Головна статті
Смолоскип України №4(141), квітень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Олеся Мамчич. Литовські фрагменти" />

Олеся Мамчич. Литовські фрагменти 

Ну що тут казати – звісно, сподобалось. Вільнюс порівняно з Києвом значно спо­кійніший, помітно менше
нав’язливої реклами і головне – немає російської попси! Аж вуха відпочили. Щоправда, литовці мене відразу ж поправляють: це ти не їздила на наших маршрутках… Признаюся: таки не їздила. Але активно вештатися містом п’ять днів і не наштовхнутися на черговий шлягер – це вже щось.

*

Містом ходять тролейбуси, на яких розміщені портрети різ­них визначних людей, повз мене весь час проїжджав Бетховен. Квиток у міському транс­порті коштує близько наших двох гривень. При­чому ціна для ледачих, котрі не придбали квитка в кіоску, дещо вища.

Розповідали ще про одну со­ціальну програму, але на власні очі цього не бачила: у віль­ню­ському транспорті можна вивчати іноземні мови. Заходиш, а тобі в руки – роздруківку із англійськими чи польськими фразами.

*

 Поселили нас – тобто Лазуткіна, Галину Крук, мене і ще двох наших відеохудожників – Юлію Костерєву та Юрія Кручака, – в дуже симпатичному сі­мей­ному готельчику неподалік від центру. Місце горбисте, поросле соснами й прикидане снігом, чимось нагадувало гір­ські пейзажі. З цим готелем потім була пов’язана сумна історія – під час нашого перебування помер власник, ще далеко не старий чоловік, його родина влаштовувала похорон, поки ми паралельно снували коридором, обговорюючи значно оптимістичніші речі.

*

Офіційна причина, чому ми приїхали, полягала у мистецькому проекті «Синтезія». На вірші знімалися відеокліпи, хлоп­ці, що займаються сучасною електронною музикою, написали кілька композицій до наших текстів. Словом, цікаво. Особливо якщо зважити на те, що я вже років зо п’ять мрію про співпрацю з митцями суміжних галузей. Це моя ідея-фікс.

А почалося все у грудні минулого року – тоді п’ятеро молодих литовських поетів нагрянули до Києва. Була творча майстерня у Центрі сучасного мистецтва – переклад литов­ської поезії вівся з росій­ських підрядників. Погано, але авторські коментарі деякою мірою компенсовували незнання мови оригіналу.

*

Мова їхня спершу зовсім незрозуміла. За кілька днів починаєш прозрівати схожі коре­ні, особливо у давніх словах (коваль, день тощо). Як мені розповідали, литовська – од­на з найдавніших живих мов, зберегла дуже багато архаїчних ознак. І завдяки цьому литовцям пощастило: у чималій кількості світових університетів є кафедри литвістики (? як би це назвати?), кожен поважний лінгвіст вважає за необхідне володіти литовською. Тому, хоч народ і маленький, але перекладачів з їхньої мови багато, в тому числі й кваліфі­кованих тлумачів художньої літератури.

*

Актуальна проблема Литви: за загальної кількості населен­ня дещо більше трьох мільйонів (такий собі Київ) – 500 000 ви­їхало за кордон від часу здобуття незалежності.

*

Литовці в чомусь схожі на нас за темпераментом, та й типи облич не настільки вже й інакші, хоча, звісно, від­чуття іншого ет­но­су наявне. Коли я була в Лат­вії, різниця між україн­цями й лат­війцями значно сильніше впа­дала в око. Казали, що в Прибалтиці є своя градація за темпераментністю: литов­ці – латвійці і – найпо­вільніші – естонці.

*

Церкви в різних стилях. Православні в цілком російському, католицькі – схожі чимось на наш Львів. У костьолі Петра і Павла, де встигла побувати, дуже вже барокковий підхід, – незвичні для нас ліплені статуї якихось русалок із двома хвостами, пухкі ангелочки-амурчики. Особливо вразив череп із крилами на стелі неподалік входу. Дуже цікава традиція: якщо хтось молився і за молитвою одужав – приносить до храму маленький ювелірний виріб, що зображає ту частину тіла, котра видужала. Біля чудотворної ікони Матері Божої Остробрам­ської всі стіни просто обліплені маленькими сердечками, руками, ногами...

*

Ціни в супермаркетах схожі на київські, молоко навіть дешевше. Дорогущі диски – близько 60 літ (близько 95 грн). Втім, я придбала собі за 29 літ. Але для втаєм­ничених є заникані місця із піратською продукцією :)) Заробітна платня в середньому 400-500 доларів. Втім, у доларах ніхто там вже нічого не міряє, тож при вирахуванні співвідношення довелось
витягнути з глибокої летаргії мої матема­тичні здібності. Один літ – 1,7 нашої грив­ні. В місті чистіше, нема таких обтиканих зусібіч сміттєвими пакетами бачків, як то у нас розвелося за Черновецького. Сніг прибирають вчасно. Люди вбрані приблизно як кияни, лише не побачиш специфічної нашої лінії в моді a la турецький базар. Можна натрапити на близькі нашому сер­цю обдерті поштові скриньки чи під’їзди.

*

За екологією пильно слідкують. Посеред Вільнюса ми побачили біля річки бобра.

*

Національна кухня – усілякі витребеньки з картоплею, в тому числі й наші деруни. Що мене вразило – так це борщ, який теж вважається національною стравою. Якоїсь різниці у смакові з борщем українським я не помітила.

*

Таксисти дурять, якщо бачать іноземця. З мене здерли зайвих 10-15 літ. Утім, таксистом тепер не так то вже й просто стати – слід скласти іспит, що передбачає знання основних культурних об’єктів Вільнюса, хоч основ котроїсь із європейських мов і певний рівень загального розвитку.

*

Є цікавий район литовської столиці – Ужупіс. Там у 90-х оселилися компакт­но близько 300 художників, у старому кварталі, мають свою кав’ярню, своє ра­­діо – чимось схоже на наш Анд­ріїв­ський, але більш по-домашньому.

*

Літературних газет, що регулярно виходять, аж три. Наклади художніх книг – 500-1000, що, погодьтеся, не надто від­різ­няється від України. Якби Україна обмежувалася за кіль­кістю населення лише Києвом, ми були б на рівних.

*

Приміщення Литовського будинку письменника дуже схоже на Спілку нашу. Членів їхньої Спілки більше 300. Ставлення молодих до цієї структури приблизно однакове, що в нас, що в них. Але наразі офіційним організатором нашої поїздки був саме Будинок письменника, гроші вибивали через цю структуру, там вже відбувся заключний вечір із показом відзнятого відео, аудиторія, відповідно, старою не була. В Україні таке поки уявити складно.

*

Литовці неодноразово перепитували, чому не приїхав Го­роб­чук. Його поезія їх явно заці­­кавила. Ставлення до нас було доброзичливе, дружнє. Лазуткін у перекладі звучав як Лазут­кінас, що Дмитра вельми потішило.

*

У книгарні на чільному місці серед бестселерів – Буковський і книга про нашу Юлю, котра Тимошенко. На резиденції їхнього президента піднімають прапор щоразу, коли пан президент у приміщенні. Так кожен може побачити – йти на чай до Адамкуса, чи ні :))

*

Туди й назад їхали автобусом, на окре­му згадку заслуговує білоруська митниця, там ми простирчали з сумками б­лизько двох годин. Автобуси ком­фор­­табель­ні, з примусовим переглядом відео­фільмів, вода в туалеті гіпотетична: кран є, води нема. Для поїздки в Литву нам треба візу, щоправда, безкоштовну. Ли­тов­цям візи україн­ської не треба. І ніякої в ме­жах ЄС не треба – купуй собі квиток та й їдь. Але натомість із них бацька Лукашенко вимагає транзитної, щоб жит­тя надто солодким не виявилось.

За те, що моя поїздка дивом відбулась – на збори й отримання візи було два дні – дякую багатьом: Дмитру Чередниченку, Галі Крук, Дімі Лазуткіну, Юлі Костеревій і Юрі Кручаку.


Українські поети Галина Крук та Дмитро Лазуткін у Литовському будинку письменника



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.