techno – важка електронна музика), deep acid (acid house із вливаннями ambiant), trance, який присипляє свідомість, але не ноги, та gabber – дуже-дуже-дуже швидку музику  (швидкість – більше 200 ударів). Європа ж спрощує все до Euro dj pop – музики сучасних попсових дискотек.

На початку 90-х по обидва боки океану house займав лише чільні місця і cпочивав на лаврах слави, за що йому довелося поплатитись. Тому що в 1991 році на сцені з’явився Detroit Techno II. Ді-джеї, які грали в цьому стилі, збирали і продовжують збирати стадіони. Як і раніше, основою техно є «охаючий» длубаючий ритм, голі синтезаторні звуки та накладання ритмів один на одний. Також другої хвилі популярності не уникнув ambient. Атмосферна музика зазнала широкого використання в клубних chill out. Мода на ембіент дала поштовхи для розвитку downtempo та бристольського trip-hop, котрі, хоча і побудовані на бітах, але все ж насичені ambient sound-ом.

Відстежити подальшу історію синтетики в музиці, чи музики в синтетиці дуже важко, тому я в хаотичному порядку розкажу про сучасні течії. Звернення до класичного чікагського house наштовхнула композиторів та ді-джеїв на створення deep house, звук котрого знаходиться на межі house та gospel, хоча це в першу чергу все ж house, а тільки в другу глибоке звучання інструментів. Близько 1992-го року в Англії виникає новий варі­ант техно – breakbeat, в якому одразу впадають в очі часті зміни ритму, всепроникні рагга мотиви та вокальні вставки. Гімном breakbeat можно сміливо назвати «Out of space» від The Prodigy. Трохи пізніше з’являється важча версія – breakcore, котрий поєднав breakbeat та hardcore. Серд представників варто виділи­ти The Flashbulb. Найбільш ламаною та нечіткою музикою є Jungle та його різновиди (drum’n’bass, drill’n’ bass). Bін має дуже складну картину ритму, що нагадує африканські барабани, струнну секцію в якій вгадуються рагга мотиви, та радикально інакшу від house басову лінію. Trance – музика, що значно безпечніша для барабанних перетинок, аніж будь-яке techno, до того ж вона, не зважаючи на високу швидкість, дуже пластична. Ціль trance – вивести тебе на орбіту та перенести в інші світи, за допомогою власного тіла та його рухів. Варто сказати про IDM (intelligence digital music), батьками якого є Аphex twin. В його основі лежить експеримент над складними семплами. Широкої моди в анде­ґраунді набула музика 8bit та nintendocore, що будується на звуках відеоприставок початку 90-х років.

Надалі музика різноманітно зваємо­проникає утворюючі tech house, microhouse, minimal trans, illbient і ще неймовірну купу стилів, які навіть натаскані музичні журналісти і критики не в змозі адекватно назвати.

На теренах же рідної України з подіб­ною музикою все, як не дивно, прекрасно. Лейбл Nexound регулярно видає альбоми від The Moglass, Kotra, Za­vo­loka, Dinayevsky69, Andrey Kiri­tchen­ko.., які широко відомі у вузьких європей­ських колах своїм сильним експериментальним саундом. Прекрасно розиваються такі колективи, як Надто Сонна і TakSee з Києва, Zsuf та Electro­static death з Тернополя, миколаївський Unkind. Тільки шкода, що диски наших синтетичних композиторів та проґресивних ді-джеїв купують за кордоном, а не на Батьківщині. Треба міняти упереджене ставлення андеґраундової молоді до електронної музики, відкривати очі, тому що синтетична музика це не попсовиий ді-джей з гламурного клубу, це складні насичені композиції, це вловлювання вібрацій душі та трансформація їх у вібрації тіла.

Слухайте, танцюйте, розвивайтесь.


Оксана Щур. Могилянська панорама: від глянцю до оффтопу" />

Оксана Щур. Могилянська панорама: від глянцю до оффтопу 

Творчі люди – це проблема кожного суспільства. Їхню енергію треба кудись спрямовувати, бо інакше вона знайде ви­хід сама. Ймовірно, це стало однією з причин виникнення гро­мадської діяльності як явища.

Студентський самвидав – гарний приклад самореалізації творчої молоді. Попри перебування преси такого штибу на проміжній сходинці між шкільними стінгазетами й виданнями з кіосків Укрпошти, її вагу недооцінювати не варто. Тут відбито настрої й світогляд студентства, його ставлення до світу й навчання. Преса здатна стати якщо не засобом впливу, то принаймні посередником між адміністрацією й студентами.

Стосовно могилянського самвидаву, то кількість і тематика видань постійно варіюється, а міфи про найяскравіші вияви креативу передаються з поко­лін­ня в покоління. Зараз спосте­рігаємо розмаїття навіть на рівні матеріального втілення: від паперових газет до Інтернет-блогів.

Офіційна газета «Академічна панорама» видається прес-центром НаУКМА і поширюється лише серед працівників університету, тож для студентів малодоступна, попри зорієнтованість і на цю аудиторію. Зараз «Академічна панорама» – тренувальний майданчик для тих, хто ще юний, але вже надто серйозний, тож матеріалам притаманні надмірний пафос і дидактизм. У жовтні на її сторінках опубліковано заяву редакції про зміну формату: від інформаційного до «полемічного» й «аналітично-інтелектуального», тож варто чекати на пожвавлення змісту газети.

Начебто незалежним вважається «Могилянський вісник», що час від часу виходить під грифом «за підтримки СК». Стартувавши як видання невідомого походження – чи то продовження легендарного «Майдану Могилянки» (газета, що протрималася найдовше з усіх могилянських: майже три роки), чи то ініціатива небайдужих першокурсників – він існує вже другий рік поспіль. Колектив «Віс­ника» зробив риси, за які його постійно критикують – офіціоз­ність, цнотливість і недоскона­лість – брендовими. Не кожен здатен продовжувати працювати в умовах, коли невдоволення значної частини аудиторії результатами стає буденністю; редакція «МВ» може – й за це гідна поваги. Вони збільшують кількість сторінок, залучають но­вих авторів, а нещодавно створили аналоговий варіант газети – блог visnyk.livejournal.com.

Засиллям офіціозу серед могилянських засобів масової інформації пояснюють засновники виникнення газети «Оффтоп». Те, що не вкладається у формат інших видань, публікують тут – на маргінесах. Таким чином, маємо принципово безкоштовну газету обсягом в один аркуш А4, неінформаційну й напівлітературну. Помітним недоліком є дизайн – своєрідна ілюстрація до думки про те, що головне – не зовнішність, а душа та мізки; десь так воно, мабуть, і є, але стереотипи про обдертих гуманітаріїв треба руйнувати, а не підтверджувати. А ще «Оффтоп» – найкраще представлене в Інтернеті моги­лян­ське видання: існує елект­рон­­на розсилка пдф-варіанту газети, а також блог offftop.live journal.com, де відбувається не лише обговорення опублікованих статей, а й дискусії на цікаві теми.

Певною мірою альтернативою мейнстріму могилянської преси став журнал «Vivat Академія!». Якщо раніше самвидав і глянець вважалися несумісними, то тепер доведено протилежне: маємо поєднання зворушливого аж до ди­ле­тантства змісту й естетики професійної верстки. Видання доводить необхідність існування гуманітаріїв у світі: засобам масової інформації потрібні не лише менеджери й маркетологи, а й автори – тобто люди, які вміють писати й редагувати тексти. Загалом, це ненав’язливе чтиво, гарно оформлене; за умови вдосконалення може стати чимось серед могилянської преси – або не стати, залежно від редакційного складу та його амбіцій.

Головна сторінка могилянського порталу Бонет мала би стати електронною газетою КМА. Проте відчувається брак талановитих авторів – і тому статті, що час від часу тут з’являються, справляють враження покликаних вдовольнити потреби латентного критика, а не запити спраглого за інформацією читача. Зате живе й буяє форум, де живуть й взаємодіють віртуальні сутності й цілком реальні персонажі. Саме тут легко дізнатися останні новини, плітки, думку громадськості з приводу практично всього – від найпопулярнішого серед студентів пива до звичок викладачів Академії.

Функцію могилянського ЗМІ покладено й на ЖЖ-спільноту mohyla. Час від часу тут з’являються цікаві й інформативні пости, проте активність її членів не настільки висока, аби спільнота вповні реалізувала свої мож­ливо­сті (це ж стало причиною занепаду спільноти форуму Бонет).

Досить цікаво спостерігати за намаганнями амбітних філологинь написати мережеву повість про пошук чотирма студентками зниклого коханця в декораціях могилянського гуртожитку. Якщо блоги газет – це спроба дискутувати про насущне, а Бонет – спосіб відпочинку й гри, то gravesisters.livejournal.com – це детектив, доповнений розмовою авторок з читачами.

Від інформаційних газет до мережевої прози – такими є мо­ги­лянські видання. Попри пев­ні недоліки, притаманні студентському самвидаву, преса Ака­демії має суттєву перевагу: вона існує – а це свідчить про значний творчий потенціал, актив­ність і небайдужість могилянців.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.