Головна статті
Смолоскип України №4(141), квітень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


Презентація видавництва «Смолоскип» у Сумській обласній бібліотеці" />

Презентація видавництва «Смолоскип» у Сумській обласній бібліотеці

 

 


Презентація видавництва «Смолоскип» у Сумській обласній бібліотеці. Виступає Ольга Погинайко

23 та 24 березня відбулася поїздка представників видавництва «Смолоскип» у місто Суми на запрошення губернатора облас­ті Павла Ка­чура. Ольга Погинайко, Ольга Ра­дом­ська та Рос­ти­слав Семків провели в Сум­ській обласній бібліотеці презентацію видавництва та круглий стіл, присвячений проблемам сучасної україн­ської культури.

У примі­щенні бібліотеки відбулися також ви­ставка видань «Смолоскипа» з біб­ліо­теч­них фондів та від­бір­ковий тур фестивалю пое­зії «Молоде ви­но», лауреатами котрого стали Алі­на Кур­сова та Ярослав Скла­бін­ський. Поезії також читали лау­ре­ати смо­ло­скипівського літературного кон­кур­су Олег Романенко та Артем Ан­то­нюк. Наступного дня делегація «Смолоскипа» зустрілася з сум­ським губернатором Пав­лом Ка­чу­ром і обговорила можливі форми майбутньої спів­праці.

19 трав­ня у при­­міщенні видав­ництва відбув­ся вечір молодих поетів з м. Суми.


Драматична історія українських дисидентів 1970-х років перемогла на фестивалі документального кіно «Контакт»" />

Драматична історія українських дисидентів 1970-х років перемогла на фестивалі документального кіно «Контакт»


Презентація фільму у Музеї-архіві українського самвидаву видавництва «Смолоскип»

20 квітня в Києві завершився ІІІ Міжнародний фестиваль документального кіно ім. Лариси Роднянської «Контакт». Цьогоріч дуже високу оцінку здобули й українські фільми, зокрема кращим повнометражним фільмом названо стрічку «Дисиденти» режисерів Олександра Фролова та Віктора Шкуріна.

Видавництву «Смолоскип» та Музею-архіву українського самвидаву особливо приємно вітати переможців, оскільки працівники Музею, зокрема Наталя Котенко та Олесь Обертас, активно допомагали у зйомці та проведенні інтерв‘ю з героями картини.

Фільм «Дисиденти» – драматична історія українських дисидентів 1970-х років – перемогла в національній програмі фестивалю. Його також від­зна­чили дипломом міжнародного кон­курсу. Пол Вотсон (голова журі, Ве­лика Британія) пророкує цій до­кумен­тальній кінокартині міжнародний успіх.

З успіхом у «Смоло­скипі» пройшли й перші публічні презентації цього філь­му за участі режисерів Олександра Фролова та Віктора Шкуріна, а також головних ді­йових осіб стрічки – Левка Лук’яненка, Єв­гена Сверстюка, Василя Овсієнка, Олеся Сергієнка, Олеся Шевченка, Богдана Гориня, Атени Пашко та багатьох інших по­лі­тичних в‘язнів Радянської імперії.


Петро Вознюк. ЧИЯСЬ ЧУДОВА ВЕСНА" />

Петро Вознюк. ЧИЯСЬ ЧУДОВА ВЕСНА 

Саме ці слова – назва однієї з композицій забу­того тепер українського гурту початку 90-х «The Хостільна» (що мені особисто запам’яталася досить цікавим саундом) – якнайточніше характеризують 2007-му від Різдва Христового «найкращу пору року» в Україні. Пору, коли політики лякали один одного гучними заявами та брязканням зброї (БТРи у глухих київських тупиках та на залізничних платформах, загадкові маневри не менш загадкових спецпідрозділів), а в повітрі попри весь відповідний антураж відчувався п’янкий аромат славнозвісного українського ком­промісу.

Будемо справедливими: багато для кого цьогорічна весна дійсно стала чарівною, ну а для декого – навіть без пере­більшення зоряним часом. Всі більш-менш притомні та активні політики отримали непогану нагоду розім’яти дещо задубілі за зиму «м’язи», мобілізувавши ресурси, прихильників і суспільну увагу. Президент зробив крок – щоправда, як на мене, занадто запізнілий – до наповнення практичним змістом як свого формального статусу «гаранта Конституції», так і нефор­маль­ної ролі «батька на­ції». Перша «леді» україн­ської полі­тики (не плутати із «першою леді держави») дістала шанс здійснити свою насправді найзаповітнішу мрію – дострокові президентські вибори. Правляча від серпня минулого року коаліція нарешті вийшла зі стану медіа-анабіозу, виявивши неабияку активність у царині зв’язків із громадськістю. Ну а як ожили примари торішніх електоральних аутсайдерів на кшталт Вітренко чи Литвина – просто заздрісно дивитися!

Радикально перефарбувався Майдан. Враховуючи неоднозначність ситуації та багатова­ріант­ність подальшого розвитку подій, біло-блакитні опе­ративно «застовпили» за собою головну площу країни. Втім, навіть надто чутливим з-поміж їхніх опо­нен­тів не варто цим перейматися. Адже рух навздогін, мавпування колись переможних дій супротивника – вірна ознака приреченості на кінцеву поразку. Не забуваймо, що батьківщина вітчизняних «гомосовє­тікусів» – СРСР – програла глобальне змагання саме відмовившись від ідеї світової революції і взявши курс на побудову окремого «соціалістичного та­бо­ру» та гру «другим номером». А коли спробувала перехопити ініціативу, встановивши ракети на Кубі, було вже пізно.

Навпаки, мусимо подякувати «регіоналам» (а насамперед, звісно ж, главі держави) за вкотре надану народові можли­вість непогано підзаробити на політиці. Приміром, мій колега був свідком того, як в одному з південно-схід­них обласних центрів обіцяні охочим до участі у майданній масовці фантастичні (до 300 гривень!) добові спричинили утворення справжньої совєтської черги із типовими репліками на кшталт «а вас здєсь нє стояло!». Тож не будь президентського указу – коли б іще ми дочекалися такого палкого бажання поділитися з трудовим людом плодами нестримно зростаючого ВВП!         

Та й за майбутнє самих «бідолах-коаліціонерів» гріх хвилюватися. Навіть якщо припустити, що внаслідок якогось неймовір­ного збігу обставин вони не зможуть перешкодити відбутися таким достроковим парламентським виборам, на котрих не зможуть розраховувати на перевершення – або принаймні повторення – свого торішнього результату. Думаєте, погано їм буде знову тимчасово опинитися поза владою? Та нічого подіб­ного – підуть в опозицію, рейтинг піднагуляють... Не забув же, сподіваюсь, шановний читач про наявність негласного «печерського консенсусу» вітчизняних еліт? Отже, для панівного (за станом на 01.04.07) угруповання ця весна, поза всяким сумнівом, теж має нагоду стати пречудовою.

Проте, як уже помітив, мабуть, уважний читач, досі йшлося лише про різні сегменти полі­тично заангажованого середовища. Водночас тільки сліпий зараз не помічає поступового розширення тієї кате­горії громадян, яка не схильна бачити своєї користі й будь-якої перспективи в нудотній атмо­сфері владної біржі, що панує нині на нашому державному Олімпі. Тих, хто принципово не хоче приставати до жодної із «розкручених»  політтусовок навіть за великі гроші. Тих, хто гартує свою волю та свідомість у безнадійних з точки зору обивателя мріях про ідеал. Ідеал, що не є досяжним, але кожен крок на шляху до якого заперечує нелюдський можновладний ци­нізм і наївну самозаспокоє­ність профанів. Як свід­чать уроки історії та закони політики, до­ля кожної нації знаходиться в руках саме таких от «дон кіхо­тів», а аж ніяк не псевдоеліти чи псевдодемосу. Приборкати або приручити таких неможливо. Коли ж їх вдається знищити або вигнати – нація зникає. Принаймні до народження нового їх покоління, що завжди свідчить про початок нового циклу життя на одвічній спіралі цивіліза­цій­ного розвитку. Критична маса мрій­ників, у пам’яті яких нинішня весна залишиться звично чудовою, але все одно чужою, постає й в Україні. Відтак маємо всі підстави впевнено дивитися у прийдешнє.


Оля Погинайко.  «Цілодобово» в «Бабуїні»" />

Оля Погинайко.  «Цілодобово» в «Бабуїні» 

Вихід у видавництві «Факт» спільної книжки трьох молодих українських поетів – Богдана-Олега Горобчука, Павла Коробчука та Олега Коцарева – із симптоматичною назвою «Цілодобово» якщо й не став віхою в сучукрлітпроцесі, то принаймні сколихнув молодіжне поетичне середовище з повно­правною претензією на те, щоб стати подією як мінімум оригінальною. Усі три автори, до речі лауреати літературного конкурсу «Смолоскипа» минулих років, відомі як майстерні слемери, а це означає як мінімум, що окрім таланту у них є ще й голос, який іноді стає у пригоді під час презентацій, особливо якщо вони відбуваються у такому шумному місці, як київський «Бабуїн», що, власне, й сталося нещодавно.

Охочих послухати чудових ГоКоКо виявилося чимало, так що ті, хто прийшов на презентацію після сьомої вечора, ризикували не знайти собі вільного місця і слухати поетів стоячи, як і належиться справж­нім поціновувачам справжнього мистецтва. Цінувати, чи точніше оцінювати було що, бо, крім слему, молоді митці вирішили повправлятися ще в акторській грі й малярстві, а щоб якийсь неуважний відвідувач не дай Боже не заснув, організували музичний супровід і перегляд стрічки класика українського німого кіно Дзиги Вертова. Все це, розпіарене та заанонсоване в інтернеті, а особливо в живому журналі, заінтригувало, зацікавило і зрештою привабило в «Бабуїн» чимало народу.

І справді, на екрані, як і обіцялося, показували Дзигу Вертова, але розмір екрану був явно замалий, так що ті, кому не вдалося сісти просто навпроти сцени, або які обрали секцію для некурців, фактично не бачили майже нічого. Задумка, як здалося тоді, була така: один читає, а інші двоє – інсценізують прочитане (пізніше, щоправда, виявилося, що йшлося про інсценізацію проминання тієї самої доби, про яку згадується в назві). Якоїсь миті автори дружно вдяглися в заляпані фарбою різнокольорові халати, і витяг­нув­ши на сцену дівчину модельної зовнішності, почали привселюдно її роздягати, як виявилося, для того, щоб спробувати себе ще й у малюванні, за полотно приймаючи, звичайно ж, красиве жіноче тіло. Причому найбільше малював, здається, Горобчук.

Щодо самої поезії, то (так здається авторці цих рядків) найкраще виглядав Павло Коробчук, поезія якого з часів смолоскипівської збірки «Натщенебо» явно виросла. Натомість Ко­царев, здава­лося, просто не використовував усього ресурсу свого голосу, а тому губився між музикою, Дзигою Вертовим та ритмо­мелодикою власних текс­тів. Що ж до третього – Горобчу­ка – то звучав він, як завжди – трохи хтиво й доволі переконливо.

Загальне враження від презентації можна схарактеризувати як позитивне попри те, що до бажаного рівня концептуальності вона чимось усе-таки недотягнула: чи то Вертов був зайвий, чи народу забагато, а чи об’єкт для розмальовування обраний неправильно… От якби замість жіночих грудей, розфарбовувати які, без сумніву, цікаво, але доволі банально, хлопці розмалювали бриту голову Горобчука, то це викликало б куди більше емоційної віддачі від зніженої різними мистецькими акціями київ­ської публіки.


Запрошуємо на конференції" />

Запрошуємо на конференції

Видавництво «Смолоскип»
оголошує збір тез на конференцію
пам’яті знаного борця за Українську державу,
поета і революціонера

Олега Ольжича
(вересень 2007 р.)

Тези надсилати до 31 серпня на адресу: «Смолоскип», вул. Ме­жигірська, 21, м. Київ-71, 04071, або на електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Кожен учасник конфереції отримає «Вибрані твори» Олега Ольжича у подарунок.

***

Видавництво «Смолоскип»
оголошує збір тез на конференцію
пам’яті відомого дисидента радянських часів

генерала Петра Григоренка
(жовтень 2007 р.)

Тези надсилати до 31 серпня на адресу: «Смолоскип», вул. Ме­жигірська, 21, м. Київ-71, 04071, або на електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Кожен учасник конфереції отримає книгу «Генерал Петро Григоренко» у подарунок.


Олеся Мамчич. Литовські фрагменти" />

Олеся Мамчич. Литовські фрагменти 

Ну що тут казати – звісно, сподобалось. Вільнюс порівняно з Києвом значно спо­кійніший, помітно менше
нав’язливої реклами і головне – немає російської попси! Аж вуха відпочили. Щоправда, литовці мене відразу ж поправляють: це ти не їздила на наших маршрутках… Признаюся: таки не їздила. Але активно вештатися містом п’ять днів і не наштовхнутися на черговий шлягер – це вже щось.

*

Містом ходять тролейбуси, на яких розміщені портрети різ­них визначних людей, повз мене весь час проїжджав Бетховен. Квиток у міському транс­порті коштує близько наших двох гривень. При­чому ціна для ледачих, котрі не придбали квитка в кіоску, дещо вища.

Розповідали ще про одну со­ціальну програму, але на власні очі цього не бачила: у віль­ню­ському транспорті можна вивчати іноземні мови. Заходиш, а тобі в руки – роздруківку із англійськими чи польськими фразами.

*

 Поселили нас – тобто Лазуткіна, Галину Крук, мене і ще двох наших відеохудожників – Юлію Костерєву та Юрія Кручака, – в дуже симпатичному сі­мей­ному готельчику неподалік від центру. Місце горбисте, поросле соснами й прикидане снігом, чимось нагадувало гір­ські пейзажі. З цим готелем потім була пов’язана сумна історія – під час нашого перебування помер власник, ще далеко не старий чоловік, його родина влаштовувала похорон, поки ми паралельно снували коридором, обговорюючи значно оптимістичніші речі.

*

Офіційна причина, чому ми приїхали, полягала у мистецькому проекті «Синтезія». На вірші знімалися відеокліпи, хлоп­ці, що займаються сучасною електронною музикою, написали кілька композицій до наших текстів. Словом, цікаво. Особливо якщо зважити на те, що я вже років зо п’ять мрію про співпрацю з митцями суміжних галузей. Це моя ідея-фікс.

А почалося все у грудні минулого року – тоді п’ятеро молодих литовських поетів нагрянули до Києва. Була творча майстерня у Центрі сучасного мистецтва – переклад литов­ської поезії вівся з росій­ських підрядників. Погано, але авторські коментарі деякою мірою компенсовували незнання мови оригіналу.

*

Мова їхня спершу зовсім незрозуміла. За кілька днів починаєш прозрівати схожі коре­ні, особливо у давніх словах (коваль, день тощо). Як мені розповідали, литовська – од­на з найдавніших живих мов, зберегла дуже багато архаїчних ознак. І завдяки цьому литовцям пощастило: у чималій кількості світових університетів є кафедри литвістики (? як би це назвати?), кожен поважний лінгвіст вважає за необхідне володіти литовською. Тому, хоч народ і маленький, але перекладачів з їхньої мови багато, в тому числі й кваліфі­кованих тлумачів художньої літератури.

*

Актуальна проблема Литви: за загальної кількості населен­ня дещо більше трьох мільйонів (такий собі Київ) – 500 000 ви­їхало за кордон від часу здобуття незалежності.

*

Литовці в чомусь схожі на нас за темпераментом, та й типи облич не настільки вже й інакші, хоча, звісно, від­чуття іншого ет­но­су наявне. Коли я була в Лат­вії, різниця між україн­цями й лат­війцями значно сильніше впа­дала в око. Казали, що в Прибалтиці є своя градація за темпераментністю: литов­ці – латвійці і – найпо­вільніші – естонці.

*

Церкви в різних стилях. Православні в цілком російському, католицькі – схожі чимось на наш Львів. У костьолі Петра і Павла, де встигла побувати, дуже вже барокковий підхід, – незвичні для нас ліплені статуї якихось русалок із двома хвостами, пухкі ангелочки-амурчики. Особливо вразив череп із крилами на стелі неподалік входу. Дуже цікава традиція: якщо хтось молився і за молитвою одужав – приносить до храму маленький ювелірний виріб, що зображає ту частину тіла, котра видужала. Біля чудотворної ікони Матері Божої Остробрам­ської всі стіни просто обліплені маленькими сердечками, руками, ногами...

*

Ціни в супермаркетах схожі на київські, молоко навіть дешевше. Дорогущі диски – близько 60 літ (близько 95 грн). Втім, я придбала собі за 29 літ. Але для втаєм­ничених є заникані місця із піратською продукцією :)) Заробітна платня в середньому 400-500 доларів. Втім, у доларах ніхто там вже нічого не міряє, тож при вирахуванні співвідношення довелось
витягнути з глибокої летаргії мої матема­тичні здібності. Один літ – 1,7 нашої грив­ні. В місті чистіше, нема таких обтиканих зусібіч сміттєвими пакетами бачків, як то у нас розвелося за Черновецького. Сніг прибирають вчасно. Люди вбрані приблизно як кияни, лише не побачиш специфічної нашої лінії в моді a la турецький базар. Можна натрапити на близькі нашому сер­цю обдерті поштові скриньки чи під’їзди.

*

За екологією пильно слідкують. Посеред Вільнюса ми побачили біля річки бобра.

*

Національна кухня – усілякі витребеньки з картоплею, в тому числі й наші деруни. Що мене вразило – так це борщ, який теж вважається національною стравою. Якоїсь різниці у смакові з борщем українським я не помітила.

*

Таксисти дурять, якщо бачать іноземця. З мене здерли зайвих 10-15 літ. Утім, таксистом тепер не так то вже й просто стати – слід скласти іспит, що передбачає знання основних культурних об’єктів Вільнюса, хоч основ котроїсь із європейських мов і певний рівень загального розвитку.

*

Є цікавий район литовської столиці – Ужупіс. Там у 90-х оселилися компакт­но близько 300 художників, у старому кварталі, мають свою кав’ярню, своє ра­­діо – чимось схоже на наш Анд­ріїв­ський, але більш по-домашньому.

*

Літературних газет, що регулярно виходять, аж три. Наклади художніх книг – 500-1000, що, погодьтеся, не надто від­різ­няється від України. Якби Україна обмежувалася за кіль­кістю населення лише Києвом, ми були б на рівних.

*

Приміщення Литовського будинку письменника дуже схоже на Спілку нашу. Членів їхньої Спілки більше 300. Ставлення молодих до цієї структури приблизно однакове, що в нас, що в них. Але наразі офіційним організатором нашої поїздки був саме Будинок письменника, гроші вибивали через цю структуру, там вже відбувся заключний вечір із показом відзнятого відео, аудиторія, відповідно, старою не була. В Україні таке поки уявити складно.

*

Литовці неодноразово перепитували, чому не приїхав Го­роб­чук. Його поезія їх явно заці­­кавила. Ставлення до нас було доброзичливе, дружнє. Лазуткін у перекладі звучав як Лазут­кінас, що Дмитра вельми потішило.

*

У книгарні на чільному місці серед бестселерів – Буковський і книга про нашу Юлю, котра Тимошенко. На резиденції їхнього президента піднімають прапор щоразу, коли пан президент у приміщенні. Так кожен може побачити – йти на чай до Адамкуса, чи ні :))

*

Туди й назад їхали автобусом, на окре­му згадку заслуговує білоруська митниця, там ми простирчали з сумками б­лизько двох годин. Автобуси ком­фор­­табель­ні, з примусовим переглядом відео­фільмів, вода в туалеті гіпотетична: кран є, води нема. Для поїздки в Литву нам треба візу, щоправда, безкоштовну. Ли­тов­цям візи україн­ської не треба. І ніякої в ме­жах ЄС не треба – купуй собі квиток та й їдь. Але натомість із них бацька Лукашенко вимагає транзитної, щоб жит­тя надто солодким не виявилось.

За те, що моя поїздка дивом відбулась – на збори й отримання візи було два дні – дякую багатьом: Дмитру Чередниченку, Галі Крук, Дімі Лазуткіну, Юлі Костеревій і Юрі Кручаку.


Українські поети Галина Крук та Дмитро Лазуткін у Литовському будинку письменника


Андрій Карпенко. Театр «МІСТ» – від народження до… далі буде" />

Андрій Карпенко. Театр «МІСТ» – від народження до… далі буде 

Як народжуються театри? У театральному житті Києва останніх років, на жаль, більше закривають театрів, ніж відкривають. Але що потрібно для створення театру? Приміщення, апаратура, держбю­джет і спонсори? Нині це ледь не стало аксіомою. Але з кожного правила є винятки. Насправді, театр – це щось живе, і йому перш за все потрібні люди, шалене бажання, віра в можливість і ще, напевне, щось невловиме, незбагненне, магіч­не… Принаймні, театр «МІСТ» став таким винятком. Отже, як таке сталося?

Якось влітку 2005 року зібралися на каву двоє режисерів – Юлія Гасиліна, Олександр Мі­рошниченко й один драматург Неда Неждана – всі троє захоплені ідеєю створення свого теат­ру. Театру вільного, незаангажованого, молодіжного, орієн­тованого на сучасність і принципово українського. Бракувало не лише всіх перерахованих вище фінансових складових, а й акторів. Звісно, в Києві без­робітних або мало задіяних арти­стів – чимало. Але проблема в тому, як залучити акторів, які б під­тримали ту ж концепцію, розуміли з пів­слова, сповідували б ту ж театральну віру? Так, актори виносять з театрального вузу фахову підготовку, але й фахові штампи, упере­дженість щодо нового й експериментального. Вже не кажучи про те, що живого драматурга вони зазвичай в очі не бачать, гадають, що його, як і снігової людини, не існує і вважають викопною ре­лік­вією. Так виникла ідея театральної студії – власне, зовсім не нова – цим займалися дуже багато режисерів і театрів і в минулому, і в наші часи. Звісно, це довший і складніший шлях, але, напевно, тільки так наро­джуються театри, що існують як єдині ор­ганізми. На початку трійця засновників і вірила в свою затію, і сумнівалася, адже невідомо було, хто прийде. Але, мабуть, добрий енергетичний імпульс має своє продовження. До того ж велике значення мала підтримка – спершу НСТД і, зо­крема, Будинку Актора, згодом – видавництва «Смолоскип», а останнім часом ще й музею «Київська фортеця», які дали можливість студіювати, а потім репетирувати й показувати ви­стави.

Робота закипіла. Вимоги до студійців були серйозними – майстерність актора, сценічна мова, пластика, вокал, а до того й теоретичні дисципліни – основи драматургії та історія театру. Спершу прийшли п’ятеро людей, нині кількість тих, хто ви­про­бував «горнило» студії – більше 50-и. Дві групи були набрані минулого сезону і одна – цього. Такий напружений графік витримували далеко не всі – хтось здавався, хтось розумів, що бракує таланту чи бажання. Основний контингент студії – молодь віком від 18 до 30, тобто подібний до літераторів і полі­тологів «Смолоскипа». Перший рік – суто навчально-тренінговий із дипломною виставою, а далі – найкращі студійці задія­ні у виставах театру і продовжують займатися тренінгами. Да­ли свої плоди і заняття дра­ма­­тургією, які крім теорії та історії пропонували й практичні етю­-ди, – дехто зі студійців почав писати п’єси, а одна людина нині займається виключно драмою.

Довго шукали назву, цікаво, що виникла вона наприкінці минулого сезону саме тоді, коли нарешті був сформований кістяк театру і випущено дві дипломні вистави – казка «Зоряна Мандрівка» Неди Нежданої (в приміщенні Будинку Архітектора) та «Маленький цирк великих сподівань» за міні-п’єсами Ханова Левіна (в залі видавництва «Смо­лоскип»). А вигадав назву з розшифровкою 10-річний хлопчик Марек (зауважимо, що в студії є й театральні діти – си­ни засновників Маркіян Мірошниченко і Михайло Гасилін). Назва всім сподобалась і прижилась.

Отже – «МІСТ», або Молодіж­ний Інтерактивний Сучасний Театр. Внесемо пояснення до концепції. «МІСТ» асоціюється передусім із переходом – на інший берег, іншу територію, можливо, якісно інакшу, незнану, незвідану. Водночас це знак єднання – між митцями і публікою, режисерами і драматургами, між поколіннями... Театр названий «сучасним» перш за все в європейському розумінні – як театр сучасної драматургії, української й інозем­ної. Під «сучасною» мається на увазі не просто і не стільки п’єси, які зображують сучасність, а, передусім, твори пошукові, адекватні подихові часу, тим змінам, які неминуче відбуваються у відчутті світу. Сучасний театр – це той, що відчуває з болем чи радістю свій час і свій народ, не боїться пошуку й відкритий до нової проблематики, до інакшої мови нової публіки. Тому невипадково й назва «інтерактивний», тобто такий, який існує зі своєю публікою у відкритому просторі спілкування. Але нова драматургія, новий театр потребує й інакшого способу діяння на сцені. Тому завдання студії – виховати «розумного блазня» – актора, який досконало володіє своїм тілом (як образним інструментом), голосом та уявою і не боїться пропонувати своє бачення й говорити про серйозне з іронією. Оскільки саме молодь найбільш відкрита до пошуку, театр називається ще й «молодіжним» і за віком акторів та режисерів, і за орієнтацією на публіку.

За неповний сезон 2006/2007 року новостворений театр випустив 4 вистави – репертуар надто ризикований як для молодого театру, адже з них три за сучас­ними українськими п’єсами – Неди Нежданої «Той, що відчиняє двері» в постановці О. Мірошниченка, «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів» в постановці Ю. Гасиліної (до речі, опублікована в першій анто­логії молодої драматургії «У чеканні театру» видавництва «Смолоскип») та Олександра Вітра «Станція, або Розклад ба­жань на завтра» в постановці Надії Години. Остання вистава – най­більш чисельна – «Бістро Солей» за «Комедіями-хвилинками» сучасного французького автора Жанін Вормс у сценічній версії Гасиліної. Нині театр грає на трьох сценічних майданчи­-ках – Будинку Актора, музею «Київ­ська фортеця», а віднедавна – в залі «Смолоскипа». За цей час театр уже встиг стати лауреатом фестивалю недержавних театрів «Курбалесся» у Харкові та побувати на гастролях у Краматорську із виставою «Той, що відчиняє двері» (за свідченням мешканців – це перший україномовний театр у місті за останніх 6 років). В обох містах публіка сприймала виставу дуже схвально, попри міф про несприйняття української мови на Сході. На Новий рік театр підготував нову версію «Зоряної мандрівки» із шоу-програмою, показаний у дитячому розважальному центрі «Тропікал-парк». В активі театру – схвальні відгуки у пресі, і показово, що за підсумками минулого року «МІСТ» був названий у журналі «Афіша» у четвірці кращих сучасних пошукових театрів Києва, а журнал «Тайм-аут» серед акторських відкриттів сезону назвав виконавицю головної ролі Соломії в «Блазнях» Лілію Кокуріну. У найближчих планах театру – випуск двох казок – «Братик Кролик, братик Лис» за мотивами Л. Харріса та «Пригоди Піноккіо» за мотивами К. Ко­лоді, а далі – «Івонна, принцеса Бургундська» Вітольда Ґомбровича, «Озирнися у гніві» Осборна та «Мільйон парашутиків» Неди Нежданої…

Варто зауважити, що все це за умов повної відсутності бю­джетних чи спонсорських кош­тів, а за оренду залу Будинку Актора потрібно платити. Тож звук, світло, ескізи, виготовлення декорацій і реквізиту, пошиття костюмів (незмінний модельєр Лілія Кокуріна), монтування сцени і перевезення – все роблять самі режисери і актори-студійці. Звісно, не все так легко, але ніхто і не чекав, що буде легко. Найважливіше – є бажання й енергія робити театр, особливий, молодіжний, сучасний, із власним обличчям, і є люди, які його підтримують, – такі, як видавництво «Смолоскип», публіка, передусім, молодіжна, студентська, яка приходить на вистави і чекає нових прем’єр.

Тож запрошуємо і Вас на діючі і нові вистави, які відбуваються зокрема в залі будинку «Смоло­скипа» по четвергах о 18.30.


Сцена з вистави «Той, що відчиняє двері»


Сцена з вистави «Ніч блазнів»

«ТОЙ, ЩО ВІДЧИНЯЄ ДВЕРІ»

За п’єсою Неди Нежданої

Чорна комедія для театру національної трагедії

Режисер-постановник                –                Олександр Мірошниченко

Пластичне вирішення                –                Юлія Гасиліна

Художник по костюмах                –                Лілія Кокуріна

Ролі виконують:                   Анна Наві, Валентина Чертовська

Ця п’єса є однією з найбільш популярних в Україні й має більше 10 постановок. Вона була перекладена російською (лауреат між­народного Московського фестивалю сучасної драматургії «Любімовка»), польською (театральний журнал «Діалог», постановка в театрі «Багателла», Краків), англійською мовами, увійшла до каталогу кращих п’єс Європи-2004.

В сюжеті поєднуються реальні та фантастичні ситуації, відвертий фарс та душевні сповіді. Отже, дві жінки, замкнені в моргу й тероризовані дзвінками невідомих, трактують ситуацію надто кардинально – від потойбіччя до ядерної війни, від політичного путчу до нападу бандитів, пристосовуючись до всього легко і з гумором. Та у фіналі найстрашнішим виявляється зовсім інше...

* * *

«ОДИНАДЦЯТА ЗАПОВІДЬ, або НІЧ БЛАЗНІВ»

Мелодрамофарс

Постановка                –                Юлії Гасиліної.

Музичне оформлення                –                Олександр Мірошниченко.

Ролі виконують:                   Лілія Кокуріна, Андрій Іщенко, Ігор Лужанський, Зоя Колотенко, Кирил Гоз

П’єса має парадоксальний жанр: мелодрамофарс, сенс якого стає зрозумілим лише у фіналі, а інтрига тримає увагу протягом всієї вистави. Головна героїня – інспектор райвно – приїздить інспектувати дивний навчальний заклад: Школу Блазнів. Далі виявляється, що директор – її колишній коханець. Вона змушена провести в цій школі ніч, сповнену карколомних подій, несподіваних зустрічей, жорсткого блазнювання. Ця ніч відкриває її справжню потаємну сутність...

* * *

Олександр Вітер.

«СТАНЦІЯ, або РОЗКЛАД БАЖАНЬ НА ЗАВТРА»

Театральна пастка на дві дії без антракту

Постановка                –                Надії Години.

Костюми –                Лілії Кокуріної.

Пластичне вирішення                 –                Юлії Гасиліної.

Ролі виконують:                   Людмила Травєннікова, Анна Наві, Валентина Чертовська

Три жінки опиняються на дивній станції, де відбувається щось незвичайне: жодних поїздів, але багато див. Їхні бажання починають здійснюватися, проте не виголошені, а потаємні... Чого хоче жінка? І чи здійснення бажань зробить нас щасливими? Оманливий рай виявляється пасткою, і вибратися з неї майже неможливо... Чи все-таки можливо?


«Ми цілий рік росли»" />

 «Ми цілий рік росли» 

14 квітня 2007 р. у приміщенні Будинку «Смолоскип» урочисто відкрилася фотовиставка «Ми цілий рік росли» молодих талановитих фотографів Жердицького Романа та Титарчука Анатолія. Почесними гостями на відкритті фотовиставки були представники влади м. Києва, в особі Биструшкіна О. П., члени оргкомітету Ірпінського семінару, молодий рок-гурт «РонРоМеРо» представлений їхнім солістом Ворушиліним Сергієм, а також сотні молодих шанувальників та шанувальниць творчості юних митців.

Молоді художники глибоко занурились у світ фотографії близько двох років тому, хоча ще раніше виявили до цього виду мистецтва нахил. Роман полюбив фотографувати ще у 13 років, отримавши в подарунок свою першу дзеркальну фотокамеру. Та розвинути своє вміння йому вдалося лише в останні декілька років. І хоча Роман стверджує, що цікавиться всіма жанрами фотографії, найчастіше в його роботах зустрічаються портрети й пейзажі в кольоровому виконанні.

Анатолій отримав свої фотографічні здібності у спадок від дідуся і з дитинства любить фотографувати, хоча оформитись його любов до фотографії також змогла тільки нещодавно. Анатолій любить експериментувати з кольором і монохромом, створюючи надзвичайні роботи як конкретного, так і абстрактного змісту.

Виставка «Ми цілий рік росли» є другою спільною презентацією фотографічних робіт двох молодих і амбітних фотографів, що представляє  бачення останнього року життя, подій, зустрічей і настроїв авторів, пропущених через їхній внутрішній світ і відображених на світ­линах.

Рік тому молоді люди вперше об’єднали свої зусилля і створили виставку своїх ранніх, початкових фотографій. Тоді вони презентували свою творчість вузькому колу близьких і зацікавлених людей. Та набутий досвід дав поштовх їхній діяльності й надихнув їх розвивати і розширювати свої горизонти в мистецтві фотографії.

23 роботи, що представлені ними цього року, зображують натхненне прагнення Анатолія і Романа передати суспільству льству часточку себе і свого погляду на на­вко­лиш­ній світ. Вони ствер­джують, що фотографувати їх спонукає безмежна краса довколишнього світу і вогники в очах тих людей, які розділяють з ними цю красу. Тому ви не побачите на їхніх фотографіях ані військової тематики, ані оголених дівчат серед холодних пейзажів, ані студійної зйомки, що є зараз модними тенденціями, але абсолютно штучними за своєю енергетикою через штучні умови і настрій процесу зйомки. Натомість у роботах представлене протистояння кольору і монохрому (чорно-білої фотографії), метою якого є підкреслити чарівність побаченого Романом і Анатолієм за цей рік. Роботи, представлені глядачам, зроблені по цілому світі: в Барселоні, в Лондоні, в Цюріху, на Канар­ських островах та Мальдівах, в селах Чернігівської та Київської областей... Назви фотошедеврів інтригують глядача та захоплюють польотом фантазії: «Тропічний слід», «Скупайтеся у рожевому вині», «Прогулянка серед дзеркал», «Хвилі в серці», «Запах пригоди», «А ви це відчуваєте?», «Сплеск емоцій», «Час», «Там, де живе душа», «Смерть» та інші.

Під час презентації фотовиставки було проведено аукціон, де бажаючі могли задекларувати найвищу ціну за фотороботу, а по закінченні виставки 14 травня 2007 р. заберуть витвори мистецтва додому. За допомогою такого аукціонного механізму «пішло з молотка» 8 робіт, а найдорожча продалася аж за 250 грн. До закінчення виставки кожен бажаючий може залишити свою власну пропозицію щодо улюбленої роботи у менеджера проекту Олеся Обертаса (044-425-23-93), а потім милуватися краєвидами ціле своє життя.

Варто визнати, що подібні мистецькі проекти, з широким використанням інсталяції та комп’ютерної техніки, відео­ряду та музичним супроводом відбувається в «Смолоскипі» вперше, і є нашою мистецькою відповіддю ультрасучасним виставковим проектам Європи.

Зараз у приміщенні Будинку «Смоло­скип» до 16 червня 2007 р. триває нова фотовиставка.

Запрошуємо!


Роман Жердицький


Анатолій Титарчук


Фотовиставка у залі «Смолоскипа»


Юлія Соколюк. Ars lоnga – vita brevis… або «в бій ідуть не одні старі»" />

Юлія Соколюк. Ars lоnga – vita brevis… або «в бій ідуть не одні старі» 

А приходьте нині на День Поезії... – таку смс-ку я знайшла напередодні у своєму мобільнику.

 18 година вечора, втома, аві­таміноз, депресія і тому подібні «радощі» весни. Але поза тим вперто йду!

Теплий весняний вечір 21 березня зібрав у залі «Смолос­ки­па» всіх тих, хто відзначає цей день як професійне свято. Вони – «інші» – молоді, з довгим волоссям і поцяцьковані «феньками» студенти Могилянки, а ще – сиві, з дітьми, з гіта­ра­ми, зі старими записниками, з яких вилітають непокірні сторінки.

Попри усю зомбованість, рекламність, штучність і меха­ніч­ність нашого суспільства вічна поезія ніжними паростками прориває асфальт. Усі присутні ніби знаходяться «у» суспільстві і пишуть «про», але все ж таки вони – «над». Мають власну думку та особистий стиль.

 Чому ж мені так приємно їх чути? Певно тому, що вони щирі, відверті й незахищені.

Який розмай тем, увага до най­менших дрібниць у всьому: у по­чуттях, думках, зростанні трави.

 Вони не тільки самі виховують у собі поетів, але й плекають молодших. Ірина Новіцька з Володимиром Вакуленком видали альманах молодих (віком від 11 років до 30) поетів Харківщини.

Як завжди, кепкує з присутніх ведучий свята Скиба-Неймо­вірний. 

 Свято урочисто відкрив загальний улюбленець «Сліва», він же український поет Сергій Пантюк. Сказав красиво й голосно, як уміє, але віршів читати не захотів.

 Знов і знов стискалося серце від ліричних пасажів «старого» Олега Короташа:

Вино у скерцо

По самі вінця

Чи то Покрови

А може – серце?

Враженнями від поетичного вечора у Харкові поділилася Світлана Богдан і прочитала написаний з цього приводу новий вірш. Олена Максименко  за­просила на свій творчий вечір.

Присутніх зачарувала своїми музичними віршами Олена Степаненко.

 Дотепним і гармонійним був виступ поетки з Ніжина Анни Малігон:

Я колись, натомлена.

Примощусь,

порадіємо поряд просто

Обоє охочі до прадощу.

Та вір же у мене, Господи.

Географія поетів була представлено широко: зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Ізюма (Харківська обл.).

Музиканти «Горлум» і «Саунд» порадували слухачів музичними композиціями на слова Олександра Коржа й Романа Скиби.

Весь зал підспівував барду Олексію Бику: «Я маленький чорний котик…».

Мрії про море закарбувалися в поезіях Володимира Оси­пенка.

Слухаю далі: Вікторія Осташ:

Кожен кавальчик чарівними

                                               пальцями

Ніч дістає з чорносливу очей,

Чемно руками чашок торкається,

Не зачіпаючи зайвих речей.

Віка Черняхівська:

ти б ще трохи побув і не йшов
                                               так раптово,

бо без тебе так глухо,
                                пронизливо-срібно

ти б послухав мою, як і в тебе,
                                               вимову

я вже теж замість [с] кажу [ш],
                                щось подібне

в мене теж, як і в тебе,
                                вже губи напружені

і не усмішка — подив

і очі засмучені

і хода вже повільна

і шарф теж простуджений,

 Олеся Мамчич:

Життя –

один великий заголовок

на сто піщин.

Моя причетність міряється

словом,

і більш нічим.

Шляхи назад бувають

несуттєві,

бо день почавсь.

Миттєвість зачепилась за

миттєвість –

і вийшов час.

От би мені па­м’ять як у слона! Анна Малігон, Ірина Новіцька, Леся Прокопенко, усіх не перерахуєш – такий букет! Не просто красуні, спортсменки, активістки… як там далі…

Насамкінець свої короткі вір­ші-прозріння читала Галина Геря.

Під завісу після дня народження улюбленої тещі прибув Олег Сухарев – чільник гурту «Самі свої». Ото вже пораділи, під­співуючи і аплодуючи: «Гей, молдовани-и-и!!!» Цього разу Олег не тільки співав, але й майстерно прочитав декілька віршів.

Відкриттям для присутніх на святі став виступ соліста групи «Віранда» Андрія. Потужний, повний сили голос, традиційні для «важкого металу» музичні теми і справжні вітчизняні вірші. Здалося, що слухаєш «Red Hot Cily Pepper’s», «Nirvana» й «Metalli­ka» в одному флаконі. Так тримати!

Конферанс нашого любого «поета в законі» Романа Скиби був, як завжди, най-най-суперовішим.

Нещодавно прочитала Андруховичів есей про мову. Там натрапила на хорошу думку, яку підтримую обома руками й ногами. «Літературні тексти будь-якою мовою народжуються перед­усім як бунт проти тим­часовості» (Ю. Андрухович «Диявол ховається в сирі», с. 50).

Усе минає, «все – суєта і ловлення вітру», – помітив мудрий біблійний пророк Екклезіаст. Залишитися у пам’яті, закарбувати своє існування можна тільки одним способом – стати митцем. Малювати, писати вір­ші чи прозу, співати. Нарешті – берегти свою мову. От ту ук­раїн­ську, яка десятиліттями балансує на межі вічності і буття.

Україно, поетів у тебе не просто багато, а стільки, що не вмі­щає зал «Смолоскипа». Люди йшли і поверталися, приходили нові й нові. Виникла думка: як класно, що усі вони є, значить, не все так погано на сьогод­ніш­ній день. Якщо Україна наро­джує поетів – будемо жить!

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.