Головна статті
Смолоскип України № 10 (147), жовтень 2007 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Виставка пам’яті генерала Петра Григоренка" /> 

Виставка пам’яті генерала Петра Григоренка

17 жовтня у приміщенні видавництва «Смолоскип» розпочала роботу фотовиставка, присвячена пам’яті знаного правозахисника генерала Петра Григоренка: світлини гене­рала, його сім’ї, найближчого оточення роз­кривають зміст його професійної та правозахисної діяльності, особистого життя, а також переживання часів лихоліть та еміграції. Окрім світлин, експонуються статті радянської та закордон­ної преси про генерала П. Григоренка.

Виставка складається з 4-х основних тематичних бло­ків: 1-й – центральний блок – тема­тично розподілено на три основні частини. Першу складено зі світлин, що показують життя П. Григоренка в колі родини: батьків і сім’ї – дружини й синів – у різні часові відтинки – від дитинства до літнього віку. Друга частина вміщує стенд із портретами членів-засновників Україн­ської Гельсінкської Групи, а також велику світлину самого
генерала. Третя частина центрального блоку ілюструє життя і діяльність П. Григоренка у колі най­ближчих друзів. 2-й блок складається з вирізок газетних публікацій, так чи інакше пов’язаних із постаттю та діяльністю генерала П. Григоренка: інтерв’ю з ним, статті про нього в контексті правохзахисної діяльності. Основою 3-го блоку ви­ставки є стенд «Лагерні університети», який становлять фотокадри з місць по­збавлення волі та за­слання українських правозахисників. 4-й блок виставки складається з фотоматеріалів часів еміграцій­ної діяльності Петра Григоренка, а також містить ще один роз­ши­ре­ний стенд, де представлені портретні фото основних діячів Української Гельсінк­ської Групи. Тематичні блоки, при­свячені життю й діяль­но­сті генерала П. Григо­рен­­ка, доповнені виставкою книг – його вибра­них листів, статей, спога­дів тощо, а також деякими рукописами статей.

На відкритті виставки з промовами виступили її ініціатори – засновник видавництва «Смоло­скип» Осип Зінкевич та директор Музею-архіву українського самвидаву при «Смолоскипі» Олесь Обертас, а також гості – відомий україн­ський дисидент та дослідник з Франції Леонід Плющ, правозахисники Євген Сверстюк, Василь Овсієн­ко, Раїса Руденко, Лесь Танюк. Присутні мали нагоду заслухати магнітофонні записи висту­пів генерала Петра Григоренка та його дружини на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Дещо піз­ніше до гостей виставки приєднався син генерала – Андрій Григоренко – і Мустафа Дже­мілєв.

Виставка працюватиме
у «Смоло­скипі»
до кінця 2008 року.
Час роботи: щоденно,
крім неділі, з 11.00 до 18.00


Мустафа Джемілєв

Решта фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/392/1/


КНИЖКИ «СМОЛОСКИПА»  СЕРЕД НАЙКРАЩИХ В УКРАЇНІ" /> 

КНИЖКИ «СМОЛОСКИПА»  СЕРЕД НАЙКРАЩИХ В УКРАЇНІ 

На ХІV Форумі видавців, що відбувся у вересні 2007 року у Львові, журі, яке складалося з двох експертних рад, – академічної та літературно-мистецької, розглянуло 434 книжки й серії від 120 видавництв України, надіслані на Форум. Журі вручило нагороди одинадцятьом видавництвам, ви­знавши 13 їхніх книг найкращими представленими на ХІV Форумі видавців.

Серед них – серія книг видавництва «Смолоскип»: «Вибра­ні твори» Олени Теліги, Івана Багряного, Олега Ольжича й Юліана Шпола. Серед найкращих відзначено книги київ­ських видавництв: «Смолоскип», Видавничий Дім «Києво-Могилянська Академія», «Україн­ський письменник», «Родовід», «Дух і Літера», «Грані-Т», «Дуліби» та львівських видавництв: «Центр Європи», видавниц­тво Львівського національного університету ім. І. Франка, «Піраміда» і «Артос».


Нагорода «Смолоскипа» –
львівський равлик


Ростислав Семків. Зустріч із Леонідом Плющем у книгарні «Смолоскипа»" />

Ростислав Семків. Зустріч із Леонідом Плющем у книгарні «Смолоскипа» 

17 жовтня видавництво «Смолоскип», видавництво «ФАКТ» та аспірантсько-магістерський семінар кафедри філології Національного Університету «Києво-Могилян­ська Академія» провели спільну акцію, в рамцях якої мали за честь вітати у стінах будинку «Смолоскипа» знаного дослідника, філософа та правозахисника з Франції Леоніда Плюща.

У приміщенні книгарні «Смолоскипа», котра щойно від­святкувала перші 50 днів своєї діяльності, відбулося обговорення книги Леоніда Плюща «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового», зініційоване аспірантсько-магістер­ським семінаром кафедри філології НаУКМА.

Аспірантсько-магістерський семінар кафедри філології НаУКМА було засновано 3 роки тому за безпосередньої участі викладацького складу кафедри, особисто професорів Володимира Моренця, Романа Веретельника, Віри Агеєвої, Бориса Шалагінова, а також за ак­тив­ного сприяння професора університету міста Калґарі та бага­торічного мецената «Смолоскипа» Романа Струця.

Се­мі­нар проводить обго­ворення дисертацій аспірантів кафедри філології НаУКМА, а також моде­рує зу­стрі­чі з авто­рами най­більш резонансних сучасних до­слі­джень у царині гу­ма­нітаристики. Цей академічний рік учасники семінару розпочали з обговорення книги Леоні­да Плюща. А до кінця року за­пла­новано також зустрічі з Бог­да­ном Бойчуком, Володимиром Панченком та Оксаною Забужко.

Засідання семінару зазвичай відбу­ваються на кафедрі філології у стінах «Києво-Могилянської Академії», проте цього разу зустріч вирішили провести у «Смолоскипі», аби наголосити також на право­захисній діяльності Леоні­да Плюща, члена закор­донного представниц­тва Україн­ської Гельсінкської Групи.

Появу друком трьох книг Леоніда Плюща – «Екзод Тараса Шевченка», «У карнавалі історії» та «Його таємниця, або «Прекра­сна ложа» Хви­льового» уможливило київське видавництво «Факт». Присутні на зустрічі обговорили найновішу з них – книгу про Миколу Хвильового. З доповідями виступили аспірантки кафедри філології НаУКМА Наталка Іванова та Анна Протасова, у дискусії взяли участь Леонід Плющ, викладачі кафедри філології НаУКМА проф. Віра Агеєва та Людмила Кисельова, дослідники літератури 20-х років Лесь Танюк та Неллі Корнієнко. Модерував обговорення директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків.

Сучасне літературознавство користується великою кількістю інструментів дослідження художнього тексту. Численні методи інтерпретації можна поділити на дві значні групи – умовно назвемо їх «естетичною» та «ідеологічною», – котрі позначають радикально відмінні підходи до тексту, а відтак – перебувають у по­стійному протистоян­ні. Відомий американський семіотик Джонатан Каллер наголошує, що йдеться у такому протистоянні про конкуренцію між власне філологією, яка цікавиться найперше самим літературним текстом, та куль­туро­ло­гією, котру більше цікавлять контексти його функціонування. Серед «естетично зо­рієн­тованих» інструментів дослідження можна назвати британську «практичну критику», американську «нову критику», російський формалізм та французький структуралізм, естетичну критику Гарольда Блума, до «ідеологічно зорієнтованих» зараховуємо різновиди психоаналізу та марксизму, феміністичні та ґендерні, постколоніальні студії, новий історизм.

Тим часом книга Леоніда Плюща «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хви­льо­вого» демонструє докорінно інший підхід до вивчення художнього тексту, методу, котра ґрунтуюється на давній традиції екзегези, містичного вглибання у текст, дошукування в його живій тканині апеляцій до давніх потаємних кодів людської мудрості, покликаної прояснити (а не аналітично пояснити) сенс нашого існування. У книзі зроблено спробу застосувати до інтерпретації текстів Миколи Хвильового антропософські прозріння Рудольфа Штайнера, головні праці якого з’явилися наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя.

Дослідження художніх текстів Миколи Хвильового, здійснене Леонідом Плющем, не вдасться переказати у кількох словах чи звести до десятка коротких тез. Його можна поступово пізнавати, відкривати, сторінка за сторінкою прочитуючи книгу, наштовхуючись на все нові паралелі та збіги, котрі дослідник відшукує в океані сенсів художнього світу Хвильового, вперто шукаючи шлях не назовні, а вглиб лабіринту його почувань та думок.

Дискусія закінчилася автограф-сесією автора, а гості «Смолоскипа» дістали наго­ду поспілкуватися з ним особисто.


«Смолоскип» вітає гостей. Зліва-направо: Осип Зінкевич, NN, Леонід Плющ, Андрій Григоренко, Олесь Обертас

Решта фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/391/1/


Петро Вознюк. УКРАЇНСЬКА ДИЛЕМА" />

Петро Вознюк. УКРАЇНСЬКА ДИЛЕМА 

Попри всі побоювання і скепсис багатьох експертів та інших «розумників» (зокрема, ніде правди діти, і вашого покірного слуги) позачергові вибори до Верховної Ради України таки відбулися. Калейдоскопічна мозаїка вітчизняного парламенту зовні набула іншого ви­гляду. Проте метушлива активність різноманітних «прогнозистів» не повинна відвертати нашу увагу від тих наріжних питань спільного буття, котрі насправді не отримали жодного вирішення тієї погожої осінньої днини 30 вересня 2007-го. Адже підсумки голосування ще раз засвідчили тривожну динаміку дезінтеграції українського со­ціуму за цілою низкою ознак. Намагаючись виявити потен­ційні точки напруги та лінії конфлікту, ми мусимо насамперед поглянути на основні сегменти суспільних настроїв та очікувань, максимально абстрагувавшись від їхніх конкретних персоніфікацій.

На електоральному полі–2007 (як, утім, і рік тому) найвираз­ніше виявилися три політичні вектори. «Ліберально-демократичний» вектор (лапки тут ужито невипадково, оскільки давно доведено, що лібералізм і демократія – речі далеко не тотожні, а подеколи й несумісні), наразі найефективніше експлуатувався «Нашою Україною» та Віктором Ющенком. Найцікавіше, що завдяки збереженню певних стереотипних уявлень у масовій свідомості «нашоукраїнцям» досі вдається частково мобілізовувати на свою користь націоналістично налаштованих виборців. У загальноконтинентальному контексті це, звісно, є прецікавим казусом, оскільки в більшості країн Європи сили, аналогічні «НУ», зустрі­чають жорстке неприйняття та спротив з боку націоналістів. Однак назагал така українська специфіка може становити інтерес хіба що для схиблених есте­тів від політології. Другим впливовим вектором є той, що його умовно можна було б означити як «олігархічно-постсовєтський». Прихильники посткомуністичної плутократії зосереджені переважно на Півдні та Сході, тобто у максимально совєтизованих регіонах. Вони здебільшого схильні сприймати минуле за майбутнє та миритися зі свавіллям своїх роботодавців. Нарешті, третій вектор слід назвати не інакше, як «авторитарно-популістським». Його носіїв приваблюють насамперед ідеї «сильної руки» та «доброго царя» і натомість дратує або
й лякає «демократична говорильня». Зараз свої авторитаристські сподівання вони пов’язують переважно із «лідеркою БЮТ», але це аж ніяк не означає, що існування цього електорального сегмента визначається винятково наявністю леді Ю у політичному просторі України. Характерно, що репрезентанти цього вектора розподілені по території України рівномірніше за симпатиків трьох попередніх. Зокрема, згідно з офіційною інфор­мацією ЦВК, поза впливом шарму ЮВТ залишилися тільки Донбас (за винятком кількох округів) і Крим. Хоча й тут нівелювання авторитарно-популістських настроїв спричинене радше такими побічними чинниками, як вороже ставлення до «лідерки» особисто та ві­до­мими «нюансами» підрахунку голосів.

Отже, лише політикові авторитарного типу було до снаги об’єднати територію принаймні від Гуляйполя до Чопа і від Хутора-Михайлівського до Перекопа. Виборці цього простору, якщо можна так сказати, оста­точ­но «дозріли». Швидко розча­ру­вавшись у Ющенкові, вони тепер очікують популістських, авторитарних, патерналістських (можете навести ще кілька епітетів із заяложеного «демоліберального» цитатника) кроків саме від ЮВТ. Як казав один мій знайомий, «якщо президент не вводить танки, то нехай їх введе Юлька». І цього ефекту, повторюю, домігся політик із геть неоднозначною репутацією, до якого значна частина громадян відчуває суто особистісну неприязнь. Відтак очевидно, що ідея консолідації нашого сус­пільства демократичним шляхом зазнала чергового удару. По суті, українська дилема нині полягає у здійсненні нелегкого вибору між єдністю й демократією. Остання означатиме для нас подальшу дезінтеграцію та сповзання у хаос із неперед­бачу­ваними наслідками – принаймні, якщо у нас і далі па­нуватиме партикуляристське розуміння народовладдя на шкоду будь-яким елементам комунітаризму й суспільності. Дилема, що й казати, нелегка – куди там Гамлету з його сакраментальним «бути чи не бути»! Вирішити її набагато складніше, ніж просто поставити галочку у виборчому бюлетені. Але роз­в’язати це рівняння (або спробувати вийти за межі зловісної фатальності) краще вже сьогод­ні, не відкладаючи його надовго. Адже одного разу може виявитися, що старатися вже ні до чого.

P.S. Пригадується старий, ще з часів «УБК», анекдот. Заморозили Леоніда Даниловича
у спеціальній камері на 2000 ро­ків. Коли минув відповідний тер­мін, як і було домовлено, оживи­ли. Попервах підбіг гріш­ний екс-президент до географічної ма­пи, а там на правому березі Дні­пра – Сполучені Штати Єв­ро­­пи, лівобіч – Велика Китай­ська імперія, і лиш посередині Києва – маленька цяточка на кшталт Ватикану чи Монако. Ну, Данілич, певна річ, тицяє пальцем, питає: «А це що? – А це, пане екс-президенте, троєщин­ські пацани ще тримаються».


Оля Погинайко. Форум книгопродавців" />

Оля Погинайко. Форум книгопродавців 

Їздити до Львова на Форум – це така гарна традиція. Тут можна купити нові книжки, можна подивитися на «зірок», можна отримати пару-трійку автографів, послухати поезію теж можна. Зрештою це добрий привід черговий раз приїхати до Львова, а він того вартий. Не кажучи вже про юрми знайомих навколо. Одним словом, вартує. І навіть якщо ви не книговидавець – все одно вартує.

Коли їдеш на Форум уперше, то дивишся на все широко розплющеними очима, особливо на тих, хто заїжджає, так-так, заїжджає в Палац мистецтв з валізкою на колесах, порожньою, звісно, а виїжджає звідти – з пов­ною. Коли їдеш на Форум вдруге, порівнюєш, наскіль­ки менше минулого року було відвідувачів, наскільки більше заплановано акцій і скільки нових кнайп з’явилося у місті Лева. А от за третім разом вже починає проглядатися система. Остання полягає в тому, що, здається, якість Форуму видавців у Львові потроху переростає якість самих видавців.


Стенд «Смолоскипа» на форумі: Ольга Погинайко, Людмила Титаренко

Організаторам Форуму цього року багато що вдалося якнайкраще. От хоча б урочисте відкриття. Навряд чи хтось буде заперечувати, що цей захід мав той рівень і той формат, який належиться мати офіційному відкриттю національного книжкового форуму. Нарешті. І добрі ведучі, вдягнуті-таки у вечірнє вбрання, і книжки на сцені, слава Богу, і джаз, хороший джаз, а не попса, не російська попса, і зрештою пантоміма на підхваті, щоб шановні номінанти не бродили по сцені, як вівці. І власне те, що вся ця імпреза була задумана «з перспективою на майбутнє», як відкриття 114-го (тобто рівно на сто років уперед) Міжнародного книжкового ярмарку у Львові, свідчить, що Форум видавців розвивається. А якщо ще врахувати запрошення почесним гостем директора Франкфуртського книжкового ярмарку (1975-2000) Петера Вайдгааса, то стає очевидним, куди саме прагне увести його Олександра Коваль.

Бажання вивести Форум видавців «на міжнародну арену» і зробити з нього, а отже, і з української літератури, достой­ного гравця принаймні європейського рівня, похвальне …але поки що, на жаль, нездійсненне. І справа не в директорі, не в рівні організації і навіть не у літературі. Справа в українських видавцях, для яких за 14 років свого існування Форум так і не став форумом, а залишився звичайним книжковим ярмарком, базаром, куди везуть продавати скількись-там примірників цієї-от книжки, а не права на неї. Львівський форум і досі більше спосіб підзаробити тут і зараз (для декого навіть отримати цілу місячну виручку), аніж місце, де підписуються угоди і налагоджуються контакти. Багато видавництв до цього навіть не готуються, принаймні не готуються як слід.

Прогрес, щоправда, очевидний: якщо два роки тому частина учасників навіть прайсів у достатній кількості не мала, то на цей час значення наявності більш-менш повного каталогу осягнули майже всі. Але на тому й кінець. Якщо ж, не приведи Господи, спробуєте на місці обговорити деталі вашої співпраці і – о, диво-дивне! – підписати договір, а зверху ще й набратися наглості замовити поставку… То нічого у вас не вийде просто тому, що три чверті учасників не готові до такої розмови. Про продаж авторських прав узагалі краще не згадувати, щоб не накликати біди.

Книговидавців теж можна зрозуміти. До певної міри. Дорога, проживання, витрати на рекламні матеріали і презентації – все це має окупитися. Інакше навіщо ж їхати? А продажем авторських прав багато не заробиш, принаймні в Україні і принаймні сьогодні. От і тягнуть на стенди стоси книжок і торгують ними аж до забуття.

Мабуть, тому тягне від програми Форуму якимсь снотворним духом. Презентація змінюється автограф-сесією, автограф-сесія – презентацією, прізвища авторів повторюються по кілька разів на кожен спланований день, не кажучи вже про те, що з року в рік більшість з них не змінюється. А ще чомусь все менше стає книжок, на презентацію яких таки хочеться йти. Час від часу, ніде правди діти, «проскакують» круглі столи й навчальні семінари, що пробуджують іскорку цікавості, але таких небагато.

Складається враження, що відпрацювавши нарешті схему більш-менш повної участі у львівському Форумі, книговидавці пустили все на «самотік». Їм комфортно, а отже й потреби «рипатися» понад це немає. А треба, бо стає нудно. А коли нудно – то погано. І що з того, що, як стверджує прес-реліз Форуму, кількість зареєстрованих учасників – 584, кількість заходів у програмі – 286, кіль­кість книжок, надісланих на конкурс – 434, кількість авторів книжок, присутніх на Форумі, – 177.


Презентація серії «Розстріляне відродження» у Львові:
Ростислав Семків, Осип Зінкевич, Сашко Ушкалов


Теодось Зелінський. ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ НА ЛЬВІВСЬКОМУ ФОРУМІ ВИДАВЦІВ" />

Теодось Зелінський. ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ НА ЛЬВІВСЬКОМУ ФОРУМІ ВИДАВЦІВ 

Форум видавців у Львові, як би хто того не заперечував, залишається лакмусовим папірцем видавничого процесу в нашій державі. А від минулого року його супроводжує іще один такий «папірець» – тепер уже процесу літературного – літературний фестиваль в рамцях Форуму видавців. Саме ця подія є наразі ключовою з-поміж інших літподій року, оскільки поєднує в собі і презентації книг, і міжнародні письменницькі зустрічі, і різноманітні літературні й довколалітературні заходи, і, звісно, якнайширше письменницьке спілкування. Цьогоріч серед офіційних учасників Форуму видавців було широко представлене наймолодше покоління української літератури, і складається враження, що на літфестивалі це покоління й було найактивнішим.

Навіть якщо судити по офіційному альманасі літфестивалю при Форумі видавців, що вже вдруге побачив світ, і має висвітлювати, за ідеєю, твори найпоказовіших учасників цьогорічного форуму, – серед українських літераторів, представлених у ньому, кількісно переважають саме наймолодші – так звані «двотисячники» (аналогія в даному разі використовується більше для зручності аніж концептуально, і тому не потребує прискіпливого обґрунтування).

Саме цього року вийшло кілька знакових для покоління книг, що також презентувались на Форумі. Перш за все – це перша антологія поезії, що претендує на підсумки щодо досягнень «двотисячників» – вона має дещо профанізовану, проте концептуальну назву «Дві тонни». Її упорядники – Богдан-Олег Горобчук і Олег Романенко – прискіпливо відібрали по десять поезій тридцяти двох молодих поетів (ця вже магія чисел!) і змонтували усе це в міцний і надзвичайно цікавий як для пере­січного читача, так і для дослідників конґломерат, що побачив світ у новоствореному видавництві «Маузер». Ще одна показова для покоління книга з’явилась уже досить давно – ще взимку цього року – у видавництві «Факт», проте все ще не втрачає ні актуальності (як видання, і – тим паче – як поезія), ні уваги читацької аудиторії. Ідеться про триєдину поетичну збірку «Цілодобово!» Б.-О. Горобчука, Павла Коробчука та Олега Коцарева. Ці автори на форумі взяли участь не лише у презентації книги, але іще у великій кількості заходів, про частину яких ітиметься нижче.

Видавництво «Смоло­скип», як протягом уже більше десятиліття, презентувало нові видання своїх минулоріч­них лауреатів: поетичні збірки «Місто в Моєму Тілі» (Б.-О. Горобчук) та «Торба» (Артем Анто­нюк), та збірку прозових творів «Як зникнути повністю» (Олег Шинкаренко). Всі три книги вкотре свідчать про високий рівень наймолодшої української літератури, водночас  наголошуючи на особливому її потенціалі: оскільки автори є ще досить молодими, справжній літературний розквіт у них, вочевидь, все ще по­переду...

Із прозових книг привертають особливу увагу нашумілий вже дебютний роман Сашка Ушкалова «БЖД» («Факт», 2007), який деякі критики протиставляють творам парадигми «Карпа-Дереш» як справді якісну й цікаву альтернативу розвитку «молодіжної прози». Сам Сашко наголошує, що його наступний роман, робота над яким триває, буде іще серйознішим, іще далі від розважайлівки і ближче до справжньої літера­тури.

Ще одним цьогорічним дебютантом серед так званих «двотисячників» є Артем Чех, який спромігся не лише перемогти на конкурсі «Міський молодіжний роман–2007» видавництва «Фоліо» і видати там книгу «Цього ви не знайдете в Яндексі» (хоча власне романом цей твір назвати важко), але і підкріпити свій успіх іще однією книгою – романом «Киня» («Факт», 2007). Чимало інших «двотисячників» цьогоріч також випустили нові прозові книги: Артем та Олена Захарченки, Катя Калитко, Ярослава Івченко, Оксана Вєліт та багато інших.

Якщо ж абстрагуватися від власне книжкових успіхів покоління, то і на «подієвому» рівні «наймолодші» також прикували до себе загальну увагу. Однією з ключових подій літературного фестивалю при Форумі видавців можна вважати напрочуд вдалий літературний марафон «Молода республіка поетів», організований керівництвом Форуму видавців і А. Захарченком, спільно з видавництвом «Смолоскип». На марафоні глядачі й слухачі вкотре переконалися у високому рівні поетичної майстерності й винахідливості багатьох «двотисячників», до того ж – як тих, що уже мають збірки і знані в літературному середовищі, так і досі маловідомих, але, безперечно, дуже талановитих поетів.

Окрім цієї акції, окрім різноманітних презентацій власних книг, антологій, альманахів тощо (що засвідчують як мінімум високу поколіннєву самосвідомість), молоді поети та прозаїки «засвітилися» іще на безлічі виступів, а деякі з них і зорганізували. Особливо цікавим серед останніх є презентації порівняно нового для України поезосинтетичного жанру – «відеопоезії». Їх було дві: першим був спільний україн­сько-литовський проект «Синтезія», а другим – вже суто українським – Ктерина Бабкіна і арт-студія «Технократ». Кожним з проектів було представлено по кілька відеороликів на поетичні тексти, що тією чи іншою мірою посилювали вплив тексту на аудиторію, чи актуалі­зуючи, чи утаємничуючи, чи увиразнюючи його.

Всього, чесно кажучи, і не згадаєш. Цьогорічний Форум видавців був настільки багатим на події, що цілком можливим є написання цілої книги спогадів і про нього, і про літературний фестиваль зокрема. Але можна впевнено сказати – розділ, присвячений наймолодшому поколінню українських письменників, був би в цій книзі одним із найбільших.


Юрій В. Нога. «Хортицькі джерела»" />

Юрій В. Нога. «Хортицькі джерела»  

У Запоріжжі 4-6 жовтня відбувалася  книжкова виставка, що мала саме таку назву, і у програмі якої 5 жовтня останнім пунктом значився відбірковий тур Всеукраїн­ського фестивалю живої поезії «Молоде вино». Тож нам уже відоме ім’я  першого фіналіста та учасника Семінара творчої молоді в Ірпені. Та давайте розпочнемо з… правильно, із самого початку.

«Молоде вино» заснувала «ТА 500» – Макс Розумний, Кока (Андрій Кокотюха) та з десяток інших студентів журфаку, – зараз вони відомі літератори, журналісти, викладачі. Один із найуспішніших фестивалів у 2003 році «загнувся» тобто припинив існування. У 2005 мені його… подарували. В сенсі: роби з ним що хочеш. Тепер маємо те, що маємо. Однак повернімося в Палац культури заводу «Дніпроспецсталь».

5 жовтня, 16-а година. Члени журі дивляться на список учасників, – там тільки одне прізвище. Організатори оголошують про початок реєстрації. 17-а година, за три хвилини до початку шість суддів перепитують, чи всі бажаючі зареєструвалися. Займають свої місця Григорій Лютий, голова Запорізької обласної організації Спілки письменників України, Павло Бондаренко, прозаїк, який 10 годин трусився в маршрутці з Луганська, щоб подивитися на молоді таланти, Лада Хортич (вона ж – Ірина Цапліна, лідер літгурту «99»), Юрій Ганошенко, який просив студентів не соромитися, однак нагадував про ліміт часу, Марина Брацило, яка співчувала учасникам, яким доводиться вчити її вірші напа­м’ять, щоб здати залік з укрсучліт, та Світлана Аніщенко з Мелітополя, яка прийшла з новою книгою… Однак це все проза.

А тепер про поезію. Вона була. Була різна. Саме тому директор фестивалю набрався нахабства і дав два спецпризи. Нескладно здогадатися, що це були книги видавництва «Смолоскип». Можливо, це перший «Український декламатор», який потрапив до  Оріхова*, і тоді всі наші витрати можна вважати виправданими. І якщо школяр Олександр Павленко  не зміг перемогти «монстрів», та він має перевагу, йому й 18 немає. Через декілька років його так само вивчатимуть у курсі літератури рідного краю, разом з головою та іншими членами спілки.

Та повернемося до наших… майбутніх  лауреатів. Для початку треба зазначити, що рівність балів призвела до того, що довелося дати два третіх місця – Світлані Мінаковій та Тетяні Шадріній. Друге місце посів Володимир Віхляєв. А до столиці їде Олександра Зборовська. Тож тепер і ви знаєте ім’я першої фіналістки «Молодого вина» та учасниці мистецької частини Семінару. Отож, чотирьом із 13 учасників пощастило, вони потраплять до майбутньої антології.

Відтак далі на нас чекають АР Крим, Харків, Луганськ, Острог, Кам’янець, Житомир і багато інших загадкових  міст України.  Звісно, не кожного разу буде нагода виступити на круглому столі, організувати автограф-сесію… Цього разу, завдяки книжковій виставці, все відбулося саме так. Можливо, наступного року на нас чекає новий формат… Та все ж де­в’ять дитячих бібліотек Запо­різького краю відтепер мають «Українське дошкілля». Можливо, це мало, однак навряд чи так вважатимуть діточки та їхні вчителі у райцентрах.

А щодо «Молодого вина»… Тільки пишіть, пишіть, і якщо ви справді творчі – ми знайдемо одне одного. 


Засідання журі «Молодого вина» в Запоріжжі

* Оріхів – райцентр у Запорізькій області.


Юлія Сахно. Життя в ЖЖ" />

Юлія Сахно. Життя в ЖЖ

Для когось – просто дві літери кириличного алфавіту, можливо – дискримінаційна громадська вбиральня, бісексуальна парочка, примружені очі? Хтозна.

–          Ти в ЖЖ є?

–          Де-де? О_о

–          Ну в лайфджорналі? live­journal.com? В жижі?

–          Ааа. Ні, я в інтернеті не люблю сидіти. А ти що – є?

–          Та періодично таки є.

–          А скажи-но адресу, я зайду подивлюсь, що ти там пишеш…

Так нас стає більше. Кого – «нас», спитаєте ви? Нас – це ЖЖистів, людей, що ведуть свої персональні або не дуже журнали, спілкуються, дописують до різних тематичних спіль­нот, організовують та організовуються, періодично просто таки живуть в Інтернеті. За даними нещодавно опублікованої детальної статистики україн­ського
сегменту (або ЖЖ – Живий Журнал), Україна знаходиться на 5-му місці у світі за чисельні­стю ЖЖ-блогів, маючи, за оцінками, до 80-85 тисяч користувачів (я взяла інфу звідси: http://blogoreader.org.ua/get­ting-blog-in-ukraine/). Варто зазначити, що українці мешкають не лише в лайфджорналі, а й на інших цікавих блог-порталах, але мова йтиме саме про LJ. 

Що ж таке ЖЖ? Нащо ЖЖи­сти в ньому сидять, що дописують туди, яка з нього користь? О-оо! ЖЖ – це наше все! Легше перелічити те, чого не можна робити і що не робиться в ЖЖ, ніж те, що робиться. Бо ЖЖ має стільки складових і виконує стільки функцій, що навіть не знаєш, з чого почати й чому приділити більше уваги...

Почнемо з чогось, нарешті. Отже, ЖЖ – це засіб комунікації. Тут знаходять друзів, заводять корисні знайомства, читають новини, починають стосунки, розривають їх, продають, купляють, сваряться, жартують, п’ють, гуляють... ой, щось я забалакалась.

ЖЖ – чудовий психотерапевт. Це місце, де ви можете поговорити самі з собою, подумати, проаналізувати свої вчинки, змінитись на краще. Тут ви можете поплакатись, посміятись, полаятись і знайти під­трим­ку. Адже в «жижі» все від­бувається на добровільних засадах – тут ніхто нікому нічого не винен, але при цьому всі піклуються про вас. А це дуже приємно – знати, що хтось за тебе хвилю­ється, що комусь ти небайдужий.

Так от. ЖЖ – воно не існує окремо від реального світу. Тобто ЖЖ – це шматок тебе у всесвітній мережі. Ще один рецептор, канал зв’язку з астралом. Але це – лиш інструмент. Ти знаходиш цікавих людей у ЖЖ, вони знаходять тебе, ви знаходите один одного – і починаєте спілкуватись уже на іншому рівні. Варто зазначити, що український сектор ЖЖ це маленьке село. Дуже маленьке. Тут всі усіх знають, все знають і всі зі всіма знайомі. Якщо не особисто, то на рівні друзів, друзів друзів, або друзів друзів друзів друзів – точно. І якщо ви тільки з’явились у ЖЖ – не хвилюйтесь – the matrix has you. А якщо ви до того ж людина, що цікавиться сучасною культурою, технологією, новинами – вона має вас двічі, або й тричі. Ви попались. Відтепер кожен ваш вчинок так чи так пов’язаний з «жижею». Вітаючись із будь-ким у реалі, ви сміливо можете питати «який у вас нік у ЖЖ?». І, як мінімум в одному випадку з п’яти (якщо це відбувається в Києві) отримувати відповідь, і часто відзначати, що цей нік є для вас дуже знайомим, або й близьким, і тоді ви кидаєтесь із обіймами до людини, котра нічого не підозрює, заці­ло­вуєте її, або ж вимагаєте авто­графа, чи, можливо, починаєте згадувати зайняття боксом, – адже всяке буває, правда?

ЖЖ – це чудовий засіб подорожування. І ні. Не віртуального. Абсолютно реального. Хочете розширити свій кругозір? Трошки поподорожувати без особливих витрат? Заведіть собі ЖЖ! І вже за кілька місяців ви матимете купу знайомих у різних містах не лише України, а можливо й близького й далекого зарубіжжя. Метод подорожування трохи екстремальний, але ж ви любите екстрим, чи не так? У чому полягає даний
метод? Ну, це елементарно: ви заводите собі френда (для непосвячених: то і є те саме
ЖЖ-знайомство) у якомусь таки цікавому місті, а потім починаєте відкрито чи трохи завуальовано напрошуватись у гості. Власний досвід показує, що з чотирьох спроб усі чотири є успішними, та й не обов’язково напрошуватись – самі запросять. А тепер про екстрим – не завжди ви знатимете, до кого саме їдете гості і чим то все скінчиться. Та це швидше цікавий і милий серцю елемент неспо­діванки, ніж щось смертельне. Єдине «але» – однією поїздкою все не обмежиться. Від­тепер ви пов’язані з купою кльових людей з різних міст, ви почи­наєте їздити один до одного в гості, потім компанією їздити ще до когось, потім вам стає мало місця, мало людей – ви організовуєте всеукраїнський з’їзд ЖЖистів, потім переходите на міжнародний рівень, потім... Але я знову захопилась.

Лайфджорнал – чудовий спосіб самореалізуватись, саморозпіаритись і таке інше. Ви пишете вірші, прозу, музику, знімаєте відео, фотографуєте? Вам буде кому то все показати, воно не лежатиме мертвим вантажем на вашому комп’ютері й серці. Хіба що треба натренувати трохи нервову систему для початку, адже не одразу ж вас, такого талановитого, любити, правда?

То який у вас нік, кажете?

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.