Головна статті
Смолоскип України №7-8(44-145), липень-серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Сторінка 16
Всі сторінки
Світлана Кирилова. «українське» чи «європейське»: якість постмодерного продукту очима української молоді" />

Світлана Кирилова. «українське» чи «європейське»: якість постмодерного продукту очима української молоді 

Західна забудова і проблема ідентичності

Блукаючи Києвом на вихідних, аби відпочити від щоденного шаленого ритму все менше можна знайти місць, які би вирізнялися своєю органічною самобутністю та дихали нею «на повні груди». Крок за кроком Європа завойовує кожен сантиметр української свідомості, аби замінити на зовсім інше, масове, бо тому що так робить Захід, тому що пристижно, тому що ми хочемо інтегруватися до Європи відповідно маємо пере­бира­ти чужі звички й проблеми. Паралаельно до єврозабудови міст України численими скляними восьминогами та нашестю McDonald’sів з «європейською їжею» маємо культурний тиск на свою «національну голову» через кінемато­граф переважно продукований Молодшим братом, бо не маємо (поки що) жодного національного конкурентноспроможного відповідника.

Наразі наша «культурна душа» особливо вразлива, бо не завжди можемо відшукати такі ж потужні приклади культурного продукту, які би цілком задовольнили національного споживача. Або навпаки, національний продукт не може дістатися до свого споживача через надмірне нав’язування іншого, яке є нібито «кращим», або якщо хочете «якіснішим» за те, що ми продукуємо самі. Це можна пов’язати з проблемою самоусвідомлення українця як такого. Наскільки важлива проблема ідентичності?

Наша повсякденна практика нібито свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. Геополітичний «розкол» всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися.

 Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує зовсім нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більшою вірогідність того, що у разі необхідності вони легко розчиняться у бурхливих водах Європи. Проблема ідентичності, на мій погляд, пов’язана не з критерієм «подібності», а насамперед, зі змістом спільної національної мети. Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми «буття українського народу» часто пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики, штибу «Україна не Зімбабве». Хоча з іншого боку, я цілком з вами погоджуюся, не можна так радикалізувати. Дійсно зараз українське слово стрімко оживає після тривалої сплячки вражаючим спектром асоціацій та модифікацій українського життя та просто людських непорозумінь. То чого ж нам бракує?

Чого бракує українському авторові? 

Узагальнювати тут не можна. Кожен автор – митець, особистість, яка виокремлюється серед інших, несе суспільству себе та є невідємною частиною того соціуму, в якому живе й творить. А відтак я ніколи не скажу, що нашому авторові чогось «бракує», на сьогоднішній день, маємо всебічний та небувалий творчий сплеск у модерній літературі.

Письменники – завжди були і залишаються нервами суспільства. Роль їхня, як на мене, полягає в тому, щоб максимально зафіксувати на нескінченній стрічці історії важливі моменти життя свого народу: всі поразки й перемоги, владну заборону й лібералізацію, яка спичиняє хаос, внутрішню депресію та духовне піднесення. Але найочевиднішим є те, що не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти нашу історію. «Все наступне проливає світло на попереднє», а відповідно сьогоднішній день формує наступний.

Популярність постмодерних письменників серед української молоді

Кілька років тому ми спостерігали дуже цікаву ситуацію, коли ми умовно кажучи не мали такого буму «їжі для душі», але неймовірно потребували її. Саме тоді й зявився Паоло Коельо з його «Алхіміком». І думаю, лише після того (або паралельно з тим) ми почали відкривати свої власні резерви разом із Андруховичем, Забужко, Іздриком. На даному етапі розвитку літературного процесу можу сказати лише одне: наш літературний продукт є цілком самодостатнім, крім того на нього щодня збільшується попит молоді. Запитаєте чому? Дуже просто, всі автори пишуть про те що нас турбує, ранить, інколи, навіть, про те що в нас дуже болить. Коли я запитала свою одокурсницю, подругу й просто гарну людину (О.П.) про те чим її так «зачіпив» Андрухович, вона відповіла: «Іронією і моїм відчуттям, що він знає більше й аналізує глибше. А взагалі – межовою відчайдушністю та вітаїстичним світосприйняттям». Це, власне, лише підтвердило мої припущення про те, що по-перше кожен з письменників є цілим космосом (думаю це не є відкриттям), а по-друге наші письменники стають популярними серед молоді тому, що вони говорять нашою мовою саме про те, що у нас болить і хвилює. Крім того своєю майстерністю воло­діння словом демонструють те, що вони можуть стояти на одному щаблі разом із з Толстим, Кафкою чи Корта­саром.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.