Головна статті
Смолоскип України №2(139), лютий 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Олесь Обертас. Дисидентський генерал" />

Олесь Обертас. Дисидентський генерал 

20 років тому, 21 лютого 1987 року, у вигнанні, в Нью-Йорку (США) помер один з найвизначніших українських дисидентів ХХ століття. За життя його, зазвичай, називали дуже лаконічно і, водночас, поважно й трепетно – ГЕНЕРАЛ. Маю на увазі Петра Григоровича Григоренка (Генерала Радян­ської Армії, правозахисника, члена-засновника Московської та
Української Гель­сінкських груп, публіциста). Він для всіх був ГЕНЕРАЛОМ – чи то радянським, чи то дисидент­ським...

Петро Григоренко – один з тих прекрасних прикладів, коли людина сама себе створила. Саме такі люди ставали зразками для наслідування, ідеальними героями молодої радян­ської держави, про яких писали книжки та складали вірші. «Я про­жив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й підказками, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його», – писав він про своє життя у «Спогадах». Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

ЗА ЖИТТЯ

Петро Григоренко (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Примор­ського р-ну Запорізької обл. – помер 21.02.1987, Нью-Йорк, США) пройшов довгий життєвий шлях: від слюсаря, зчіплювача вагонів, кочегара, машиніста паровоза до найвищих військових посад у Радянському Союзі (Генерала Радянської Армії) та відзнак: нагороджений «Орденом Леніна», двома «Орденами Червоного Прапора», «Орденом Червоної Зірки», «Орденом Вітчизняної Війни» і шістьма медалями… Чим не приклад до наслідування для всього «радянського» народу? Здавалося б, людина отримала все, про що мріяли й мріють і досі мільйони й мільйони «пересічних радянських» людей. Очевидним є той факт, що пройти цей шлях на вер­шину за умов радянської ідеологічної системи міг лише той, хто щиро вірить в ідеали кому­ніз­му та вчення Леніна-Маркса-Енгельса та чесно й віддано служить їм. Очевидним є й те, що лише мужні люди, а водночас безкінечні ідеалісти-романтики, в умовах тоталітаризму здатні на пошуки невідповідності декларованого у «святому письмі класи­ків» реальному втіленню в житті.

7 вересня 1961 р. Петро Григоренко виступив на партконференції Ленінського району
м. Москви з закликом посилити демократію й відповідальність перед виборцями. Ось як згадує ті головні й вирішальні події свого життя Петро Григоренко: «Я встав і пішов. Що діялося зі мною в цей час, я ніколи розповісти не зможу. Я себе не відчував. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. Або ж це було особливе почуття, спричинене гіпнотичним впливом маси, яка зосередила всю увагу на мене. Так чи так, було страшно. Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливі­ший момент мого життя. Але це була й моя яснозора година».

За такий демарш Петро Григоренко негайно був усунутий від викладання у Військовій Академії ім. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ. Але у вигнанні в Уссурійську Генерал  не лише не «охолов», а навпаки зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в відкриту суперечку. Почав із того, що написав і послав у газету критичний пам­флет, оскільки прагнув реалізувати своє законне право члена КПРС «звертатись з питаннями, заявами і пропозиціями в будь-яку партійну інстанцію, включно з ЦК КПРС, і вимагати відповіді по суті свого звернення». А вже восени 1963 р., знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Генерала і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Вла­дімірі, Калузі, у військах Ленін­градського й Середньоазіат­ського округів (деякі накладом до 100 екземплярів). Їхніми темами були бюро­кратичне переродження радянської держави, її каральна політика щодо робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темир-Тау й Тбілі­сі), причини продовольчої кризи в країні. Одна з листівок називалась так: «Почему нет хлеба». В ній цілком аргументовано викладалися цілком реальні причини, які згодом через півтора року повторить на пленумі …Брєжнєв. І біда Григоренка була не в тому, що він сказав, а в тому, що це сталося на півтора року раніше за партію.

Відповідь КДБ не забарилася – 1 лютого 1964 Петро Григоренко був затриманий і згодом поміщений у внутрішню в’язницю КДБ у Москві. На першому допи­ті він відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту й суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». На думку самого П. Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було ухвалено членами Політбюро ЦК КПРС. 17 липня 1964 р. ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР, якої ніхто з родини так ніколи й не побачить, П. Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29 серпня 1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові й виключений з партії. Останнє рішення засвідчило, що влада розглядала Генерала не як хворого, а як політичного злочинця.

Незабаром після звільнення з керівних посад М. Хрущова, який був основним об’єктом критики й ініціатором вищезазначеної постанови Ради Міністрів, П. Григоренко був виписаний із лікарні (22 квітня 1965 р.) із випискою «одужав». Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні, оскільки генеральської платні позбавлений.

Але після виходу з лікарні П. Григоренко дуже скоро стає одним з найвидатніших представників дисидентства всьо­го Союзу. Навесні 1966 р.  П. Григоренко знайомиться з московськими дисидентами, зокрема з письменником Володимиром Буковським (автором метафоричного визначення терміну «самвидав»: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю, сам по­ширюю, і сам відсиджую за це»), ініціатором викриття каральної психіатрії в СРСР Сер­гієм Писаревим, письменником Олексієм Костеріним тощо. Від них Генерал став одержувати самвидав, а дізнавшись про проблему ре­пресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьків­щину.

Наприкінці 1968 р. П. Григоренко написав працю «Про спе­ці­альні психіатричні лікарні (дур­доми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я й відсут­ність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зі­штов­­хується кожний, хто потрапляє в спе­ціальні психіатричні лікарні».

7 травня 1969 р. П. Григоренко був заарештований у Ташкенті й до жовтня того року перебував у СІЗО КДБ Узбекистану. Йому було пред’явлено обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР й згодом було спрямовано на примусове лікування в Черняховську Спеціальну психіатричну лікарню (Калінінград­ська обл.).

З моменту арешту Генерала в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Саме з виступу на захист П. Григоренка почалася правозахисна діяльність академіка Андрія Сахарова, творця радянської водневої бомби, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської і Державної премій. У самвидаві поширюється «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за яку згодом узяв на себе Семен Глузман, сьогодні знаний психіатр та громадський діяч України.

Влітку 1974 р. П. Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяль­ність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва (сьогодні знаного лідера кримських татар і народного депутата України), підписав колективну заяву, у якій було висловлено протест проти цькування А. Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до  делегатів і гостей XXV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 р. підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи (МГГ), підписав більшість її документів, випущених у 1976–1977 рр., став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з роз­слідування використання психіатрії в політичних цілях. А восени 1976 р. став членом-засновником Української Гельсінкської групи (УГГ). У лютому 1977 р. написав статтю «Наші будні, або розповідь про те, як фабрикуються кримінальні справи на радянських громадян, що виступають на захист прав людини» – про боротьбу КДБ проти Гель­сінк­ського руху в СРСР.

 У листопаді 1977 р. Генерал отримав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і згодом виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив жодних політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, провів у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Бать­ківщині».

У США в 1978 р. П. Григоренко був, за власним проханням, підданий психіатричній експертизі, висновок якої констатував, що ознак психічного захворювання в Генерала не виявлено: «Всі риси його особистості ра­дян­ськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили ма­рен­ня – ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нероз­суд­ливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зу­стрі­ли щиросердечне здоров’я».

На початку 1980-х років Генерал підготував до друку книгу спогадів з промовистою назвою «В підпіллі можна зустріти тільки щурів...» , і видав її російською, українською, англійською, іспан­ською, німецькою й французькою мовами та щиро розповів про своє довге і цікаве життя. Головною стала теза, яку влучно схарактеризував син Андрій: «...добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка б виправдовувала одну безневинну сльозу».

В еміґрації Петро Григоренко остаточно відмовляєтья від комуністичних поглядів та стає членом української громади у США, і від комуністичного атеїзму знову повертається до православної віри. Кажуть, що траплялися навіть кумедні пропозиції Генералу щодо співпраці та праце­влаштування. Йому запропонували під час «холодної війни» стати викладачем у Вест-Пойнт­ській військовій академії США, на що Петро Григоренко відпо­вів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський – колишній радянський – генерал!».

І, напевно, символічно, що остання хвороба здолала його саме посеред лекції про права людини в СРСР, яку він читав в Канзаському університеті.

Помер Генерал у вигнанні, у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) поблизу Нью-Йорку. Ховали Петра Григоренка – дисидентського Генерала – з повними офіцерськими почестями. Труну з тілом, покриту українським національним прапором, несли українські ветерани. Команда американських ветеранів, озброєних карабінами, віддала салют, і американський ветеран-сурмач протрубив сигнал «Слухайте всі». Люди, що залишилися після похорону на поминки, довго ще не розходилися і говорили про справи великого Борця.

ПІСЛЯ СМЕРТІ

У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала П. Григоренка здоровим. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. П. Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора й повністю реабілітований. Його ім’ям названо проспект у Києві на Позняках і декілька вулиць у Криму.

У 1997 р. П. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня.

17 травня 1999 р. у центрі Сімферополя на Радянській площі за ініціативи кримськотатарського Меджлісу, без дозволу міської влади був урочисто відкритий пам’ятник генералові Петру Григоренкові. Пізніше статус пам’ятника було узаконено, а в 2004 р. Сімферополь­ська міськрада ухвалила рішення перейменувати територію навколо бюста в сквер імені П. Григоренка.

Однак прикро визнати, що в незалежній Україні досі не вида­но жодної книги праць справжнього Мотора дисиденства в СРСР й великого Україн­ця. Цю несправедливість спершу намагались виправити 31 жовтня 2006 року, коли Верховна Рада України розглядала проект Постанови Мустафи Джемилева, Ніни Карпачової і Левка Лук’яненка «Про відзначення сторіччя з дня народження видатного українського громадського діяча, генерала Петра Григоровича Григоренка». За цю Постанову проголосували 189 народних депутатів і Постанова провалилася – яскраве свідчення, що більшість парламенту і не україн­ська, і не освічена, і не шляхетна. Вона не хоче вшановувати видатних синів України й  визнавати жертовних заслуг цієї  людини перед Батьківщиною.

Видавництво «Смолоскип» та Музей-архів українського самвидаву планують власними силами відзначити 100-річчя дисидент­ського Генерала, видавши вперше в Україні українською мовою головні його праці й статті, про які згадувалося вище, та перевидавши частину спогадів, що стосуються періоду відстоювання громадянських прав та свобод в тоталітарному СРСР.

А в жовтні 2007 року плануємо і принагідно закликаємо всіх бажаючих приєднатися до нашої ініціативи, – провести міжнародну наукову конференцію й відкрити меморіальну виставку «Петро Григоренко і час» у нашому Музеї-архіві українського самвидаву. 



Коментарі 

 
#1 paleozavr 2010-12-10 20:41 Якщо взяти до уваги, що автор сценарію - Наталя Гузєєва - за роки незалежності преспокійно русифікувалася і русифікувала своїх персонажів (Петрик, зокрема, став Пєтєю), то стає зрозуміло, що інтерпретація Руслана Єгорова - це всього лише інтерпретація…
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.