Головна статті
Смолоскип України №7-8(44-145), липень-серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Сторінка 16
Всі сторінки
Ігор Самохін. Повна «Торба» цікавих текстів та фотографій від Артема Антонюка" />

Ігор Самохін. Повна «Торба» цікавих текстів та фотографій від Артема Антонюка 

Антонюк Артем. Торба: Збірка поезій / Передмова О. Коцарева; післямова С. Сітало. – К., «Смолоскип», 2007. – 144 с. (Серія «Лауреати Смолоскипа»).

Які вірші може писати будівельник, який став муляром, потім вогне­упорником, а після цього – кореспондентом газети? Швидше за все, це будуть своєрідні репортажні нариси навколишньої реальності з її промисловими потужностями, брудними міськими вулицями, нічними кухнями, побутовими радощами, бідами та пиятиками. У «Торбі» сумчанина Артема Антонюка (чию біографію я коротко переказав на початку) все це є. Але не тільки – «Торба» велика і містка, а досвід автора, як легко переконатися, неабиякий, що дозволяє йому гранично реалістично і водночас украй метафорично описувати реальність в усіх її проявах, що тільки можуть бути до­ступні поетові з таким життєвим шляхом.

Та повівши мову про цю збірку поезій, перш за все слід зупинитися на тому, на чому перш за все зупиняються очі при погляді на неї – я маю на увазі дизайн. Давно вже говориться про зсув сучасної поезії від «читаної» до «почутої» чи, ще ліпше, «побаченої»: це є так звані перформативні практики, характерні для нашого постмодерного часу, через що вірші зараз більшою мірою живуть на вечорах-перформенсах, аніж на сторінках збірок. Але творці оформлення «Торби» – фотостудія «Зазо» – дотепно й оригі­нально зуміли поєднати традиції й сучасність.

Кожна сторінка книжки, кожен текст супроводжується фотографією вгорі, причому це може бути все що завгодно: камфорка газової плити, клавіші клавіатури, кухонний стіл чи гумова жінка. Цілком незвично для поетичної книжки і дуже характерно для сучасного фотомистецтва. Втім, найцікавіше те, що зображення (майже) завжди спів­від­носиться з текстом на сто­рін­ці – через це читач змушений постійно вишукувати анало­гії поміж побаченим і прочитаним, знаходити завдяки фотографії нові сенси в поезії або відкривати нове розуміння фотографії після читання вірша. Цей елемент інтерактивності робить збірку віршів (і фотогра­фій) «Торба» унікальною на сьогодні, але щось підказує, що да­ле­ко не останньою в своєму роді.

Фотографії ніби відволікають читача від основного наповнення – віршів, але водночас змушують іще уважніше вчитуватися в них. І це справедливо стосовно багатства авторової фантазії, його грандіозного досвіду та чисто поетичної майстерності слова та метафори. В анотації написано: «Такі вірші не можна любити. Від них по-справжньому нудить – як від реальності». Я цілком погоджуюся з другим твердженням, але протестую проти першого: так, від них нудить, і саме тому їх потрібно любити. Або хоча би читати і перечитувати.

Вірші Антонюка – життєвий мікрокосм простого сумчанина, пропущений через поетичне світосприйняття автора. В них практично не можна знайти ре­флексії, тому якийсь там інте­лек­туалізм у цих поезіях відшукати важко. Їх буде доречно порівняти радше з призмою, через яку проходить понуре одно­ма­ніт­не світло нашої реальності й переломлюється, утворюючи різ­нобарвну веселку з незвичних метафор, несподіваних епі­те­­тів та численних ігор зі словами.

Але не слід думати, буцім поет прикрашає побачене: Антонюк надто добре знає цей світ, аби дивитися на нього оптимістично. Це підтверджується також пануванням у його поезії мотивів зими та осені; автор узагалі багато уваги приділяє явищам календаря та погоди, які, наче ба­рометри, ви­значають собою на­стрій та тональ­ність кожного вір­ша.

І все ж навіть природа і погода в Антонюка виявляються включені в загальну картину побутового життя. Важко знайти елемент щоденного побуту, який би не знайшов собі притулку на сторінках «Торби». Навіть міфологічні персонажі ніби переїздять у Суми, щоби зайнятися буденними справами: так, Пенелопа зустрі­чає чоловіка на «провінційному пероні», а Сізіф ніяк не може досапати город.

Антонюку неважко писати вірші в різній манері – окрім загальної маси верлібрів, у нього є і римовані, і білі вірші, і навіть «японський» цикл «Яблуневі пелюстки на північнім вітрі». Втім, останні, попри свою лаконічність та афористичність, видалися дещо примітивними. Що ж до решти, то відзначу ще таку деталь: вони важко читаються. Це зумовлено не відображеними в них реаліями життя, ні, просто часто метафори занадто складні, порядок слів занадто далекий від звичного, а синтаксис складних речень ледь піддається розумінню (особливо за частої відсутності у верлібрах розділових знаків).

Та як уже зазначалося, ці вірші таки треба читати. Адже і жити в нашому світі непросто, так чому ж мають бути легкими для читання вірші? Тому пропоную не думати довго, а мерщій придбати книжку: в цій «Торбі» кожен знайде щось для себе і щось, пережите на власному до­сві­ді. Про що, а про це Артем Ан­тонюк та студія «Зазо» добре потурбувалися.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.