Головна статті
Смолоскип України №7-8(44-145), липень-серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Сторінка 16
Всі сторінки
Ілія Лисенко. Хай будуть Суми" />

Ілія Лисенко. Хай будуть Суми 

Третя регіональна презентація, яка відбулася у «Смолоскипі», мала назву «Сум’яття» (бо Суми). Бог любить трійцю. Раніше показувалися на люди Житомир («Житомирське на бруньках») і Харків («Трактор»).

На гарячому горищі представники Творчого Збіговиська «Паркан» словесно-візуально спілкувалися зі столичною публікою. Між тим, могло здатися, що говорять вони самі з собою, сидячи в першому ряду так, що вигляд їхніх потилиць відчутно заважав половині зали дивитися «кіно», що презентувалось.

Розповідали собі про заіржавілі думки, про вбетоновану самотність, про штучну пам’ять, про хворобливу любов. Слова, наче різнобарвні комахи, наповнювали простір, збиралися в рої, утворювали силуети дійових осіб і так рухалися екраном, вмальовуючись в арматурно-оголені краєвиди Сум. Насправді не мало значення ні місце, ні час, ні обставини, за яких відбувалося це освідчення частині території України на пів­нічному сході. Так між судомами ранкової нудоти і спо­стереженнями за змінами форм тіла жін­ка каже чолові­кові: «Я тебе кохаю». Так птахи стирають крила над морем, до миготіння у круглих вічках згадуючи напівсферичну будівлю з багнюки і слини і не прощаючи тим, кого знемогла висота. Так мають право говорити ті, у кого «нічого немає, окрім цього міста» (Софія Сітало).

Суми у своїй назві мають щось японське, вам не здається? Слово водночас пісенно-журливе і фатальне: «тюрми-суми людей / вчимо не зарікатись» (Артем Антонюк). Що особливого в цьому населеному пункті і що незвичайного у Творчому Збігови­ськові «Паркан»? В анонсі перфомансу йшлося: «Вони покажуть вам, чим Суми не відрізняються від інших мистецьких серцевин всесвіту». Ті, хто пожертвував вечором, під час якого тривали «Київські лаври», і завітав на презентацію сум’ян, напевно, переконалися в цьому. Всюдисущі прояви боротьби натури з урбанізацією, в яких перемагає дружба; зімкнені простори, де процес руйнування зливається з процесом творення, і так народжується лірика руху: тіней – на світлі, дерев – на бетоні, людей – на магнітних стрічках, поверх іржі, серед щебеню й щебету, - безперечно, це знайоме всім мешканцям сучасних українських міст, які хоч іноді озираються навколо себе. Однак саме сум’яни (принаймні, та їх частина, що була в «Смолоскипі») з таким болісним напруженням, з таким глибоким драматизмом люблять своє місто. Не з іронією, тим більше, не зі зневагою вони наліплюють листівку із зображенням альтанки (емблеми Сум) на щит, з яким борються за цей клаптик планети. Спитаєте, кому він треба. Їм же. Можливо, нікому, крім них. Вони – «зелені інопланетята» (Сегрій Савченко) у кишенях (майже за пазухою) долі, що пов’язала їх із Сумами – красивими і хворими, беззахисними і... сумними.

Тексти лунали або неврастенічно-надривні (С. Сітало, Володимир Борисов,
С. Савченко), або критично-усічені (Яро­слав Склабінський, Аліна Курсова). Народу в залі було небагато, і, здається, ніхто не дивувався ані змістовому наповненню, ані настрою. У такій атмосфері бути собою легко, так само – як і не собою. А якщо й спостерігалося певне сум’яття, так то – лише данина назві.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.