Головна статті
Смолоскип України № 11 (148), листопад 2007 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Анна Вітрук. Українська школа карате" /> 

Анна Вітрук. Українська школа карате 

Ціле життя Ґоші Ямаґучі пов’язане з бойовими мистецтвами. В часи, коли Ґоші був малим хлопчиком, діти не мали права вивчати карате. Лише досягши певного віку, вони мали право навчатися в додзьо (залі для тренувань). Та батько Ґоші, легендарний майстер Ґоґен Ямаґучі мав інше уявлення про виховання своїх дітей, і хлопчика брав із собою в залу, де Ґоші тренувався разом із дорослими, витримуючи відповідні навантаження.

Зараз Ґоші Ямаґучі - голова Міжнародної асоціації ґодзю-кай карате до. Нині в Японії карате вивчають з малих років. При цьому викладачі поводяться з дітьми значно демократичніше, ніж в минулому столітті. Але залишився культ вчителя (сенсея), сувора дисципліна, чітка ієрархія, де менші поважають старших і підпорядковуються їм. То, певно, дається взнаки ментальність японців і особливості їхньої культури.

В Європу стиль ґодзю-кай прийшов, як це не дивно, через Швецію. Голландець за походженням, Інґо де Йонґ, помандрувавши Азією (Індія, Китай, Таїланд, Японія, Малайзія), Австралією, Європою, обрав собі за вчителя Ґоґена Ямаґучі, який навчив його стилю ґодзю-кай. Згодом Інґо оселився в Скандинавії, і звідти стиль ґодзю-кай поширився всією Європою.

На диво, шведське карате (та й усе європейське, мабуть) дуже багато взяло від японських шкіл. Я не маю на увазі технічні аспекти цього бойового мистецтва. Європейці перейняли також традиції: такий же безвідмовний послух майстрові, учителеві, старшому, майже японська дисциплінованість, витримка… Єдиною, але дуже важливою відмінністю є ставлення до карате. Для японця бойове мистецтво – це не спорт. Карате – це не мета, а спосіб. Це один із методів духовного й фізичного самовдосконалення людини. Грубезний шар традицій, що формують і світобачення людини, – та підводна частина айсбергу, що її західній людині дуже складно побачити.

«Одного дня наш сенсей зайшов у додзьо і замість того, щоби як і завжди розпочати тренування, повернувся до нас і спитав: «Якого кольору ця стіна?» Ми відказували, що білого. Тоді сенсей сказав: «Ні, вона чорна». І ми вклонилися, і відповідали «Так, учителю». Так буває в Японії, про таке розповідав сейко-шихан Ґоші Ямаґучі. Так може, певно, статися і в Європі, цілком може. Але для західної людини такі випадки не будуть значити те ж, що і для японця. Для європейця подібні методи виховання, ритуали, що вони притаманні бойовому мистецтву, – це лише частина гри, в яку бавляться дорослі, як і діти. В більшості захищені державою, ніби Великою китай­ською стіною, жителі Старого світу шукають собі «драйву», якщо хочете, спасіння від нудьги, рафінованих буднів. Декому це вдається і, прийшовши дуже рано в клуб карате, вони тре­нуються й у зрілому віці. Зна­ходять у цьому себе, залишаються вірними «розвазі», що посіла значно важливіше місце в житті, ніж вони спочатку розраховували.

Прийнявши правила гри, євро­пеєць не намагатиметься їх змінити. Часи Великої французької і подібних революцій уже давно минули, і дещо транквільний європеєць має непоганий імунітет проти того, що зветься бунтарством.

Українець же…

Карате в Україні починалося непросто. Можна сказати, що по-дисидентськи непросто. Іще у 80-ті роки минулого століття українські хлопці почали вивчати карате. Вони думали, що це так називається. Інформації будь-якого ґатунку, що допомо­гла б у навчанні, було обмаль, тому задовольнялися лише незначною кількістю самвидавівської або погано скопійованої літератури та сякими-такими знаннями більш досвідчених товаришів. В часи існування СССР карате було забороненим видом спорту. Спочатку карате на­магалися зробити «совєць­ким», підлаштувати його під вимоги режиму, але з тої ідеї нічого не вийшло. Вже надто важливим в карате був ідеологічний складник, котрий мав за підґрунтя дзен-буддизм, котрий виховував індивідуалізм замість колективізму. Тому і тренувалися тоді під виглядом оздоровчо-фіз­куль­турних секцій, і часто в підвалах, часто пізно ввечері, аби приспане око Великого Бра­та не спостерегло знагла.

Все було дуже романтично й красиво, і ніхто, певно, не думав, що настануть такі часи, як от зараз, і все буде цілком легально й майже «рафіновано». Така простота, рафінованість привабили неймовірну кількість профанів, котрі, побачивши лиш один раз видатного майстра та отримавши від нього чорного пояса, чимшвидше відкривають власні школи, клуби. В Україні карате – це вже не гра, як на Заході. Європеєць потребує казки, в яку би він міг повірити, міфу, в який міг би пірнути з головою. Українець вимагає монетного двору, аби карбувати там мідяки.

Українське карате – особливий вид спорту. Його вартувало би зареєструвати як окрему дисципліну й заробляти на цьому гроші. Варто було би, якби це вже давно не зробили. Безліч шкіл пропонують свої послуги, кожна з яких вважає себе тою єдиною, що може представляти карате в Україні. Кавалок демократії значно посприяв тому, щоби це бойове мистецтво перетворилося в нас на спорт, причому здебільшого для неповнолітніх. Просто на спорт, де немає необхідності мислити, де все більшає прагнення накачати біцепси, вивчити сякі-такі «прийоми»,стати чемпіоном і не надто занурюватись у «філософію». Малих дітей приводять в додзьо, щоб з них таки зробили «людей», чимало приходять для того, щоб вміти «вмазати по пиці» за потреби, щоб позбавитися від целуліту, обвислого живота also known as комплекс неповноцінності… А для того, щоби втримати людину в клубі після досягнення нею своєї мети, направо й наліво роздають чорні пояси. Та хіба ж нормальна людина може вдовольнитися винятково титутлами і відтинком матерії? Не може. Тому і йдуть, полишають заняття, розказуючи всім про те, що карате – це марна трата часу.

Але є й такі, хто, забуваючи про споживацькі інстинкти, починає розуміти сутність другого слова у словосполученні «бойове мистецтво». Парадокс вітчизняного карате полягає саме в тому, що такі люди існують, не зважаючи ні на що. Парадоксом є й обрання карате собі за професію, чого не зустрінеш ніде в Європі. Але від фітнесу, шейпінгу й іншої аеробіки, поширеної в Україні, карате відрізняється саме означником «мистецтво».

Тверезий розум більшості наших співвітчизників не сприймає мистецтва, тому залишається тільки спорт. За такої умови неможливим стає існування тієї системи, що функціонує в Японії та частково в Європі. Українці мало здатні визнавати авторитети. «Революційний вогонь», який палає в крові, не дозволяє виробити й того колективу, колективної свідомості в найкращому розумінні цього слова, котрі потрібні для існування школи карате. Парадокс, але ота школа все-таки існує. І тримається вона на тих, для кого спортивний складник – другорядний в порівнянні з тим другим наповнювачем, без якого неможливе бойове мистецтво.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.