Головна статті
Смолоскип України №7-8(44-145), липень-серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Сторінка 16
Всі сторінки
Олександр Маслак. Свинська конституція" />

Олександр Маслак. Свинська конституція 

Дискусії про чергову конституційну реформу набувають все більшої сили.
В пресі з’являються статті відомих політиків і політологів з різними, часом протилежними, пропозиціями про те «як нам облаштувати Конституцію». Але, на жаль, далі всі наявні пропозиції не враховують одного – Конституція це не лише набір технологічно бездоганних юридичних норм. Конституція повинна бути наслідком суспільного консенсусу, повинна беззаперечно сприйматися суспільством як вищий закон держави. Наразі ж, у «конституційних дискусіях», наші політики і політологи продовжують розглядати Конституцію лише як засіб полі­тичної гри. Або й просто «підтримують дискусію» про майбутнє Конституції виключно в межах реалізації маніпулятивних політтехнологій.

Набула широкого розголосу історія про те, як під час засідання оргко­мітету з підготовки святкування 11-ї річ­ниці Конституції України, віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник запропонував спалювати на вогнищі якщо не порушників Конституції, то хоча б їхні опудала. Сама по собі ця ініціатива є доволі доречною, оскіль­ки зможе трохи пожвавити і зробити більш цікавим для широкої публіки вітчизняний політичний процес, де до останнього моменту чи не єдиним яскравим видовищем були різноманітні «мордобої» за участю народних депутатів і державних службовців різного рангу. Однак очевидно, що крім візуально-розважального ефекту, пан Табачник нама­гався вкласти у ритуал спалення «ворогів Консти­туції» матиме і певний педагогічний зміст. Адже спалення порушників Основного закону мало б стати недвозначною пересторогою для всіх хто зневажає основи конституційного ладу. Ця акція мала б показати, що доля тих, кому Конституція «чужа» – згоріти на «вогнищі історії».

Між тим, пан Табачник не зміг врахувати одного фактору – нині чинна україн­ська Конституція є «чужою» для абсолютної більшості населення України. Власне, Конституція є чужою і незрозумілою для «носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні» (згідно зі статтею 5 діючої української Конституції) – народу. І більшості українського народу, «громадян України всіх національностей», ті чи інші норми Основного закону абсолютно байдужі. Як були байдужими для народу норми «сталінської» Конституції 1936 року, чи «брежнєвської» Конституції 1977 року. Адже створювалися ці конституції не для гарантування «права на відпочинок» чи «права на безкоштовну осві­ту». І совєцькі, і нинішня українська конституції ухвалювалися з єдиною метою – створення легального прикриття для позаюридичної узурпації функцій державної влади і суверенітету кількісно обмеженим соціальним прошарком. У радянські часи таким прошарком була вища компартійна бюрократія. В незалежній Україні ці функції узурповані угрупуваннями представників великого капіталу – так званими «олігархічними кланами». І всі високі слова про «народовладдя» і «парламентаризм» є всього лише словесною ширмою для прикриття реально функціонуючих механізмів влади. Механізмів які розташовані поза коридорами Верховної Ради чи Секретаріату Президента. Так само, як в совєцькі часи реальна влада знаходилася не в приміщеннях «Рад депутатів трудящих», а в монументальних будівлях Обкомів і ЦК Компартії, так і нині реальні важелі управління країною знаходяться в офісах різноманітних новоявлених мільярдерів. Щоправда, чинна українська Конституція, на відміну від совєцьких, виконує одну важливу функцію – маніпуляції тими чи іншими конституційними нормами задля досягнення потрібного тому чи іншому олігархічному угрупуванню тимчасового «балансу владних сил».

Власне, сама Конституція приймалася і змінювалася як компроміс задля гарантування тимчасової сталості тієї чи іншої конфігурації розподілу «сфер впливу» між конкретними політико-економічними угрупуваннями. Прийняття Конституції було компромісом між державно-бюрократичними кланами, що їх речниками були Кучма і Мороз. «Конституційна реформа» була компромісом між олігархічними угрупуваннями, що їх поро­дила кравчуківсько-кучмівсько-морозівська посткомуністична бюрократія, «персоніфікацією» яких стали Ющенко і Янукович. Для одних було важливим протягом довшого часу зберегти свої капітали, для інших протягом цього ж часу привести Україну в НАТО. Власне ж «но­сій суверенітету і єдине джерело влади» – народ, не мав до прийняття чи реформування Конституції жодного стосунку. Адже всі, хто має стосунок до україн­ської політики беззаперечно визнають той факт, що у роки незалежності результати всіх парламентських виборів в Україні були наслідком фальсифікацій, підкупу або маніпуляцій. Вважати за таких умов Верховну Раду (різних каденцій) «виразником волі народу» є вершиною цинізму і лицемірства. Фактично під вивіскою оспіваних відомим україномовним пое­том Олександром Морозом «народовладдя» і «парламентської республіки» в Україні утверджується диктатура великого капіталу.

Більше того, нинішня українська Конституція є нелегітимною. Аксіомою у світовому правознавстві є розрізнення понять легальності і легітимності. Легальність – це відповідність тій чи іншій юридичній нормі. Легітимність – це суспільне визнання і моральне виправдання існування тієї чи іншої юридичної норми або того чи іншого політичного інституту. Вітчизняні політики це розрізнення свідомо ігнорують. Як таке, поняття легі­тимності в Україні підмінюється поняттям легальності. Будь-яка конституційна норма, на думку наших політиків, повинна мати загальносуспільне визнання всього лише внаслідок факту її юридичного закріплення сваволею законодавця. Законодавець може лише натиском пальця змінити форму правління в державі чи характер політичного режиму. Зовсім не цікавлячись при тому думкою народу, як «джерела влади і носія суверенітету». Як зауважує спеціаліст із політичної теорії Олександр Шморгун, незважаючи на те, що народ згідно діючої конституції є носієм суверенітету і джерелом влади, в українській Конституції немає головної ознаки народного суверенітету – права на силовий опір антинародним режимам (закріпленого, наприклад, однією із статей конституції ФРН). Тим більше не турбують себе українські владоможці проблемою морального виправдання влади. Хоча, знову ж таки, у теорії права ще у часи Античності і Середньовіччя ствердилася думка про те, що влада (неважливо, республіканська чи монархічна), яка свідомо порушує моральні чи релі­гійні норми позбавляється легітимності і народ отримує беззаперечне «право на революцію». Український народ своє «право на революцію» отримав давно. Інша справа – чи здатен він цим правом скористатися.

Як наслідок будь-якого тимчасового компромісу, зміст норм діючої україн­ської Конституції є взаємно суперечдивим. Ця взаємна суперечність є причиною того, що нинішню форму державного правління, за словами одного відомого українського політичного психолога, мож­на назвати «шизархією». Буквальне дотримання і маніпуляція вітчизняними політиками і державцями різними конституційними та іншими юридичними нормами є причиною тотальної політичної «шизофренії» у державі. Шанобливе ж ставлення до шизофренії є абсурдом. Одне з оповідань Івана Франка має назву «Свинська конституція». Ніні діюча українська Конституція дійсно є свинською для кожного мислячого українського громадянина. Чи змінить вона свій характер після внесення до неї можливих змін? Чи буде ймовірний референдум з питань конституційного ладу адекватним легітимаційним фактором для нової Конституції чи всього лише черговим зразком маніпуляції громадською думкою? Чи буде нова Конституція викли­кати більшу повагу ніж нині діюча? На ці питання відповідь дасть лише час. Як це не банально звучить.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.