Головна статті
Смолоскип України №7-8(44-145), липень-серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Сторінка 14
Сторінка 15
Сторінка 16
Всі сторінки


Увага, конкурс!" />

Увага, конкурс!

Видавництво «Смолоскип» за згодою сина Олега Ольжича Олега Кандиби оголошує конкурс літературознавчих досліджень імені Олега Ольжича для молодих науковців.

Тематика конкурсу:

1. Творчість Олега Ольжича;

2. Література «Розстріляного Відродження»;

3. Літературна діяльність Празької школи та Вісниківської квадриги;

4. Літературна та право­захисна діяльність 60-х – 80-х років ХХ століття.

Деталі конкурсу в наступному числі «Смолоскипа України».


Виставка в будинку «CМОЛОСКИПА»" />

Виставка в будинку «CМОЛОСКИПА» 

25 липня у будинку «Смолоскипа» по вул. Межигірській, 21 у Києві відкрилася унікальна виставка фотографій, присвячена 100-ій річниці з дня народження видатного україн­ського громадського діяча, публіци­ста, поета Олега Ольжича. Увазі гостей виставки було запропоновано близько сотні раніше не експо­но­ваних в Україні фото з життя письменника, першодруки його творів, інші оригінальні документи. На відкритті виставки також було презенто­вано дві видані «Смолоскипом» кни­ги Олега Ольжича – «Вибрані твори» та «Дух руїни».

На презентації з нагоди відкриття виставки виступили: упорядник «Вибраних творів» Олега Ольжича, автор передмови до брошури «Дух руїни», голова видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич, автор передмови до «Вибра­них творів», голова українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк, перший видавець творів Ольжича в Україні Леонід Череватенко, дослід­ниця спадку Ольжича Наталка Лисенко та ін.

Виставка функціонуватиме у приміщенні «Смоло­скипа» до кінця вересня цього року. Відвідати її
можна від понеділка по суботу, з 11.00 до 17.00
детальніша інформація за телефонами
425-2393, 425-4509


Петро Вознюк. В очікуванні «перезавантаження»" />

Петро Вознюк. В очікуванні «перезавантаження» 

Системна криза в Україні досягла свого апогею – саме так мені попервах хотілося почати цей матеріал. Однак, зрештою, схожих оцінок внутрішньої ситуації не бракувало у нас всі останні роки, починаючи принаймні від початку другої каденції Л. Кучми. Кожне загострення політичної боротьби окремі вітчизняні «оракули» щоразу схильні були трактувати ледь не як локальний армагеддон. А потім минав час, пристрасті дещо заспокоювалися і навіть невтаємничені починали розуміти, що попередні пророцтва були не більш ніж мильними бульбашками. Те, що ще вчора здавалося «апогеєм кризи», вже назавтра бачилося ледь не взірцем стабільності порівняно із новопосталими реаліями.

Водночас такий перманентний катастрофізм як «верхів», так і широких мас насправді дуже небезпечний. Адже за всієї віртуальності й удаваності наших улюблених «негараздів», така атмосфера поступово привчає народ жити у стані невизначеності та зростаючої втоми від очікування гіршого. Таким чином, реальна криза, що потребуватиме вже справжньої (а не пародійної) суспільної мобілізації, має всі шанси бути сприйнятою недостатньо серйозно. Як той жартівник-«потопельник», якому люди не повірили якраз тоді, коли він потопав-таки насправді.

Зайве казати, що саме на це й розраховують усі ті, хто не бажає нам добра. Саме вони наполегливо намагаються перетворити загрозу на рутину, а звуки набату – на докучливий рінгтон. На жаль, їм це вже майже вдалося. Спроба тотального демонтажу держави у ході нинішнього протистояння вже не обурює суспільство належним чином. Задушлива атмосфера політичної «мильної опери» вкупі із природною спекою цього фантасмагоричного літа, здається, добряче приспала нашу пильність. Наче майже нікому вже немає діла до того, що суспільство неухильно втрачає керованість й орієнтири розвитку (так-так, як би затято не стверджували зворотне апологети євроінтеграції). Рівно як і до того, що в державі, по суті, не залишилося жодної «останньої інстанції», до якої можна було б апелювати у критичну хвилину. Щоправда, виконувати таку функцію намагається інститут президента. Однак створену за всі попередні роки самовідтворювану систему безвідповідальності й ентропії, її магнетичний вплив на політичну свідомість українського соціуму подолати, м’яко кажучи, вкрай непросто. Як особисто главі держави, так і – тим більше – його прихильникам та однодумцям. У політичної гідри хаосу й анархії, цілком подібно до її міфологічного прототипу, щоразу з’являється три голови там, де їй відсікають одну. Відтак те становище, в якому опинилися нині ті, хто ще хоч якось асоціює себе із поняттями «Україна» та «влада», нагадує шаховий цугцванг. Тобто кожна наступна дія, будучи спрямованою на вирішення певної проблеми, у дійсності лише ускладнює її.

Стає усе очевидніше, що в межах існуючої системи «цінностей» та координат зупинити цей абсурдний фарс неможливо. Нинішня фаза дестабілізації українського державного організму – за всієї своєї опереткової драматичності – є всього лише «розчисткою будмайданчика» або, якщо хочете, прелюдією до неминучого «перезавантаження» явно глючної реальності. Перетворення обписаної матюками совєтської «дошки пошани» на tabula rasa для творців політики майбутнього триває. І повірте, що історії цілком байдуже, хто саме займеться конструюванням нового політичного ландшафту України, а може й цілого світу – Президент Ющенко, інший український лідер або й закордонний «доброзичливець». Історія визначає сюжети, але не конкретних виконавців. Якщо зі своєю роллю не впорається місцевий політикум, виставу аж ніяк не буде перервано. Просто «перезавантажувачі» віднайдуться на стороні. Країна, що не має власної армії, годуватиме чужу. Суспільство, позбавлене власної еліти, обслуговуватиме інтереси чужої. Як не згадати принагідно цікаві результати деяких соціологічних досліджень, згідно яких за останній рік число наших співгромадян, що виступають за об’єднання в одну державу із Російською Федерацією, збільшилося майже у півтора рази…

Отже, на передній план з необхідністю виходить завдання організаційного оформлення адекватної історичному моментові та дієздатної національної контреліти. Суто ментальне, духовне становлення тих, кого у давнину називали «людьми довгої волі», в Україні вже відбулося – принаймні, на суб’єктивний погляд автора цих рядків. Тепер їм належить виявити свою організаційну спроможність, здатність скористатися властивою постмодерній політиці (як і будь-якому іншому виявові Постмодерну) тенденцією до самодеконструкції й «перезавантажити» нашу політичну систему на альтернативних засадах. Ці засади повинні бути чіткі, прості й зрозумілі – не меншою мірою, ніж цинічні принципи «печерського консенсусу» псевдо- та ксеноеліт (див. «Смолоскип України» № 1 за 2007 р.). При цьому не треба боятися давати прості відповіді на складні запитання, адже ускладнювати ситуацію часто схильний той, хто насправді не хоче її реального розв’язання. І чим більше огидного спостерігатимуть в українській політиці творці її майбутнього, тим сильнішими ставатимуть їхня відраза до потворних примар та прагнення ідеалу – нехай він і є принципово недосяжним.


Олександр Маслак. Свинська конституція" />

Олександр Маслак. Свинська конституція 

Дискусії про чергову конституційну реформу набувають все більшої сили.
В пресі з’являються статті відомих політиків і політологів з різними, часом протилежними, пропозиціями про те «як нам облаштувати Конституцію». Але, на жаль, далі всі наявні пропозиції не враховують одного – Конституція це не лише набір технологічно бездоганних юридичних норм. Конституція повинна бути наслідком суспільного консенсусу, повинна беззаперечно сприйматися суспільством як вищий закон держави. Наразі ж, у «конституційних дискусіях», наші політики і політологи продовжують розглядати Конституцію лише як засіб полі­тичної гри. Або й просто «підтримують дискусію» про майбутнє Конституції виключно в межах реалізації маніпулятивних політтехнологій.

Набула широкого розголосу історія про те, як під час засідання оргко­мітету з підготовки святкування 11-ї річ­ниці Конституції України, віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник запропонував спалювати на вогнищі якщо не порушників Конституції, то хоча б їхні опудала. Сама по собі ця ініціатива є доволі доречною, оскіль­ки зможе трохи пожвавити і зробити більш цікавим для широкої публіки вітчизняний політичний процес, де до останнього моменту чи не єдиним яскравим видовищем були різноманітні «мордобої» за участю народних депутатів і державних службовців різного рангу. Однак очевидно, що крім візуально-розважального ефекту, пан Табачник нама­гався вкласти у ритуал спалення «ворогів Консти­туції» матиме і певний педагогічний зміст. Адже спалення порушників Основного закону мало б стати недвозначною пересторогою для всіх хто зневажає основи конституційного ладу. Ця акція мала б показати, що доля тих, кому Конституція «чужа» – згоріти на «вогнищі історії».

Між тим, пан Табачник не зміг врахувати одного фактору – нині чинна україн­ська Конституція є «чужою» для абсолютної більшості населення України. Власне, Конституція є чужою і незрозумілою для «носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні» (згідно зі статтею 5 діючої української Конституції) – народу. І більшості українського народу, «громадян України всіх національностей», ті чи інші норми Основного закону абсолютно байдужі. Як були байдужими для народу норми «сталінської» Конституції 1936 року, чи «брежнєвської» Конституції 1977 року. Адже створювалися ці конституції не для гарантування «права на відпочинок» чи «права на безкоштовну осві­ту». І совєцькі, і нинішня українська конституції ухвалювалися з єдиною метою – створення легального прикриття для позаюридичної узурпації функцій державної влади і суверенітету кількісно обмеженим соціальним прошарком. У радянські часи таким прошарком була вища компартійна бюрократія. В незалежній Україні ці функції узурповані угрупуваннями представників великого капіталу – так званими «олігархічними кланами». І всі високі слова про «народовладдя» і «парламентаризм» є всього лише словесною ширмою для прикриття реально функціонуючих механізмів влади. Механізмів які розташовані поза коридорами Верховної Ради чи Секретаріату Президента. Так само, як в совєцькі часи реальна влада знаходилася не в приміщеннях «Рад депутатів трудящих», а в монументальних будівлях Обкомів і ЦК Компартії, так і нині реальні важелі управління країною знаходяться в офісах різноманітних новоявлених мільярдерів. Щоправда, чинна українська Конституція, на відміну від совєцьких, виконує одну важливу функцію – маніпуляції тими чи іншими конституційними нормами задля досягнення потрібного тому чи іншому олігархічному угрупуванню тимчасового «балансу владних сил».

Власне, сама Конституція приймалася і змінювалася як компроміс задля гарантування тимчасової сталості тієї чи іншої конфігурації розподілу «сфер впливу» між конкретними політико-економічними угрупуваннями. Прийняття Конституції було компромісом між державно-бюрократичними кланами, що їх речниками були Кучма і Мороз. «Конституційна реформа» була компромісом між олігархічними угрупуваннями, що їх поро­дила кравчуківсько-кучмівсько-морозівська посткомуністична бюрократія, «персоніфікацією» яких стали Ющенко і Янукович. Для одних було важливим протягом довшого часу зберегти свої капітали, для інших протягом цього ж часу привести Україну в НАТО. Власне ж «но­сій суверенітету і єдине джерело влади» – народ, не мав до прийняття чи реформування Конституції жодного стосунку. Адже всі, хто має стосунок до україн­ської політики беззаперечно визнають той факт, що у роки незалежності результати всіх парламентських виборів в Україні були наслідком фальсифікацій, підкупу або маніпуляцій. Вважати за таких умов Верховну Раду (різних каденцій) «виразником волі народу» є вершиною цинізму і лицемірства. Фактично під вивіскою оспіваних відомим україномовним пое­том Олександром Морозом «народовладдя» і «парламентської республіки» в Україні утверджується диктатура великого капіталу.

Більше того, нинішня українська Конституція є нелегітимною. Аксіомою у світовому правознавстві є розрізнення понять легальності і легітимності. Легальність – це відповідність тій чи іншій юридичній нормі. Легітимність – це суспільне визнання і моральне виправдання існування тієї чи іншої юридичної норми або того чи іншого політичного інституту. Вітчизняні політики це розрізнення свідомо ігнорують. Як таке, поняття легі­тимності в Україні підмінюється поняттям легальності. Будь-яка конституційна норма, на думку наших політиків, повинна мати загальносуспільне визнання всього лише внаслідок факту її юридичного закріплення сваволею законодавця. Законодавець може лише натиском пальця змінити форму правління в державі чи характер політичного режиму. Зовсім не цікавлячись при тому думкою народу, як «джерела влади і носія суверенітету». Як зауважує спеціаліст із політичної теорії Олександр Шморгун, незважаючи на те, що народ згідно діючої конституції є носієм суверенітету і джерелом влади, в українській Конституції немає головної ознаки народного суверенітету – права на силовий опір антинародним режимам (закріпленого, наприклад, однією із статей конституції ФРН). Тим більше не турбують себе українські владоможці проблемою морального виправдання влади. Хоча, знову ж таки, у теорії права ще у часи Античності і Середньовіччя ствердилася думка про те, що влада (неважливо, республіканська чи монархічна), яка свідомо порушує моральні чи релі­гійні норми позбавляється легітимності і народ отримує беззаперечне «право на революцію». Український народ своє «право на революцію» отримав давно. Інша справа – чи здатен він цим правом скористатися.

Як наслідок будь-якого тимчасового компромісу, зміст норм діючої україн­ської Конституції є взаємно суперечдивим. Ця взаємна суперечність є причиною того, що нинішню форму державного правління, за словами одного відомого українського політичного психолога, мож­на назвати «шизархією». Буквальне дотримання і маніпуляція вітчизняними політиками і державцями різними конституційними та іншими юридичними нормами є причиною тотальної політичної «шизофренії» у державі. Шанобливе ж ставлення до шизофренії є абсурдом. Одне з оповідань Івана Франка має назву «Свинська конституція». Ніні діюча українська Конституція дійсно є свинською для кожного мислячого українського громадянина. Чи змінить вона свій характер після внесення до неї можливих змін? Чи буде ймовірний референдум з питань конституційного ладу адекватним легітимаційним фактором для нової Конституції чи всього лише черговим зразком маніпуляції громадською думкою? Чи буде нова Конституція викли­кати більшу повагу ніж нині діюча? На ці питання відповідь дасть лише час. Як це не банально звучить.


Марічка Бегус. Загублений світ Юліана Шпола" />

Марічка Бегус. Загублений світ Юліана Шпола 

Юліан Шпол. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2007. – 531 с.

«Бруд заялозених омбразів / На смітнику поколінь / Безважно вимести / Прийшов я…» Або «?!.. Я геній – / – Тпру! – : –». Чим вам не рядки з тексту молодого амбіційного сучасного поета, що жадає окреслити бодай контурними лініями своє місце на мапі української літератури? Як не тривіально, так воно і є – тільки з деякими поправками. Автор цих слів і справді молодий – на час появи цих поезій йому було близько 25 років, – але жив і творив він – щоправда – років так із 80 тому. Тож місце Юліана Шпола (справжнє ім’я Михайло Яловий), одного з «розстріляно-відроджених», сьогодні майже забутого, на літературній карті України вже давно – ще з 20-х років минулого століття – нанесене, однак потребує наведення свіжих сучасних контурів по старих лініях.

Поезія для Юліана Шпола так і залишилася справою молодості. У єдиній його поетичній збірці «Верхи», яка вийшла 1923 року, минуле і сучасне завжди проектується в «Завтряшній Рай» («Ах, так згасіть же вогні / Минулих днів, / У попіл викиньте / Життя докурену цигарку: – / Світ без салонних / огнів, / Це – гарно») та максималістські заклики типу «У вічність / Кроком руш! / Вперед! / Раз-два. / Раз-два». Світ його поезії – це суцільна динаміка, рух, він сповнений «дзигучими згуками» дзвонів і плачу, громів і «взвірчених» стягів, і навіть зима, що насамперед асоціюється зі спокоєм, у Шпола «віхласта» і «зривна». Такий динамізм під­кріплюється ще й звуковими прийомами: «Сумом смерекових снів / Снить моя стомлена душа. / Сам я хочу сонце смикать / За кісник / Поетами обсмиканого / Хвоста…»

Образ поета зустрічається не лише в поезії Шпола, а пізніше вигулькує – саме вигулькує, а не виникає, абощо, бо представлений він настільки пародійно, що по-іншому і не скажеш – на сторінках його комедії «Катіна любов або будівельна пропаганда». Епізод з діалогом поета і редактора, якого перший просить оцінити його вірші, такі соковиті, що з них «сік так і капає, аж тече», підсумовується так: «А виходить, матері його ковінька, що єдиний порятунок для поезії – це гуси». Така пародійна та абсурдова настроєвість задає тон усій комедії, яка представляє палітру характерів 20-х ро­ків: починаючи від комсомолки Каті і «бувших» дворян і закін­чуючи Репортьором, Вугільщиком, Франтом і зрештою Бо­жевільним, які з’являються в невеличких характеристичних епізодах. Сюжет, закручений на бажанні «бувших дворян» видати заміж за таких само свою дочку Катю, завзяту комсомолку, вивершується на тому ж абсурдному тоні. Замість любові – «будівельна пропаганда», а все через те, що Катіні комсомоль­ські здібності, на жаль, не поширюються на поетичний талант.

Центральне місце в творчості Юліана Шпола займає проза, зокрема художня, хоча в книзі знайдете і публіцистичні статті Михайла Ялового. Роман «Золоті лисенята» цілком належить естетиці «романтики вітаїзму»: його герої-революціонери прагнуть, мріють, відчувають муки вагання («Революція іде? – Іде. – В ім’я справедливості?») і водночас безапеляційну потребу діяти (замах на генерала), переживають «золоте» кохання, «вимріяне на перегоні між двох станцій» і суху прозу життя: «Мавка любила Мема, але жила з Озоном, а Кірка любила Озона, але жила з товаришем Мандибулою». Роман за структурою нагадує паралельний біг дороги та залізничної колії – він складається із двох сюжетних ліній, що в певних точках перетинаються, але до кінця так і не зливаються в одну, попри всі очікування читача. Зрештою, саме опис подорожі і становить першу лінію, оповідачем якої є один з персонажів роману – безіменний «я», якого, здавалося б, вже із середини книги можна ідентифікувати з одним із означених героїв Озоном, але на те вони й «Золоті лисенята», що заплутують всі сліди до останнього. Сам символ розкривається в казочці Мавки про «дівчину з синіми очима», що вилупилася із золотого американського яйця, виходженого лисичкою, і має дві душі: одна шукає «золотий спокій» і «синю ніжність», а інша прагне «червоної пристрасті». Такий внутрішній дуалізм і є квінтесенцією роману Юліана Шпола, а загалом і всього його життєвого шляху.

В одному зі своїх віршів Михайло Яловий написав: «Я не доріс ще, / Але в руках я маю / Певну мапу, / Щоб дати вам / Льодовий душ». А сьогодні свою літературну мапу зі вписаним на ній іменем Юліана Шпола пропонують видавництво «Смолоскип» й Олександр Ушкалов. Тож беручи цю книгу до рук можете сміливо вважати себе першо­проходцем, який відкриває для себе один з віднайдених острів­ців загубленої у 30-х роках україн­ської літературної Атлантиди.


Ольга Карпенко. Виміряти вимріяне: сучасна поезія під кутом зору" />

Ольга Карпенко. Виміряти вимріяне: сучасна поезія під кутом зору 

19 травня 2007 року в Києві відбувся перформанс сумського мистецького угрупування «Паркан» …перформанс сам по собі обіцяє глядачеві якийсь сюрприз, якусь нісенітницю, подію, скандал, яка зможе примирити потенційного поціновувача поезії із перспективою кілька годин приділити слуханню текстів негарантованої якості. Перформанс етимологічно та й історично належиться більше царині видовища, театральності. Проте у цьому конкретному випадку йшлося не так про театр, як про кіно, або скоріше, відео.

Так от, 19 травня 2007 року відбувся перформанс сум­ських поетів із «Паркана», «поко­­ління урбаністичних поетів-2000, яке живе у світі занедбаних заводів, арматури та іржавих цистерн, а не серед квіточок і качечкок» як схарактеризував їх один із численних навколомистецьких сайтів уанету. Справді, відеоінсталяція, на тлі якої сумчани читали вірші, була всуціль урбаністична: рейки, іржаві цистерни, різний живописний міський мотлох; урбаністичність проглядала і крізь авагардистське гасло гурту, яке виникало на екрані із подиву гідною регулярністю: «Мозок націй міститься в цьому маленькому шматочку крейди». Проте що стосується самих текстів, того живого поетичного супроводу (втім, що саме – текст чи відеоролик – є супроводом, а що темою у відеоінсталяціях, поки неясно), так вони були не більш (менш) «міські», ніж того вимагав формат зустрічі, вік авторів та 2007 рік за вікном. Тож виходить, що «занедбані заводи, іржаві цистерни та арматура» – це враження від відеотла, не від самих текстів, де жодної цистерни (арматурної споруди, каністри, заводу) не зауважено. Артем Антонюк, Софія Сітало, Лілія Лисенко, Ярослав Склабінський, Аліна Курсова та інші учасники літгурту «Паркан» для презентації 19 травня обирали різні тексти, проте аж ніяк не поєднані свідомим урбаністичним спрямуванням. Визначати тематичний вимір поезії за її відеотлом може видаватись так само крамольним, як судити про п’єсу, виходячи із декорацій. Проте існують випадки, коли декорація – тобто поетичний відеокліп – існує вже автономно, поза текстом. Навіщо було би поєднувати текст із таким потужним засобом впливу як кіно-відео. Як визначає той самий ресурс, цитований вже вище, «вони (сумчани) знімають кліпи, роблять дивацькі фотографії і читають поезію на руїнах – просто тому, що в кайф». Із такою загальною аргументацією сперечатися важко. Втім, якщо продовжити театральні аналогії і згадати інший, аналогічний за своїм впливом на аудиторію спосіб оновленого донесення тексту до вух слухача (вже так само і глядача) – слем, це – явище безперечно настільки ж міське, як «цистерни-арматура-заводи». Є певна одностайність у визначенні причин виникнення поетичного турніру: «Хто не знайомий із цими розхожими міфами поета як заникуватого несміливого дивака, що нерозбірливо мурмоче власні безцінні шедеври, або ж як насупленого, заглибленого в себе філософа, який читає свої творіння з такими недолугими виспівуваннями та розтягуваннями, яких порядний індуїст і в мантрах не припуститься. Слем-рух поставив собі на меті роздерти ці заіржавілі уявлення в клапті»
(Т. Прохасько), «Сміт (засновник слем-руху в Америці) вирішив покласти край нудним поетичним читанням, де поет монотонно бурчить щось собі під ніс, цілковито ігноруючи публіку» (А. Ульянов). Причину названо недвозначно і просто: поезія потребує піару, азарту та агресивності, що не дивно за доби, коли оголошено ледь не полювання на читача. Один із київських поетів, Богдан Горобчук, учасник та організатор спільного україно-литовського проекту «Синтезія» (квітень 2007) із кількома DVD із поетичними відеокліпами, також зізнався, що крім зрозумілих міркувань підкреслення експресивності та розширення виражальних можливостей тексту існують цілком ясні бажання зацікавити слухача (глядача). Воно й правда: затраснути книжку-збірку набагато легше у психологічному плані, аніж «встати і вийти» посеред показу широкоекранного кліпу. Та й виходити не хочеться, бо цікаво, а отже поети свого таки досягли.

Такий супровід (поки називатимемо відеоінсталяцію так) крім усього, і справді дає можливість появи цікавих ефектів – крім «перекручення» або «підкреслення» поетичного смислу, він дозволяє гру: із особою автора (-ів), які водночас сидять у залі, як рядові слухачі, і діють на екрані, читають із залу вірші, і водночас пишуть вірші на тих самих іржавих цистернах: глядачеві паморочиться в голові, як він намагається визначити, а де ж ті автори перебувають насправді – на екрані, а чи поряд, у залі. Глядачеві поволі таки стає цікаво.

Цікавість підживлюється ще й тим, що за звичкою, сприймаючи відеоряд як своєрідну «екранізацію» вірша, глядач намагається розгадати, розв’язати зв’язки зображення і тексту і тішиться, коли чує про море і бачить воду, що хлюпоче з екрану, чує про шлях і бачить автора, що балансує на залізничних рейках – перегляд перетворюється частково на ребус, або кросворд.

Проте, якщо не забивати собі голову паралелями у зображенні та тексті, а просто намагатись відчути ритм – у звуці і смислі вірша, у кадрах відеоряду, у рухах автора та у супровідній музиці, як то зробила невеличка аудиторія, що слухала Сергія Тимофєєва, відеопоета з Литви, то вечір поезії остаточно позбувається ознак етичного самопримусу, а стає схожий ледь не на замовляння змії. Після виходу з поетичного трансу глядачі (слухачі) задоволені, автор, зрозуміло, теж.

Щоправда, загальне задоволення поділяють не всі. Як ніколи не вщухне тренос за книгою (класика, справжність, естетична надійність), яку поволі вбиває ПК (сучасність, плинність, естетична сумнівність), так не вщухнуть застереження щодо небезпечної близькості відео та поезії. (Застереження ці цілком ймовірно мають за підґрунтя старе як світ уявлення про більш та менш мистецькі мистецтва. А кіно-відео, маючи у родоводі сумнівно мистецьку фотографію, цілком підпадає під підозри у недостатній для спів­життя із поезією мистець-кості – чомусь ніхто подосі не під­німав питання про міру мистецькості зорової поезії приміром, хоча зорова та відеопоезія – явища з одного, при то­му вельми логічного ряду) Оскіль­ки відео сплощує, спро­щує та зрештою вбиває поетичне слово. Як згадати класичного урбаніста та взірцевого футуриста, з маніфесту якого, власне, почалися авангардистські експерименти «звук-фарба-форм-вірш-кіно»: «Я починаю графічну революцію, спрямовану проти нудотної, старої даннуцієвої концепції віршотворної книги, проти паперу ручної роботи ХVІІ-го століття, прикрашеного галерами, мінервами та аполонами, червоними ініціалами із завитками, овочами, міфологічними стріч­ками з требника, епіграфами та римськими цифрами. Книга має бути вираженням нашої футуристичної думки. І не тіль­ки...» – то занепокоєння долею кни­ги, і зокрема поетичної видається в чомусь доречним. Проте варто трохи придивитися, щоби зрозуміти: поети почат­ку століття не могли водночас розбирати поетичне слово на коліщатка, розбивати його на кавалки і розфарбовувати їх на свій смак виключно із метою його знищення. Цікаво за сучасних українських обставин спробувати звинуватити футуристів у поетичному несмаку та замаху на поетичність, приміром. А відеопоезія, як уже говорилося – прямий спадкоємець футуристичних експеримен­тів. Із такою ж долею успіху можна ствердити, що вона спадкує традиції милої серцю сучасного україн­ського критика барокової зорової поезії. Або традиції пікто­графічного письма давнього Єгипту. Під усе вищесказане підводиться спіль­ний знаменник, що має мало спільного із літтеорією, зате багато – із тео­рією інформації та семіологією.

У 90-ті в Києві вийшли друком дві фундаментальні праці: «Галактика Гутенберга» Маклюена та «Електронне слово» Ленема. Як перший, так і другий автор говорять передовсім про технічний бік запису та передання інформації, в тому числі естетичної, а також про його вплив на культурну парадигму – саме так, а не навпаки. Маклюен, зокрема, згадує про колишній синтез чуттів, і його примусове розділення, що відбулось у епоху винайдення друку. З такої позиції гасла Марінетті, – а отже і спроба будь-якого стороннього впливу у поезії – це спроба повернення колишньої гармонії чуттів. Автор відеопоезії апелює до слуху, зору, почуття ритму, лишилися ще хіба тактильні та смаково-нюхові відтінки, але то вже справа радше техніки. Як зміна техніки передання повідомлення змінює всю культурну парадигму, то поетичному слову немає чого боятись: у поезії просто змінився канал трансляції, причому далеко не вперше. А побоювання щодо меншою мірою глибокого (а отже, менш мистецького) відеосупроводу наштовхуються на непереможний у своїй зухвалості та логіці аргумент: якщо мистецтво змінює засоби вираження, мають змі­нюються критерії його оцінки. А так само визначення рівня його естетичності та «мистець кості».

Тобто, «по-новому-представлена» поезія вряд чи колись має шанси стати «новопреставленою», а тому плачі за її втраченою містичною сутністю видаються дещо передчасними.

Власне, домішок «плебей­ського» відео у відеопоезії є наслідком зміщування шляхетної поетичної традиції із дуже новим (роки народження – 80-ті), а тому не всюди визнаним мистецтвом відеоарту. Можна було би довго розводитися про ефект гібридної сили, що проявився у такому союзі, проте цікавіше звернути увагу на тех­нічні можливості, яких у поетичного слова суттєво побільшало. Марінетті мріяв про розмиття естетичної межі книги, поборення її паперово-квадратно-чорно-білої обмеженості. Що би він сказав, цікаво, маючи можливість уже не жонглюван­ня шрифтами і фарбами типо­граф­ських експериментів, а, приміром, написання html-сторінки із її динамічністю, необмеженістю зміни та інтерактивністю, додаванням картинки, звуку, відео. Можливостями по суті необмеженими. Йдеться про те, що в епоху суцільної дигіталізації (за Ленемом) одне пові­домлення можна висловити у різних знакових системах уже не на основі складно перевірюваних інтуїтивно-синестетичних відчуттів поета, а на основі ціл­ком реального двійкового коду.

 Застереження про алгебру і гармонію тут не діятимуть, оскіль­ки йдеться не про процес поетичного творення, а про «багатоканальну» трансляцію його результату. Той первісний синтез чуттів, який уможливлює відеопоетичний кліп, стає більш реальним за рахунок можливості «безпосереднього» перекладання однієї системи вираження іншою. Посередник безумовно є – той самий двійковий код, проте ані в музиці, ані у рухомих картинках він уже не відчувається. Дигіталізація, незважаючи на всю свою «антимистецькість» та «сурогатність» суттєво полегшила процес створення тексту, що існує одночасно із музикою, картинками, фото, відео. Вона втілила, оприсутнила, як уже говорилося, поетичну синестезію. Нарешті балачки про колорит та кольорову символіку, гаму, звукопис та музичність поезії не так однозначно нагадуватимуть спекуляції на чужій території.

Про яке збіднення поетичного мовлення може йтися, якщо згадуваний переклад словесного мистецтва зображенням або музикою, зрозуміло, ніколи не стане буквальним – це неможливо навіть всередині однієї знакової системи. У теорії кіно існує поняття синхронізації і найцікавіші ефекти досягаються шляхом її порушення. Це справедливо і відносно поетичних відеокліпів: текст водночас накладається на зображення, супроводжує його, структурує, проте і суперечить йому, не змішується із картинкою, але змушує перемикати увагу з одного каналу трансляції на інший, так що в результаті глядач здатний сприймати кілька повідомлень одночасно.

Звинувачення у спрощенні поезії шляхом її «картинкового» унаочнення не надто доречні ще й тому, що ґрунтовані на уявленні про зображення як про найвищу міру передання реальності, уявлення, що скомпрометували себе ще на початку 20-го століття. Мовляв, «картинка» нав’язує багатогранному та смислово глибокому поетичному тексту однозначне тлумачення, вбиває мерехтіння смислів та заманливу глибину поетичної символіки. Поезія в коміксах. Або в рекламних роликах.

Спростовувати певний заряд піару відеопоезії, існування та необхідність якого було доведено вище, зараз безглуздо. А ось щодо сплощення поетичного слова можна сперечатися. Сплощення можливе, звісно, за умови однозначності тлумачення. Його нібито нав’язує однозначне реалістичне, а тому непереможна у своєму впливі на глядача, який перестає бути вдумливим читачем, зображення. Та ж давно існує окрема дисципліна, що досліджує не менш складні та заплутані ніж у тексті смислотвірні шляхи у зображальному мистецтві. Пропонує не менш малозрозумілі та глибокі інтерпретації зображення, яке зрештою, так само як і текст, базується на умовності сприйняття, і не більше стосується до реальності, аніж реалістичний роман п. п. XIX ст.

А тому переживати за долю відеопоезії – такої, як у презентації «Паркана», як у проекті «Синтезія», у студії «Грязный кадр» або у гурту «Орбіта» – наврядчи доречно. Популярність та поширеність такого способу трансляції поетичності аж ніяк не свідчить про його «попсовість». (Навіть серед навколопоетичних відеовправ міжнародної спільноти на YouTube попадаються перли) Він «попсовий» не більше, аніж друковане ПЗТ сучасного класика у порівнянні із сувоєм віршів Горація. Бо сучасна поезію можна перерахувати як на поетичні, так і на електронні метри.


Ілія Лисенко. Хай будуть Суми" />

Ілія Лисенко. Хай будуть Суми 

Третя регіональна презентація, яка відбулася у «Смолоскипі», мала назву «Сум’яття» (бо Суми). Бог любить трійцю. Раніше показувалися на люди Житомир («Житомирське на бруньках») і Харків («Трактор»).

На гарячому горищі представники Творчого Збіговиська «Паркан» словесно-візуально спілкувалися зі столичною публікою. Між тим, могло здатися, що говорять вони самі з собою, сидячи в першому ряду так, що вигляд їхніх потилиць відчутно заважав половині зали дивитися «кіно», що презентувалось.

Розповідали собі про заіржавілі думки, про вбетоновану самотність, про штучну пам’ять, про хворобливу любов. Слова, наче різнобарвні комахи, наповнювали простір, збиралися в рої, утворювали силуети дійових осіб і так рухалися екраном, вмальовуючись в арматурно-оголені краєвиди Сум. Насправді не мало значення ні місце, ні час, ні обставини, за яких відбувалося це освідчення частині території України на пів­нічному сході. Так між судомами ранкової нудоти і спо­стереженнями за змінами форм тіла жін­ка каже чолові­кові: «Я тебе кохаю». Так птахи стирають крила над морем, до миготіння у круглих вічках згадуючи напівсферичну будівлю з багнюки і слини і не прощаючи тим, кого знемогла висота. Так мають право говорити ті, у кого «нічого немає, окрім цього міста» (Софія Сітало).

Суми у своїй назві мають щось японське, вам не здається? Слово водночас пісенно-журливе і фатальне: «тюрми-суми людей / вчимо не зарікатись» (Артем Антонюк). Що особливого в цьому населеному пункті і що незвичайного у Творчому Збігови­ськові «Паркан»? В анонсі перфомансу йшлося: «Вони покажуть вам, чим Суми не відрізняються від інших мистецьких серцевин всесвіту». Ті, хто пожертвував вечором, під час якого тривали «Київські лаври», і завітав на презентацію сум’ян, напевно, переконалися в цьому. Всюдисущі прояви боротьби натури з урбанізацією, в яких перемагає дружба; зімкнені простори, де процес руйнування зливається з процесом творення, і так народжується лірика руху: тіней – на світлі, дерев – на бетоні, людей – на магнітних стрічках, поверх іржі, серед щебеню й щебету, - безперечно, це знайоме всім мешканцям сучасних українських міст, які хоч іноді озираються навколо себе. Однак саме сум’яни (принаймні, та їх частина, що була в «Смолоскипі») з таким болісним напруженням, з таким глибоким драматизмом люблять своє місто. Не з іронією, тим більше, не зі зневагою вони наліплюють листівку із зображенням альтанки (емблеми Сум) на щит, з яким борються за цей клаптик планети. Спитаєте, кому він треба. Їм же. Можливо, нікому, крім них. Вони – «зелені інопланетята» (Сегрій Савченко) у кишенях (майже за пазухою) долі, що пов’язала їх із Сумами – красивими і хворими, беззахисними і... сумними.

Тексти лунали або неврастенічно-надривні (С. Сітало, Володимир Борисов,
С. Савченко), або критично-усічені (Яро­слав Склабінський, Аліна Курсова). Народу в залі було небагато, і, здається, ніхто не дивувався ані змістовому наповненню, ані настрою. У такій атмосфері бути собою легко, так само – як і не собою. А якщо й спостерігалося певне сум’яття, так то – лише данина назві.


Ігор Самохін. Повна «Торба» цікавих текстів та фотографій від Артема Антонюка" />

Ігор Самохін. Повна «Торба» цікавих текстів та фотографій від Артема Антонюка 

Антонюк Артем. Торба: Збірка поезій / Передмова О. Коцарева; післямова С. Сітало. – К., «Смолоскип», 2007. – 144 с. (Серія «Лауреати Смолоскипа»).

Які вірші може писати будівельник, який став муляром, потім вогне­упорником, а після цього – кореспондентом газети? Швидше за все, це будуть своєрідні репортажні нариси навколишньої реальності з її промисловими потужностями, брудними міськими вулицями, нічними кухнями, побутовими радощами, бідами та пиятиками. У «Торбі» сумчанина Артема Антонюка (чию біографію я коротко переказав на початку) все це є. Але не тільки – «Торба» велика і містка, а досвід автора, як легко переконатися, неабиякий, що дозволяє йому гранично реалістично і водночас украй метафорично описувати реальність в усіх її проявах, що тільки можуть бути до­ступні поетові з таким життєвим шляхом.

Та повівши мову про цю збірку поезій, перш за все слід зупинитися на тому, на чому перш за все зупиняються очі при погляді на неї – я маю на увазі дизайн. Давно вже говориться про зсув сучасної поезії від «читаної» до «почутої» чи, ще ліпше, «побаченої»: це є так звані перформативні практики, характерні для нашого постмодерного часу, через що вірші зараз більшою мірою живуть на вечорах-перформенсах, аніж на сторінках збірок. Але творці оформлення «Торби» – фотостудія «Зазо» – дотепно й оригі­нально зуміли поєднати традиції й сучасність.

Кожна сторінка книжки, кожен текст супроводжується фотографією вгорі, причому це може бути все що завгодно: камфорка газової плити, клавіші клавіатури, кухонний стіл чи гумова жінка. Цілком незвично для поетичної книжки і дуже характерно для сучасного фотомистецтва. Втім, найцікавіше те, що зображення (майже) завжди спів­від­носиться з текстом на сто­рін­ці – через це читач змушений постійно вишукувати анало­гії поміж побаченим і прочитаним, знаходити завдяки фотографії нові сенси в поезії або відкривати нове розуміння фотографії після читання вірша. Цей елемент інтерактивності робить збірку віршів (і фотогра­фій) «Торба» унікальною на сьогодні, але щось підказує, що да­ле­ко не останньою в своєму роді.

Фотографії ніби відволікають читача від основного наповнення – віршів, але водночас змушують іще уважніше вчитуватися в них. І це справедливо стосовно багатства авторової фантазії, його грандіозного досвіду та чисто поетичної майстерності слова та метафори. В анотації написано: «Такі вірші не можна любити. Від них по-справжньому нудить – як від реальності». Я цілком погоджуюся з другим твердженням, але протестую проти першого: так, від них нудить, і саме тому їх потрібно любити. Або хоча би читати і перечитувати.

Вірші Антонюка – життєвий мікрокосм простого сумчанина, пропущений через поетичне світосприйняття автора. В них практично не можна знайти ре­флексії, тому якийсь там інте­лек­туалізм у цих поезіях відшукати важко. Їх буде доречно порівняти радше з призмою, через яку проходить понуре одно­ма­ніт­не світло нашої реальності й переломлюється, утворюючи різ­нобарвну веселку з незвичних метафор, несподіваних епі­те­­тів та численних ігор зі словами.

Але не слід думати, буцім поет прикрашає побачене: Антонюк надто добре знає цей світ, аби дивитися на нього оптимістично. Це підтверджується також пануванням у його поезії мотивів зими та осені; автор узагалі багато уваги приділяє явищам календаря та погоди, які, наче ба­рометри, ви­значають собою на­стрій та тональ­ність кожного вір­ша.

І все ж навіть природа і погода в Антонюка виявляються включені в загальну картину побутового життя. Важко знайти елемент щоденного побуту, який би не знайшов собі притулку на сторінках «Торби». Навіть міфологічні персонажі ніби переїздять у Суми, щоби зайнятися буденними справами: так, Пенелопа зустрі­чає чоловіка на «провінційному пероні», а Сізіф ніяк не може досапати город.

Антонюку неважко писати вірші в різній манері – окрім загальної маси верлібрів, у нього є і римовані, і білі вірші, і навіть «японський» цикл «Яблуневі пелюстки на північнім вітрі». Втім, останні, попри свою лаконічність та афористичність, видалися дещо примітивними. Що ж до решти, то відзначу ще таку деталь: вони важко читаються. Це зумовлено не відображеними в них реаліями життя, ні, просто часто метафори занадто складні, порядок слів занадто далекий від звичного, а синтаксис складних речень ледь піддається розумінню (особливо за частої відсутності у верлібрах розділових знаків).

Та як уже зазначалося, ці вірші таки треба читати. Адже і жити в нашому світі непросто, так чому ж мають бути легкими для читання вірші? Тому пропоную не думати довго, а мерщій придбати книжку: в цій «Торбі» кожен знайде щось для себе і щось, пережите на власному до­сві­ді. Про що, а про це Артем Ан­тонюк та студія «Зазо» добре потурбувалися.


Конкурс поезії «Молоде вино» в «Смолоскипі»" />

Конкурс поезії «Молоде вино» в «Смолоскипі» 


Засновник конкурсу Максим Розумний
 


Незмінний голова журі «Молодого вина» Богдан Жолдак
 


Ц
ьогорічна лауреатка конкурсу Любов Якимчук (Луганськ) 


Журі конкурсу «Молоде вино»: Сашко Ушкалов, Ольга Погинайко, Богдан Жолдак, Максим Розумний
 


Учасники конкурсу. Неформальне спілкування


Лена Мельниченко ДиТяЧоЧиТаННя. Що воно таке було…" />

Лена Мельниченко ДиТяЧоЧиТаННя. Що воно таке було… 

Поки поети тішать решту тусівки своїми новими творіннями на черговому літвечорі, їхні дітки зазвичай сумують вдома з бабусею, нянею, чи кого там ще батькам вдалося вламати. Ті ж щасливці, кого відчайдушні мами-тата беруть з собою, мовляв, нехай призвичаюються до прекрасного й продвинутого, нудяться під дорослі тексти…

Що ж це ми, їй-богу, – подумалося одного разу, – давайте виправлятися! Порадилося й вирішилося організувати Дитячочитання, куди б вхід був лише з дитиною. Зібрати до купи малят з важкою долею дітей митців: нехай поділяться радостями й горестями. Та й про поетів не забути: це ж такий народ, що без сцени їм ніяк – хай почитають, що в кого по шухлядках завалялося…

Сталося, звісно, не зовсім так, як гадалося… Поки продумувалося, поки організовувалося, поки іспити здавалося, непомітно підкралося літо. А воно, як відомо, не передбачає наявності діт­ла­хів у великому місті… Тож від тих, кому, власне, адресувалося читане на вищезгаданих Дитячочитаннях, а вони  відбулися-таки 27 червня в приміщенні будинку «Смолоскип», були присутні лише двоє представників. Зате дорослі мали змогу не дітлахам гарний приклад подавати, а самим змалитися. Охочих повернутися в дитинство завітало багатенько…

Ще радісніше поздитинювалися самі організатори: озброївшись «Набором кольорового паперу», вони наввипередки творили сюрреа­лістичні аплікації – «тю, ти он за край вилізла, дивись, як в мене рівненько!» – які потім доповнили виставку дитячих малюнків, і, склавши гідну конкуренцію, також прикрасили стіни – «а ось це я склеїла!».

Дорослішати доводилося лише тим, хто виходив на сцену і лише на той час, коли на ній перетворювалися на дядь і тьоть і розповідали «діткам», як важко татові зранку дістатися на роботу (тьотя Галя Ткачук), як живеться в комп’ютері вірусам (тьотя Олена Максименко), про феномен «великих дядьків» (тьотя Світлана Богдан), яких зусиль докладають бідолашні дорослі, щоб знову побачити світ по-дитячому надзвичайним (тьотя Настя Мельниченко), чому бабаку ніколи не летіти в літаку (дядя Сергій Пантюк), яким видам транспорту вірна решта тваринного світу (тьотя Єлена Мельниченко), як одному боброві вдалося побудувати собі політичну кар’єру (тьотя Богдана Бойко), й в один голос переконували, що маму й татка все ж варто зрідка слухатись. Не знати, чи хоч хтось повівся…


С
тарші читають – молодші слухають 


«І що воно таке, поезія?»
 


Г
ості «ДиТяЧоЧиТаННя» в будинку «Смолоскипа» 


О
рганізаторки вечора: Галина Ткачук, Світлана Богдан, Олена Мельниченко


Олег Коцарев. Із чим їдять Польщу" />

Олег Коцарев. Із чим їдять Польщу 

Гидка розварена картопля в піалі з червоним борщем. Гіркий салат. Брудний столик. Алкоголічка, поснула на сходинках біля входу. Чоловіки з великими та пом’ятими червоними обличчями повільно несуть свої супи з пластмасовими ложками. Старенька з чимось дивним на голові пробирається крізь пекло запахів до каси, тримаючи в руках малесенький чорний гаманець. Це – не український притулок для бомжів. Це – бар у центрі Кракова. «Молочний бар», їдальня з цінами, дешевшими від українських, та з від­по­відним контингентом. Це теж Польща.

Починається дощ, і вода з черепичного даху, ледь подібного до далеких китайських дахів, гучно та радісно спадає в один із внутрішніх двориків однієї з вуличок Старого Міста. У дворику є ренесансова галерея з арками. Чути, як сурмлять третю годину на коронованій вежі Мар’яцького костьолу. Величезний справжній готичний костьол із кістлявими вікнами, примарними тонкими статуями, вітражами й капличками! Якби залізти туди нагору, мабуть, ще й по-особливому добре буде видно безумний королівський замок Вавель. І це Польща.

Я живу в Кракові, на справж­ній віллі, «Віллі Деціуша». І літературна стипендія діє на мене в дуже діалектичний спосіб. З одного боку, не хочеться нічого робити взагалі, з другого боку, хочеться бути активним, аби щось зробити й щось побачити, з третього боку, хочеться просто сидіти в інтернеті. У підсумку доводиться йти на компроміс. І бути бодай трохи активним.

Українська література: остаточна адаптація в Кракові

8 травня за сприяння фундації «Вілла Деціуша» та професорів Адама Фаловського і Ярослава Поліщука на відділенні україністики Ягеллонського університету відбулася літературна зустріч з українським поетом, журналістом і прозаїком Олегом Коцаревим та білоруським пое­том, прозаїком і перекладачем Сергієм Прилуцьким. Серед іншого, презентувалася й смолоскипівська книжка «Коротке і довге», й новіша фактівська «Цілодобово!», а також вроцлав­ська двомовна антологія білору­ської поезії «Пуп неба». З’ясувалося, що наші мови поль­ські студенти таки вивчили, поезію розуміють і реагують на неї так само й у тих самих міс­цях, що й українська молодь. Хіба що доводиться пояснити їм значення двох слів: «СБУ» та «лох».

І ще одне цікаве місце, де тепер побільшало української літератури на дві книжки – українська книгарня «Нестор». Вона працює на вулиці Каноніча, в самому центрі Кракова, фактично під Вавелем. Насправді книжок українскьою мовою тут близько половини. Вибір широкий і більш-менш репрезентативний – від Шевченка до Карпи, від путівників до історії. Другу половину книжок складають польські та англійські переклади нашого красного письменства, видання з історії, географії та мистецтва України, а також – білоруські книжки (ось вони, паростки українського імперіалізму!:)). Навпроти книгарні – доречна й смішна українська кав’ярня з пивом «Оболонь» гривень так за сімнадцять.

Шепіт листя. Пильнуйте мобілки! Шансон

Я пригадую три концерти з тих, на яких побував у Польщі. Перший – фортепіанно-віолончельний в одному палаці у стилі Відродження. Грали переважно Шопена, грали якось підозріло, бо твори польського гіганта-романтика ХІХ століття подекуди звучали трохи подібно до атонального поставанґарду, наче б у голову виконавців на мить вселявся чудовий, але геть не романтичний харківський композитор Щетинський або його старший львівський колега Скорик. Специфічна тиша у залі перед самим початком концерту класичної музики однакова в усіх країнах. Однакові у ці моменти й приглушені розмови глядачів, але тільки у Польщі ці розмови аж настільки нагадують шелестіння весняного листяJ.

Другий концерт – в одному з недорогих нічних клубів Варшави. Грає весела ска-група, назву я, звісно, забув. Хлопці вдягнені у костюми різноманітних комах: бабок, мух, із кольоровими крилами й очима-скафандрами. Найкласніше у ска, як на мене, стрибучість, але мої приятелі, він і вона, зовсім не стрибають, а намагаються ближче познайомитися за допомогою польської горліки. Знаймоство затягується, ніч затягується, концерт закінчується, а в приятеля крадуть мобілку. Ви не повірите, але в Євросоюзі теж крадуть мобілки. А по-польському мобілка – «комурка»J. І карт­ки поповнення рахунку чомусь буває важко купити навіть у центрі великих міст.

Третій концерт – у краків­ському районі під назвою Ка­зімєж. Це колись було окреме єврейське місто. Відповідна чудернацька й приваблива архітектура – трохи готики, трохи ренесансу, трохи Одеси. На Казімєжі у закладі «Клейзмер Хойс» співає наш новий знайомий, поет, музикант і псевдо-гомосексуаліст Яцек Качка. Клейз­­мерами колись називали центральноєвропейських єврей­­ських музикантів, що виступали на весіллях, похоронах та інших заходах. А нині у світі досить популярними стали більш чи менш професійні клейз­мерські стилізації, які ми й спостерігаємо у виконанні Качки. Жвава скрипкова меланхолія, інтер’єр ресторану з якимись відгуками навіть ХІХ століття («від достоєвщини звіль­ни!») та радісні туристичні родини з Америки, Ізраїлю та Західної Європи. Раптом «на честь гостей з України та Білорусі» Яцек починає закручувати тужливий російський романс, мій білоруський друг робить свою характерну добродушну і погрозливу посмішку, а я усвідомлюю – це ж радіо шансон! Котрого чомусь нема поза межами екс-СРСР. А якщо просто замі­ни­ти мову більшості тутешніх «клейзмерських» пісень – ідиш – на феню, спростити трохи му­зику – і… В моїй голові наро­джується маркетингова пропозиція, що її можна було би продати «Дорослому радіо», але ні, я не наважусь.

Даєш липень!

Із Польщею я часом почуваюсь на межі катастрофи. Наприклад, коли стою в черзі й давці на пішому пункті перетину кордону в Шегинях сім годин. Або коли кабіна фунікулера просто зупиняється посеред поль­ських гір Татр коло міста Бєль­сько-Бяла. Часто мені дають при­від скептично посміхнутися – приміром, коли на певній вулиці в центрі Кракова чоловіки з неймовірною засмагою та з неймовірними, як для вузеньких тротуарів, пузами продають «з рук» чи то контрабандні, чи палені парфуми. Коли на трамвайній зупинці на лівому березі у Варшаві так само продають дешеву українську цигаркову контрабанду, а у Перемишлі в готелі немає опалення і на рецепції усі п’яні.

Зате я щиро і захоплено цокаю язиком біля пам’яток поль­ської архітектури. Така готика і такий ренесанс нам не снились. Монументальність Кракова, мальовничість Вроцлава, замки, костьоли й палаци, а ще як я до Гданська виберусь… Щодня наново можна дивуватися й тому, що міські трамваї та автобуси пунктуально ходять за розкладом, котрий висить на кожній зупинці. Чудовим і численним книгарням. Цікавим і різ­но­ма­ніт­ним літературним проектам, від довідників найсучаснішої літератури до дитячих книжок про Папу та конкурсу антикатолицьких творів від видавця-експериментатора корпорації «Ha!art». А польські велосипеди? На них їздить маса народу (дорогий громадський транспорт і не надто високі зарплати стимулюють), велосипеди – повноправні учаснии дорожнього руху, вони стоять повсюди, прикручені до стовпів і парканів, і ніхто не знімає з них колеса. А деякі навіть не прив’язано. І вони не щезають!

У Польщі добре, та все ж я дуже чекаю на липень, аби вернутися в Україну, до різноманітнішої й «потужнішої» природи, до бароко, модерну й конструктивізму, до країни сонячного хаосу, до рідних. Туди, де я не буду, подібно до героя андруховичевої «Таємниці», замикати двері своєї кімнати на ключ ізсередини, аби лишитися наодинці з самотністю.

Краків, «Вілла Деціуша».


Фестиваль молодіжної вуличної культури в Тернополі" />

Фестиваль молодіжної вуличної культури в Тернополі 

24 червня у Тернополі, з ініціативи відділу молоді міської ради, відбувся фестиваль молодіжної вуличної культури


Молодим «райтерам» дозволили розписати графіті стіну біля міського вокзалу
 


Натхненно творять чергову композицію гості з Києва Олена Павлова та Богдан Горобчук
 


Мистецькі дебати з представниками влади
 


Призи молодим митцям надало видавництво
 «Смолоскип». На фото: Богдан Горобчук,
Олена Павлова, Влад Волочай
 




Автограф на згадку


Віталій Мороз Країна мрійників: фольк на межі стресу" />

Віталій Мороз Країна мрійників: фольк на межі стресу  

Ну от, розмріялися, сидите край робочого столу і згадуєте: а як здорово було. Воля, музики, етнопроявлення як себе так й інших, музика заплетена з травою в одні візерунки, Зрештою, самі учасники й глядачі, язичницькі нащадки (дарма, що поряд московська Лавра) постійно під загрозою бути знесеним зливою з київських пагорбів. Намертво окуповані навколишні галявини. Ще трохи, і «Родіна-мать», навпроти Лаври, мовчазно споглядаючи це видовище, могла згадати про дні окупації німецько-фашист­ськими загарбниками. До речі, німці були? Видається, ні, і громоподібне «алез, алез» не прокочувалося Співочим полем. Натомість горлянки рвали білоруси, поляки, ірландці... Такими була Країна Мрій, року 2007. 6-8 липня. http://www.krainamriy.com. Дощ, голі п’яти, Родіна-мать, одним словом, на межі стресу.

Не приходити на Країну Мрій в Києві серед «своїх» стало чи не ознакою поганого смаку. Масштаби вже інші. Рівня київського травневого автосалону. І там і там – виставка досягнень народного господарства... перепрошую, мистецтва! Звісно, Країна Мрій це – суцільний фольк, і ніяке не мистецтво. І, тим паче, народне. Хоча й народного тут було багато. А саме – самого народу, чи то його кращих-не-кращих представників. Зо­крема тих, для кого відкриті майданчики й ім’я організатора Олега Скрипки – не порожній звук.

Щодо Олега Скрипки. Залишаючись відданим власним уявленням щодо того, куди має рухатися українська культура, він сповна відробляє (справляється) за міністра культури і обійму заступників. Адже, культура – це не те, що прозябає в чиновницьких кабінетах, і не те, що затиснене в сухі рядки Програми культурно-масових заходів чи як там вони називаються. (До речі, як там пан Леонід Черновецький з його обмеженнями проводити в Києві масові заходи до десятої вечора?) Судячи з того, що всі три дні Країни Мрій закінчувалися до 22.00, заборона працює. Ну от і добре, не потривожили сон «Родіни-матері гарадов русскіх». «Рускій» патріархат теж спав спокійно і бачив сни про «Фестиваль русской песенной культуры» як ерзац-від­повідь на Країну Мрій.

Наступного року, за словами Скрипки, місту пощастить ще більше – адже те, що Київ міг намріяти за цей рік, буде перевершено. Точно вже не пам’ятаю, але здається Скрипка щодо своїх планів згадував ... карнавал. Якщо так, тоді прощавай Венеція і моя Європа, прощавай Ріо. Остапи Бендери зберуться на Співочому полі. Най так і буде!

Хотілося б озвучити кілька тез стосовно самого дійства. По-перше, маємо невпинне, але очевидно позитивне наближення фолькової культури до популярної, тобто попси, і все що з цим пов’язане. По-друге, спостерігаємо за модернізацією етнокультури, хоча вона проголошується як віднайдення свого коріння.

Етнокультура, якщо я коректно вживаю даний термін, інакше – фолк, як на мене, традиційно (sic!) жеврів в Україні в глухих українських селах зимовими вечорами за прялками або о 12 ночі на вихідні в київському метро, коли компанії бабусь з дідусями співають народних пісень, по­вертаючись з «вечеринки 60-их». Фолк – це завше пласти культури, «почіще», як сказав би якийсь там новочасний фолк-персонаж Бевіс, пластів вугілля на найбагатшій донецькій шахті. Ці пласти, формуючися століттями, рано чи пізно видають на-гора своїх представників, які прориваються і крізь київське метро і довгі зимні вечори. Для мене такими прикладами є «Очеретяний кіт» з Вінниці з їхньою «Ман­д­рівкою в Косаківку», «Електричкою» та «Єврейським хлопчиком». Останній, до речі, настільки автентичний в україн­ській культурі, як і бодай-який козак Мамай. Тобто Бруно Шульц форева!

Фолк може бути витончений («Очеретяний кіт» – не були) і доволі грубий («Перкалаба» – не були). Звісно в розуміння терміну фолк я вношу і всі рокові і блюзові й інші мотиви на етнооснові. Фолк може зберігати всі напади поп-культури («Даха Браха») і потрохи перетравлюватися («Сонцекльош») нею. Ключове розуміння фольку в понятті «автентика». Це тоді, коли – за умови, що в тебе є смак – нутром від­чуваєш, Троєщина це чи Нові Безрадичі.

Фолк вийшов на вулиці, в одязі, стилістиці магазинів, оформленні глянцевих журналів.

Фолк з одного боку інтимно автентичний, а з іншого – безсоромно інтернаціо­нальний.

 Популяризація фольку і проникнення в широкі маси Країни Мрій має переважно добрі просвітницькі наслідки. Люди, які вдягають етновбрання на фестиваль, думаю, мають гарну відповідь на звинувачення в шароварщині. Але ж питання в іншому – наскільки етновбрання, включ­но з вишиванками, не стали вже частиною витонченого гламуру. Так собі, вдягнути на «дискотеку 90-их», позначити як суботнє, понеділкове вбрання поряд з усіма рожевими спідничками і блискучими топіками. А учасники Країни Мрій – чи витягли вони вишивану з шухляди, бо то фестиваль і треба приходити в народному? А чи ходять вони на роботу в вишиванках на всяк день, змінюючи стандарти і смаки навколиш­ніх? Питань багато. Але звісно не до Олега Скрипки.

Його, навпаки, терзали любителі етно. Видовище охочих взяти автограф у орга­нізатора дійства достойне кисти фла­манд­ца. Уявіть собі – виступає білору­ський «Палац», доволі рідке явище у зв’язку з гоніннями на колектив в Білорусі. Скрипка з сім’єю сидить на першому ряді амфітеатру, намагаючись побути одним з глядачів, сконцентруватися на музиці. І тут, один за іншим, випадково завбачивши Скрипку і не повіривши його демократизму і доступності, глядачі підбігають, фотокореспонденти підповзають. Перші аби взяти автограф на запрошен­ні, другі – аби зробити вдалий кадр мега­зірки. Жах! Невже, перш за все, для гляда­чів чийсь автограф – це сенс існування? І що повісити на стіну як платат Металіки кінця 80-их? Чи хвалитися за від­сутності власних досягнень? Оце я і називаю попсою.

Цікаво було б дослідити й роль техніки (музичне обладнання, електрика, підсилювачі) в фестивалі Країна Мрій. Це теж має тісний зв’язок з популярною куль­турою Адже підсилення звуку – це акцент на емоційності, картинці, що має бути краще осязаемой. Мікрофон і фолькова музика – речі вже сумісні? Де голоси, які прориваються нам з глибини віків? Ех, були, були, в образі поляків, які на своїх чудо-інструментах задавали співи Нижньої Селезії чи чогось там іще. Звісно, якщо поляки відвоювали цю саму Се­лезію у німців. А для цього їм би вже зна­­­доб­илася «Родіна-мать». Так що з адре­сою фестиваль Країна Мрій не помилився.

І насамкінець. Чорт забирай, пропустив Khaled та Red Cartell. Скрипка! Ісчьо!


Євгенія Ковалевська. В тилу у ворога, або рок-фестиваль «Тарас Бульба»" />

Євгенія Ковалевська. В тилу у ворога, або рок-фестиваль «Тарас Бульба» 

Найдавніший український рок-фестиваль «Тарас-Бульба-2007» починався зовсім символічно – у п’ятницю 13-го. Шабаш рокерів і панків було оголошено відкритим. З львів­ського, тернопільського та київ­ського напрямків, а також з обласного Рівна потяглися до обласного райцентру Дубна яскраві представники цієї субкультури та шанувальники україн­ської рок-музики. Місто, яке пам’я­тає багато відомих історичних постатей – від Северина Наливайка, Івана Мазепи, Оноре де Бальзака до Тараса Шевченка, Уласа Самчука та багатьох ін­ших – приготувалося до від­крит­тя нових імен у царині україн­ської рок-культури.

Фестиваль «Тарас Бульба» є ровесником незалежності України, адже був започаткований влітку 1991 року. Початково фестиваль вважався міжнародним – приїздили учасники з Австрії, Росії, Словаччини, Німеччини, Канади, Бельгії, Польщі, Фран­ції, Молдови та Білорусі. З-поміж жанрових категорій допускалося виконання рок-, поп- та етнічної музики. Тут виступали: Віктор Павлік, гурт «Плач Єремії», Руслана, Ольга Юнакова, Марійка Бурмака, Лері Вінн, Каріна Плай, гурт «Очеретяний кіт», «Оркестр Янки Козир» та багато інших. З часом фестиваль окреслив свої межі у рамках українськомовної рок-музики. Проіснувавши до 1994 року, «Тарас Бульба» отримав друге дихання у 2002 році.

З 13 по 15 липня вузенькі вулички райцентру заполонив чорний колір одягу, волосся, макіяжу любителів року, а їхнім осеред­ком стала територія навколо занедбаного стадіону «Спартак», люб’язно відведена місь­кою владою під наметове міс­теч­ко.

Не стверджуватиму, що я є знавцем життєвої філософії любителів року, однак за три дні перебування на рок-фесті зрозуміла декілька речей. Зокрема, мені вдалося поділити людей, що підтримали «Тараса Бульбу» цього року, на три групи залежно від мети приїзду. Це рокери й панки (приблизно 50% усіх приїжджих); молодь, яка цікавиться українською фестивальною культурою (20%) і «свої пацани», яким байдуже, в якій компанії і на якому фесті, головне, щоб весело провести час (30%).

Перших можна було впізнати за футболками з зображенням груп «Metallika», «Nirvana», шкірянками, відповідними аксесуарами та зачісками – в фаворі довге волосся та ірокези. Ця категорія людей займала перші ряди біля вечірньої сцени, ритмічно трусячи головами в такт музиці. Другі кардинально виріз­нялися на фоні більшості – носили звичайний охайний одяг, здебільшого вишиванки, майки з зображенням Тараса Григоровича, Романа Шухевича та написами «Дякую тобі, Боже, що я не москаль». Вечори ця найменш чисельна група проводила на концертах, а вдень відвідувала історичні місця Дубенщини.

Представники третьої групи приїхали на «Тарас Бульбу» «культурно відпочити», тобто «пофестивалити». Правда, по­нят­тя культурного відпочинку у кожного своє. Не важко здога­да­тися, що ані концертів, ані історичних пам’яток вони не бачили, проводячи в наметовому містечку увесь день. Та й рок вони, очевидно, не дуже люблять. Нагальною проблемою протягом трьох днів фестивалю для них був постійний пошук власної гітари після чергової щоденної пиятики. Одним словом, кожен міг вибирати культурну програму фесту на свій смак.

Зазвичай концерти на великій сцені починалися о 18-й вечора. Два перші дні триденного рок-фестивалю – 13-14 липня – тривала конкурсна програма, іноді перемежована виступами гостей фестивалю, в минулому його ж дипломантів. Тут же сиділо і журі, яке по гарячих слідах оцінювало конкурсантів. Адже «Тарас Бульба» перш за все фестиваль-конкурс молодих українських рок-виконавців.

Паралельно діяла «мала сцена», яка знаходилася в пивному барі «Альт». Там була своя послідовність виступів гостей та учасників фесту, довільний репертуар та символічний вхід – кухоль пива. Та й рівненський пивзавод «Рівень» цього року потішив шанувальників пива та фестивалю фірмовим виробом українських та чеських пивоварів – сувенірним пивом «Тарас Бульба».

Якщо не акцентувати увагу на типових організаційних похибках – відсутності смітників та туалетів – то найслабшим моментом рок-забави можна назвати ведучих – двох простодушних дядьків, ораторської майстерності яких вистарчало лише на багаторазове дублювання декількох однотипних запитань, зокрема: «Вам подобається наш фестиваль?».

Учасником фестивалю «Тарас Бульба» міг стати український рок-виконавець чи ро-гурт, який пройшов конкурсний відбір за підсумками проміжних турів у Києві, Львові. Тернополі. На конкурсній сцені у Дубно учасники-переможці регіональних конкурсів виконували 1-2 пісні, якими мали завоювати високу оцінку журі та схвалення і підтримку публіки. Молоду рок-Україну на фестивалі представляли гурти зі Світловодська, Виноградова, Полтави, Сум, а також Львова та Києва.

Третій день фестивалю, як завжди, був ознаменований оголошенням переможців та гала-концертом. Гран-прі «Тараса Бульби-2007» дісталося львів’янам «Кожному своє», яких було визнано кращою командою фестивалю. Їхній стиль можна охарактеризувати як поп-рок, а в манері виконання вчувається якась невловима тенденція до наступництва іншого львівського гурту «Океану Ельзи». Інші представники міста Лева – гурт «7 небо» – здобули ІІІ премію фестивалю і відзнаку кращому гітаристу.

Перша премія дісталася гурту «Pins» з міста Кременчук, пісня яких «Лола» стала хітом заключного концерту з-посеред конкурсантів. Цей гурт уже є старожилом «Тараса Бульби», адже 2007 рік визнання став четвертим за рахунком роком участі «Pins» у рок-фесті. Цього разу їм таки вдалося схилити журі на свій бік. Другу премію повіз до Луцька гурт «Slap». Ще одна луцька команда «Ауткрай» стала дипломантом фестивалю. Відзначили члени журі й дві київські команди: «Витівки» – приз кращому бас-гітаристу та «Smaragda» – спеціальний приз від спонсора.

Не забули й про Приз глядацьких симпатій, який за логікою подій дістався місцевому гурту «Світло темряви» (м. Дубно), хоча серед дубенчан активних прихильників року не спостерігалося.

Особисто автору статті сподобався гурт «Ellis» (м. Соснівка, Львівська обл.), який відзначився оригінальною манерою виконання – солістка з мегафоном. Щось перегукувалося у неї з відомою Кашею Сальцовою з «Крихітки Цахес». А також здивувала від­сут­ність у списку переможців львівської команди «Інкунабула», яка забавляла виконанням рок-коломи­йок. Однак журі вирішило інакше. І, мабуть, правда на їхньому боці, позаяк вони – профе­сіонали.

Третій день фестивалю від­різнявся певною помпезністю в порівнянні із двома попередніми. По-перше, переможці були вже визначені, а отже спала конкурсна напруга. По-друге, приїхали метри рок-музики та лауреати минулих фестивалів. І, нарешті, публіка якої значно побільшало. Ймовірно, частина народу повернулася з-під Вінниці, де цього року проходили «Шешори Поділь­ські». А частину натовпу складали дубенчани. Які висипали на вулиці в очікуванні видовищ – феєрверку та зятя Юлі Тимошенко.

Саме так – Шон Карр та гурт «D.V.S.» були хедлайнерами «Тараса Бульби-2007». Звичайно, відчувалася якісна різниця між виконавцями, які виступали до того, та зарубіжними гістьми. Але на то ж вони метри, щоб демонструвати вищий клас. Шон Карр розігрів публіку кількома піснями, спантеличив англійською мовою і схилив на свій бік знанням української куль­тури, виконавши пісню «Wild» – своєрідний мікс англій­ського року з мотивами коломийок та пісень Руслани. Останньою композицією його репертуару був англій­сько-україн­ський дует з гітаристом гурту «D.V.S.». Залишається нез’ясованим один момент – чи був виступ Шона Карра, а також про­даж футболок з написом «Тарас Бульба» в білому наметі з логотипом червоного серця частиною передвиборної кампа­нії БЮТ?! Хочеться сподіватися, що ні.

Під заключні вдячні слова мера та інших чиновників, які вклали чимало зусиль в організацію фестивалю, а також під спалахи святкового феєрверку «Тарас Бульба-2007» урочисто завер­шився.

Трохи сумно було повертатися в кольоровий світ – вже звиклося до чорного одягу, своєрідного стилю життя та музики рок. Доведеться дочекатися наступного року. А тим, кому з якої б то не було причини не вдалося потрапити на цей рок-фест, рекомендую це зробити наступного разу. Не пожалкуєте! Та й пиво там варять не­погане.


Світлана Кирилова. «українське» чи «європейське»: якість постмодерного продукту очима української молоді" />

Світлана Кирилова. «українське» чи «європейське»: якість постмодерного продукту очима української молоді 

Західна забудова і проблема ідентичності

Блукаючи Києвом на вихідних, аби відпочити від щоденного шаленого ритму все менше можна знайти місць, які би вирізнялися своєю органічною самобутністю та дихали нею «на повні груди». Крок за кроком Європа завойовує кожен сантиметр української свідомості, аби замінити на зовсім інше, масове, бо тому що так робить Захід, тому що пристижно, тому що ми хочемо інтегруватися до Європи відповідно маємо пере­бира­ти чужі звички й проблеми. Паралаельно до єврозабудови міст України численими скляними восьминогами та нашестю McDonald’sів з «європейською їжею» маємо культурний тиск на свою «національну голову» через кінемато­граф переважно продукований Молодшим братом, бо не маємо (поки що) жодного національного конкурентноспроможного відповідника.

Наразі наша «культурна душа» особливо вразлива, бо не завжди можемо відшукати такі ж потужні приклади культурного продукту, які би цілком задовольнили національного споживача. Або навпаки, національний продукт не може дістатися до свого споживача через надмірне нав’язування іншого, яке є нібито «кращим», або якщо хочете «якіснішим» за те, що ми продукуємо самі. Це можна пов’язати з проблемою самоусвідомлення українця як такого. Наскільки важлива проблема ідентичності?

Наша повсякденна практика нібито свідчить про те, що для виживання потрібно не так вже й багато. Суржик дозволяє позбавитися зайвого мовного напруження, а нові ідоли масової свідомості – Вірка Сердючка і російськомовні боксери брати Клички – демонструють гнучкість і пристосовницький характер сучасного українця, який вміє викрутитися з будь-якої ситуації у себе вдома і який вдало продає себе за кордоном. Геополітичний «розкол» всередині самої України не тільки не залатаний, але й продовжує поширюватися.

 Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує зовсім нові для України ідентичності – донеччан, львів’ян, харьківчан стає все більшою вірогідність того, що у разі необхідності вони легко розчиняться у бурхливих водах Європи. Проблема ідентичності, на мій погляд, пов’язана не з критерієм «подібності», а насамперед, зі змістом спільної національної мети. Саме боротьба за майбутнє стала стрижнем нинішньої політичної і економічної боротьби в Україні. Гуманітарії з головою пішли в політичний сервіс. Як наслідок, про проблеми «буття українського народу» часто пишуть книжки не нові Костомарови і Куліші, а політики, штибу «Україна не Зімбабве». Хоча з іншого боку, я цілком з вами погоджуюся, не можна так радикалізувати. Дійсно зараз українське слово стрімко оживає після тривалої сплячки вражаючим спектром асоціацій та модифікацій українського життя та просто людських непорозумінь. То чого ж нам бракує?

Чого бракує українському авторові? 

Узагальнювати тут не можна. Кожен автор – митець, особистість, яка виокремлюється серед інших, несе суспільству себе та є невідємною частиною того соціуму, в якому живе й творить. А відтак я ніколи не скажу, що нашому авторові чогось «бракує», на сьогоднішній день, маємо всебічний та небувалий творчий сплеск у модерній літературі.

Письменники – завжди були і залишаються нервами суспільства. Роль їхня, як на мене, полягає в тому, щоб максимально зафіксувати на нескінченній стрічці історії важливі моменти життя свого народу: всі поразки й перемоги, владну заборону й лібералізацію, яка спичиняє хаос, внутрішню депресію та духовне піднесення. Але найочевиднішим є те, що не минуле пояснює майбутнє, а навпаки – проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти нашу історію. «Все наступне проливає світло на попереднє», а відповідно сьогоднішній день формує наступний.

Популярність постмодерних письменників серед української молоді

Кілька років тому ми спостерігали дуже цікаву ситуацію, коли ми умовно кажучи не мали такого буму «їжі для душі», але неймовірно потребували її. Саме тоді й зявився Паоло Коельо з його «Алхіміком». І думаю, лише після того (або паралельно з тим) ми почали відкривати свої власні резерви разом із Андруховичем, Забужко, Іздриком. На даному етапі розвитку літературного процесу можу сказати лише одне: наш літературний продукт є цілком самодостатнім, крім того на нього щодня збільшується попит молоді. Запитаєте чому? Дуже просто, всі автори пишуть про те що нас турбує, ранить, інколи, навіть, про те що в нас дуже болить. Коли я запитала свою одокурсницю, подругу й просто гарну людину (О.П.) про те чим її так «зачіпив» Андрухович, вона відповіла: «Іронією і моїм відчуттям, що він знає більше й аналізує глибше. А взагалі – межовою відчайдушністю та вітаїстичним світосприйняттям». Це, власне, лише підтвердило мої припущення про те, що по-перше кожен з письменників є цілим космосом (думаю це не є відкриттям), а по-друге наші письменники стають популярними серед молоді тому, що вони говорять нашою мовою саме про те, що у нас болить і хвилює. Крім того своєю майстерністю воло­діння словом демонструють те, що вони можуть стояти на одному щаблі разом із з Толстим, Кафкою чи Корта­саром.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.