Головна статті
Смолоскип України № 11 (148), листопад 2007 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ВІКТОР ЮЩЕНКО ВІДВІДАВ ВИДАВНИЦТВО «СМОЛОСКИП»" /> 

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ВІКТОР ЮЩЕНКО ВІДВІДАВ ВИДАВНИЦТВО «СМОЛОСКИП»

9 листопада, у День української писемності та мови, видавництво «Смо­лоскип» відвідав Президент України Віктор Андрійович Ющенко.

Від видавництва Президента вітав його голова Осип Зінкевич. Про нову книгарню «Смолоскипа» розказувала її директор Ольга Погинайко, наголосивши, що у книгарні продаються тільки українські книжки. Підчас розмови Президента з Головою міста Києва Леонідом Черновецьким і його заступником Олесем Довгим, О. Зінкевич запропонував, щоб місто Київ надало у бензкоштовну оренду приміщення для українських книгарень, під умовою, що у них буде продаватися принайменше 50% україномовних книжок.

Після оглядин книгарні Президент огля­нув виставку до 100-річчя з дня народження правозахисника генерала Петра Григоренка у Музеї-архіві українського самвидаву, що діє при видавництві «Смолоскип». Пояснення давали голова видавництва О. Зінкевич, виконавчий директор видавництва Ростислав Сем­ків, директор Музею-архіву Олесь Обертас і колишній політв’язень, письменник Євген Сверстюк. На виставці присвяче­ній до Дня української писемності та мови Президент мав нагоду оглянути оригінали рідкісних книг – «Русалку Дністрову» з 1837 р., «Словник україн­ської мови» Б. Грінченка з 1907 р., збірки віршів з 1920-их років – М. Хвильового, В. Сосюри, Т. Осьмачки, М. Рильського, рідкісну збірку віршів П. Тичини з 1922 р. «Золотий гомін», «Рінь» О. Ольжича з 1937 р., раритетні книжки про україн­ську мову, добірку матеріалів про бій під Крутами, виставку книжок видавництва «Смолоскип», які були видані у США. Найбільше зацікавлення у Президента, мера Києва і його заступника викликала добірка оригіналів українського самвидаву. З подивом вони оглядали дві розрізані ляльки у яких колишній політв’язень, художник Опанас Заливаха заховав діапозитиви своїх художніх творів і передав закордон видавництву «Смоло­скип», оригінал самвидавного «Україн­ського вісника», з художнім оформленням цього ж художника, який редагував Вячеслав Чорновіл, щоденник Юрія Шухевича, писаний на цигарковому папері, який він передав з Чистопільської тюрми, а також видрук з мікрофільму книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи ру­си­фікація», деякі закордронні видання розповсюджувані таким самим способом, і багато іншого. О. Зінкевич і Є. Сверстюк звернулися до Президента з про­хан­ням у справі присвоєння звання Героя України одним з найвизначніших україн­ських діячів минулого століття – правоза­хисникові генералові Петрові Григоренкові, Олегові Ольжичеві, який загинув 1944 р. у німецькому концтаборі Сахсенгаузен й Олені Телізі, яка була розстріляна німцями у 1942 р. у Бабиному Яру.

На закінчення оглядин, голова видавництва «Смолоскип» О. Зінкевич подарував Президентові України книги колишніх політв’язнів, які були переслідувані радянським режимом за їхню боротьбу за розвиток української мови і культури – мистецький альбом Опанаса Заливахи і книгу Олекси Тихого «Мова – народ», заявивши, що представники видавництва вирішили у день української писемномсті і мови вітати Президента України не квітами і хлібом та сіллю, а книгами. Від імені Президента України пам’ятні подарунки було вручено Осипу й Надії Зінкевичам та директору видавництва Ростиславу Семківу.

Після відвідин музею Президент України виступив перед пресою. Він заявив, що питання, пов’язані з розвитком і під­тримкою української мови й української книги, завжди перебувають у центрі його уваги. «Я за свою мету ставлю підняти українську книгу, надати всілякої уваги українському слову. Думаю, ви є свідкамим, як практично кожен день у своїй роботі я на цю тему завертаю увагу», – наголосив Президент. У своєму коментарі Віктор Ющенко зауважив, що за остан­нє десятиліття кількість книгарень в Україні скоротилася майже у 9 разів і продовжує скорочуватися. Водночас він наголосив, що «оптимістично дивиться на ситуацію» з україн­ським книговиданням: «Українська книга піднімається, українське видавництво росте».

Під час візиту, Президента України Віктора Ющенка супроводжували: Керів­ник Головної служби гуманітарної по­лі­тики та з питань збереження культурного надбання Секретаріату Президента України Олександр Биструшкін, завідую­чий відділу з питань мовної і етнонаціональної політики Головної служби гумані­тарної політики Тарас Марусик. Присутні були також Київський міський голова Леонід Черновецький, його заступник Олесь Довгий, Голова експертної комісії Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України Олександр Афонін та інші представники Президентської адміністрації.

У «Смолоскипі» Президента вітали Голова правління видавництва «Смолоскипа» Осип Зінкевич з дружиною Надією Зінкевич, Голова українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк, директор книгарні «Смолоскип» Ольга Погинайко, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, директор Музею-архіву та документального центру українського самвидаву Олесь Обертас, працівники видавництва і книгарні «Смолоскип».

Решта фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/396/1/

Офіційний звіт про візит Президента України у "Смолоскип" можна прочитати тут: http://www.prezident.gov.ua /news/data/1_20503.html 

Фотографії з сайту Президента України дивитись тут: http://www.president.gov.ua /gallery/album/?paid=898


Марина Александрович. Рейд на Севастополь" />

Марина Александрович. Рейд на Севастополь 

Є одна така гра «Контакт» для молодіжної компанії чисельністю від двох до плюс нескінченності, щоб весело та з користю провести час разом. Хтось один про себе загадує якесь мудрагельське слово, називаючи першу літеру, а решта намагаються розкривати кожну наступну літеру в слові, допоки не розгадають усього, шляхом «евристичних» операцій.

Найважливішими для цієї гри є два моменти, через які я власне і згадала її в контексті презентаційних поїздок видавництва «Смолоскип» у різні міста України. По-перше, це пошук взаєморозуміння між учасниками гри для досягнення контакту; по-друге, це власне комунікація між учасниками, в процесі якої кожен отримує заряд як корисного знання, так і позитивних емоцій. «Смолоскип» цього разу, а саме 2–3 листопада, вирушив включити до гри най­південніший регіон України. Севастополь на запрошення гостинної молоді став місцем проведення декількох культурних заходів, що виявилися для міста винятковою подією. Отже, відлік розпо­чато…

П’ять. Не секрет, що їдучи до стереотипно русифікованого міста, україномовна молодь одразу починає малювати в уяві картини «гоніння на банде­рівців» і, своєю чергою, підкреслене демонстрування власної національної свідомості. Мушу зізнатися, що такі настрої не оминули й смолоскипівців. Проте перевірити на практиці це не вдалося. По-перше, через супро­від із п’яти україномовних хлопців-севастопільців (за що їм величезна подяка); по-друге, за тієї ж відсутності «гоніння на бандерівців», якої особливо не спостерігалося. Хіба що коли вахтерки у гуртожитку, де поселили смолоскипівців, побачили когорту молодих людей, що спілкується українською мовою, то відреагували так: «Скільки їх, і всі українською говорять – прямо інопланетяни якісь!». А те, що було це сказано із почуттям великого зачудування, без жодної агресії, вже свідчить, що «не такий страшний вовк»…

Чотири. Презентація «Смолоскипа» відбулася в Україн­ському культурно-інформаційному центрі (УКІЦ) міста Севастополя. Це величезна будівля, передана під такі потреби ще у 90-х роках. І слава Богу, що передана, а не надана в оренду. Тому що могли б відібрати приміщення, і моргнути не встигли б, як це сталося з Українським дитячим центром, очолюваним Євгенією Вітвіцькою. В УКІЦ досить активно проводяться певні українські культурні заходи, є тут і бібліотека україн­ських книг, яка дуже зраділа поповненню книжками «Смолоскипа», адже, на жаль, не часто трапляється такий випадок. Але що було дивно чути від севастопольських хлопців-провадирів, це що вони були тут останнього разу, наприклад, два роки тому, а то й більше. Сподіваюся, що це так саме тому, що для їхнього розвитку в напрямку українськості їм вистачає власних ресур­сів, а центр відвідує молодь, якій це потрібніше. Сама презентація видавництва «Смолоскип» від­булася за доволі численної аудиторії, навіть за участі журналістів із Сімферополя, і, повірте, з вогниками захвату і подяки в очах глядачів. Презентували «Смолоскип» Ростислав Семків, який розповів загалом про його діяль­ність як видавництва і культурного центру, Ольга Погинайко, що представила серію книг «Розстріляне відро­дження», та Богдан Горобчук, який як лауреат «Смолоскипа» і розповів про цей конкурс. Напри­кінці висловився директор УКІЦ Олександр Коротун, який зазначив, що свою справу (таку потрібну саме в російськомовному регіоні) вони роблять не за подяку, а задля людей. А приїзд «Смолоскипа» підтвердив, що потрібно це не ли­ше кільком десяткам присутніх глядачів, а, зви­чай­­но, ширшій пуб­­лі­ці. Після пре­зента­ції сева­сто­поль­ці ще довго захоплено спілкувалися зі смолоскипівцями, давши зро­зу­мі­ти, що такі від­­відини ой як багато для них означають.

Три. От саме для залучення цієї ширшої публіки, а також для показу ще одного напрямку діяльності «Смолоскипа», в Севастопольському міському гуманітарному університеті був проведений круглий стіл з проблем формування національної еліти у форматі, звичному для політологічної частини Ірпін­ського семінару творчої молоді. Модераторами були Олег Савченко (Севастополь) та Рости­слав Семків (Київ). До обговорення теми було запрошено небайдужих до питань україн­ської еліти севастопольців: Людмилу Коломієць, заступника директора гімназії № 5 імені Лесі Україн­ки міста Севастополь, Андрія Лубенця, викладача Військово-мор­ської академії, Сер­гія Кумина, директора центру «Номос», видавця журналу «Чорноморська безпека», Лідію Мадоян, громадську активістку, Максима Майорова, студента КМА та всіх бажаючих висловитися на представлену те­му. Один із організаторів політологічної частини Ірпеня Руслан Голубицький своїми неконформістськими принципами одразу спричинив дискусію, що вдало продемонструвало головний принцип участі в круглих столах «Смолоскипа» загалом: основне – це свобода думки та можливості її висловити, звичайно, відповідно аргументувавши. А от найголовніша думка, яка прозвучала від Людмили Ко­ло­­мієць, найголовніша для самих севастополь­ців, – мова, беззаперечно, важливий елемент формування національної еліти, але є маса прикладів російськомовної свідомої молоді, яка, на жаль, просто не мала можливості опанувати державну мову за наяв­них умов у Криму. Це от і є най­більша прик­рість, що потребує кардинальних змін та прикладання значних зусиль як з боку кримської громадськості, так і з боку місцевої влади. Багато було сказано на круглому столі також про громад­ську активність та можливість реалі­зації себе через участь у громад­ських об’єд­нан­нях. Зокре­ма про це висловлювались молоді активісти, які встигли відвідати інші країни, беручи участь у громад­ському русі, та зацікавлювали решту долучатись до громад­ської діяльності своїми позитивними емоціями. Насамкінець Юрій Нога, куратор молодіжних програм, запросив севастопольців готувати виступи до Ірпінського семінару творчої молоді.

Два. Заключною крапкою у презентації «Смолоскипа» у Севастополі став поетичний вечір у невеличкому кафе на березі моря, де севастопольська молодь могла презентувати свої вірші і бути почутою, а у від­повідь поети-смолоскипівці читали свою поезію. Що страшенно вразило, так це вибачення севастопольців за свої російськомовні вірші. Хотілося їм відповісти, що не вони повинні просити вибачення і не в нас. А хто і в кого – це предмет іншої розмови. На противагу нашим настроям зустріти у Криму «гоніння на бандерівців», севастопольська молодь, можливо, думала, що україномовні смоло­скипівці поставляться з певною зверхністю та поблажливістю до російськомовних, але дводенне спілкування, сподіваюсь, розбило ущент обидва стереотипи. Зате точно воно здивувало крим­чан поезією лауреатів «Смолоскипа», і цей поетичний вечір для них, напевно, став своєрідним культурним шоком – такої поезії, це було помітно, вони ще не чули. Проте готові були сприйняти – вірші Люби Якимчук, Юлі Стахівської, Олега Коцарева, Богдана-Олега Горобчука і Марини Брацило.

Нарешті, один. Ось так, по­вер­таючись до алегорії гри, за час коротких, але плідних від­відин Севастополь, нехай навіть у не дуже значній кількості, став колегою-«відгадайкою» для «Смолоскипа», або навпаки. Послідовність не має значення. Головне, що взаєморозуміння та комунікації було досягнуто з цими людьми, а отже, попри всі стереотипи, це буде поширюватися і далі. А значить…

Контакт є.

Решта фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/395/1/


Петро Вознюк. МЕТУШНЯ" />

Петро Вознюк. МЕТУШНЯ 

Багатозначна пауза, що тривала між          парламентськими виборами 30 вересня та першим засіданням новообраної Верховної Ради, дала можливість зробити деякі напрочуд цікаві спосте­реження. Адже для по-справжньому уважно­го оглядача наполегливі заклики окремих політичних сил і діячів до прискорення формування правлячої коаліції й узагалі до «початку роботи» являли собою надто вже промовисту ілюстрацію провідних тенденцій сучасної епохи. Адже доба, в часи котрої ми маємо дещо сумнівну честь жити, вирізняється якраз хворобливою схибленістю на перманентній, майже рефлекторній діяльності. В усіх без винятку сферах життя безглуздий принцип активізму руйнує й піддає огуді все те, що пов’язане із філософським розмірковуванням і мудрою самозосередженістю. Попихачі постмодерної щоденності намагаються приборкати духовне начало в людині (яке власне й відрізняє її від решти створінь Божих) за допомогою методів, запозичених у професора Павлова. Повсякчас відпрацьовуються зловісні у своїй простоті стереотипні реакції: дають – бери, б’ють – біжи, подешевшали SMS – роби все ногами, відбулися вибори – формуй коаліцію. Кретинізм. Бігти, рухатися, створювати, формувати, і взагалі бути «креативним», не зважаючи на конкретні наслідки цієї самої «креативності» (яких, між іншим, може не бути взагалі), – ось ключові на­станови нашого часу. А кожному часові – свій герой. Він робить те, що скажуть, і так, як «має бути», а потім не менш примітивно (попри все багатство та вишуканість існуючих нині засобів релаксації) «відпочиває». Зайвих запитань наш герой ставити не схильний, оскільки жити і діяти саме так «модно», «прикольно», а то й «вимагає конституція». Як писав колись великий критик активізму Юліус Евола, «подібні люди відчувають жах перед усім тим, що становить природний життєвий простір людини: перед мовчанням, перед самотністю, перед незаповненим часом, перед вічністю. Вони турбуються, хвилюються, кидаються безупинно від одного до іншого, займаються чим завгодно, тільки не самі собою. Вони постійно роблять щось, аби довести собі, що вони є, але, бажаючи отримати від усіх своїх дій особливе підтвердження, насправді вони не роблять нічого». Тож важко не помітити, що ледь не омріяне технократами «занурення з головою у роботу» – як, утім, і будь-які способи психо­логічного «розвантаження» – є не більш ніж малодушними спробами не думати про справжні проблеми й не дивитися в очі вічності. Взагалі, чи не найнебезпечніше у цьому мінливому житті – це бути абсолютно передбачуваним і прогно­зо­ва­ним, бути людиною наперед визначеної реакції. Елемент зовнішньої обу­мов­ле­ності, на який насправді так розра­хо­вує наша епоха, має цілковито виключатися. Принаймні для тих, хто не погоджу­ється на капітуляцію й бажає зберегти цілісність своєї сутності. Однак усе ж не можна без прикрості спостерігати за тими людьми, котрі не можуть змінити своє життя не через які-небудь принципові міркування, а просто тому, що не уявляють собі, як можна жити інакше.

Визначати хід подій треба не метушливою активністю, не брутальним втручанням, а вже самим лише фактом свого існування. Один американський військовий теоретик, наприклад, завважував, що росіяни здатні виграти війну, не вигравши жодної битви. До такої стратегії, певна річ, можна ставитися більш ніж критично, але саме таким є істинно імперський стиль перемоги. Зрештою, рухаючись кудись, ми принципово визнаємо наявність певної кінцевої точки наших прагнень, яка є апріорі вищою за нас. Залишаючись же нерухомими, ми, кінець кінцем, ми самі стаємо такою точкою для когось. Прекрасну нагоду пересвідчитися у цьому дає нам сьогодні Президент. Він здебільшого нікуди не поспішає, не акцентує увагу на необхідності форсування певних політичних процесів і на можливості свого впливу на них. Однак ці процеси, як і воля та інтереси основних політичних сил, геть незбагненним для профанічних експертів чином виявляються замкненими саме на постаті глави держави. Особа, що її було позбавлено значної частини повноважень унаслідок плутократичної конституційної реформи 8 грудня 2004 року, цілком несподівано для декого залишається найвпливовішим чинником суспільного життя. Це важко пояснити прозаїчними умовами удаваного компромісу, що нібито влаштовує всіх. Тут не можливо не помітити ознак узгодженості із вимогами наступної доби – тієї, що неминуче має прийти на зміну періодові активістської лихоманки. Тож і всьому українському сфінксові надалі бажано зберігати незворушний спокій попри всю навколишню метушню й намагання зробити з нього дресировану тварину. У цьому його сила й претензія на володіння майбутнім.

 


Катерина Міщук. Діалог із Богом  розмови з кожним: Богдана Матіяш і її нова книга" />

Катерина Міщук. Діалог із Богом  розмови з кожним: Богдана Матіяш і її нова книга 

Дивно, як люди можуть забути смак справжньої розмови, приправленої ароматом кави або просто начиненої «вершками» щирості. Натомість все більше замінюють її напівфабрикатами Інтернет-спілкування, фаст-фудом телефонних переговорів. «Хліба й видовищ», виявляється, більш, ніж достатньо, тож на те, щоб просто слухати, ні в кого не вистачає часу.

Поки хелловінівського вечора дехто шукав забави на темному святкуванні американського карнавалу, «Смолоскип» влаштував на своєму горищі розмови з Богом. Це не був спіритичний сеанс або протест проти іноземного свята. Дійство, що відбувалося цього разу в «смолоскипівській піднебесній», навіть навряд чи можна назвати презентацією книги в звичному розумінні. Жодних пафосних промов, урочистих представлень чи феєричних шоу. Мінімум для читання вголос – максимум для прочитання мовч­ки, «про себе» і про себе – кожного тобто. Саме такий формат найкраще па­сував для знайомства літературної меншини Києва з новою книгою Богдани Матіяш «Розмови з Богом».

Презентації не вийшло хоча б тому, що вона вже відбулася на львівському форумі, її не було, бо, за словами авторки, цей захід не має на меті, аби репрезентувати чи рекламувати книгу. Богдана зібрала гостей, щоб розказати «чому книга сталася і як вона ставалася». Врешті складалося враження, ніби її початковим наміром було запросити, аби просто порозмовляти: промовляти до Бога й через нього – до себе самої – до кожного – до кожного бога – до бога кожного з нас… Чи навіть просто вимовляти слова – замовляти тишу – зачаровувати її слухачів.

Не випадково, поряд із своїм стільцем поставила ще один для співрозмовника, який так і не з’явився, але ж сама казала, що «те, чого немає – не значить, що його не є». Часто й справді забуваємо про те, чого не бачимо. Пам’ять повсякчас намагаємося вкласти в зримі форми буквосполучень. Книга «Розмови з Богом» – не Писання, що нагадує нам про обов’язок бути вдячними, а її читання в «Смолоскипі» – не обряд богослужіння. Можливо, письмо в даному випадку є способом побачити невидиме, а може, – спроба навіть показати, що воно теж має здатність промовляти через наші вчинки. Принаймні, мотивуючи вибір назви книги, Богдана обмовилася, що вона свідомо взяла до її складу прийменник «з», адже зверталася не до одного адресата – «в усіх розмовах є не тільки люди».

Діалог з уявним, можливо, залишився б якоюсь колективною фантазією, якби він був чужий для досвіду інших. Звичайно, не всі звертаються до Бога, ще менше з ним розмовляють, але чи не кожного дня всі прислуховуємося до своїх бажань і потреб – ведемо діалог із собою й навколишнім світом. Але про ці бесіди ніхто не знає, тим паче не кожен має сміливість про них розповісти. Як зізналася авторка, після прочитання книги її друзі не були щедрими на коментарі – мовляв, про такі інтимні речі не говорять. Але «інтимності, які випадають, є не завж­ди гарні, вони можуть і ранити», тому інколи хочеться не співати про особисте, не складати вірші, а просто про нього розповідати, за адресата маючи всіх і нікого. Врешті, кожен читач має право власного простору для спілкування зі своїми «світами».

Власне прочитання «Розмови з Богом» у зримі форми втілив Ю. Іздрик, якого можна вважати співавтором задуму, що за його участі творився ще й малюнками. Не дивно, що цьому митцеві поро­зумін­ня з мальованими ангелами вда­лося знайти спільну мову й з книгою Богдани.

Не менш красномовною є обкладинка книги, яку, за словами Б. Матіяш, вона довго підбирала, щоб та зображувала метафору вдячності. Хотілося огорнути книгу подякою, яка була б чимось досить буденним і вічним, як пісок. Так і зробила. Тож чи можна було після такого рішення скаржитися на плутанину з нумерацією під час верстки книги – пісок стирає сліди пам’яті, записуючи їх у борхесівську книгу Вічності.

Про книги не тільки говорять, з ними теж розмовляють. Щось подібне переживали присутні на «розмовах» у видавництві «Смолоскип», де не могло бути перешкод на шляху для побудови сучасної «вавілонської вежі порозуміння».


Анна Вітрук. Українська школа карате" /> 

Анна Вітрук. Українська школа карате 

Ціле життя Ґоші Ямаґучі пов’язане з бойовими мистецтвами. В часи, коли Ґоші був малим хлопчиком, діти не мали права вивчати карате. Лише досягши певного віку, вони мали право навчатися в додзьо (залі для тренувань). Та батько Ґоші, легендарний майстер Ґоґен Ямаґучі мав інше уявлення про виховання своїх дітей, і хлопчика брав із собою в залу, де Ґоші тренувався разом із дорослими, витримуючи відповідні навантаження.

Зараз Ґоші Ямаґучі - голова Міжнародної асоціації ґодзю-кай карате до. Нині в Японії карате вивчають з малих років. При цьому викладачі поводяться з дітьми значно демократичніше, ніж в минулому столітті. Але залишився культ вчителя (сенсея), сувора дисципліна, чітка ієрархія, де менші поважають старших і підпорядковуються їм. То, певно, дається взнаки ментальність японців і особливості їхньої культури.

В Європу стиль ґодзю-кай прийшов, як це не дивно, через Швецію. Голландець за походженням, Інґо де Йонґ, помандрувавши Азією (Індія, Китай, Таїланд, Японія, Малайзія), Австралією, Європою, обрав собі за вчителя Ґоґена Ямаґучі, який навчив його стилю ґодзю-кай. Згодом Інґо оселився в Скандинавії, і звідти стиль ґодзю-кай поширився всією Європою.

На диво, шведське карате (та й усе європейське, мабуть) дуже багато взяло від японських шкіл. Я не маю на увазі технічні аспекти цього бойового мистецтва. Європейці перейняли також традиції: такий же безвідмовний послух майстрові, учителеві, старшому, майже японська дисциплінованість, витримка… Єдиною, але дуже важливою відмінністю є ставлення до карате. Для японця бойове мистецтво – це не спорт. Карате – це не мета, а спосіб. Це один із методів духовного й фізичного самовдосконалення людини. Грубезний шар традицій, що формують і світобачення людини, – та підводна частина айсбергу, що її західній людині дуже складно побачити.

«Одного дня наш сенсей зайшов у додзьо і замість того, щоби як і завжди розпочати тренування, повернувся до нас і спитав: «Якого кольору ця стіна?» Ми відказували, що білого. Тоді сенсей сказав: «Ні, вона чорна». І ми вклонилися, і відповідали «Так, учителю». Так буває в Японії, про таке розповідав сейко-шихан Ґоші Ямаґучі. Так може, певно, статися і в Європі, цілком може. Але для західної людини такі випадки не будуть значити те ж, що і для японця. Для європейця подібні методи виховання, ритуали, що вони притаманні бойовому мистецтву, – це лише частина гри, в яку бавляться дорослі, як і діти. В більшості захищені державою, ніби Великою китай­ською стіною, жителі Старого світу шукають собі «драйву», якщо хочете, спасіння від нудьги, рафінованих буднів. Декому це вдається і, прийшовши дуже рано в клуб карате, вони тре­нуються й у зрілому віці. Зна­ходять у цьому себе, залишаються вірними «розвазі», що посіла значно важливіше місце в житті, ніж вони спочатку розраховували.

Прийнявши правила гри, євро­пеєць не намагатиметься їх змінити. Часи Великої французької і подібних революцій уже давно минули, і дещо транквільний європеєць має непоганий імунітет проти того, що зветься бунтарством.

Українець же…

Карате в Україні починалося непросто. Можна сказати, що по-дисидентськи непросто. Іще у 80-ті роки минулого століття українські хлопці почали вивчати карате. Вони думали, що це так називається. Інформації будь-якого ґатунку, що допомо­гла б у навчанні, було обмаль, тому задовольнялися лише незначною кількістю самвидавівської або погано скопійованої літератури та сякими-такими знаннями більш досвідчених товаришів. В часи існування СССР карате було забороненим видом спорту. Спочатку карате на­магалися зробити «совєць­ким», підлаштувати його під вимоги режиму, але з тої ідеї нічого не вийшло. Вже надто важливим в карате був ідеологічний складник, котрий мав за підґрунтя дзен-буддизм, котрий виховував індивідуалізм замість колективізму. Тому і тренувалися тоді під виглядом оздоровчо-фіз­куль­турних секцій, і часто в підвалах, часто пізно ввечері, аби приспане око Великого Бра­та не спостерегло знагла.

Все було дуже романтично й красиво, і ніхто, певно, не думав, що настануть такі часи, як от зараз, і все буде цілком легально й майже «рафіновано». Така простота, рафінованість привабили неймовірну кількість профанів, котрі, побачивши лиш один раз видатного майстра та отримавши від нього чорного пояса, чимшвидше відкривають власні школи, клуби. В Україні карате – це вже не гра, як на Заході. Європеєць потребує казки, в яку би він міг повірити, міфу, в який міг би пірнути з головою. Українець вимагає монетного двору, аби карбувати там мідяки.

Українське карате – особливий вид спорту. Його вартувало би зареєструвати як окрему дисципліну й заробляти на цьому гроші. Варто було би, якби це вже давно не зробили. Безліч шкіл пропонують свої послуги, кожна з яких вважає себе тою єдиною, що може представляти карате в Україні. Кавалок демократії значно посприяв тому, щоби це бойове мистецтво перетворилося в нас на спорт, причому здебільшого для неповнолітніх. Просто на спорт, де немає необхідності мислити, де все більшає прагнення накачати біцепси, вивчити сякі-такі «прийоми»,стати чемпіоном і не надто занурюватись у «філософію». Малих дітей приводять в додзьо, щоб з них таки зробили «людей», чимало приходять для того, щоб вміти «вмазати по пиці» за потреби, щоб позбавитися від целуліту, обвислого живота also known as комплекс неповноцінності… А для того, щоби втримати людину в клубі після досягнення нею своєї мети, направо й наліво роздають чорні пояси. Та хіба ж нормальна людина може вдовольнитися винятково титутлами і відтинком матерії? Не може. Тому і йдуть, полишають заняття, розказуючи всім про те, що карате – це марна трата часу.

Але є й такі, хто, забуваючи про споживацькі інстинкти, починає розуміти сутність другого слова у словосполученні «бойове мистецтво». Парадокс вітчизняного карате полягає саме в тому, що такі люди існують, не зважаючи ні на що. Парадоксом є й обрання карате собі за професію, чого не зустрінеш ніде в Європі. Але від фітнесу, шейпінгу й іншої аеробіки, поширеної в Україні, карате відрізняється саме означником «мистецтво».

Тверезий розум більшості наших співвітчизників не сприймає мистецтва, тому залишається тільки спорт. За такої умови неможливим стає існування тієї системи, що функціонує в Японії та частково в Європі. Українці мало здатні визнавати авторитети. «Революційний вогонь», який палає в крові, не дозволяє виробити й того колективу, колективної свідомості в найкращому розумінні цього слова, котрі потрібні для існування школи карате. Парадокс, але ота школа все-таки існує. І тримається вона на тих, для кого спортивний складник – другорядний в порівнянні з тим другим наповнювачем, без якого неможливе бойове мистецтво.


ВІДБУЛОСЯ ЗАСІДАННЯ ОРГКОМІТЕТУ ІРПІНСЬКОГО СЕМІНАРУ – 2008" /> 

ВІДБУЛОСЯ ЗАСІДАННЯ ОРГКОМІТЕТУ ІРПІНСЬКОГО СЕМІНАРУ – 2008 

Перепусткою на Семінар творчої української молоді в Ірпені, котрий відбувається щороку у травні, як відомо, слугують надіслані на адресу «Смолоскипа» тези – короткий 2-3-сторінковий виклад ідей майбутнього виступу на семінарі. Нижче пропонуємо орієнтовні теми круглих столів, котрі відбудуться за умови надхо­дження до­статньої кількості тез. Менш «популярні» круглі столи не відбудуться, а 15 березня учасники оргкомітету визначать коло тих, котрі матимуть змогу приїхати в Ірпінь у травні. Цього року тези приймаємо фізичною або електронною поштою (смо­ло­скипівські адреси, хто не знає, – наприкінці часопису або на сайті). Термін подачі – 1 березня 2008 року. Тези надіслані після терміну не будуть взяті до уваги.

Теми, запропоновані учасниками оргкомітету:

ПОЛІТОЛОГІЧНА ЧАСТИНА.

1.         Український вибір: Європа, Азія чи власний простір. Модератори: Руслан Єгоров, Олена Сирінська;

2.         Джерело політичних ідеологій в сучасній Україні: рекламне міфотворення чи відповідність соціальним реаліям. Модератори: Олександра Зборовська, Ірина Цапліна, Олексій Шестаковський;

3.         Виклики та перспективи консолідації України: мовний, національний, регіональний, релігійний фактори. Модератори: Максим Майоров, Роман Сирінський, Олександр Скрипка;

4.         Проблеми становлення та трансформації української національної еліти. Модератори: Олександр Гладких, Олег Савченко;

5.         Урбаністичний ландшафт, громадянство, політика. Модератор: Віталій Мороз;

6.         Міграція: перспективи зміни етнічного складу України та проблема
толерантності. Модератор: Роман Сирінський;

7.         Силові структури та їх роль в політичних конфліктах. Модератор: Руслан Голубіцький;

8.         Кульмінація політичної кризи чи нова епоха демократії. Модератори: Степан Мельник, Наталка Мельникова;

9.         Трансформація суспільства від соціуму до маси: виклики, процеси, відповіді. Модератор: Іван Коломієць;

10.       Парламентські кампанії 2006 та 2007 років, перспективи Президентської кампанії 2009 року. Модератор: Іван Коломієць.

11.       Гендерна рівність в політиці та суспільстві: Україна – Швеція. Модераторка Тамара Марценюк

МИСТЕЦЬКА ЧАСТИНА

1.         Проблеми сучасного українського літературного перекладу. Модератор: Тарас Малкович;

2.         Стан і тенденції розвитку сучасного українського кіноперекладу. Модератори: Тарас Малкович, Олег Шинкаренко;

3.         Утилітарність мистецтва як привид і бранець часу.           Модератор: Олег Шинкаренко;

4.         «Ой-йо-йой» або образ жахливого в сучасному мистецтві. Модератор: Олег Шинкаренко;

5.         Сучасна поезія та її синтез з іншими видами і виявами мистецтва
(відеопоезія, слем і т. д.). Модераторка: Любов Якимчук;

6.         Автор – скриптор – копірайтер: методи розкрути та самопіар сучасного письменника. Модераторка: Любов Якимчук;

7.         Автобіографізм та еротика, або чим ще може привабити сучасний автор. Модераторка: Ольга Пуніна;

8.         Мистецтво на провінції: чи залежить геніальність від географії. Модераторка: Ольга Пуніна;

9.         Гендерні виміри мистецтва – від пропаганди до гри. Модераторка: Тамара Злобіна;

10.       Сучасні театральні практики: перформенс як реінкарнація театрального тіла. Модераторка: Ярина Михальонок.

Надіслані вами тези будуть негайно передані модераторам (електронна подача суттєво пришвидшить цей процес), котрі формуватимуть майбутні столи і визначать їх остаточну тематику та конфігурацію. Детальніше про кожну із запропонованих тем можна буде дізнатися на нашому сайті ще до кінця цього року.

 


Олена Павлова. Могилянська школа журналістики: «Ми готуємо універсалів»" /> 

Олена Павлова. Могилянська школа журналістики: «Ми готуємо універсалів» 

Якщо ви і не станете журналістом, то хоча б зможете професійно знімати
весілля.

Євген Федченко, декан Могилянської школи журналістики,
вступна лекція

Навчання

Основний напрямок – новинна журналістика. Студентів вчать оперувати фактами, а не власними судженнями, а також уникати заангажованості. Навчання здійснюється на практиці, «у наближених до бойових польових умовах.» Студенти у першому триместрі роблять щоденні радіоефіри, а з другого – випуски теленовин «Епізоди». Курс ділиться на менші групи, всередині яких постійно перерозподіляються ролі: продюсер сьогодні стає звичайним репортером завтра. Навчання – це командна гра, що вчить дотримуватися чужих правил і пропонувати власні. Місця для творчості вистачає – вибір тем для статей, програм та сюжетів необмежений. Але окрім креативу, журналістика – це важка праця, яка не може залежати від наявності натхнення чи хорошої погоди. Тут вчать відповідальності, у разі якщо за веселі студентські роки ви призабули про неї. Бакалаврату у школі журналістики немає, студенти повинні вже до навчання мати спеціалізацію у певній сфері.

У J-School вивчають друковані ЗМІ, радіомовлення, телебачення, міжнародну журналістику, документальні фільми, фотосправу, мультимедіа, PR та рекламну діяльність, практичну риторику та правове забезпечення медіа. З листопада розпочала дію програма «Журналістика цифрового майбутнього», що фокусується на новітніх цифрових технологіях. Для цього вже побудували новий ньюзрум та телестудію. Студенти мають постійний доступ до Інтернету, користуються технічною базою Школи (це відеокамери, диктофони та інше обладнання).

«Першого вересня ми ставили запитання Президенту в прямому ефірі, п’ятого діставали перехожих, ганяючи за ними з мікрофоном, а через місяць робили радіосюжет про вибори в самому серці підрахунків – ЦВК. Динаміка шалена. Щодня дедлайни, часом пишеш більше, ніж читаєш, у телефоні різко зростає кількість номерів, а час для сну прямує до скорочення. Щоранку маєш вибір: прийти на пару вчасно чи провести милу бесіду з деканом та написати йому пояснювальну. Навчання у нас триває майже цілодобово» – кажуть студенти-першокурсники. А викладач Анатолій Яковець радить їм: «Журналіст має бути хоро­шим патологоанатомом: вам потрібно до­копатися до істини, встановити причини».

Справи міжнародні

Студентам видали посвідчення журналіста з написом «преса» кількома мовами, в тому числі й арабською. Питають: – Для чого арабська? Це якщо ми ТУДИ поїдемо? – Це коли ви ТУДИ поїдете. – каже декан без жодних сумнівів щодо цієї подорожі.

Школа є активним учасником міжнародних проектів: це співпраця з університетами в Огайо та Ліді, Британським агентством розвитку та Інститутом масо­вої інформації. Студенти можуть стажуватися за кордоном, також постійно проводяться тренінги. Наприкінці жовтня до J-School завітав журналіст французької газети La Croix Ален Гіллємоль. Він провів тижневий тренінг із міжнародної журналістики. Ранки починалися із обговорення найсвіжіших подій у світі, а до вечора студенти виконували масу за­вдань – від написання інтерв’ю з Послом Франції, що завітав на тренінг, до складання інфографіки – ілюстративних матеріалів до статей. Панувала справжня атмосфера «міжнародних стосунків»: в аудиторії спілкування велося чотирма мовами. Ален розказував про те, як він напівлегально потрапив до Іраку, про війни та революції, на яких побував та які висвітлював. Вчив вести інтерв’ю так, ніби розміщуєш співрозмовника до шприца і вичавлюєш з нього ту інформацію, яку він хотів приховати.

Робота

Дуже важко поєднувати навчання у школі журналістики з роботою. Завантажений навчальний графік, ненормований робочий день, численні завдання – все це забирає надто багато часу. Від колег зі ЗМІ, що не мають журналістської осві­ти, часто можна почути: «Навіщо вам це навчання? Воно практично нічого не дає, скажімо, одна радіопрограма на тиждень – це ж надто мало. На реальній роботі всього набагато більше.» В дечому вони праві: хоча Школа журналістики і орієнтується на практику, «навчання через роботу», проте на «справжній» роботі практики більше. Кореспондент на радіо отримує більше практичних знань, ніж студент журналістики, але він вчиться, починаючи з елементарних помилок, які студент вже вміє впізнати та уникнути. Окрім того, справа в універсальності отриманих знань, адже Школа готує професіоналів одночасно у різних галузях – радіо, періодика, телебачення. Тобто, є варіант піти одразу на роботу і отримати ці вміння там, а є можливість спробувати себе у різних сферах – побути і режисером, і оператором, і диктором, і репортером, а потім вибрати один із напрямів, володіючи знаннями та вміннями з кількох. Незамінних людей немає, але є ті, хто зажди може замінити будь-кого. Саме таких намагається виховувати J-School. Проте вибір між працею та навчанням усе ж варто зробити ще до вступу.

Як поступити

Для вступу потрібно здати тест з англій­ської, диктант та редагування з української мови і письмовий іспит зі спеціальності, підготувати творчий доробок та пройти співбесіду. Іспит зі спе­ціальності – це ряд завдань, що стосуються новин: перевіряються орієнтація у сучасних подіях в Україні та світі, вміння працювати зі складним фактажем, робота з англомовними текстами, заго­ловками. Головне тут – швидкість і точ­ність. У якості творчого доробку можуть подаватися публікації (газети, журнали, інтернет-видання), записи аудіо та відеопрограм, фотографії, власні медіапроекти. Художні твори (вірші та проза) не приймаються. У 2007 році конкурс був близько 2 осіб на місце. Всього на програму набирають 25 студентів, державних місць – 20, решта – контрактники. Важливу інформацію про вступ та зразки завдань можна знайти на сайтах Києво-Могилянської академії (у рубриці «Маґістеріум»): www.ukma.kiev.ua та Могилянської школи журналістики: www.j-school.kiev.ua.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.