Головна статті
Смолоскип України №2(139), лютий 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Олесь Обертас. Дисидентський генерал" />

Олесь Обертас. Дисидентський генерал 

20 років тому, 21 лютого 1987 року, у вигнанні, в Нью-Йорку (США) помер один з найвизначніших українських дисидентів ХХ століття. За життя його, зазвичай, називали дуже лаконічно і, водночас, поважно й трепетно – ГЕНЕРАЛ. Маю на увазі Петра Григоровича Григоренка (Генерала Радян­ської Армії, правозахисника, члена-засновника Московської та
Української Гель­сінкських груп, публіциста). Він для всіх був ГЕНЕРАЛОМ – чи то радянським, чи то дисидент­ським...

Петро Григоренко – один з тих прекрасних прикладів, коли людина сама себе створила. Саме такі люди ставали зразками для наслідування, ідеальними героями молодої радян­ської держави, про яких писали книжки та складали вірші. «Я про­жив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й підказками, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його», – писав він про своє життя у «Спогадах». Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

ЗА ЖИТТЯ

Петро Григоренко (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Примор­ського р-ну Запорізької обл. – помер 21.02.1987, Нью-Йорк, США) пройшов довгий життєвий шлях: від слюсаря, зчіплювача вагонів, кочегара, машиніста паровоза до найвищих військових посад у Радянському Союзі (Генерала Радянської Армії) та відзнак: нагороджений «Орденом Леніна», двома «Орденами Червоного Прапора», «Орденом Червоної Зірки», «Орденом Вітчизняної Війни» і шістьма медалями… Чим не приклад до наслідування для всього «радянського» народу? Здавалося б, людина отримала все, про що мріяли й мріють і досі мільйони й мільйони «пересічних радянських» людей. Очевидним є той факт, що пройти цей шлях на вер­шину за умов радянської ідеологічної системи міг лише той, хто щиро вірить в ідеали кому­ніз­му та вчення Леніна-Маркса-Енгельса та чесно й віддано служить їм. Очевидним є й те, що лише мужні люди, а водночас безкінечні ідеалісти-романтики, в умовах тоталітаризму здатні на пошуки невідповідності декларованого у «святому письмі класи­ків» реальному втіленню в житті.

7 вересня 1961 р. Петро Григоренко виступив на партконференції Ленінського району
м. Москви з закликом посилити демократію й відповідальність перед виборцями. Ось як згадує ті головні й вирішальні події свого життя Петро Григоренко: «Я встав і пішов. Що діялося зі мною в цей час, я ніколи розповісти не зможу. Я себе не відчував. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. Або ж це було особливе почуття, спричинене гіпнотичним впливом маси, яка зосередила всю увагу на мене. Так чи так, було страшно. Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливі­ший момент мого життя. Але це була й моя яснозора година».

За такий демарш Петро Григоренко негайно був усунутий від викладання у Військовій Академії ім. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ. Але у вигнанні в Уссурійську Генерал  не лише не «охолов», а навпаки зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в відкриту суперечку. Почав із того, що написав і послав у газету критичний пам­флет, оскільки прагнув реалізувати своє законне право члена КПРС «звертатись з питаннями, заявами і пропозиціями в будь-яку партійну інстанцію, включно з ЦК КПРС, і вимагати відповіді по суті свого звернення». А вже восени 1963 р., знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Генерала і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Вла­дімірі, Калузі, у військах Ленін­градського й Середньоазіат­ського округів (деякі накладом до 100 екземплярів). Їхніми темами були бюро­кратичне переродження радянської держави, її каральна політика щодо робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темир-Тау й Тбілі­сі), причини продовольчої кризи в країні. Одна з листівок називалась так: «Почему нет хлеба». В ній цілком аргументовано викладалися цілком реальні причини, які згодом через півтора року повторить на пленумі …Брєжнєв. І біда Григоренка була не в тому, що він сказав, а в тому, що це сталося на півтора року раніше за партію.

Відповідь КДБ не забарилася – 1 лютого 1964 Петро Григоренко був затриманий і згодом поміщений у внутрішню в’язницю КДБ у Москві. На першому допи­ті він відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту й суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». На думку самого П. Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було ухвалено членами Політбюро ЦК КПРС. 17 липня 1964 р. ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР, якої ніхто з родини так ніколи й не побачить, П. Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29 серпня 1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові й виключений з партії. Останнє рішення засвідчило, що влада розглядала Генерала не як хворого, а як політичного злочинця.

Незабаром після звільнення з керівних посад М. Хрущова, який був основним об’єктом критики й ініціатором вищезазначеної постанови Ради Міністрів, П. Григоренко був виписаний із лікарні (22 квітня 1965 р.) із випискою «одужав». Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні, оскільки генеральської платні позбавлений.

Але після виходу з лікарні П. Григоренко дуже скоро стає одним з найвидатніших представників дисидентства всьо­го Союзу. Навесні 1966 р.  П. Григоренко знайомиться з московськими дисидентами, зокрема з письменником Володимиром Буковським (автором метафоричного визначення терміну «самвидав»: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю, сам по­ширюю, і сам відсиджую за це»), ініціатором викриття каральної психіатрії в СРСР Сер­гієм Писаревим, письменником Олексієм Костеріним тощо. Від них Генерал став одержувати самвидав, а дізнавшись про проблему ре­пресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьків­щину.

Наприкінці 1968 р. П. Григоренко написав працю «Про спе­ці­альні психіатричні лікарні (дур­доми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я й відсут­ність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зі­штов­­хується кожний, хто потрапляє в спе­ціальні психіатричні лікарні».

7 травня 1969 р. П. Григоренко був заарештований у Ташкенті й до жовтня того року перебував у СІЗО КДБ Узбекистану. Йому було пред’явлено обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР й згодом було спрямовано на примусове лікування в Черняховську Спеціальну психіатричну лікарню (Калінінград­ська обл.).

З моменту арешту Генерала в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Саме з виступу на захист П. Григоренка почалася правозахисна діяльність академіка Андрія Сахарова, творця радянської водневої бомби, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської і Державної премій. У самвидаві поширюється «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за яку згодом узяв на себе Семен Глузман, сьогодні знаний психіатр та громадський діяч України.

Влітку 1974 р. П. Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяль­ність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва (сьогодні знаного лідера кримських татар і народного депутата України), підписав колективну заяву, у якій було висловлено протест проти цькування А. Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до  делегатів і гостей XXV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 р. підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи (МГГ), підписав більшість її документів, випущених у 1976–1977 рр., став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з роз­слідування використання психіатрії в політичних цілях. А восени 1976 р. став членом-засновником Української Гельсінкської групи (УГГ). У лютому 1977 р. написав статтю «Наші будні, або розповідь про те, як фабрикуються кримінальні справи на радянських громадян, що виступають на захист прав людини» – про боротьбу КДБ проти Гель­сінк­ського руху в СРСР.

 У листопаді 1977 р. Генерал отримав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і згодом виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив жодних політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, провів у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Бать­ківщині».

У США в 1978 р. П. Григоренко був, за власним проханням, підданий психіатричній експертизі, висновок якої констатував, що ознак психічного захворювання в Генерала не виявлено: «Всі риси його особистості ра­дян­ськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили ма­рен­ня – ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нероз­суд­ливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зу­стрі­ли щиросердечне здоров’я».

На початку 1980-х років Генерал підготував до друку книгу спогадів з промовистою назвою «В підпіллі можна зустріти тільки щурів...» , і видав її російською, українською, англійською, іспан­ською, німецькою й французькою мовами та щиро розповів про своє довге і цікаве життя. Головною стала теза, яку влучно схарактеризував син Андрій: «...добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка б виправдовувала одну безневинну сльозу».

В еміґрації Петро Григоренко остаточно відмовляєтья від комуністичних поглядів та стає членом української громади у США, і від комуністичного атеїзму знову повертається до православної віри. Кажуть, що траплялися навіть кумедні пропозиції Генералу щодо співпраці та праце­влаштування. Йому запропонували під час «холодної війни» стати викладачем у Вест-Пойнт­ській військовій академії США, на що Петро Григоренко відпо­вів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський – колишній радянський – генерал!».

І, напевно, символічно, що остання хвороба здолала його саме посеред лекції про права людини в СРСР, яку він читав в Канзаському університеті.

Помер Генерал у вигнанні, у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) поблизу Нью-Йорку. Ховали Петра Григоренка – дисидентського Генерала – з повними офіцерськими почестями. Труну з тілом, покриту українським національним прапором, несли українські ветерани. Команда американських ветеранів, озброєних карабінами, віддала салют, і американський ветеран-сурмач протрубив сигнал «Слухайте всі». Люди, що залишилися після похорону на поминки, довго ще не розходилися і говорили про справи великого Борця.

ПІСЛЯ СМЕРТІ

У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала П. Григоренка здоровим. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. П. Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора й повністю реабілітований. Його ім’ям названо проспект у Києві на Позняках і декілька вулиць у Криму.

У 1997 р. П. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня.

17 травня 1999 р. у центрі Сімферополя на Радянській площі за ініціативи кримськотатарського Меджлісу, без дозволу міської влади був урочисто відкритий пам’ятник генералові Петру Григоренкові. Пізніше статус пам’ятника було узаконено, а в 2004 р. Сімферополь­ська міськрада ухвалила рішення перейменувати територію навколо бюста в сквер імені П. Григоренка.

Однак прикро визнати, що в незалежній Україні досі не вида­но жодної книги праць справжнього Мотора дисиденства в СРСР й великого Україн­ця. Цю несправедливість спершу намагались виправити 31 жовтня 2006 року, коли Верховна Рада України розглядала проект Постанови Мустафи Джемилева, Ніни Карпачової і Левка Лук’яненка «Про відзначення сторіччя з дня народження видатного українського громадського діяча, генерала Петра Григоровича Григоренка». За цю Постанову проголосували 189 народних депутатів і Постанова провалилася – яскраве свідчення, що більшість парламенту і не україн­ська, і не освічена, і не шляхетна. Вона не хоче вшановувати видатних синів України й  визнавати жертовних заслуг цієї  людини перед Батьківщиною.

Видавництво «Смолоскип» та Музей-архів українського самвидаву планують власними силами відзначити 100-річчя дисидент­ського Генерала, видавши вперше в Україні українською мовою головні його праці й статті, про які згадувалося вище, та перевидавши частину спогадів, що стосуються періоду відстоювання громадянських прав та свобод в тоталітарному СРСР.

А в жовтні 2007 року плануємо і принагідно закликаємо всіх бажаючих приєднатися до нашої ініціативи, – провести міжнародну наукову конференцію й відкрити меморіальну виставку «Петро Григоренко і час» у нашому Музеї-архіві українського самвидаву. 


Петро Вознюк. Знаки біди" />

Петро Вознюк. Знаки біди 

Якщо намагаєшся віднайти сенс і загальний вектор спрямування поточних подій, інколи корисно абстрагуватися від набридливої буденності. Тоді існує ймовірність у найнезначніших, на перший погляд суто «фонових» деталях побачити майже геральдично виразні обриси прийдешнього. Або й поставити йому майже по-медичному безжалісний діагноз. Ось і вашого покірного слугу нещодавно наштовхнула на досить невеселі роздуми загалом невинна фраза з анонсу на найпопулярнішому в Україні музичному телеканалі М1. «Спати зараз не модно», – безапеляційно стверджував бадьорий голос за кадром. Але ж уособлювач зла, чиїм ім’ям не варто зловживати, як йому й належить, заховався тут в деталях. А саме – в побудові фрази, якою заперечувалася ця звичайна фізіологічна потреба кожної нормальної людини, і в категоричності тону, яким цю сентенцію було висловлено. Що ж, деякі раби стилю і «гламуру» ладні пожертвувати навіть природним даром сну, після чого вони у кращому разі куняють в офісах, а в гіршому – за кермом, безвідповідально наражаючи на небезпеку своїх менш боже­вільних співгромадян. Загроза, однак, не лише у такій от пропаганді безглуздого безсоння. Адже придивіться-но, чим годують нас останнім часом оскаженілі медіа-посіпаки лукавого! Виявляється, бути порядною людиною, співчувати іншим, зрештою, відповідати за свої слова та вчинки перед суспільством – або, принаймні, перед самим собою – нині «не модно» й «не прикольно». Хіба не цю пісню ми чуємо сьогодні від багатьох речників «просунутості»? Здається, ще трохи – і нормальна людська (людяна!) поведінка вважатиметься повним «від­стоєм». Ну а бал правитимуть «мажори», здатні несамовито «відриватися» на тлі чужого (пам’ятаймо застереження Гемін­гвея!) горя. Втім найприкріше не це. Лукавий, зрештою, не сьогодні і не вчора почав блукати цим світом, прагнучи само­ствердитися інспіруванням його тотального занепаду. Так само не сьогодні рід людський виявив свою схильність до гріха. Юрба й раніше часто з більшим задоволенням слухала лжепророка, аніж праведника, – саме цим пояснюється скепсис багатьох видатних мислителів щодо політичної демократії як правління формальної більшості. Проте не менш часто в історії місію порятунку брала на себе провідна верства, свідома реального стану справ і залізної необхідності вибору вірних моральних орієнтирів. Тоді й тільки тоді можливий був мирний, еволюцій­ний шлях очищення й суспільного роз­вит­ку. Коли ж можновладці й інші так звані «лідери громадської думки» замість побо­рювання хамства самі стають найпершими ретрансляторами відповідних стан­дар­тів (даруйте за зайву науко­вість ви­зна­чення) – тоді справи дійсно кепські.

От і зараз, замість перебрання нелегкого тягара визволення людства з уже цілком очевидної цивілізаційної безвиході, еліта, за незначним винятком, сама ледь не наввипередки підлаштовується під найодіозніші стандарти плебейства. «Ми такі ж, як і ви! Роби з нами, роби як ми, роби гірше нас!» – буквально волає нині «чільна верства». І «сильні світу цього» дійсно так само регочуть над недолугим гумором КВНщиків та інших блазнів кінця часів. (Навіть якби жарти цих горе-гумористів справді являли собою перлини їхнього жанру, варто завважити, що сміх завжди вважався прерогативою нижчих верств – еліті пасувала трагедія.) Так само браконьєрствують і напиваються на полюванні. Так само нахабно «лихачать» на дорогах. Так само брутально матюкаються й ображають один одного. Виявляється, що, попри мільйонні статки та контроль над фі­нан­совими потоками, навіть шкарпетки у них бувають з дір­ками. Ба більше: занадто благородний політик, який хоч раз не дозволить собі хамської – хоча б суто за формою – витівки, ризикує не лише не отримати підтримки виборців, а й, передусім, ніколи не стати «своїм» у коридорах влади. Прошу зауважити: в потворному самому по собі немає геть нічого огидного. Огидні його претензії на статус норми чи, тим паче, еталону – тобто на ту ж таки «елітарність». Саме це ми й спостерігаємо тепер. Колись по­діб­не вже пережили імператор­ський Рим, Франція доби ос­тан­ніх Людовиків та царська Росія. У першому випадку розбещеність народу і – головне – еліти завершилася навалою варварів зовніш­ніх, у двох наступних – повстанням варварів внутрішніх, бунтом хама під орудою лукавого. І в цих аналогіях є для нас знак наступних нелегких випробувань. Чим відповість наше сус­пільство, як, утім, і вся Європа (до якої ми в сенсі обговорю­ваної теми належимо набагато біль­шою мірою, ніж це нам здається, і ніж цього хотілося б авторові) на цей насправді найактуальніший виклик часу?

P. S. Якщо не зустрінемось на барикадах, прошу вважати мене песимістом.


Євгенія Ковалевська. «Концерт для ангелів»: з неба на землю" />

Євгенія Ковалевська. «Концерт для ангелів»: з неба на землю 

Вже стало доброю, а головне узаконеною традицією щорічно 29 січня вшановувати пам’ять героїв, полеглих у битві під Крутами.

Сучасна історія детально описує 22 січня 1918 року, коли Центральна Рада УНР Четвертим Універсалом проголосила Незалежну Українську Народну Республіку і відхилила ультиматум уряду більшовицької Росії. На такий вияв непокори миттєвою реакцією став наступ на Київ північно-московської армії під командуванням Муравйова. Захищати столицю від шеститисячної армії агресора вирушило 300 київських студентів. 29 січня 1918 року біля станції Крути відбувся бій, у якому майже всі юнаки загинули.

Саме тому один із численних заходів із вшанування річниці битви під Крутами – «Концерт для ангелів» – своєю символічною назвою має на меті нагадати усім присутнім про подвиг тих молодих юнаків, які поклали голови, захищаючи столицю, позбувшись за цей свій вчинок навіть права бути похованими родичами.

«Концерт для ангелів» проводиться в Києві вже восьмий рік поспіль. Попередні роки вирізняли цей захід високим рівнем організації, а також якісним змістовим наповненням. І коли в 2005-2006 роках це робили у Київському театрі оперети та Драматичному театрі ім. Івана Франка, то цьогорічне дійство відбувалося у невеличкому приміщенні Київської Фортеці «Косий Капонір».

У 2007 році основними організаторами концерту стало Головне управління у справах сім’ї, молоді й спорту Київської міської державної адміністрації, а також мистецька агенція «Артвелес». Ці організатори проводять «Концерт для ангелів» уже не вперше, та й досвід організації інших громадських заходів у них чималий, проте цього не можна було сказати про цьогорічний концерт.

Практично повна відсутність анонсування заходу (інформацію про концерт можна було знайти лише на декількох форумах) наштовхує на думку, що подію «приховували» від загалу, прагнучи звести до рівня посиденьок в колі старих знайомих. Частково так воно й вийшло. Не полінувалися пошукати інформацію про концерт, відкласти в бік інші важливі та й не дуже справи, а також добрих півгодини наполегливо блукати лабіринтами Київської фортеці здебільшого ті, хто знав, що шукав – багато чув або сам неодноразово відвідував попередні концерти.

Аргументом на захист лихо-організаторів фестивалю можуть стати чутки, буцімто у зв’язку з відсутністю фінансування «Концерт для ангелів» у 2007 році міг не відбутися зовсім. На форумах ця новина з’явилася лише напередодні, а Спудейське братство Києво-Могилянської Академії, яке щороку бере активну участь у вшануванні пам’яті героїв Крут, повідомили про це аж надвечір 29 січня. Єдина надія створити глядацьку аудиторію на нерозрекламованому концерті – студентська масовка. Братчикам довелося мобілізувати всі свої сили, щоб привести на дійство якомога більше студентів. Завдяки зусиллям братчиків кожен третій на концерті був свідомим могилянцем.

У порівнянні з попередніми роками значно скоротився список виконавців. Вже постійними учасниками цього концерту є гурт «Кому ВниZ», Тарас Чубай та Тарас Компаніченко. Натомість у 2007 у «Концерті для ангелів» вже не брали участі такі виконавці як Тарас Петриненко і Тетяна Горобець, Марічка Бурмака, Леся Герасимчук з гурту «Королівські Зайці», Фома з гурту «Мандри».

Тарас Компаніченко під акомпанемент кобзи виконав як вже добре відомі, так і нові пісні («Я не боюся тюрми і ката», «Ми сміло в бій підем», «Я не знаю, за що» та ін.), а на завершення виступу звернув увагу на ситуацію в українській культурі, яка потерпає від впливу чужих елементів, не властивих нашій ментальності.

Ведучий Євген Нищук представляв виконавців та розмежовував їхні виступи історичними фактами, свідченнями очевидців та поезією, присвяченою Крутам. Розповідь про матерів, які не змогли востаннє закрити очі своїм синам (юнаків не дозволили похоронити за християнським звичаєм навіть невідомим мешканцям містечка), пройняла до глибини душі.

Тарас Чубай викликав піднесений ажіотаж публіки, заспівавши «Коли до губ твоїх…», «Ти втретє цього літа зацвітеш» та «Золоту траву» під хорове підспівування всього залу.

Гурт «Кому ВниZ» теж без перебільшення можна назвати виконавцями-старожилами. Попередньо було відомо, що гурт виступить з годинною програмою, тому можна було простежити зміну аудиторії десь на середині виступу. Склалося враження, що люди, які прийшли вшанувати пам’ять «ангелів» просто пішли після півгодинного виступу «Кому ВниZ», натомість зал заповнили молоді юнаки, очевидно, фанати гурту. Тут вже йшлося не стільки про вшанування героїв Крут, скільки про фанатичне вболівання під пісні улюбленого гурту. Хоча, можливо, це лише моє суб’єктивне враження.

Не дуже приємним, як на мене, виявився виступ зі сцени представників КМДА: якось випадало воно з загального настрою, та й пишатися особливо не було чим – рівень організації далеко не дотягував до масштабу минулих років.

Вхід на цьогорічний концерт був безкоштовним, навіть не треба було отримувати запрошення-перепустки, як на попередні концерти. Правда довелося добряче поблукати територією Київської фортеці, щоб знайти приміщення. Зате свіжо відреставрована зала, приємне світло, а також якісне наповнення й щирі емоції виконавців стали винагородою тим стійким, хто, подолавши снігові перешкоди та лабіринти історичної пам’ятки, потрапив-таки на Концерт.

Наприкінці хотілося б висловити щирі сподівання на те, що проведене вша­нуван­ня пам’яті героїв, полеглих під Крутами, буде не останнім. Що й кошти знайдуться, і якість організації можна буде виправити, головне – щоб живою була па­м’ять в душах українців про свою історію.

До зустрічі наступного року на «Концерті для ангелів».


Оля Погинайко. Стрибали високо і низько – була вечірка етно-диско" />

Оля Погинайко. Стрибали високо і низько – була вечірка етно-диско 

2 лютого в приміщенні культурно-мистецького центру Києво-Могилянської Академії відбулася етно-вечірка, органі­заторами якої виступив фестиваль «Країна мрій», зокрема Олег Скрипка.

Те, що скрипчиних вечорниць не було вже доволі давно, добре відомо прихильникам українського фольку. А 2 лютого це відчули на собі й організатори акції: і фойє, і сама «дискотечна» зала КМЦ Могилянки були не те що вщент забиті молоддю, а переповнені налаштованою на не просто гарну вечірку, а на дуже гарну вечір­ку.
Повний аншлаг у гардеробі вже за півгодини після початку (вечорниці – це ж не концерт, тому спізнюватися цілком можна) за­свідчив, що кількість учасни­ків наближа­ється до тисячі, що, зреш­тою, нікого не дивувало.

Почати треба було б з того, що добре спрацювала реклама: журнал «Афіша», реклама в метро, оголошення в Інтернеті (і не в останню чергу у живому журналі) – ті, кому етномузика небайдужа, знали про час і місце ще за півмісяця на­перед.

Далі – оригінальний формат: хочете пройти на халяву – вбирайтеся в український стрій, немає строю – вишиванку, але з до­платою, а як нема вишиванки – можна просто заплатити 80 грн (але зважаючи на те, що Скрипка пообіцяв влаштовувати такі акції щомісяця, дешевше вийде все-таки купити вишиванку). До речі, сам Скрипка на прес-конференції чесно зізнався, що повного народного строю не має, але платити 20 гривень не буде, бо він організатор. На дверях фейс-контроль: суворі козаки в шароварах і з оселедцями, такі собі етновишибали (ну просто красунчики – так і кортіло сфото­графуватися); у самому залі замість насіння (ще одна давня українська традиція, тим же Скрипкою на прес-конференції переадресована на концерти Баскова) – пиво національного виробника; на майданчику від різноманіття узорів і стилів вишиванок (бо в кожному регіоні України – свої традиційні кольори й мотиви) – аж рябить в очах; на сцені «Очеретяний кіт» і DJ Скрипка; всі танцюють польки й коломийки, навіть ті, хто не вміє…

На прес-конференції організатори розповіли, що хотіли б поставити вечорниці «на потік». В ідеалі це означає відкрити цілий етно-клуб, куди можна було б приходити щодня, спілкуватися, танцювати, слухати гарну музику, читати літературу… Бо, як зауважив Олег Скрипка, «україн­ської музики наразі не­має, немає телебачення, немає ук­раїн­ських книжок. Треба реально підтримувати україн­ську культуру, причому не лише язиком». Обіцяний клуб, як і сама «Країна мрій», не обмежувався б ли­ше українським фолком, з часом організатори хочуть привозити й закордонних виконав­ців. Наразі ж обіцяли на наступні вечорниці запросити гурт «Манд­ри», чим ще раз заінтригували й без того зацікавлених відвідувачів.

Зрештою, чи не єдиним мінусом вечорниць у Могилянці ви­явився малий зал, в якому і місця на добру польку не вистачало, і душно було так, що й справді «піджаки загоралися».


ВИДАВНИЦТВО «СМОЛОСКИП» ОГОЛОШУЄ КОНКУРС САТИРИЧНИХ І ГУМОРИСТИЧНИХ ТЕКСТІВ!!!" />

ВИДАВНИЦТВО «СМОЛОСКИП» ОГОЛОШУЄ КОНКУРС САТИРИЧНИХ І ГУМОРИСТИЧНИХ ТЕКСТІВ!!!

На відміну від нашого традиційного літературного конкурсу, на конкурс сатири та гумору приймаємо як рукописи, так і окремі тексти! Прикінцевий термін подачі – 30 червня цього року.

Надіслані тексти розгляне авторитетне жюрі, кращі з них будуть видані окремою збіркою. Восени у будин­ку «Смолоскипа» відбудеться молодіжний фестиваль гумору і сатири учасників конкурсу. Всі учасники отримають у подарунок книжки «Смолоскипа», на переможців чекатимуть спеціальні нагороди.

Рукописи надсилати на адресу:
04071, Київ, вул. Межигірська, 21. 

Редакційна рада «Смолоскипа»


Фундація Регіональних Ініціатив: погляд зблизька" />

Фундація Регіональних Ініціатив: погляд зблизька 

«Фундація Регіональних Ініціатив», або, як кажуть серед молоді, – ФРІ, це всеукраїнська молодіжна громадська організація, яка працює в понад 50-ти громадах у всіх регіонах України з метою інституційного зміцнення молодіжного руху, навчання й забезпечення активних учасників об’єд­нань молоді, розвитку студент­ських та загалом моло­діжних іні­ціатив.

Фокусуючи свою увагу на молоді, ФРІ реазіловує і далеко не молодіжні проекти. Так, під час президентських виборів ФРІ здійснювало моніторинг виборчої кампанії, просвітницько-мобілізаційні заходи, перевірку списків виборців тощо. Сьогодні багато організацій ФРІ активно долучилося до всеукраїнських благодійницьких проектів.


Щорічний табір ФРІ для молоді
«ЛІДЕР–2006», присвячений прийняттю
Декларації про державний Суверенітет України 16 липня 1990 року (близько г. Говерла)

З метою поширення інформації в молодіжному середовищі, а також про молодіжні об’єднання, ФРІ створила ВІЛЬНИЙ МОЛОДІЖНИЙ ПОРТАЛ – www.fri.net.ua, який є доступним для всіх об’єд­нань молодих людей. Фактично завдяки цьому порталу можна отримати повноту уявлення про молодіжний рух України. 

ФРІ – це всеукраїнська молодіжна організація, яка об’єднує у своїх лавах молодих людей, що допомагають розвиватися молодіжному рухові України, об’єд­нанням молоді, а також тих молодих людей, які обстоюють активну позицію щодо актуальних проблем України.

2004-го активісти ФРІ заснували нове всеукраїнське об’єд­нання, і за два роки діяльності ФРІ завдяки своїй згуртованості, активності та впливовості вий­шла на провідні позиції в молодіжному житті України. Об’єднала організація переважно лідерів молодіжного руху, а також студентів. Чимало в ній також учнів старших класів та всіх, хто почуває себе молодим та ініціативним незалежно від віку. Сьогодні осередки ФРІ є майже в усіх областях. Організація поєднала в стратегії свого розвитку сус­пільно-корисну ініціативність молоді й належне організаційне та матеріальне забезпечення моло­діжного руху. Середній вік членів керівних органів (Правління, КРК, спеціалізовані департаменти) – 22-23 роки.


Конференція ФРІ в м. Ужгороді

Організацією досягнуто рівня ста­більної роботи, налагоджено ефективну і взаємови­гідну спів­працю з меценатами та ЗМІ. Засадничим принципом роботи ФРІ є праця в усіх напрямах, які є важливими для молоді (саморозвиток, професійне зростання, патріотичне виховання, спорт, туризм, політична освіта, відпочинок, екологія тощо), та які організація може охопити, виходячи зі своїх кадрових, інте­лек­туальних і матеріальних ресур­сів.

Серед проектів, які регулярно здійснюються організацією: навчання чле­нів молодіжних організацій роботі в НУО.

Вся діяльність ФРІ є відкритою і підзвітною своїм членам, тобто не тільки тим, хто фундує громадське життя держави, але й іншим структурам. Крім того, враховуючи, що ФРІ є мережею молодіжних орга­ні­зацій з однаковою назвою та завданням, молоді люди в містах та районах, де не існує Фундацій, можуть створити ФРІ. Орга­ні­за­ція була створена тому, що мо­ло­діжному руху не­об­хідною є струк­тура, яка основним своїм завданням бачить не тільки роботу з молоддю та реалізацію проектів, орієн­то­ваних на молодь, але яка ставить за мету досягти інституційного зміцнення всіх об’єднань молодих людей в ім’я процвітання країни, в якій буде відбуватися їхнє доросле життя.

ФРІ не підтримує жодну полі­тичну партію. Її членами стають молоді люди, які мають або час, або ресурси, або гроші, або просто бажання допомагати, бути корисними, сприяти молоді України, розбудовувати державу, а не для досягнення політичної мети – влади. Тому членами ФРІ є члени різних, навіть за ідеологічними переконаннями, партій. Кожен небайдужий може приєднатись до ФРІ, якщо він/вона поділяє ідеали ФРІ.

Щодо джерел фінансування Фундації, то за підсумками 2006 року, як і попередніх, незважаючи на активну роботу міжнародних фондів, бізнес залишався джерелом номер один, а між­народні організації – це лише третє джерело нашого фінансування. Друге джерело (здебільшого воно конкурує із першим джерелом) – це приватні по­жерт­ви. Основний мотив для пожертв – це підтримка активної молоді. Ще одним джерелом надходжень є ресурси інших партнерських організацій, пе­редусім благодійних та громад­ських. Це чотири основні джерела надходжень.

ФРІ готова до співпраці з усі­ма МГО, які сповідують демо­кратичні цінності й діяльність яких не суперечить принципам розбудови громадянського суспільства в Україні.

Контакти:            Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , 

www.fri.net.ua 

+38-067-520-20-73,

fax.      +38-044-428-71-68

Для листів: 04080, м. Київ,

вул. Турівська, 31, 28.

Голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації ФРІ
Олександр Солонтай

Заступник Голови Київської міської організації ВМГО ФРІ Оксана Зварич


Руслан Єгоров. Петрик П’яточкін проти покемонів" />

Руслан Єгоров. Петрик П’яточкін проти покемонів 

Витяг з дослідження анімаційної драми «Петрик Пяточкін», проведеного
Об’єднаною Експертною Комісією (ОЕК) Міністерства освіти і науки та Міністерства культури і мистецтв України

...в особі Петрика ми бачимо яскраву вагому постать українського дисидента колоніяльної совєтської доби. Виходячи з московського прізвища головного героя анімаційної драми, з великою часткою імовірності можемо припустити, що Петрик П’яточкін, за прихованим задумом автора, мусив проявити перед глядачем внутрішню суперечність ментальності етнічного креола. Маючи можливість знайти своє місце в окупаційній системі, головний герой долає в собі імперський ком­плекс загарбника і, роблячи свідомий вибір на користь поневоленого зрабованого матірнього народу, стає до безкомпромісного герцю із совєтським тоталітарним монстром. Перед глядачами постає один, ніби пересічний день наповненого спротивом буремного життя Петрика. Пройшовши крізь ла­герну браму, герой опиняється в обне­сеному парканом периметрі дитсадка. Цей звідусіль обтятий простір неволі, являючи собою зловісний символ концентраку, нагадує глядачеві про табір­ну систему імперії, прозоро на­тя­каючи на несвободу кожного її підданця.


Улюблений напій Петрика П’яточкіна
наливає Любов Якимчук

Та навіть в обмеженому просторі Петрик П’яточкін спромогається зберегти внутрішню свободу. Він активно проти­стоїть нелюдському тюремному тиско­ві дитсадкової адміністрації. Згадаймо хоча б, як моторошно сприймалась дорос­лою публікою, майже передроз­стрільна, жорстка команда тюремниці-вихова­тельки: «Всі-і-і рядком ста-а-вай-те ді-ти!»

Та не зламати дух П’яточкіна. Невгамовно ворохоблячи інших ув’язнених дітей, Петрик руйнує лагерні порядки, завдаючи чималого клопоту представниці тюремної адміністрації – вже згадуваній вихо­вательці. Остання намагається підступно знешкодити стійкого героя. Вдаючись до спеціальних психотехнік, зокрема гіпнозу та нейро-лінгвістичного програмування (можливо, психотропних препаратів), тюремниця вводить Петрика у стан трансу, зводячи героя на манівці Майї.

Перебуваючи у власному ілюзорному світі, Петрик П’яточкін, давно дозрівши до ідеї мілітарної боротьби з поневолювачами, оголошує мобілізацію й намагається зібрати загін войовничих слоників. Можна припустити, що метою існування слонячого підрозділу є подальші диверсійні операції, спрямовані на підрив злочинного тоталітарного режиму імперії. Розгорнута в уяві Петрика діяльність підкорена конспіративним правилам підпілля. Так, десяте слоненятко спочатку не вірить у місію П’яточкіна. Вбачаючи у Петрику аґента імперських спецслужб, слоненятко завзято тікає від нього. І лишень почувши у відповідь на таємний пароль: «Квачику, Квачику, дай калачика!» – адекватний секретний відгук: «Я не Квачик. Я – Петрик П’яточкін!», – слоненятко ви­знає Петрика своїм ройовим.

Справу зроблено. Диверсійну групу зібрано. І в цю піднесену хвилину вихователька-тюремниця, з холодною жорстокістю виводить Петрика зі стану трансу кодовими словами: «Петрику, прокидайся! Тиха година скінчилась». Наш герой із жахом повертається до страхітливої реальності. Та... боротьба триває.


Українські мультфільми в Луганську


Висновки

В умовах панування совєтської цензури анімаційна героїчна драма про Петрика П’яточкіна стала визначним мистецьким проривом свідомих українських аніматорів. Вихід даного «мультика» на широкий екран мав ефект вибуху бомби, що рознесла на друзки всю важку тота­літарну ідеологічну будову злочинного СРСР. Дослідження феномену «Петрика П’яточкіна» потрібно продовжити далі у декількох дисертаціях з культурології, філології, психології, історії, політології, соціології та інших наук. Із належними передмовами та роз’ясненнями, перегляди даного анімаційного фільму мусять бути включені до національної програми патріотичного виховання дітей та молоді.

...Триває робота ОЕК над аналізом анімаційної воєнної епопеї про дружбу маленького московського сироти Капітош­ки та гордого чеченського абрека Вовчика (псевдо «Сірий» та «Братик»).

Коментарі 

 
#1 paleozavr 2010-12-10 20:41 Якщо взяти до уваги, що автор сценарію - Наталя Гузєєва - за роки незалежності преспокійно русифікувалася і русифікувала своїх персонажів (Петрик, зокрема, став Пєтєю), то стає зрозуміло, що інтерпретація Руслана Єгорова - це всього лише інтерпретація…
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.