Головна статті
Смолоскип України № 10 (147), жовтень 2007 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Петро Вознюк. УКРАЇНСЬКА ДИЛЕМА" />

Петро Вознюк. УКРАЇНСЬКА ДИЛЕМА 

Попри всі побоювання і скепсис багатьох експертів та інших «розумників» (зокрема, ніде правди діти, і вашого покірного слуги) позачергові вибори до Верховної Ради України таки відбулися. Калейдоскопічна мозаїка вітчизняного парламенту зовні набула іншого ви­гляду. Проте метушлива активність різноманітних «прогнозистів» не повинна відвертати нашу увагу від тих наріжних питань спільного буття, котрі насправді не отримали жодного вирішення тієї погожої осінньої днини 30 вересня 2007-го. Адже підсумки голосування ще раз засвідчили тривожну динаміку дезінтеграції українського со­ціуму за цілою низкою ознак. Намагаючись виявити потен­ційні точки напруги та лінії конфлікту, ми мусимо насамперед поглянути на основні сегменти суспільних настроїв та очікувань, максимально абстрагувавшись від їхніх конкретних персоніфікацій.

На електоральному полі–2007 (як, утім, і рік тому) найвираз­ніше виявилися три політичні вектори. «Ліберально-демократичний» вектор (лапки тут ужито невипадково, оскільки давно доведено, що лібералізм і демократія – речі далеко не тотожні, а подеколи й несумісні), наразі найефективніше експлуатувався «Нашою Україною» та Віктором Ющенком. Найцікавіше, що завдяки збереженню певних стереотипних уявлень у масовій свідомості «нашоукраїнцям» досі вдається частково мобілізовувати на свою користь націоналістично налаштованих виборців. У загальноконтинентальному контексті це, звісно, є прецікавим казусом, оскільки в більшості країн Європи сили, аналогічні «НУ», зустрі­чають жорстке неприйняття та спротив з боку націоналістів. Однак назагал така українська специфіка може становити інтерес хіба що для схиблених есте­тів від політології. Другим впливовим вектором є той, що його умовно можна було б означити як «олігархічно-постсовєтський». Прихильники посткомуністичної плутократії зосереджені переважно на Півдні та Сході, тобто у максимально совєтизованих регіонах. Вони здебільшого схильні сприймати минуле за майбутнє та миритися зі свавіллям своїх роботодавців. Нарешті, третій вектор слід назвати не інакше, як «авторитарно-популістським». Його носіїв приваблюють насамперед ідеї «сильної руки» та «доброго царя» і натомість дратує або
й лякає «демократична говорильня». Зараз свої авторитаристські сподівання вони пов’язують переважно із «лідеркою БЮТ», але це аж ніяк не означає, що існування цього електорального сегмента визначається винятково наявністю леді Ю у політичному просторі України. Характерно, що репрезентанти цього вектора розподілені по території України рівномірніше за симпатиків трьох попередніх. Зокрема, згідно з офіційною інфор­мацією ЦВК, поза впливом шарму ЮВТ залишилися тільки Донбас (за винятком кількох округів) і Крим. Хоча й тут нівелювання авторитарно-популістських настроїв спричинене радше такими побічними чинниками, як вороже ставлення до «лідерки» особисто та ві­до­мими «нюансами» підрахунку голосів.

Отже, лише політикові авторитарного типу було до снаги об’єднати територію принаймні від Гуляйполя до Чопа і від Хутора-Михайлівського до Перекопа. Виборці цього простору, якщо можна так сказати, оста­точ­но «дозріли». Швидко розча­ру­вавшись у Ющенкові, вони тепер очікують популістських, авторитарних, патерналістських (можете навести ще кілька епітетів із заяложеного «демоліберального» цитатника) кроків саме від ЮВТ. Як казав один мій знайомий, «якщо президент не вводить танки, то нехай їх введе Юлька». І цього ефекту, повторюю, домігся політик із геть неоднозначною репутацією, до якого значна частина громадян відчуває суто особистісну неприязнь. Відтак очевидно, що ідея консолідації нашого сус­пільства демократичним шляхом зазнала чергового удару. По суті, українська дилема нині полягає у здійсненні нелегкого вибору між єдністю й демократією. Остання означатиме для нас подальшу дезінтеграцію та сповзання у хаос із неперед­бачу­ваними наслідками – принаймні, якщо у нас і далі па­нуватиме партикуляристське розуміння народовладдя на шкоду будь-яким елементам комунітаризму й суспільності. Дилема, що й казати, нелегка – куди там Гамлету з його сакраментальним «бути чи не бути»! Вирішити її набагато складніше, ніж просто поставити галочку у виборчому бюлетені. Але роз­в’язати це рівняння (або спробувати вийти за межі зловісної фатальності) краще вже сьогод­ні, не відкладаючи його надовго. Адже одного разу може виявитися, що старатися вже ні до чого.

P.S. Пригадується старий, ще з часів «УБК», анекдот. Заморозили Леоніда Даниловича
у спеціальній камері на 2000 ро­ків. Коли минув відповідний тер­мін, як і було домовлено, оживи­ли. Попервах підбіг гріш­ний екс-президент до географічної ма­пи, а там на правому березі Дні­пра – Сполучені Штати Єв­ро­­пи, лівобіч – Велика Китай­ська імперія, і лиш посередині Києва – маленька цяточка на кшталт Ватикану чи Монако. Ну, Данілич, певна річ, тицяє пальцем, питає: «А це що? – А це, пане екс-президенте, троєщин­ські пацани ще тримаються».



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.